Вогняна чаша
Частина №8 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Ейдар був досвідченим і могутнім магом. Він одразу розпізнав у дарованому амулеті чаклунське творіння чорної магії і тепер лише уточнював для себе якісь деталі.
- Так, моя здогадка виявилася вірною, - нарешті вимовив друїд. - Я від самого початку підозрював, що до всіх злодіянь, які відбуваються нині на землях Вальгарда, причетні жерці з Чау-Гар, але до останнього моменту не був остаточно в цьому впевнений. Тепер же ланки всього ланцюга з`єдналися воєдино. Але перш, ніж я розповім вам про ту страшну біду, що нависла над нашим світом, хочу застерегти тебе, Мандрівник! Цей амулет - творіння темряви. Якщо ти будеш носити його при собі, то він поступово і непомітно вип`є крапля за краплею всю твою душу, і тоді ти підеш у холодний світ привидів, ставши одним зі служителів Повелителя темряви!
Аргнар здригнувся від цих зловісних слів, але все ж заперечив:
- Амулет захистив мене від чаклунських сил біля Димного кряжа...
- Так, він береже свого власника, але лише до пори - до часу. Дивись уважно!
Ейдар витягнув звідкись зі складок свого плаща невеликий різьблений жезл з білого дерева. Потім із презирством кинув амулет на підлогу і, спрямувавши на нього жезл, підняв угору ліву руку. Спалахнула тонка біла блискавка і вдарила в самий центр багатопроменевої зірки. Негайно рубін розплавився, немов шматочок звичайного льоду, перетворившись на згусток чорної крові, що, киплячи й булькаючи, зі злісним шипінням увібралася в підлогу й безслідно зникла. Сама ж зірка разом із ланцюжком розсипалася на порох.
Приголомшений Аргнар, витер долонею лоб, який миттю вкрився холодним потом, і невпевнено запитав:
- Навіщо ж у такому разі Ратон подарував мені цей амулет? Коли він віддавав його мені, я відчував щирість у його голосі. Або, можливо, Ратон сам привид?
Друїд заперечно похитав головою.
- Ні, привиди не виносять сонячного світла... Він людина, хоча й служить темряві. Але для мене загадка полягає в іншому: чому він віддав тобі амулет? Адже жоден із чорнокнижників ні за що на світі не розлучився б із таким могутнім талісманом, а тим більше добровільно... Тут щось не так... Можливо, амулет ще не встиг повністю оволодіти душею Ратона, або він сам несвідомо опирався його впливу?..
- Мені здалося, що Ратон мужній і гідний воїн... - почав було Аргнар, але його перебив Керл:
- Так чи інакше, але він веде сюди війська Форвана й Ерденеха, отже - він ворог!
Заперечити на це було нічого. Аргнар похилив голову, сперши її на кулак, і похмуро втупився в підлогу.
- Ейдаре, ти збирався нам розповісти про загальне лихо, що насувається на всі народи Вальгарда, - нагадав друїду барон Гофер. - Ми чекаємо...
- Так, біда... і біда страшна, - повільно, немов збираючись із силами, почав друїд. - Уже давно жерці Чау-Гара задумали звільнити з похмурої безодні небуття жахливе чудовисько - Повелителя темряви. Довго й таємно готувалися вони до цього. Їхні емісари потайки вкралися в Загублений край і там, у долині Межиріччя, підпорядкувавши собі монстрів і розплодивши неймовірні створіння мертвого світу, намагаються відкрити браму Світобудови. Коли, і, якщо це станеться, Вічна імла проллється з-за Карних гір і рине на землі Вальгарда, несучи з собою смерть, жах і забуття. Разом із нею з`явиться сам Повелитель темряви. Йому одному підвладна смертоносна Вогняна чаша - прокляття роду людського. Якщо вона підніметься над світом і розкриється чорною квіткою смерті, тоді зникне все живе, і морок безповоротно поглине всі землі. Так уже було одного разу...
Ейдар замовк. У кімнаті зависла гнітюча тиша. Лише за вікном на вулиці бездумно щебетали птахи, та лунали безтурботні голоси мирних городян.
- Якщо тобі все це було відомо, то чому досі всі залишалися в невідомості? - порушив тривале мовчання військовий радник. - Чому друїди та інші маги світлих сил не об`єдналися і не подолали ту погань?!
У словах радника чувся гнівний докір.
- Я вже казав, що й сам до останнього часу багато чого не знав, а припущення - погані порадники, - втомлено зітхнувши, заперечив Ейдар. - Тільки тут я остаточно все зрозумів. Але тепер уже залишилося занадто мало часу для того, щоб зібрати всіх друїдів, що залишилися... та й не так-то багато нас залишилося...
- Що ж робити?
- Є ще одна остання надія... У храмі П`ятьох, що на плато Титанів, раніше зберігався особливий меч, який здатний був протистояти силам темряви...
- А де він тепер? - не втрималися від запитання слідопити, з надією дивлячись на друїда.
Ейдар кинув на Аргнара пронизливий погляд і вимогливо вимовив:
- Оголи, Мандрівник, свій клинок!
Почуваючись трохи ніяково під поглядами оточуючих, Аргнар повільно витягнув з піхов Шер, який холодно поблискував, і підняв його вістрям догори.
Ейдар наблизився до нього, розставив долоні й повільно провів ними вздовж леза, не торкаючись до нього. Тієї ж миті клинок осяявся м`яким неяскравим сяйвом, і на ньому чітко проступило зображення прямого хреста на тлі сонячних променів, котрі розходилися. Усього лише кілька коротких миттєвостей було видно малюнок, а потім він тихо згас, але цього було цілком достатньо.
- Ось він! - урочисто проголосив друїд.
- Але як ти дізнався про це? - щиро здивувався Аргнар. - Адже навіть я сам не знав про те, що цей меч...
- Не продовжуй, - застеріг його Ейдар. - Ім`я меча не повинно бути вимовлено вголос!
Аргнар здивувався ще більше, але підкоряючись суворому погляду старого мага, промовчав, вирішивши якось потім розпитати його про все детальніше наодинці.
У кімнаті одразу піднялося галасливе пожвавлення. Загальний настрій покращився, обличчя людей просвітліли. Радісно посміхаючись, Керл ляснув себе долонею по стегнах і голосно оголосив:
- З таким мечем нам ніякий ворог не страшний!
- Ти глибоко помиляєшся, воїне, - остудив його запал друїд. - Цей меч призначений для битви з чаклунськими силами темряви. У звичайному ж бою, він практично нічим не відрізняється від інших мечів, і його сила в цьому випадку залежить лише виключно від досвіду і вміння його власника. Але і це ще далеко не все. Для того, щоб на повну силу протистояти мечу темряви, цей клинок має бути омитий у водах Джерела забуття...
- Зачекай, але ж Джерело забуття, якщо вірити легендам, розташоване десь у глибині печерного лабіринту Оманливих гір, - спантеличено заперечив Гофер. - Ніхто не знає до нього дороги... та й чи існує воно насправді?
- А ще не варто забувати про рудих карликів, - обережно нагадав Бранд. - Їх там знову набралося сила-силенна. Вони нікого до печерного лабіринту живим і близько не підпустять. Бо це ж їхня споконвічна вотчина.
- Як же бути?
Аргнар підвів голову і, зустрівшись із допитливим поглядом друїда, рішуче вимовив:
- Тут особливо й думати нічого. Меч належить мені, отже, я і піду до Джерела забуття.
- Навіть такий вправний мечник, як ти, Мандрівник, поодинці не зможе пройти, - заперечив Ейдар.
- Я пройду! Або ти пропонуєш відправити в Оманливі гори всі війська Гірських баронств?
- Це навряд чи допоможе...
- Ось бачиш, виходить, я маю вирушати один.
- Ні, один ти не впораєшся, - переконано повторив Ейдар. - В Оманливих горах тобі можуть зустрітися не тільки руді карлики... Та й у самому печерному лабіринті на нас чекає чимало таких загрозливих небезпек, про які всі ви навіть і гадки не маєте!
Ці слова були вимовлені таким тоном, що слухачі мимоволі здригнулися. Аргнар здивовано підняв брови.
- Про які небезпеки ти тлумачиш?
Друїд стиснув підлокітники крісла і, злегка посунувшись уперед, почав розповідати. У міру того, як він розказував, здавалося, що світло в кімнаті поступово тьмяніє, а в кутах згущуються якісь хиткі зловісні тіні.
- Давно, ще до виникнення Малурії, Оманливі гори іменувалися Горами Надії, а Джерело забуття було Джерелом знання. Сюди приходили богомольці з усіх кінців Вальгарда, щоб дізнатися про істину. У джерела був Хранитель - могутній друїд, ім`я якого загубилося в темряві століть. Йому була дарована небувала магічна сила... Але Хранитель не витримав випробування могутністю. Поступово Темрява знайшла дорогу до його серця... він зажадав всесилля і безсмертя, уявивши себе вищим за Творця, і почав брати з паломників данину роками життя, збільшуючи до безмежності свою магічну міць. Хранитель зажадав поклоніння собі, як Богу...
Ейдар грізно насупився і замовк.
Усі приголомшено мовчали. Нарешті барон Гофер, сухо кашлянувши, задумливо вимовив:
- Я ніколи раніше про це не чув...
- Так, цього ніхто не знав, крім посвячених, - відгукнувся друїд безбарвним голосом. - Це ганьба друїдів... Але тепер, вирушаючи до Джерела забуття, ви маєте знати правду.
- А що стало з Хранителем? - запитав Керл.
- Він так і залишився Хранителем, але... уже Джерела забуття. Темрява затьмарила його чисті води і переродила самого Хранителя на жахливу істоту, яка й понині перебуває в печерному лабіринті Оманливих гір. Зустрічі з ним, судячи з усього, уникнути не вдасться - ось це-то і лякає мене найбільше... Тому я теж піду з тобою. Там, де навряд чи проб`ється з боями військо, може непомітно прослизнути маленький загін. Нам знадобиться ще кілька людей...
- Я піду! - виступив уперед Керл і благально подивився на Гофера.
Барон ствердно кивнув, і бородань радісно усміхнувся.
- Я хочу, щоб усі знали: це дуже небезпечний захід, - додав Ейдар. - Може статися так, що ніхто з нас назад із цього походу не повернеться. Кожен повинен сам для себе вирішити, чи згоден він принести в жертву власне життя в ім`я життів інших, а, можливо, і всіх народів Вальгарда.
Орм і Краш швидко перезирнулися, без слів зрозумівши одне одного.
- Ми - слідопити, - виголосив Орм. - Нам не звикати до небезпек. Ми теж підемо з вами.
На тому й вирішили. П`ятеро добровольців виступали в похід за два дні. Вони вирушали верхи на конях. Їх мали супроводжувати ще п`ятеро воїнів, які зобов`язані були стерегти коней і чекати повернення загону в тимчасовому таборі біля підніжжя Оманливих гір.
Коли з цим питанням, нарешті, було вирішено, зайнялися докладним обговоренням плану оборони гірських перевалів, які ведуть у долину Берта. За наполяганням друїда Ейдара і Мандрівника, який добре знав, якими силами володіє військо супротивника, барон Гофер погодився відправити посланців до сусідніх баронств із попередженням про небезпеку та проханням про допомогу.
Військова нарада закінчилася вже пізно ввечері, коли прохолодні сутінки почали огортати затишною темрявою всю долину Берта, занурюючи її в умиротворену дрімоту. У будинках запалювалися свічки й ліхтарі. У заростях пухнастого чагарнику духівниці щосили розійшлися цвіркуни, немов змагаючись між собою, хто кого перестрікоче. Запах нічних квітів наповнював тепле повітря млосною знемогою і стелився над притихлою землею вуаллю чарівності. Десь на віддалі, з боку річки чулися веселі голоси гуляючої молоді. Весна... Пора надій і мрій, що пробуджують чуттєвість. Пора кохання...
Попрощавшись до ранку з рештою учасників наради, Ейдар з Аргнаром не поспішаючи попрямували до гостьового будинку, в якому зупинився маг. Вони йшли мовчки, з насолодою вдихаючи на повні груди чисте ароматне повітря долини і думаючи кожен про своє.
- Скажи, Ейдаре, - звернувся Аргнар до друїда. - Звідки тобі стало відомо, що меч із храму П`ятьох у мене?
Старець ледь помітно посміхнувся.
- Мені відомо багато чого, - загадково відповів він. - Магічні течії, що пронизують у всіх напрямках світ Вальгарда, несуть у собі знання, які доступні посвяченим. Але в твоєму випадку все набагато простіше. Про меч і про тебе мені свого часу розповів твій наставник...
- Ти бачився з ним? Коли?
- О, це було давно, тобі тоді було всього лише десять років...
- Ти, напевно, жартуєш, - Аргнар із підозрою глянув на Ейдара. - Тоді ще ніхто не міг знати про те, що меч належатиме мені!
- Ось тут-то ти глибоко помиляєшся. Тебе обрали ще тоді, коли ти був хлопчиком. Твій наставник сам сказав мені про це, а його слово святе.
- Але хто він? Адже я навіть не знаю його імені? Поясни...
Аргнар з надією торкнувся руки друїда.
- А ти так досі й не зрозумів цього?! - Ейдар здивовано похитав головою. - У нього багато імен, і в кожному з незліченних світів він з`являється під одним із них. Я не знаю, чому він обрав тебе, але це саме він відновив тебе до життя, після тієї страшної трагедії, що сталася з тобою в дитинстві. Він дав тобі силу, знання і вміння, пізнавши суть твоєї душі. Він ніс по життю і зберігав тебе всі ці роки...
Аргнар раптово зупинився, як укопаний. Очі його розширилися від невимовного здивування.
- Той, що відроджує... Той, хто дає... Той, хто пізнає... Той, хто несе і зберігає... - забурмотів він, немов у полусні. - Але... адже це... великі імена П`ятьох!
Аргнар приголомшено мовчав, втупившись на друїда. Його обличчя вкрилося смертельною блідістю. Здається, вперше у своєму житті він справді розгубився.
- Ти хочеш сказати, що моїм наставником був Бог?! - нарешті хрипко вимовив воїн.
- Я цього не казав...
- Але...
- Ні, не питай мене більше про це. Я і так сказав тобі занадто багато... більше, ніж мав право. Ти сам маєш знайти відповіді на питання, які тебе мучать. Але знай - істина завжди проста і не затьмарена помилковим знанням. Вона - світло, до якого ти йдеш.
Ейдар, як здалося Аргнару, подивився на нього з якоюсь прихованою сумною жалістю і тихо додав:
- Відповіді, на жаль, не завжди приходять одразу... Уже пізно - йди спати. Завтра поговоримо...
Друїд рішуче повернувся і зробив крок кудись убік, розчинившись у темряві, немов загорнувшись плащем ночі.
Аргнар ще якийсь час розгублено стояв посеред вулиці, а потім повільно потупцяв у бік казарм.
- Що ж, завтра - так завтра... - пробурмотів він, сподіваючись отримати від Ейдара відповіді на запитання, що вже давно його мучили.
Але його сподіванням не судилося збутися. Тривожну тишу лагідного світанку раптово розірвав сигнал тривоги. Війна ступила безжальним чоботом на землю Берта...
* * *
Холодний пронизливий наскрізь вітер, що дув з крижаних вершин Джунхаргських гір, жбурляв в обличчя вояків колючу кам`яну крихту. Вона безжально впивалася в шкіру подібно до лютих шершнів. Втомлені, сердиті воїни із завзятою несамовитістю дерлися стрімким схилом базальтової скелі, чіпляючись за кожний найменший виступ, використовуючи будь-яку шпаринку, повільно, але невідворотно піднімаючись до того вузького карнизу, який єдиний вів до високогірного перевалу.
Там була прикордонна застава, у цьому ніхто не сумнівався, і непроханим гостям не доводилося розраховувати на привітний прийом з боку її захисників. Але думати про це зараз, коли тремтячі від неймовірної напруги ноги будь-якої миті могли зісковзнути зі зрадницьких виступів, ніхто не хотів.
Викинувши ліву руку догори і вхопившись за гострий край ламаної тріщини, воїн могутньої статури з напругою підтягнувся і, притулившись усім тілом до холодного каменя, обережно глянув донизу своїм єдиним оком.
- Ох, матінко рідна! Вилізли, куди ворон кістки не носить, - роздратовано буркнув він.
- Ти чого це там бурмочеш, Одноокий? - прохрипів сусід, підтягуючись до нього.
- Та ось, милуюся тутешніми красотами... Ти як думаєш, Хлист, якщо, наприклад, зірватися в цю прірву, чи довго доведеться летіти?
Солдат здригнувся, злякано втупившись на Одноокого розширеними очима, і спробував утиснутися в скельну породу всім тілом. Його руки затремтіли, обличчя миттєво вкрилося мертвотною блідістю, а над верхньою губою негайно висипали дрібні бісеринки холодного поту.
- Від твоїх ідіотських жартів, Одноокий, цвинтарем смердить... - пробурмотів Хлист.
- Це не від моїх жартів, а від твоїх підштаників! - огризнувся здоровань. - Ти мені краще скажи, якого рожна ми цими голими скелями плазуємо, як мухи по стінах?! Треба було йти головним перевалом, по-людськи... Краще в чесному бою голову скласти, ніж у коров`ячий кізяк розбитися!
- Але ж там нас вже точно чекають... напевно, і заслін, мабуть, виставлено ого-го який...
- А тут гадаєш, нікого нема?
- Якщо і є, то не багато. Так сказав головнокомандувач.
- Звідки йому відомо?
- Напевно, радники - чарівники підказали...
Одноокий у серцях плюнув.
- У... бісові упирі! Я їх на дух не переношу... і звідки вони тільки взялися?!
Знизу пролунало гучне сопіння, і сердитий голос грубо поцікавився:
- Ей, там, нагорі! Ви що, прилипли?!
Одноокий глянув униз, збираючись щось роздратовано відповісти, але, помітивши на рукаві наступного за ним воїна чорну нашивку сотника, промовчав і поліз нагору.
Далеко внизу біля самого підніжжя гір виднілися довгі колони військ, які проходили одна за одною. Частина об`єднаної армії розташувалася великим табором на захід, там, де починалася дорога до головного перевалу в долину Берта. Ця частина мала відвернути на себе увагу захисників баронства. Основні ж сили були приховано спрямовані на штурм практично неприступного і тому майже не захищеного високогірного перевалу за чотири ліги на схід. Це безумовно була відчайдушна авантюра, але в разі успіху вона обіцяла легку і швидку перемогу.
Незважаючи на палкі протести свого ординарця і штабістів, Ратон сам, як звичайний рядовий воїн, дерся крутим гірським схилом вгору. Ніздрі його збуджено тріпотіли, як у хижака під час полювання. Усі роздуми і сумніви були відкинуті геть. Близькість майбутнього бою п`янила і розбурхувала Ратона, повнила його енергією, що хльостала через край, змушуючи безупинно рухатися все вище і вище. Він був уже майже на середині підйому, коли зверху пролунав відчайдушний крик. Один із воїнів, що підіймався в перших рядах, несподівано зірвався і полетів униз, збиваючи і захоплюючи за собою тих, хто не встиг вчасно відповзти вбік.
Повз Ратона, який втиснувся в скелю, промайнуло кілька людей з шалено виряченими очима і роздертими в жахливому лементі ротами. Він відвернувся і прикрив очі, щоб не бачити падіння нещасних. Відчайдушний крик різко перервався десь унизу, але свою справу він зробив.
Привернуті цим шумом, стражники перевалу визирнули з-за карнизу і обомліли від несподіванки. Весь схил гори був усіяний солдатами ворога, які підіймалися наверх. За кілька миттєвостей грізний сигнал тривоги, підхоплений і багаторазово посилений гірською луною, сколихнув віковічну тишу засніжених вершин і, дроблячись, покотився по схилах у долину, сповіщаючи про те, що ворог уже на порозі баронства.
- Уперед! - долинув знизу гучний наказ.
Таїтися більше не мало сенсу. Обдираючи в кров руки й коліна об гострі краї каміння, воїни кинулися вгору. Назустріч їм полетіли стріли, але, як і передбачалося заздалегідь, було їх не багато. Мабуть, перевал, який вважався неприступним, і справді охороняли силами нечисленного загону. Іноді стріли збивали деяких з тих, хто йшов на приступ, але в більшості випадків вони безрезультатно відскакували або ламалися об виступи скель.
Перші бійці зі штурмового загону вже піднялися на край карниза і тепер підбиралися до завалу з каміння, що перегороджував вузьку горловину ущелини, за якою ховалися захисники перевалу. Але тут нападники були, як на долоні. Вузький відкритий простір не дозволяв їм розгорнутися у фронт і атакувати широким ланцюгом. Повільно рухаючись по одному, вояки об`єднаного війська ставали легкою і вразливою мішенню для безжальних стріл лучників сторожового поста.
Втискаючись у скельні ущелини і ховаючись за тілами загиблих, нападники чогось наполегливо чекали. Їх уже накопичилося на карнизі близько сотні, а знизу одна за одною продовжували підніматися все нові й нові шеренги. Так не могло довго тривати, щось мало статися.
Нарешті над краєм прірви з`явилися якісь великі сталеві прямокутники, які підтягували нагору на товстих канатах. Негайно нападники вибухнули гучними тріумфальними криками. Це прибули важкі облогові щити в повний людський зріст. Виставивши їх перед собою суцільною стіною, солдати почали повільно наближатися до завалу.
Град стріл, дружно пущений захисниками, не дав абсолютно ніякого результату. Стріли просто відскакували від щитів, не завдаючи нападникам шкоди. Тоді стражники перевалу почали стріляти навісом. Спочатку це допомогло - пролунали стогони поранених. Щити похитнулися, але лише на коротку мить. Над головами солдатів піднялися і зімкнулися нові щити, закривши їх зверху сталевим панциром.
Усе ближче й ближче стіна завалу.
Стражники зіштовхнули верхні валуни на голови нападників, і щити розлетілися в різні боки, як тріски. Однак це вже не мало значення. За лічені миті, розкидавши завал, солдати об`єднаного війська з тріумфальним ревом ринули в пролом і почали рукопашну сутичку з прикордонниками.
Дзенькіт сталі, люті крики і стогони вмираючих злилися в страшну і божевільну пісню смерті. Під нестримним натиском супротивника захисники перевалу крок за кроком повільно відступали в глибину ущелини, втрачаючи бійців одного за одним. Ті, що наступали, теж зазнавали великих втрат, але на місце кожного вбитого або пораненого одразу ж ставав наступний воїн, а позаду юрмилися все нові й нові сотні, які тепер уже безперешкодно піднімалися наверх за допомогою канатів і мотузяних сходів.
Що могли протиставити кілька десятків відчайдушних сміливців цій нищівній сталевій навалі, крім власної мужності та відваги?! Поки що вони відступали повільно, бо вузька ущелина давала змогу встати в ряд не більш як шістьом воїнам одночасно, і супротивник поки що не міг атакувати силами, що переважали в багато разів. Але поступово прохід розширювався, перетворюючись на вузьку високогірну долину.
Яскраве сонце, яке визирнуло з-за холодних скелястих відрогів, висвітлило лише мізерну жменьку вартових перевалу, які з відчайдушною завзятістю намагалися стримати нищівний напір загарбників. Їхні сили швидко танули.
Незабаром у живих залишився лише один із них. Весь поранений, він відбивався одразу від кількох супротивників, що насідали на нього з усіх боків. А повз уже йшли колони завойовників, прямуючи вглиб ущелини, що вела в долину Берта.
Несподівано звідти долинув якийсь зростаючий гул, і гнівно залунав бойовий горн баронства. З далекого затемненого кінця ущелини виметнувся кінний загін і, спрямувавши важкі списи, одразу ж кинувся на приголомшених від такої несподіванки солдатів об`єднаного війська. Над кавалерією велично майорів бойовий штандарт гірських баронств.
Це було останнє, що побачив у своєму житті прикордонник. Червона кров заливала йому очі. Він з тріумфальною радістю підніс у привітанні свій зазубрений меч і з бойовим вигуком на вустах впав замертво, вбитий безжальними ворогами.
* * *
Низько схилившись до шиї Данго, немов злившись із ним в одне ціле, Аргнар стрімко мчав до прикордонного перевалу. Слідом за ним скакав загін воїнів Берта, а трохи позаду, незвичні до сідла, їхали латники Кержей.
Аргнар у тривозі нервово покусував губи. Він добре розумів, якщо зараз не зупинити вторгнення на перевалі, то вже ніхто і ніщо не врятує баронство від безжального поневолення, а то й від повного знищення.
На всьому скаку передовий загін увірвався в ущелину і під звуки бойової сурми кинувся на ворога, зминаючи й розсікаючи його передні колони, подібно до нестримної буревійної хвилі. Від несподіванки вороже військо змішалося, запанікувало, виникла безладна метушня. Аргнар на чолі загону лицарів увірвався в саму гущу супротивника. Він із запеклою люттю бився мечем, сіючи навколо себе смерть і паніку. Його нові товариші по зброї не відставали, прикриваючи боки й тил Аргнара.
Але загін Берта був нечисленним. Незабаром військо загарбників оговталося від несподіваного удару і оточило його з усіх боків. Невідомо, чим усе це закінчилося б, якби не приспіли доблесні латники з Кержей. В`їхавши в ущелину, вони одразу ж зістрибнули з коней, швидко і звично згрупувалися в чіткий сталевий трикутник і пішим строєм рушили вперед.
Немов розпечений ніж у масло, ввійшов у лави завойовників закутий у броню клин, розсікаючи бойові порядки об`єднаного війська й витискуючи його до північної кінцівки ущелини. Здавалося, ніщо не може зупинити або хоча б затримати його смертоносне просування. Щільно підігнані воронені обладунки, викувані знавцями своєї справи - кращими майстрами-зброярами Джунхаргських гір, відбивали стріли і витримували удари мечів, наче зачакловані.
І ворог похитнувся, не витримав цього натиску. Спочатку потроху, подекуди ерденехці та форванці почали потроху відступати, а потім їх охопила хвиля паніки. Загарбники кинулися назад, безжально чавлячи й калічачи своїх власних поплічників, які продовжували натискати ззаду, ще впевнені в близькій перемозі й не розуміючи, що відбувається попереду.
А в ущелину входили все нові й нові сили. Гвардія Берта і воїни-ополченці, тільки-но прибувши до місця бою, відразу залучалися до бою, довершуючи подальший розгром ворога.
Увагу Аргнара привернула невелика група воїнів баронства, яка юрмилася біля стіни ущелини, оточивши когось щільним кільцем і розмахуючи мечами. Чувся шалений скрегіт сталі та чиєсь люте ревіння. Щось дуже знайоме почулося в ньому. Довго не роздумуючи, Аргнар кинувся туди й проштовхався до середини. Одразу величезний широкий меч блиснув над його головою. Але не дарма Аргнар вважався справжнім майстром клинка. Одним стрімким круговим рухом Шера він вибив з рук здорованя меч і тут абсолютно несподівано побачив перед собою вирячене від подиву око Гілбера.
- Мандрівник, ти?! - прохрипів Одноокий.
Швидко повернувшись до старого приятеля спиною і закривши його своїм тілом, Аргнар підняв над собою меч і голосно крикнув:
- Він мій! Залиште його!
Невдоволено буркотячи, воїни з явним нехотінням і розчаруванням опустили зброю і відступили, окидаючи Аргнара і його підопічного відверто роздратованими поглядами. Їх можна було зрозуміти: в цей момент бертці бачили перед собою лише двох чужинців, один з яких був безсумнівним ворогом, а другий, хоч нині й воював на їхньому боці, але раніше-то мав славу заклятого супротивника. Однак сперечатися з прославленим мечником, а тим більше схрестити з ним зброю ніхто не наважився.
Гомін бою поступово відходив усе далі на північ. Туди ж поспішали новоприбулі воїни й ополченці Берта. З`явилися лікарі і знахарки. Вони відшукували серед порубаних і затоптаних на смерть тіл тих, у кому ще жевріли залишки життя, і намагалися хоч якось полегшити їхні страждання. За цілителями прийшла скорботна ритуальна команда, щоб поховати тіла тих, чий дух був уже десь на шляху до брами Вічності.
Одноокий і Аргнар сіли поряд на землю, сперлися спинами на скелю і нарешті перевели дух. На обох сьогоднішня бійка залишила свої сліди. Але, якщо в Аргнара вони проявлялися у вигляді невеликих вм`ятин на кольчузі та дрібних подряпин, то в Одноокого це було набагато серйозніше. Він отримав кілька поранень. З розсіченого надбрів`я текла кров, заливаючи всю праву половину обличчя. Ніс спух, наливаючись синявою. Кров виступила і на рукаві лівого передпліччя. Але губи Гілбера були розтягнуті в радісній усмішці.
- Давай-но я тобі голову перев`яжу, - сказав Аргнар, дістаючи з-за поясу чисту тканину.
- Почекай, - нетерпляче зупинив його Одноокий. - Спочатку розкажи мені толком, звідки ти тут узявся і чому б`єшся на боці Берта?
Аргнар криво посміхнувся і похитав головою.
- А ти що, хотів, щоб я був на боці Муріда, який за мою голову ціну призначив?! Не зрозумію тільки - чому... Чи, можливо, ти порадиш мені стати під криваві прапори стерв`ятника Гермунда Красунчика?!
- Ні, Мандрівнику, але чому ти саме тут?
- Це довга історія... Краще давай я тебе поки перев`яжу.
Аргнар почав обережно перев`язувати голову Одноокому. Той із якимось напівдитячим захопленням дивився на нього, намагаючись щось сказати. Нарешті він все ж таки не витримав.
- Дідько мене забирай! Ти знову врятував мене, Мандрівнику! - гаряче вигукнув Гілбер. - Я твій постійний боржник - до останньої миті життя!
- Гаразд, чого вже там...
- А ти знаєш, я десь із місяць тому на хуторі Гестама дівку одну бачив, - несподівано ляпнув Одноокий. - Ольмою її звуть. Здається, сохне вона за тобою... або я нічого в цьому не розумію.
Аргнар завмер, напружився.
- Що з нею?
- Та все гаразд, не хвилюйся - чого їй зробиться?! За тебе вона хвилюється сильно - це відразу видно.
- Бач ти, спостережливий який вишукався! Видно йому... - буркнув Аргнар, закінчуючи перев`язку.
- Коли справа стосується жіночої статі, тут я й одним оком чудово бачу! - самовдоволено посміхнувся Гілбер. - Вона, мабуть, уже вимоталася вся, не знаючи де ти і що з тобою. Ти хоч би якусь звісточку їй про себе подав чи що, а то не дай Боже овдовієш, ще не одружившись...
Одноокий відкинувся на скелю і голосно, розкотисто зареготав. Люди, котрі метушилися неподалік, з подивом і невдоволенням поглядали на нього.
Аргнар спочатку розсердився було, але дивлячись на життєрадісну фізіономію пораненого друга, який сміявся щиро і відкрито, не втримався і теж посміхнувся. Він легенько грюкнув Гілбера по плечу, збираючись йому щось відповісти, але в цю саму мить сталося щось невловиме, щось навколо змінилося. Аргнар ще навіть не усвідомив, що саме, хоча інтуїтивно одразу відчув зростаючу небезпеку.
Шум запеклого бою, що відкотився на північ, знову почав наближатися.
Аргнар і Гілбер одночасно схопилися на ноги, намагаючись розгледіти, що відбувається попереду.
А відбувалося і справді щось вельми незвичайне. Закута в сталеві обладунки непереможна важка піхота Кержей повільно, крок за кроком задкувала, немов з півночі на неї тиснула неприборкана титанічна сила. Відбиваючись від насідаючого супротивника, вона відступала на південь.
Аргнар тривожно глянув на Одноокого. Вловивши в його очах невисловлене запитання, Гілбер рішуче сказав:
- Я з тобою, Мандрівник!
- Гаразд. У бій не вплутуйся. Якщо раптом що, прикриєш мені спину.
- Зрозуміло, - розчаровано зітхнув воїн. - Усе як завжди...
Він підібрав свій величезний меч і рушив слідом за Аргнаром, який уже цілеспрямовано пробирався туди, де не припиняючись ні на хвилину, щосили кипіла бійка.
Латники з похмурими посірілими від напруги обличчями щільним строєм мало-помалу задкували під лютим тиском ворога.
Насилу пройшовши лівим краєм оборони в передні лави, Мандрівник відразу врубався в саму гущу натовпу ерденехських головорізів. За його блискавичним мечем неможливо було встежити. Здавалося, він в одну й ту саму мить був скрізь: відбивав удари ворогів, що сипалися на нього з усіх боків, проводив стрімкі й нещадні атаки.
Наступ ерденехців призупинився, але праве крило оборони неухильно відтягувалося назад, його тіснив насідаючий ворог. Там, як грізний чорний вихор, лютував високий воїн. Під нищівними ударами його меча досвідчені латники - ветерани відступали крок за кроком.
Кинувши швидкий погляд на правий фланг, Аргнар потемнів обличчям, бо одразу впізнав у ватажку ерденехців Ратона. Розштовхуючи бійців, він почав пробиватися до нього.
У тилу ворога на високому пласкому камені, підносячись над натовпом, стояли дві чорні постаті. Стрясаючи руками, вони щось тужливо співали. Очевидно, це і були ті самі чаклуни, про яких розповідали слідопити Орм і Краш.
Аргнар помітив неподалік командувача Бранда, який із змарнілим і посірілим від втоми обличчям рубався з ворогами, і крикнув йому, вказуючи мечем на камінь:
- Лучників і арбалетників сюди! Нехай швидше застрелять цих дияволів!
Очільник латників був не з тих тугодумів, кому необхідно було повторювати двічі або розтлумачувати. Швидко глянувши туди, куди вказав Мандрівник, він одразу зметикував, що до чого. За кілька миттєвостей, підкоряючись його наказу, десяток найкращих арбалетників узяли на приціл ворожих чародіїв. Зло й урочисто заспівали товсті сталеві болти, дружно спрямувавшись до плоского каменю, і встромилися в... ерденехських вояків, пробиваючи навиліт їхні обладунки й тіла. Але жоден оголовок навіть не торкнувся жерців Ярида, які продовжували свою чаклунську пісню, як ні в чому не бувало.
Знову задзвеніли спущені тятиви, і знову стріли пройшли повз. Арбалетники з подивом перезирнулися.
- Вони зачакловані...
- Чорнокнижники!
- Нам їх не здолати...
Невідомо звідки серед стрільців несподівано з`явився друїд Ейдар. Він, не зволікаючи, взяв у одного з розгублених арбалетників короткий сталевий болт і, міцно затиснувши між долонь важкий оголовок, щось тихо і швидко прошепотів. Потім повернув його стрільцю й упевнено вимовив:
- Спробуй тепер. Тільки цілься ретельно, щоб постріл не пропав дарма!
Арбалетник із недовірою поглянув на дивного старого, але сперечатися з ним не став. Зарядивши зброю заговореним болтом, він, майже не цілячись навскидку, розрядив її в одного з чаклунів. Сухо і зло грюкнув арбалет. Сталевий болт пробив жерця в чорній мантії навиліт і убив наповал солдата, який випадково опинився за ним. Чаклун завмер на мить, а потім звалився, немов зламався навпіл і, судомно смикнувшись кілька разів, завмер безформною купою ганчір`я. Другий чаклун негайно перервав свій спів і почав нетямущо озиратися на всі боки, вишукуючи винуватця загибелі свого напарника. Зіткнувшись поглядом з друїдом, жрець злісно каркнув якесь загрозливе прокляття і, метушливо зістрибнувши з каменю, миттєво зник у натовпі нападників.
Негайно все змінилося. Позбавлені чаклунської підтримки, ерденехці стримали свою навалу, немов виснажилися, а потім і зовсім почали відступати - спочатку повільно, потім дедалі швидше відкочуючись назад до завалу з каміння біля карниза. Один лише Ратон стояв непохитно, як могутня скеля, розсікаючи потік наступаючих латників і дружинників барона Гофера. Але з ним ніхто не хотів зв`язуватися. Оминаючи страшного мечника стороною, натхнені успіхом бертці поспішали довершити намічений розгром супротивника і скинути з перевалу вороже військо.
Захоплений нестримним потоком переможного наступу, кудись запропав Одноокий. Разом із ним зник і Ейдар. Ось так і сталося, коли Аргнар нарешті дістався до Ратона, вони опинилися практично наодинці віч-на-віч. Два досвідчених і мужніх бійця, гідних один одного, зустрілися зі зброєю в руках на полі бою.
- Ти?! - здивовано вигукнув Ратон, опускаючи меч.
- Як бачиш... - похмуро відповів Мандрівник.
- Навіщо ти став у мене на шляху?
Здавалося, що в голосі Ратона, незрозуміло яким чином, сплелися докупи лють, сумнів і щирий сум. Він стомлено зітхнув і плутано промовив:
- У мене немає вибору... Я повинен вбити тебе, але... ти врятував мені життя там, біля Вовчого бору...
- Можливо, я припустився помилки... - Аргнар підняв меч і коротко кинув: - Захищайся!
Темне полум`я грізно спалахнуло в глибині Ратонових очей. Обличчя його миттєво стверділо, ніздрі хижо затріпотіли. Розпрямляючись, наче сталева пружина, він стрімко рвонувся вперед, завдаючи нищівного й майже непереборного удару. Меч Ратона тьмяно блиснув, обрушуючись згори донизу на Мандрівника, і зі скреготливим дзенькотом зіткнувся з Шером.
Злегка зігнувшись і по-котячому м`яко ступаючи, суперники рушили по колу, немов здійснюючи якийсь складний ритуальний танець. Вони насторожено і невідривно дивилися в очі один одному, чудово розуміючи, що нинішній поєдинок не рівня всім попереднім. З нього живим вийде лише хтось один. Будь-яка помилка неминуче буде останньою.
Раптово Ратон стрибнув уперед. Його меч заблищав, обертаючись із шаленою швидкістю і завдаючи стрімких ударів з усіх боків. Але куди б він не кинувся, усюди натикався на непробивне сталеве віяло клинка Аргнара. Уже виходячи з безплідної атаки, Ратон усе-таки вивернувся і завдав ріжучого удару по нозі супротивника. Але тут же відчув пекучий біль у передпліччі. Мигцем глянувши на руку, він побачив, як з-під розрубаних кілець кольчуги хлинула кров. Зрадницька слабкість почала повільно розливатися по всьому тілу. Але й Мандрівникові було не легше. Поранена нога обважніла і тепер сковувала рухи.
Не чекаючи, поки Ратон прийде до тями, Аргнар цього разу сам пішов в атаку, використовуючи всі свої знання і вміння ведення бою. Він завдав хибного удару згори, в останню мить різко відхилившись праворуч, перекинув меч у ліву руку і блискавичним рухом розсік кольчугу на грудях Ратона ковзаючим ударом зліва направо.
Сталеві кільця розрізалися легко, немов вони були з м`якої міді, а не з воронованої сталі, і покрилися кров`ю. Ратон глухо заричав, відсахнувся і якось незграбно відмахнувся мечем.
Важко дихаючи, супротивники завмерли.
Гомін бою давно вже пішов далі вглиб ущелини. Звідти долинали віддалені люті крики і безперервний дзвін сталі. А тут у гучній мертвотній тиші чути було тільки хрипкий подих двобійників не на життя, а на смерть. У поглядах, спрямованих один на одного, не залишилося жодних думок, лише темна ненависть палахкотіла в них неприборканим полум`ям.
Стиснувши руків`я меча побілілими від напруження пальцями, Мандрівник із похмурою рішучістю зробив крок уперед. Назустріч йому зметнувся клинок Ратона. Заблискала сталь, заіскрилася, скрегочучи до болю в зубах. Сліпуча лють двох майстерних бійців сплела їхні тіла в неймовірно тісний клубок, і вже зовсім неможливо було зрозуміти, де - хто... Вони рубалися мовчки, несамовито, майже нехтуючи правилами захисту. З численних ран лилася кров, а разом із нею йшли й останні сили. Поєдинок майстрів меча перетворився на грубу криваву бійню.
Якоїсь миті Аргнару здалося, що в розширених зіницях Ратона промайнуло чи то неочікуване каяття, чи то розпач, але скажений вир сутички закрутив, забрав його у всепоглинаюче жерло жорстокого смертовбивства, знищуючи всі думки й почуття.
Хоч як не були вправні й сильні обидва бійці, а все ж уміння й досвід Аргнара поступово давалися взнаки. Він дедалі більше й більше тиснув Ратона, якому з кожним разом було дедалі важче відбивати потужні удари. Від великої втрати крові він був уже майже в напівнепритомному стані, чинячи опір з останніх сил.
Раптово ноги Ратона не витримали, і він важко впав на коліна, знесилено опустивши руки і схиливши голову. У всій його позі була відсторонена приреченість і покірність долі, але Аргнар уже не бачив цього. Сп`янілий миттю перемоги, він зметнув меч над головою для останнього рішучого удару. І в цей момент між ним і Ратоном немов би загусла мерехтлива напівпрозора хмара, і з неї вперед зробила крок молода струнка жінка в білосніжному вбранні. Вона благально простягнула до Аргнара тонкі тендітні руки.
- Не вбивай свого брата! - почув він голос, повний відчаю.
- Хто ти? - хрипко запитав приголомшений Аргнар, відступаючи.
- Я - ваша мати... - жінка з благанням в очах дивилася на нього. - Мені даровано всього лише кілька коротких миттєвостей. Твого молодшого брата викрали жерці материка Чау-Гар і виховали у своїй вірі. Прошу тебе, благаю, сину мій, не вбивай свого рідного брата в ім`я життя і любові! Врятуй його...
Останні слова прошелестіли вже ледь чутно і поступово вщухли, як легкий подих весняного вітерця. Хмара огорнула струнку жіночу фігуру тонкою вуаллю і розтанула
- Стій! - Аргнар кинувся вперед, але видіння вже зникло.
Настала повна тиша. Здавалося, що навіть звуки бою, який ще тривав, раптово вщухли.
Приголомшений і збентежений побаченим, а ще більше почутим, Аргнар розгублено озирнувся на всі боки, а потім невпевнено схилився над переможеним супротивником, вдивляючись у його знекровлені риси обличчя.
Без сумніву Ратон не міг бути чау-гарцем. Усе в його зовнішності видавало корінного уродженця середньої полоси Вальгарда - високий зріст, худорляве обличчя, високе відкрите чоло. Напевно, саме тому під час тієї першої зустрічі біля Вовчого бору Аргнару навіть і на думку не спало, що Ратон міг бути емісаром з далекого материка Чау-Гар, де вогнем і кров`ю правили чорні жерці.
"Невже це мій молодший брат?!" - з жахом подумав він, розгублено сідаючи на землю.
Усе, що сталося, здавалося якимось неймовірно диким сном, жахіттям. А може, це й справді всього лише сон? Спокуса, наслана чорним чаклунством?
Серце болісно стислося, обтяжене чітким передчуттям того, що це був усе-таки не сон. Із найпотаємніших схованок пам`яті далекого дитинства, здавалося, вже назавжди похованих під спудом минулих років, які загрубили душу воїна, з приголомшливою яскравістю й виразністю сплив світлий образ матері. Це саме вона, вірніше душа люблячої матері, з`явилася з таємничої хмари, щоб зупинити святотатське братовбивство. Але... вона не встигла... запізнилася...
Аргнар глянув на бездиханне тіло Ратона й похилив голову. Велика судома стрясла його мляво пониклі плечі, на осклілі очі несподівано набігли сльози, і Аргнар занурився в чорне лихоліття, де не було ніяких думок, лише похмурий відчай і безмежна спустошеність.
У такому стані і знайшов його через деякий час одноокий Гілбер, який повернувся назад разом із друїдом Ейдаром. Побачивши старого друга всього в крові і знесиленого, він рвучко кинувся до Аргнара і схопив його за плечі.
- Уф... ну й налякав же ти мене! - вигукнув із полегшенням Одноокий, побачивши, що Аргнар живий.
Він перевів погляд на Ратона й висклабився в хижій усмішці:
- Усе, кінець головнокомандувачу! Тепер вже мурідове військо повністю обезголовлене...
Аргнар міцно схопив його за зап`ястя і так стиснув, що той болісно охнув. Перелякано відсмикнувши руку, Одноокий зі здивуванням втупився на друга.
- Ти чого, Мандрівнику?!
- Замовкни... - глухо промовив Аргнар таким неживим голосом, що Гілбер ледь не вдавився. - Це мій... родич... я вбив його...
Одноокий витріщив очі, скуйовдив п`ятірнею волосся на потилиці й розгублено пробурмотів:
- Ну й діла...
Ейдар дуже уважно і задумливо дивився на мляві риси знекровленого обличчя Ратона, немов намагаючись прочитати якийсь одному йому відомий тайнопис. Раптово він насупився, стрімко присів і доторкнувся пальцями до невеликої улоговинці біля ключиці поваленого воїна. Друїд завмер на мить, а потім його сиві брови здивовано піднялися.
- Скажи мені, Мандрівнику, - повільно звернувся він до Аргнара. - Ти шкодуєш про те, що сталося?
- Я... я не знаю... напевно, мені потрібно було з ним хоча б поспілкуватися... можливо, він...
Аргнар замовк і приречено схилив голову, скреготнувши зубами.
Ейдар співчутливо доторкнувся до його здригаючогося плеча і обережно вимовив:
- Він живий.
Першу мить Аргнар навіть не відреагував на сказане. Він продовжував сидіти похнюпившись. Але ось його плечі напружилися. Він повільно підвів голову й нетямущо перепитав:
- Що ти сказав?
- Я кажу, що він ще живий, - терпляче з розстановкою повторив друїд. - Хоча назвати життям той сутінковий стан, у якому він перебуває, вельми важко...
- Його поранення смертельні?
- Не в них річ. Вони хоч і важкі, але виліковні... У Ратона зламана душа. Життя ще жевріє в його тілі, але сам він перебуває десь за межею життя і смерті...
Аргнар з надією подивився на Ейдара і раптово, схопивши його за руку, благально попрохав:
- Скажи мені, він повернеться до життя? Допоможи йому, прошу тебе, адже ти друїд - ти можеш!
Старий повільно хитнув головою і зітхнувши, відповів:
- Це вже не в моїх силах... Магія тут не допоможе. Я просто не докличуся його - він перебуває десь у лихолітті, так далеко, що навіть неможливо собі уявити. Можливо, звичайне людське тепло і ласка зможуть повернути Ратона до життя, але не магія - вона безсила в цьому випадку...
Обхопивши голову руками і вчепившись пальцями в потилицю, Аргнар глухо стогнав, розгойдуючись з боку в бік:
- Якби тільки жива була мати...
Раптово очі його розширилися, у них з`явилася надія.
- Ольма! - видихнув воїн. - Вона зможе...
Далі буде