Вогняна чаша
Частина №10 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Аргнар і Керл заплющили очі й відсахнулися, відчуваючи, як із тріском обгорають від нестерпного жару вії та брови. Потужним ударом їх відкинуло до стіни зали. Але й крізь заплющені повіки воїни бачили, як зникли тіла Ейдара і Хранителя, злившись у бурхливий лютий смерч, який шалено вирував, обертаючись, і здіймаючись до самого склепіння стародавньої зали.
Ще один громоподібний вибух струсонув зал до основи, викликавши каменепад, і смерч розлетівся, пролившись вогненним дощем на поверхню вируючого Джерела забуття.
Усе було скінчено. У запалій тиші чутно було тільки шурхіт піску, що обсипався зі стелі. Після яскравого спалаху в залі запанувала темрява, і нічого не можна було розгледіти. Аргнар встав, розтираючи забите плече. З важким стогоном невпевнено підвівся Керл. Облизнувши пересохлі й потріскані губи, він здавлено пробурмотів:
- Ого, як влупило! Я вже думав - усе, кінець...
Він поперхнувся і зайшовся сухим кашлем.
Аргнар тривожно озирався на всі боки, намагаючись хоч що-небудь розгледіти в темряві.
- А куди поділося це страховисько? - запитав бородань. - І де Ейдар? Щось я їх не бачу...
- Їх більше немає...
- Як? - незрозуміло перепитав Керл.
Аргнар тужливо глянув на темну поверхню озера, в якій уже не було відображення зоряного неба. З тяжким зітханням він осів на підлогу і, обхопивши голову руками, глухо застогнав, розгойдуючись з боку в бік.
- Немає більше Ейдара... і Орма... і Краша... загинули всі. А в ім`я чого? Чи було це варте... їхніх життів?! Навіщо... навіщо це було потрібно? Всевишній, відповідай!
Керл обережно торкнувся плеча Аргнара.
- Ми знали, на що йшли, - тихо промовив він. - Ось воно - Джерело, поруч... Ми повинні зробити те, за чим сюди прибули...
Аргнар підвів голову і невидячим поглядом втупився у товариша. Його каламутний погляд безладно блукав стінами залу. Поступово десь у глибині зіниць з`явився осмислений вираз. Повільно підвівшись із підлоги, Аргнар витягнув із піхов Шер і поплентався до берега озера. Керл за два кроки позаду насторожено слідував за ним.
Водна поверхня була непроникна і чорна, як безодня. Аргнар став на коліна і занурив меч у Джерело до самого руків`я. Спочатку він нічого не відчув. Але ось вода ворухнулася, навколо леза з`явилися дрібні бульбашки, яких ставало дедалі більше і більше. Пролунало шипіння, над поверхнею піднялася густа пара, огортаючи сріблястою вуаллю руку, що стискала руків`я меча. Немов примарна кольчужна рукавиця вкрила руку воїна. Вода навколо клинка закипіла.
Аргнар відчув гострий пронизливий біль, який піднімався по руці, розливаючись на все тіло. Воїн почав клякнути, його бив озноб. На лобі виступили великі краплі холодного поту. Із грудей рвався назовні беззвучний крик. Одночасно з цим якась могутня сила вливалася у змучене тіло, наповнюючи його бадьорістю і непохитною впевненістю. Темні вихори закрутилися перед очима, пронизливий біль, здавалося, розриває тіло на шматки.
Глухо заричавши, Аргнар відскочив від поверхні води і, впавши набік, застиг без руху.
Керл кинувся до нього і, піднявши непритомне тіло за плечі, взявся торсати Аргнара, з відчаєм волаючи до нього:
- Мандрівнику! Мандрівнику! Та прокинься ж ти! Що з тобою?!
На блідому загостреному обличчі здригнулися і прочинилися повіки. З-під них глянули жорсткі очі, сповнені холодної спокійної рішучості. Рівним голосом Аргнар вимовив:
- Зі мною все гаразд.
- Але ж ти був без свідомості! Я злякався за тебе...
- Тепер усе позаду... Те, що мало статися, сталося. Я знаю, що повинен зробити.
Аргнар підняв меч, уважно дивлячись на матове лезо, по якому пробігали холодні тьмяні сполохи. Здавалося, що метал злегка потемнішав, немов увібрав у себе частинку мороку Джерела забуття. Та й сам воїн якось невловимо змінився. Начебто все той самий Мандрівник, однак, щось у його зовнішності свідчило про те, що він ступив за ту межу, яка недосяжна простим смертним.
Провівши долонею по бічній поверхні клинка, Аргнар жорстко увігнав його в піхви і пружно підвівся на ноги. Він востаннє обвів поглядом величну залупу і, вже повертаючись до виходу, ледь чутно прошепотів:
- Прощавай, Ейдаре...
Безмовною поверхнею озера пробігли легкі ледь помітні брижі. Тихе зітхання наповнило залу й розтануло над водою. Загорнувшись у плащі, Аргнар і Керл зробили крок у темряву тунелю, який вів до виходу з печерного лабіринту.
* * *
У стані рудих карликів панував безлад. Старшини й чаклуни лютували. У глибині їхніх володінь розгулювали чужинці. Щоправда, двох із них вдалося підстрелити в Проклятому палаці, але ще троє сховалися в печерному лабіринті. Їх не змогли відшукати надіслані в переслідування загони. Звичайно, ці троє могли потрапити до Джерела забуття, але там на них неминуче чекала жахлива загибель від рук Хранителя. Руді карлики ніколи не наважувалися навіть наближатися до його володінь. Ось чому вони не переслідували втікачів, які попрямували до центру лабіринту.
Колись давним-давно руді карлики хотіли домогтися заступництва цього жаху підземель і надіслали до нього численну делеґацію з жертвами і багатими дарами. Повернувся всього лише один-єдиний покалічений посланець. Абсолютно збожеволілий, напівзгорілий, він повідав про те, як Хранитель джерела, перетворившись на жахливе чудовисько, знущався з тих, хто прийшов, мучив їх, а потім, розідравши на клапті, пожер усіх до єдиного. Карлик, який залишився в живих, лише дивом врятувався, впавши під час жахливого побоїща в якусь непримітну ущелину і втративши свідомість.
Відтоді карлики ніколи не наближалися до незримих кордонів володінь Хранителя, обходячи їх далеким боком. Але навіть це не завжди допомагало. Час від часу в похмурих лабіринтах підземелля лунали відчайдушні крики нещасних, які стали черговою жертвою монстра, що вийшов на полювання. І тоді всі інші в жаху забивалися в найвіддаленіші куточки печерного лабіринту, втискаючись у тріщини і здригаючись від переляку.
Нині злісні руді карлики вирішили будь-що зловити невідомих прибульців, якщо тільки вони не потрапили до лап Хранителя. З цією метою на всі боки були розіслані бойові загони, до яких додали досвідчених слідопитів. Вони невтомно нишпорили незліченними тунелями підземель, перевіряючи всі закутки. Частина загонів перекрила всі відомі виходи на поверхню і, не змикаючи очей, чекали людей.
Один із таких загонів чергував, розташувавшись на протилежному схилі гори - навпроти виходу з печери. Над глибокою ущелиною простягнувся вузький підвісний міст, що закінчувався якраз біля напівкруглого майданчика перед темним зівом печери. Днищем ущелини з гуркотом мчала бурхлива річка.
Руді карлики засіли за валунами і терпляче чекали. Як було потрібно, вони цілодобово могли сидіти в засідці, чатуючи на свою жертву.
* * *
Аргнар і Керл все ж таки заплутали в незліченних темних проходах. У них вже не було світного жезла Ейдара, не було поруч досвідчених слідопитів Орма і Краша. Тому доводилося покладатися тільки на самих себе, та ще й на удачу.
Їм пощастило. Дивом уникнувши бездонних печерних провалів, видершись із чіпких обіймів заплутаного лабіринту, вони відчули на втомлених обличчях подих свіжого повітря.
- Здається, ми наближаємося до виходу! - радісно вигукнув Керл, прискорюючи крок.
- Подивимося... - відгукнувся Аргнар. - Можливо, це всього лише маленька тріщина, через яку не вдасться просунутися.
- Ні, я впевнений, що там, попереду великий прохід, - заперечив бородань. - Відчуваєш, як свіже повітря йде потужним потоком?! Здається, я навіть чую, як гомонить гірська річка.
- Не поспішай, там може бути засідка.
- Та ну! - зневажливо відмахнувся Керл. - Ми навіть самі не знаємо, де перебуваємо. Звідки ж це може бути відомо карлам?! Ні, там напевно нікого немає!
Аргнар із сумнівом хмикнув, але промовчав, не бажаючи сперечатися з упертюхом. Він і сам втомився від нескінченних поневірянь у темряві, мріючи побачити промінчик сонця.
Незабаром попереду вигулькнула розмита бліда пляма світла. Вона поступово наближалася, збільшуючись у розмірах. Стінами печери почало розливатися слабке сірувате світло.
- Ось бачиш, Мандрівнику! - урочисто вигукнув Керл. - Я мав рацію! Кінець нашим блуканням у темряві!
Він щодуху рвонувся до виходу. Аргнар кинувся за ним - і звідки тільки сили взялися?! Уже підбігаючи до аркового отвору, за яким виднівся кам`яний майданчик, залитий яскравим сонячним світлом, Аргнар раптово відчув під серцем якийсь тривожний холодок і різко зупинився.
- Зачекай! - крикнув він, але було вже пізно.
Керл вискочив на карниз і, задерши обличчя до сонця, широко вдихнув на повні груди, очищаючи легені від затхлого повітря підземелля. Його очі були заплющені, а на потрісканих губах блукала блаженна усмішка.
- Воля... - прошепотів бородань.
Несподівано пролунало сердите дзижчання, і, проспівавши коротку пісню смерті, близько десятка товстих і довгих стріл увіп`ялися в могутнє тіло прикордонника. Вирячивши від подиву очі, Керл із тяжким хрипом впав на землю, як підкошений.
Раптом ущелина оголосилася зловтішними тріумфуючими вигуками рудих карликів. Вони перестрибнули валуни й кинулися на підвісний міст, розмахуючи кийками й короткими товстими мечами.
Аргнар застиг на місці, немов закам`янілий. Він тупо дивився на нерухому постать товариша, який ще кілька миттєвостей тому щиро радів сонячному світлу, а тепер лежав бездиханним на камінні.
Раптово Керл ворухнувся і застогнав, намагаючись підвестися на руках. Побачивши це, карлики вибухнули лютими криками, ще швидше кинувшись уперед.
Аргнар отямився. Він кинувся на допомогу товаришеві. Побачивши його, карли знову схопилися за луки. Град стріл налетів на воїна, але, чи то раптово налетівший порив вітру завадив, чи то карлики похапцем узяли невірний приціл, проте всі стріли пройшли повз нього, не зачепивши.
Розгніваний Аргнар вихопив меча і, широко розмахнувшись, з різким видихом рубанув по основі підвісного мосту. Товсті канати лопнули, як гнилі нитки. Міст затріщав і почав повільно осідати, завалюючись набік. Карлики, які щойно тріумфували близьку перемогу, з жахом завищали, хапаючись за частини підвісного мосту, який стрімко розвалювалися. Але марно вони намагалися врятуватися. Набираючи швидкість, міст звалився в ущелину, здіймаючи клуби пилу і тягнучи на погибель рудих карликів. Незабаром їхні жалібні крики різко обірвалися десь далеко внизу.
Важко дихаючи і стискаючи руків`я меча побілілими від напруги пальцями, Аргнар стояв на краю прірви. До його слуху долинув слабкий стогін. Негайно воїн повернувся до пораненого, увігнав меч у піхви і, піднявши Керла, обережно перетягнув його до входу в печеру. Руки тремтіли від неймовірної втоми і напруги. Події останніх днів абсолютно вибили його з колії. Без сну, без відпочинку, практично без їжі, поневіряючись нескінченними печерними переходами, Аргнар тримався на одній лише силі волі. І ось на його руках лежав вмираючий Керл - останній з тих, хто вирушив з ним на пошуки Джерела забуття. Це була крапля, що переповнила чашу можливостей.
Керл відкрив затягнуті каламутною поволокою очі, що вже почали скляніти, і спробував щось вимовити. Аргнар нахилився ближче, але почув лише хрипке булькання. На губах вмираючого виступила кривава піна, він судомно сіпнувся і випустив дух.
Плечі Аргнара стрясло дрібне тремтіння. Він схилився над тілом Керла. Чорні полотнища заколихалися перед очима, серце стисло крижаним холодом. Померкло світло, і Аргнар впав у непритомне забуття...
* * *
Уся біда Ріпа полягала в тому, що він народився не таким, як інші. З перших днів існування він відрізнявся від своїх однолітків неймовірним розумом і кмітливістю. Те, на що іншим були потрібні тижні, а часом і місяці, Ріп засвоював за кілька годин. Коли йому виповнився рік, він уже був набагато розумнішим за своїх одноплемінників, які за це його й не любили.
Ріп був вовком. Він народився в Безіменній пущі неподалік від північного краю Самотніх гір. Його мати померла під час пологів. А батько... З ним усе було непросто. Ходили непевні чутки про те, що батьком Ріпа був білий вовк-одинак. Хоча, можливо, і, найімовірніше, він був не простим вовком. Але про це можна було тільки здогадуватися, виходячи з незвичайних здібностей самого Ріпа.
Ватажок зграї, де він ріс, ставився до вовченяти з неприязню, і якби не вовчі закони, що забороняють вбивати дитинчат, напевно, загриз би його. Усі інші одноплемінники цуралися Ріпа. Однолітки відмовлялися з ним гратися, а дорослі вовки проводжали його загрозливим гарчанням. Чотири довгих роки провів Ріп у зграї, яка так і не стала йому рідною, і весь цей час він почувався чужинцем.
Минулого літа він покинув зграю і став одинаком. Блукаючи лісами і степами, Ріп здалеку спостерігав за життям людей і поступово усвідомив, що вони йому подобаються більше, ніж одноплемінники. Вовк перейнявся до них повагою і навіть спробував одного разу вступити з людьми в контакт. Однак нічого доброго з цього не вийшло. Жителі Лісового уділу, куди він прийшов на зорі, зчинили ґвалт і зустріли непроханого гостя кілками та вилами. Ріпу довелося рятуватися втечею. Він не затамував на людей злоби, але надалі вирішив триматися від них подалі.
Звивистим берегом річки Сріблянки Ріп вирушив на південь. Там він перетнув Пустельні степи і поступово дістався підніжжя Оманливих гір. Тут, в одній із численних печер і влаштувався. Край був дикий, але здобичі цілком вистачало. Вовк полював на тупуватих гірських козлів, здалеку крадькома спостерігаючи за рудими карликами. Вони йому не подобалися через свою непомірну злобливість і підступність.
Через деякий час, нишпорячи околицями, Ріп зустрів молоду вовчицю. Вона, як і він, теж була одинаком і полювала в улоговинах передгір`їв. Так вийшло, що вони зійшлися характерами і заснували сім`ю. Ранньою весною, коли ще щосили лютували хуртовини, набиваючи ущелини товстим шаром снігу, в їхній печері з`явилися на світ троє вовченят. Дитинчата були дуже тямущі й швидко зростали. Життя Ріпа наповнилося теплом і турботою про малюків. Він часто йшов далеко від лігва, відшукуючи для вовченят і подруги молодих, вгодованих тергів, які паслися на високогірних галявинах.
Коли по схилах гір задзвеніли перші струмки, сповіщаючи про прихід весни, терги почали йти вище в гори. Полювати стало важче. Ріпу доводилося надовго покидати дім.
Одного разу він був відсутній кілька діб. Уже повертаючись зі здобиччю, неподалік від печери Ріп раптово відчув ненависний гострий запах рудих карликів. Це стривожило його. Він заклично загарчав. Зазвичай на його поклик відгукувалася вовчиця, а малюки вискакували назустріч веселою юрбою і затівали радісну метушню. Але сьогодні у відповідь не пролунало жодного звуку, лише вітер тужливо посвистував у голих гілках чагарнику.
Кинувши тушу козла на землю, Ріп метнувся вперед і стрімко влетів у печеру. Тут було тихо, холодно і пустельно. Стигле повітря було просякнуте запахом смерті. Шерсть на загривку вовка стала дибки. Низько схиливши голову до землі, він повільно обійшов печеру, ретельно обнюхуючи кожен куточок. У кількох місцях Ріп виявив засохлі плями крові. Але це була кров не тільки його подруги і дитинчат. Він відчув запах карликів. Вочевидь, захищаючи вовченят, мати-вовчиця билася не на життя, а на смерть, і хтось із рудих карликів поплатився власним життям.
Тужливе протяжне виття, сповнене горя і смертної ненависті, зметнулося під склепіннями осиротілої печери, вирвалося на волю і, підхоплене відлунням, далеко рознеслося гірськими ущелинами. Від цього виття здригнулися від жаху і кинулися врозтіч терги, що паслися на схилах. Ріп ліг на тому місці, де зазвичай його подруга зігрівала своїм теплом вовченят, поклав голову на передні лапи й тихенько заскавулив. У його спорожнілих очах застигли сльози.
Три доби лежав вовк нерухомо, немов мертвий. За цей час він змарнів, а з боків і на вилицях у шерсті пробилася срібляста сивина. На четверту ніч Ріп підвівся на ноги, окинув печеру останнім прощальним поглядом і вислизнув назовні.
Високо в чорному небі холодно мерехтіли великі зірки. Сховавшись за гострими клинами гірських вершин, місяць вибілив мертвотним світлом схили Зуба дракона.
Ріп підняв голову. Довге, сповнене грізної сили виття прокотилося над Оманливими горами, сповіщаючи про те, що він вийшов на стежку смерті, і тепер буде мститися без страху й жалю за своїх дитинчат і подругу.
* * *
Він вистежив чергового рудого карлика ще вранці і наполегливо йшов його слідом, поступово скорочуючи відстань.
Сірою примарною тінню безшумно прослизнувши між валунів, Ріп обережно визирнув з-за виступу скелі. Усього лише за кілька стрибків від нього на широкому кам`яному майданчику перед самою печерою перебував смертельний ворог - рудий карлик. Занісши над скуйовдженою головою оковану залізом палицю, він обережно підкрадався до входу, біля якого нерухомо лежали двоє людей. Один із них був мертвий, інший ледве дихав.
Карлик зловісно посміхнувся і широко розмахнувся кийком, маючи намір безжально добити пораненого. На його огидній фізіономії з`явився вираз зловтішного передчуття майбутньої розправи над беззахисним.
Беззвучно вискаливши ікла, Ріп стрімко стрибнув на нього. Мародер злякано обернувся, зачувши якийсь підозрілий шурхіт за спиною. Останнє, що він встиг побачити у своєму житті, це величезні білі ікла, що безжально зімкнулися на його горлі. Звалившись на землю, карлик заходився булькаючим хрипом, кілька разів сіпнувся в конвульсіях і завмер назавжди. Лише після того, як він остаточно замовк, вовк розімкнув щелепи і перевів погляд на людей.
Та людина, яка ще була живою, трохи прочинила затуманені очі. У них було стільки горя і нестерпної муки, що Ріп раптово відчув до нього співчуття і якесь дивне почуття спорідненості, немов ця незнайома людина була таким же, як і він, вовком-одинаком.
Людина слабо застогнала і знову зімкнула повіки. Його жилава рука мимоволі стиснула руків`я меча.
Ріп довго й задумливо дивився на нього, намагаючись розібратися у власних відчуттях. Раптово, начебто прийнявши якесь рішення, він спокійно влігся біля ніг воїна і, уважно спостерігаючи за ним, терпляче завмер в очікуванні.
* * *
Від звичної рукояті Шера йшло тепло. Разом із ним у змучене тіло поступово поверталося життя і сила. Аргнар насилу розліпив очі.
Вечоріло. Мідно-червоні відблиски призахідного сонця блукали протилежним схилом глибокої ущелини, забарвлюючи його в тривожні багряні кольори. Повітря було абсолютно нерухомим - жодного подиху вітерця, жодного шереху. Лише знизу, з дна ущелини, долинав віддалений шум гірської річки.
Свідомість поступово прояснювалася, немов повільно спливаючи з якихось похмурих глибин до світла. Повернувши голову набік, воїн побачив, що зовсім поруч лежить дуже великий вовк, який уважно і насторожено спостерігав за ним. Здригнувшись від несподіванки, Аргнар ще слабкою рукою підняв меч. Вовк негайно напружився і, трохи подавшись назад, застережливо заричав.
Неподалік від звіра з дубиною в руках лежав мертвий рудий карлик. Його горло було розірвано.
Аргнар насупився, напружено намагаючись пригадати щось, що наполегливо стукало в його свідомість. Так... він уже бачив цього вовка, коли кілька разів на короткий час виривався з чіпких обіймів лихоліття і приходив до тями. Весь цей час звір постійно перебував поруч і чомусь не нападав. Здавалося, що він охороняє людину. Загризений карлик був німим свідченням тому. Очевидно, злісний виродок намагався добити воїна, але вовк випередив його і завадив це зробити. Але чому?!
Раптово у свідомості Аргнара пролунав якийсь спокійний надсвітовий голос: "Його звуть Ріп..." Підкоряючись ще неусвідомленому пориву, Аргнар повільно опустив меч і, простягнувши до вовка відкриту долоню, тихо вимовив:
- Ріп...
Вовк здригнувся, з явним подивом втупившись на людину. Його вуха встали сторчма. Довго і недовірливо дивився він в очі воїну, який запропонував йому товариство, а потім несподівано пригнув голову і обережно тицьнув вологим носом у долоню, немов висловлюючи цим свою довіру людині, по-цуценячому пискнувши.
Аргнар сумно посміхнувся, провів рукою по міцному загривку звіра і знову втомлено змежив повіки. Ріп підійшов до нього ближче і спокійно влігся поруч, притулившись боком до ноги людини.
Так минуло кілька годин.
Нарешті, відчувши, що сили знову повернулися до нього, Аргнар підвівся і сів, спираючись на стіну. Ріп вичікувально дивився на нього, усім своїм виглядом висловлюючи готовність слідувати за воїном. Вовк ухвалив рішення і більше не замислювався над тим, як вчинити далі, визнавши людину за старшого.
Аргнар обламав стріли, що стирчали з остиглого тіла Керла, і переніс його під стіну всередину печери. Потім зібрав камені і з усіх боків обклав ними загиблого товариша, спорудивши якусь подобу надгробка. Зверху на каміння поклав незмінну сокиру Керла і схилив коліна, безмовно волаючи до Всевишнього і благаючи його прийняти відчайдушну душу воїна.
Попрощавшись з упокоєним, Аргнар рішуче повернувся і, не озираючись більше, розмашистим кроком попрямував до вузької стежки, що, звиваючись схилами гір, бігла униз до міжгір`я. Ріп обігнав його і сірою примарою ковзнув уперед. Безшумно ступаючи камінням і пригинаючись до землі, він уважно перевіряв дорогу, намагаючись вловити запах ненависних рудих карликів.
Сутінки швидко густішали, розмиваючи і поглинаючи обриси далеких схилів. З низин піднімався густий холодний туман, огортаючи широкі підніжжя гір молочно-білою щільною ковдрою і повністю приховуючи їх від погляду. Здавалося, величні гори повільно ширяють у якомусь хиткому примарному серпанку. Тихо й сумно було довкола, немов усе живе вимерло і тільки голе каміння панувало в цьому світі.
Уже глибокої ночі Аргнар і Ріп зійшли до того місця в міжгір`ї, де залишався тимчасовий табір розвідників. Усе свідчило про те, що й тут нещодавно розігралася кривава трагедія. Всюди валялися зламані стріли, зазубрені мечі. Земля в деяких місцях була розрита, вочевидь, тут відбулися найзапекліші смертельні сутички. Розворочене і розкидане вогнище холодно відблискувало в місячному світлі остиглим чорним вугіллям. Осторонь, знущально звалені в купу, лежали оголені, понівечені тіла загиблих воїнів. Руді карлики-крохобори здерли з них увесь одяг до останньої нитки, обладунки, зброю і забрали з собою. Навколо, безладно розкидані, біліли обгризені кістки коней. Судячи з усього, переможці просто тут відсвяткували свою перемогу кривавим бенкетом.
Вражений Аргнар відступив на крок. Щось тихенько задзвеніло під його чоботом. Нахилившись, він дбайливо підняв із землі вуздечку вірного Данго. Горло стиснуло, немов тугий клубок перекрив дихання.
- Прощавай, мій бойовий товаришу... - глухо вимовив воїн. - Ти вірою і правдою служив мені і не раз рятував у колотнечах...
На більше слів не вистачило. Та й кому вони тепер були потрібні?! Господиня вічної ночі забрала до свого царства всіх до єдиного, хто вирушив з Аргнаром у повний небезпек похід до Джерела забуття. Він залишився один... Ні, не один...
Тихо загарчав Ріп і потерся об ногу воїна. У голосі вовка не було загрози, він тільки нагадував про себе. Аргнар машинально опустив руку йому на загривок. Так вони й стояли, завмерши без руху.
Скільки так минуло, чи то кілька хвилин, чи кілька годин, - Аргнар і сам не зміг би сказати, та він і не думав про це. Час немов застиг для нього.
Але ось, струсивши з себе скорботне заціпеніння, він почав діяти. Одним з обламаних мечів, що залишилися від побоїща, Аргнар вирив у кам`янистому ґрунті яму, вистелив її гілками і знайденими обривками одягу. Після цього він переніс усі тіла загиблих у могилу і дбайливо поклав їх у ряд. Накривши останки ще одним шаром гілок, Аргнар насипав зверху невисокий пагорб землі та встромив у узголів`я меч із хрестоподібним руків`ям.
Ріп увесь час уважно спостерігав за діями Аргнара і терпляче очікував, чим усе це закінчиться. Він багато чого не міг зрозуміти, але інстинктивно відчував, що в цей момент не варто відволікати людину від її дивного заняття.
Аргнар сів на землю біля поховання і глибоко задумався. Він ще не вирішив, що йому робити далі. Ейдар би підказав, він знав, куди потрібно було йти і як вчинити, але... його більше немає, як і всіх інших. Тепер усе треба було вирішувати самому. Щоправда, була якось розмова про Межиріччя і Велику темряву, що встає над Карними горами. Вочевидь, туди і необхідно тепер прямувати, а там... там уже буде видно, як далі бути. Але перед цим потрібно зробити гак і дізнатися, що та як там на хуторі Гестама.
Аргнар встав, загорнувся в плащ і, немов пірнаючи в глибокий вир, ступив у темряву, прямуючи до річки. Ріп безмовною тінню пішов за ним. На них чекав довгий і нелегкий шлях через Пустельні степи, Безіменну пущу і Лісову гряду. Що чекало на них там, попереду, які чатували небезпеки - вони ще не знали, але жереб кинуто, і зворотного шляху вже не було.
* * *
Вечоріло. Жовтуватий з багряним відливом сонячний диск ліниво занурювався в пухнасту перину сріблястих купчастих хмар, що нерухомо застигли над темною кромкою Безіменної пущі. Стелячись над свіжою запашною травою напівпрозорим серпанком, потягнулися, зазміїлися ледь помітні цівки вечірнього туману - перші провісники нічної прохолоди. Легка свіжість заспокійливо овівала обличчя.
Весна видалася нині не на часі рання. Земля поки ще не встигла відійти після лютих холодів минулої зими і, хоча вже й вкрилася соковитою зеленою травою, все ще не прогрілася вглиб. Проте ж природа своє брала.
За дальньою околицею хутора щосили стрекотіли спритні зорянки - верткі життєрадісні пташки, провіщаючи назавтра гарну теплу погоду. Отже, вранці буде ясно і сонячно. Через кілька таких ось погожих тижнів увесь степ густо вкриється буйним цвітом різнотрав`я, а вже тоді візьмуться до роботи бджоли-робітниці, збираючи перший врожай пахучого золотистого меду. Розпочнуться польові роботи. Хуторяни будуть зі сходу до заходу сонця поратися в степу.
Нарешті пішла люта зима-хурделиця, вгамувалася, залягла до наступного року в сплячку десь далеко на Льодовому острові серед віковічних білих торосів, де й не ступала нога людини. Зачаїлася до пори, чекаючи приходу свого часу. Але ж зовсім і не сподівалися пережити минулі люті холоди та небувалу навалу білих вовків. Гадали, вже все - не здихаємось, однак вижили і майже нікого не втратили - чимала в тому заслуга Гестама, зумів до зимівлі підготувати свій хутір добряче. А сусідам із півночі не пощастило - весь хутір вимерз до останньої людини. Тільки навесні, коли пішли на північ білі вовки, дізналися про цю біду.
Але, як би там не було, а життя йде своєю чергою. Відгорювали сусіди, поховали всією громадою померзлих, пом`янули, як водиться, і зайнялися знову весняними клопотами, що нахлинули навесні.
А турбот була сила-силенна. Саме час польових робіт настав, та й дахи, що подірявилися подекуди, поновити треба. А тут ще господар - Гестам раптом надумав нову городьбу навколо хутора ставити, - мовляв, цього року Бог змилостивився - лихо стороною минуло, а як наступної зими буде, поки що не відомо. Воно й зрозуміло - береженого Бог береже. Чоловіки-хуторяни гуртами по п`ять - шість осіб на кілька діб виїжджають у пущу, а назад привозять на довгих возах великі колоди. Ті, що міцніші та товстіші, на новий частокіл підуть, а трухляві та кривуваті для майбутньої зими на дрова згодяться - не доведеться на теплі заощаджувати, як у минулі холоди.
Ще раз вдихнувши наостанок на повні груди п`янке терпке повітря степу, Ольма з явним жалем підвелася з колоди, на якій сиділа, мерзлякувато зіщулилася і попрямувала до воріт хутора. Пора вже було йти до пораненого.
Два тижні тому, рано вранці разом із двома супутниками-гвардійцями з Форвана раптом з`явився Одноокий - знайомий Аргнара. Вони привезли на хутір якогось пораненого воїна. Хто він був такий і звідки - невідомо. На всі розпитування Одноокий відповідав дуже туманно й ухильно, чи то сам достеменно не знав, чи то приховував щось. Сказав лише, що привіз пораненого сюди на особисте прохання Мандрівника. Де зараз сам Аргнар і що з ним, він теж не знав або не хотів розповідати. У всьому цьому таїлася якась загадка, це Ольма відчула одразу, але користі від Одноокого ніякої не добилася. Залишивши пораненого і пославшись на термінові справи, він зі своїми товаришами поспіхом того ж дня і поїхав.
Увійшовши на порожнє подвір`я хутора, Ольма попрямувала, було, до своєї хати, але тут її гукнула Нерейда:
- Агов, Ольмо! Де це ти була?
- У степ ходила...
- А я вже тебе обшукалася! Корівка-то в мене щось прихворіла. Може, подивишся, у чому справа?
Знахарка кивнула і пішла слідом за дружиною господаря хутора до хліву. Там у стійлі жалісно мукала ряба корова, косячись на людей опуклими очима. Ольма присіла біля неї навпочіпки й уважно оглянула вим`я. Рожеві дійки були набряклими й потрісканими.
- Ну, що там? - не втерпіла Нерейда.
- Та нічого особливо страшного. - заспокоїла її Ольма. - Мабуть обвітрило протягом... Треба теплим ромашковим відваром обмити, а потім козячим жиром змастити кілька разів.
- А як довго це в неї буде? Адже мені корівку потрібно ще видоїти. Он, поглянь-но - як вим`я молоком налилося, мало не трісне! Не дай Боже - перегорить молоко, що я потім робитиму без годувальниці?!
Ольма заспокійливо усміхнулася.
- Не хвилюйся, зараз видоїмо ми твою молочницю.
Вона підставила чисте відро і легенько доторкнулася до вимені. Корова болісно здригнулася і знову неспокійно замичала. Ольма почала щось тихенько нашіптувати, обережно погладжуючи вим`я. Поступово корова заспокоїлася і притихла, скосивши на знахарку вологий погляд. Незабаром тугі струмені пінистого парного молока щедро потекли у відро. Нерейда із захопленням подивилася на Ольму.
- Ну, ти й майстриня! - радісно вигукнула вона. - Корівка-то моя стоїть - не ворухнеться! Може, й не потрібно їй нічого робити - все тепер само собою минеться?
- Ні, - впевнено похитала головою знахарка. - Я ж їй просто біль заговорила, щоб можна було видоїти, а відваром обмити і жиром змастити все одно потрібно!
- Треба, то треба, - погодилася Нерейда. - Тобі, звичайно, видніше...
Раптово вона пустотливо посміхнулася і запитала:
- От мені цікаво, а якщо, наприклад, ти чоловічка якогось приголубиш, так із нього потім, мабуть, мотузки вити можна буде?!
- Не знаю я, не пробувала... - намагалася віджартуватися збентежена знахарка, червоніючи й опускаючи очі.
- А ти спробуй, дивись - і вийде!
Нерейда залилася добродушним грудним сміхом, ще більше збентеживши цим Ольму, а потім по-доброму обійняла її за плечі й ласкаво додала:
- Не ображайся, жартую я. А чоловіки, вони ж і справді від жіночої ласки мліють - це я вже точно знаю, повір!
Господиня ще раз подякувала знахарці, провела до дверей із хліва, а потім повернулася до своєї корови й заходилася біля неї поратися, щось примовляючи напівголосно.
Вийшовши на подвір`я, Ольма побачила бабцю Тору, яка, дуже невдоволено підібгавши губи, чекала на неї біля самих дверей. Блиснувши на молоду жінку сердитими очима з-під насуплених брів, стара без натяків оголосила:
- Була я у твого хворого. Подивилася на нього, як ти хотіла... Темний він, як є темний!
- Як, темний? - не зрозуміла Ольма. - Що ти маєш на увазі, бабусю?
- По-перше, ніяка я тобі не бабуся! Теж мені, родичка знайшлася... Скільки разів тобі повторювати треба: всі мене Торою кличуть, і ти так клич! А по-друге, темний означає, що душа в нього повністю затемнена! Не змогла я нічогісінько в ній розгледіти. Порожньо там, ну як у чорному колодязі! Саме тіло живе, а живої суті в ньому немає ані крапельки. Не зрозумію я, начебто він силам темряви служить або служив раніше, тільки нині немає в нього з ними зв`язку... проте ж, і світла в його душі теж немає... Боязно мені за тебе, дівко. Ох, боязно!
Ольма ошелешено дивилася на стару, не знаючи, що й відповісти. Вона була налякана і розгублена.
- Що ж мені робити з ним? - нарешті здавлено промовила вона. - Підкажи, Торо?!
- Не знаю я, це тобі самій вирішувати. Тільки здається мені, добра від нього не буде. Якщо прийде до тями, може ще таким лиходієм стати, що боронь Боже!
Знахарка задумливо похитала головою.
- Хворий він тяжко. Не можна людині, яка в такому стані перебуває, у допомозі відмовляти... А щодо темряви... можливо, ти все ж помиляєшся? Може, здалося тобі?
- Як на твого хворого глянула, одразу згадала той сон, що мені минулої осені привидівся. Є якийсь дивний зв`язок між тим сном і твоїм підопічним.
- Як же бути? Адже Аргнар за нього просив...
- У тому-то й річ! Тут я щось не зрозумію: твій-то сам начебто світлу служить, звісно, якщо я не помиляюся, а сюди прислав цього... Як його хоч звуть-то, знаєш?
- Не відомо мені про нього нічого анітрохи.
- То ж я й кажу: темний він, як є темний! - упевнено підсумувала бабка Тора. - Я б на твоєму місці подалі від нього трималася, а то ж потім, боронь Боже, біди не уникнути!
- Спасибі тобі, Торо, на доброму слові, - тихо промовила Ольма. - Тільки все одно я маю допомогти хворому, людина ж він!
Баба невдоволено насупилася, пожувала зморшкуваті губи, дивлячись на знахарку з-під лоба, а потім прорекла:
- Ну, як знаєш! Я тебе попередила, а далі сама вирішуй!
Більше не кажучи жодного слова, вона швидко розвернулася і пошкандибала до своєї хати. При цьому Тора щось роздратовано бурмотіла собі під ніс, але що саме - Ольма не розчула. Провівши стару поглядом, вона пішла до себе.
У затишній кімнаті було тихо й тепло. По кутах згустилися вечірні тіні, і лише в центрі, біля столу, ще було світло від призахідного сонця, що пробивалося між фіранок. Але й це світло швидко згасало на очах. На ліжку блідою плямою біліло обличчя хворого.
Ольма щільно зсунула фіранки на вікні й дістала з кутової полиці недогарок товстої свічки. Язичок помаранчевого полум`я з радісним потріскуванням охопив гніт, окреслюючи на широкому столі хитливе коло світла. За його межами сутінки згустилися ще більше. Здавалося, там, у темряві з`явилися якісь сірі примарні тіні, обступивши мовчазним сонмищем ліжко безпам`ятного воїна. Вони тягнулися до нього безформними руками, немов хотіли кудись забрати.
Молода жінка струснула головою, відганяючи страшну ману. Встановивши свічку на тумбочку в узголів`ї ліжка, вона низько схилилася над хворим, допитливо вдивляючись у мляві риси його знекровленого обличчя. Якби не тихе, ледь помітне дихання, можна було б припустити, що він уже давним-давно мертвий. Бліда до жовтизни шкіра, ніби пергамент, обтягувала жорстко окреслені вилиці. Очі, прикриті потемнілими повіками, немов увалилися глибоко в очниці. Загострене підборіддя і запалі щоки вкрилися жорсткою щетиною, подекуди пробитою ранньою сріблястою сивиною. На шиї гострим горбком випирав нерухомий кадик.
"Бідненький... - мимоволі подумала Ольма, з жалем роздивляючись незнайомця. - Що ж із ним сталося?"
Вона легенько поклала долоню на лоб пораненого і спробувала подумки дотягнутися до його свідомості. Але, дивна річ, душа воїна була відсутня в тілі, лише слабкий сіруватий шлейф свідчив про те, що зв`язок між тілом і душею ще не обірвався остаточно. Ольма заплющила очі, зосередилася і обережно пішла за цим шлейфом. Поступово слабке світло, що пробивалося крізь зімкнуті повіки знахарки, потьмяніло, її подих заспокоївся, став рівним, і перед внутрішнім поглядом відчинилися брами, що вели... куди? Вона й сама достеменно не знала. Навколо було чорним - чорно. Жоден промінь світла не потрапляв у це суцільне царство мороку.
Ольма повільно рухалася в абсолютній порожнечі. Вона відчувала під ногами якусь хитку опору, але нічого не бачила. Їй здавалося, що навколо копошаться невідомі й жахливі створіння, які жадібно тягнуться до її душі, щоб захопити, затягнути у вир безповоротної безодні небуття. Ольмі було дуже страшно, але вона все одно йшла, підкоряючись якомусь неусвідомленому поклику.
Десь там, далеко попереду блимнула ледь помітна холодна іскорка, блимнула і зникла, а потім з`явилася знову. Знахарка попрямувала до неї. У міру наближення до джерела світла, вона йшла все швидше і впевненіше, і під кінець шляху вже майже бігла.
На низькому похилому пагорбі, порослому жорсткою бурою травою, безвольно опустивши руки, сидів той самий воїн, чиє тіло зараз нерухомо лежало на ліжку в хаті Ольми. Він був одягнений у довгий сірий балахон, який висів на ньому, як мішок. Перед воїном, на вкритих інієм полінах, млявим холодним полум`ям палахкотіло невелике багаття. Від блакитного вогню віяло морозним холодом, який сковував думки і рухи. Незнайомець дивився на вогнище порожнім немиготливим поглядом, у якому не було і проблиску думки, лише його пальці нервово смикали край балахона.
- Хто ти, воїне? - боязко покликала його Ольма.
Невідомий навіть не ворухнувся, тільки пальці його рук забігали ще швидше й безладніше.
Ольма підійшла ближче, нахилилася вперед і, заглянувши йому в очі, злякано відсахнулася. Розширені зіниці воїна були чорні, як два бездонні колодязі, і абсолютно мляві.
- Прокинься, - знову покликала Ольма. - Прокинься до життя!
- Навіщо? - несподівано пролунав байдужий голос.
Знахарка розгубилася. Вона ніяк не могла збагнути, що потрібно відповісти на таке, здавалося б, абсолютно просте запитання. Не пояснювати ж справді, що життя прекрасне саме по собі, навіть незважаючи на численні страждання і поневіряння. Як пояснити простими словами чарівну красу м`яких вечірніх сутінків і підбадьорливу радість свіжого весняного ранку?! Терпку гіркоту неминучої розлуки і тепло довгоочікуваної зустрічі?! Солодку знемогу таємних мрій і всепоглинаючий жар кохання?!
- Скажи мені, хто ти? - запитала вона.
- Хіба це важливо?! - забарившись, відповів воїн, не відриваючи погляду від примарного багаття. - Все одно мене вже немає...
- Ні, ти є! Є! - з жаром вигукнула Ольма. - Повернися ж!
- А кому я потрібен? Хто і де чекає мене... Я ж і сам тепер не знаю, хто я, і чи був я насправді коли-небудь...
- Ти потрібен... людям...
Ольма на коротку мить забарилася, намагаючись підібрати переконливі слова, а потім, навіть і сама не зрозумівши, чому вона так вчинила, швидко додала:
- Ти потрібен Аргнару!
Здалося їй чи ні, але нібито в самій глибині чорних очей воїна щось ворухнулося, затріпотіли повіки. Він здригнувся і почав випростовуватися. Тієї ж миті щось сталося: темрява навколо холодного багаття сколихнулася, тяжко й неспокійно заворушилася. Пролунав низький рик, сповнений зловісної загрози. Шалено завили чорні вихори, закручуючись у тугу спіраль. Ольма відчула, як її підхопило якимось неймовірно могутнім потоком і з шаленою швидкістю потягнуло назад. Останнє, що вона встигла помітити, провалюючись у безпам`ятство, був воїн, що підіймається на повний зріст серед ревучих смерчів.
Ольма прокинулася, важко і хрипко дихаючи. Її тіло стрясав озноб, руки дрібно тремтіли, немов від неймовірного напруження, чоло вкрилося холодним потом.
Свічковий недогарок перетворився на матову калюжку воску, посеред якої плавав куций догораючий гніт. Ольма метнулася до полиці й запалила іншу свічку. За вікном було темно й тихо - вочевидь хуторяни, закінчивши денні справи, вирушили спочивати.
Подивившись на хворого, Ольма з радісним здивуванням виявила на його обличчі перші ознаки повертаючогося життя. Повіки нервово тремтіли, під ними неспокійно ворушилися очі. Здавалося, вони намагаються щось побачити за межею видимого. Ніздрі тріпотіли й роздувалися, груди високо й ритмічно здіймалися. Тіло воїна напружилося, немов він з величезним зусиллям пробивався крізь непереборну перешкоду. Пальці рук із хрускотом стислися в кулаки так, що побіліли кісточки. Раптово він шумно зі стогоном зітхнув і розплющив очі.
* * *
Холод і гучна порожнеча суцільною стіною оточували Ратона з усіх боків. Лише перед ним беззвучно палало дивне багаття. Мертве блакитнувате полум`я колихалося в якомусь магічному танці, абсолютно не даючи жару. Від нього віяло крижаною холоднечею. Там у глибині полум`я рухалися маленькі постаті людей, розігруючи цілі вистави. Воїни в сріблястих обладунках, розмахуючи блискучими мечами, билися зі всілякими чудовиськами і чаклунами. Палала багряним полум`ям горда білокам`яна фортеця. Над її вежами здіймалися до небес масні клуби чорного диму, а зі стін падали люди. Широкою дорогою, розпластавшись грізним потоком, невідворотно наповзала лавина панциреподібних монстрів. Ураганний вітер гнав по-над самою землею рвані клапті грозових хмар.
Видіння швидко змінювалися одне одним і жодного разу не повторювалися. Кілька сцен Ратон упізнав - він сам у різний час брав у них участь, але більшість були йому незнайомі. Хоча вони були розрізнені й уривчасті, проте щось невловиме пов`язувало всі ці бачення в єдине ціле. Ратон почав уважніше придивлятися до того, що відбувається в полум`ї вогнища, і невдовзі звернув увагу на те, що всюди, де сили зла починали перемагати, з`являвся воїн у сріблястому вбранні і вступав з ними в жорстоку сутичку. Щоразу цей загадковий воїн виглядав трохи інакше, але Ратон був упевнений, що це одна й та сама людина.
Раптово Ратон почув жіночий голос, що гукнув його, але видіння настільки захопили, що не хотілося відволікатися ні на мить. Однак наполегливий голос не відставав, він знову покликав його, спонукаючи прокинутися. Не відриваючись від споглядання подій, що розгортаються перед ним, Ратон щось байдуже відповів, не надаючи значення змісту слів. Жінка продовжувала говорити, щось гаряче доводячи, переконуючи. Вона заважала зосередитися на видіннях. Несподівано в її промові прозвучало ім`я Аргнара. Свідомість немов обпекло вогняним батогом. Ратон здригнувся, випростовуючись. Він відчув, як усе всередині нього миттєво сколихнулося, завирувало, нахлинула сліпуча лють і жага помсти комусь, якось дивно змішана з незрозумілим смутком і жалем.
У темряві, що оточувала його, стурбовано заворушилися невидимі примари, намагаючись утримати, скувати рухи. Почулося тужливе виття, у ньому відчувалася виразна загроза. Незрима сила навалилася на плечі, згинаючи і придавлюючи, до того місця, де сидів воїн. Здавалося, хтось могутній і нещадний не хоче його відпускати, але Ратон був не з тих, хто легко поступається. Він зібрав у кулак усю свою волю і спрямував її на чорні пружні нитки, що обплутували його свідомість. З гучним тріском вони луснули, і негайно тиша вибухнула оглушливим ревінням і гуркотом, немов зірвалися з ланцюга збожеволілі стихії. Вітер налетів раптовим поривом і загасив багаття. В останню мить Ратон встиг помітити, як у полум`ї примарного вогнища повернувся воїн у сріблястому обладунку і глянув прямо йому в очі.
- Аргнар! - здивовано вигукнув Ратон.
Морок зімкнувся навколо нього. Вихор, що злісно завивав, підхопив і жбурнув кудись у нескінченну чорну безодню. Він летів, відбиваючись від безмовних слизьких тварюк, які супроводжували його і намагалися розірвати на частини душу Ратона. Вони густо роїлися навколо незліченним сонмищем, тягнулися до нього пазуристими щупальцями, хльостали всіяними шипами шкірястими крилами, клацали зубастими пащами.
Нарешті попереду з`явилося світло. Воно стрімко наближалося, роз`їдаючи темряву. Мерзенні тварюки поступово відстали, розчаровано кричачи й підвиваючи. Ратон влетів у сяючий тунель і тепер із величезною швидкістю мчав до нестерпно сяючого виходу. Сліпуче яскраве світло боляче різануло по очах. Ратон заплющив очі, а коли розплющив, виявив, що знаходиться у ліжку. Над ним низько схилилася молода худорлява жінка, яка напружено вдивлялася в його обличчя з надією і тривогою одночасно.
Ратон зі здивуванням дивився на неї, не в силах зрозуміти, де він опинився, і звідки з`явилася ця невідома жінка. Насилу розліпивши задерев`янілі губи, він запитав:
- Де я?
- Не хвилюйся, ти в надійному місці...
У голосі жінки чітко відчувалася скутість і напруга. Її щось турбувало або лякало.
- Де я? Відповідай мені, будь ласка, - наполегливо повторив своє запитання Ратон.
- Ти на хуторі Гестама.
- А де це знаходиться?
Ольма здивовано підвела брови. Вона вважала, що Аргнар відправив сюди свого пораненого друга і все йому пояснив. Не знаючи, що й думати з цього приводу, знахарка невпевнено відповіла:
- Хутір Гестама належить до Вільних поселень, хіба ти не знав?
Ратон слабко хитнув головою.
- Вільні поселення я знаю, а ось про ваш хутір уперше чую... Як я тут опинився?
Ще більше здивувавшись, Ольма сплеснула долонями.
- Так тебе ж Одноокий привіз!
- Це ще хто такий? - насупився Ратон.
- Ну як хто?! Він же друг Аргнара і привіз тебе до мене для лікування на його прохання!
Воїн одразу отвердів обличчям. Погляд його став холодним і жорстким. Ім`я Аргнара викликало справжню бурю суперечливих почуттів і насамперед здивовану розгубленість. Чому, замість того щоб добити або просто залишити на полі битви переможеного супротивника, Мандрівник врятував його і, мало того, потурбувався про його лікування?! Це було абсолютно незрозуміло.
Ратон допитливо подивився на знахарку і запитав:
- Як тебе звати?
- Ольма. А тебе?
- Ратон моє ім`я... - відповів воїн, насторожено стежачи за виразом обличчя співрозмовниці.
Але вочевидь вона справді нічого не відала про нього, бо жоден мускул не здригнувся на її обличчі. Напевно, тут, у Вільних поселеннях, ніхто до пуття не знав про війну з Гірськими баронствами, а вже тим паче про те, як звали верховного головнокомандувача об`єднаними військами.
- Ти... добре знайома з Мандрівником? - злегка зам`явшись, поставив запитання Ратон.
Ольма зніяковіло потупилася.
- Та так... не дуже. Просто я його теж лікувала. Якось пізньої осені його майже неживого приніс до нашого хутора кінь.
- А що з ним сталося? - зацікавився воїн.
- Отруєна стріла застрягла в нього в плечі. Ледве виходили, а щойно на ноги встав, то невдовзі й поїхав кудись на південь. Дуже поспішав. Йому б ще підлікуватися треба було, то ні - справи, каже, термінові чекають!
Ратон гірко посміхнувся і прикрив повіки. Він зрозумів, куди так поспішав Мандрівник.
Далі буде