Вогняна чаша
Частина №11 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Побачивши, що Ратон заплющив очі, Ольма тихенько встала і пішла в сусідню кімнату. Тут при світлі скіпи вона постелила собі на топчані, лягла, вкрилася кожухом і замислилася. Перед очима постав образ Аргнара. Було в ньому щось таке, що не дозволяло Ольмі думати про нього, як про звичайного чоловіка. Вона згадала дивні слова бабки Тори про те, що він обраний. Це було незрозуміло і трохи лякало. Що там із ним? Чому його доля не така, як в інших людей? Думки метушилися, плуталися, нашаровуючись одна на іншу. Жінка скрушно зітхнула і повернулася набік.
Її життя складалося нелегко. Батька свого Ольма не знала, про нього при ній ніколи не згадували. Лише подорослішавши, вона зовсім випадково одного разу почула розмову про себе і, піддавшись спокусі, підслухала. Після цього вона кілька днів не могла прийти до тями. Ольма дізналася, що її батьком був якийсь абсолютно невідомий солдат-найманець, який зґвалтував матір під час давнього вторгнення військ Ерденеха на землі Вільних поселень. Це було одне з численних кривавих побоїщ. Хутір, у якому жила мати, вщент розграбували й спалили, в живих лишилося не більш як половина мешканців. Вони розбрілися по навколишніх хуторах, і хто де влаштувався, там і осіли. Мати Ольми і ще кілька людей прихистили на вцілілому серед повальних грабежів хуторі Гестама, тоді ще господарем був його батько - теж міцний і хазяйновитий чоловік. Тут дівчинка і народилася.
Її матінка прожила зовсім недовго. Вона була якоюсь дивною, замкнутою, цуралася людей і ні з ким не розмовляла. Хуторяни між собою нишком називали її блаженною, але ніколи не ображали й не насміхалися, співчуваючи чужому горю. Ольма погано пам`ятала матір. У пам`яті залишилася лише бліда непоказна пляма змарнілого обличчя. Вихованням маленької дівчинки зайнялася бабця Тора, щоправда була вона тоді молодша, і бабкою її ще ніхто не кликав. Вона по-своєму дбала про малятко, потихеньку навчаючи знахарського мистецтва. Ольма виявилася вельми здібною ученицею. Воно й не дивно - адже її рідна бабуся свого часу була однією з найвідоміших і найкращих цілительок Вальгарда. Але Тора чомусь вперто не хотіла навчати Ольму чаклунства. Вона дуже сердилася і лаялася, коли дівчинка просила її про це.
Мати Ольми, здавалося, зовсім не думала про власну доньку, немов уникала її. Вона часто і надовго йшла невідомо куди і якось одного разу зовсім не повернулася - згинула безвісти, як у воду канула. З того часу Ольма залишилася одна.
Жителі хутора ставилися до неї доброзичливо, а коли вона почала поступово виявляти свої цілющі здібності, і зовсім стали поважати.
Дівчинка росла і якось непомітно перетворилася на дівчину. На неї з цікавістю почали поглядати хлопці, деякі навіть намагалися до неї залицятися. Однак Ольма нікого з них не виділяла і м`яко, але наполегливо відкидала претендентів одного за одним. Поступово, побачивши безрезультатність спроб, від неї відчепилися. Тим паче, що вже підростали й перетворювалися на молодок ті, хто був молодший за неї. На той час Ольма потоваришувала з Нерейдою, яка щойно вийшла заміж за Гестама. Молода господиня хутора прив`язалася до скромної знахарки всім серцем і намагалася підшукати їй гарного хлопця, але й у неї нічого не вийшло. Вже як Нерейда і не вмовляла Ольму, як не намагалася - все марно.
- Та чого ж ти хочеш?! - якось у серцях вигукнула вона. - Про кого мрієш? Чи тобі хлопців наших мало - он їх скільки! Тільки оком зморгни - так вони за тобою табуном бігатимуть! Ти в нас дівка помітна!
- Не хочу я так...
- Як? - не зрозуміла Нерейда.
- Без кохання не хочу, - пояснила Ольма. - Поки серце мовчить, отже, немає мого обранця...
- Ну та як же... Ти, поки будеш своєї мрії чекати, так у старих дівках і залишишся!
При цьому Нерейда зазвичай починала зі світлою усмішкою погладжувати свій неабияк округлий живіт і додавала:
- Бери приклад з мене! Ось скоро Гестаму сина подарую, а там, дивись, і другого. Коли сім`я велика і діточок багато, то й життя кращим стає!
Ольма не сперечалася. Нерейда зі своїм чоловіком жили душа в душу. Гестам хоч і був суворий, але на дружину свою голос ніколи не піднімав - з усього видно було: любить її!
Можливо, так вона і постаріла б з недоторканим серцем, якби не поява Аргнара. Цей суворий небагатослівний воїн, сам того не відаючи, зумів пробудити в душі Ольми ті почуття, яких марно від неї домагалися багато молодців.
Як це сталося, Ольма і сама не знала. Спочатку їй було просто цікаво дізнатися про Аргнара. Потім вона почала поглядати на нього з зацікавленням, відчуваючи, як завмирає при його поглядах серце в незрозумілій солодкій знемозі. Та ще й Нерейда постійно по-дружньому жартувала над нею, помічаючи незвичне в поведінці молодої знахарки. Ольма почала поступово звикати до Аргнара - і раптом все несподівано обірвалося. Він поїхав!
Перший час вона ходила сама не своя, з обличчя зійшла. Навіть стара Тора занепокоїлася і намагалася відпоювати її якимось зіллям. Але поступово туга минула, закружляли справи-турботи, тільки десь під серцем причаївся світлий смуток - знати не судилося...
І ось знову все сколихнулося. Аргнар нагадав про себе, надіславши на хутір свого пораненого знайомця. Виходить, не забув її - пам`ятає!
Ольма радісно посміхнулася в темряві.
У сусідній кімнаті рипнуло ліжко, пролунало важке зітхання.
Ольма насторожено прислухалася. Ні, не спить незнайомець, щось його гризе, не дає спокою. Щось недобре з ним. Коли Одноокий привіз воїна, той був зовсім поганий - поранений і знекровлений. Ольма рани закрила швидко і справа мала йти на покращення. Однак хворий до тями не приходив, впавши в глибоке забуття. І тоді молода знахарка, пам`ятаючи незв`язні розповіді бабки Тори про світи лихоліття, куди нібито йдуть душі тих, хто втомився від життя, ризикнула і вирушила на пошуки душі Ратона. Вона могла заблукати там і, не знайшовши зворотної дороги, вічно поневірятися в холодній порожнечі, але бажання допомогти людині перемогло страх.
Ратон повернувся до життя, але з усього було видно, що цьому не радий. Він поводився дуже схоже на те, як поводився Аргнар.
"Немов вони брати..." - подумала Ольма.
Раптово абсолютно незрозуміло звідки прийшло тверде переконання, що так воно і є насправді.
"Ні, так нікуди не годиться, - вирішила вона. - Потрібно спати, а то я ще й не таке вигадаю..."
Ольма натягнула край кожуха на голову і спробувала ні про що не думати. Поступово думки її притуманилися, дихання стало рівним, і вона заснула безпробудним сном.
* * *
Хтось настирливо смикав її, кликав. Ольма насилу розплющила очі й підвелася на тапчані. Був пізній ранок. Яскраве сонячне світло заливало кімнату. Біля тапчана стояла похмура Тора і голосно, наполегливо повторювала:
- Та прокинься ж ти, прокинься! От розіспалася, немов макового відвару напилася...
Ольма підхопилася і сплеснула долонями.
- Ох, як же це я світанок проґавила?!
- Потім будеш дивуватися, а зараз піднімайся швидше! - сердито бурчала Тора
- Тихіше, - попросила Ольма. - Розбудиш хворого.
- Як же, розбудиш його! - передражнила її стара. - Він ще перед самим світанком кудись у степ подався!
- Як це? - здивувалася знахарка. - Йому ще лежати треба, адже він тільки ввечері прийшов до тями!
- А я тобі казала, що з ним не все так просто! Мабуть темна сила йому допомагає... Я, власне кажучи, тому й прийшла до тебе, що неспокійно в мене на душі. Всю ніч мучилася, а як сонце встало - одразу до тебе. Дивлюся, ліжко порожнє - я на подвір`я вискочила. Питаю стражника, чи не бачив тебе, а він мені відповідає: "Ольму не бачив, а поранений воїн виходив ще перед світанком, закутався в плащ і пішов не поспішаючи кудись за хутір..." Я за тебе злякалася - чи не трапилася біда якась?!
- Та все гаразд, тільки голова трохи болить, немов після дурман-трави.
- А ну як це чаклунство твого підопічного? - насторожилася Тора. - Треба перевірити...
Старенька заклопотано пожувала губами, щось невиразно бурмочучи собі під ніс, а потім рішуче промовила:
- Ходімо-но до мене, зараз спробуємо з`ясувати!
- Може, я спершу збігаю - дізнаюся, куди Ратон подівся? Раптом йому погано стало, допомога потрібна.
- Нічого йому не станеться. Якби хворий був, так із дому не виходив би! Краще ми, поки його немає, з тобою відовством займемося, хоч і не люблю я цю справу...
Ольмі навіть дух перехопило від несподіванки. Скільки разів просила вона Тору показати, як чаклувати, та щоразу відмову отримувала, а тут раптом сама запропонувала!
Швидко прибравши з тапчана постіль і кожух, Ольма пішла за старенькою до її хати. Там, замкнувши двері на засув і щільно задерши штори на вікнах, вони розташувалися за столом.
Сонячне світло слабко пробивалося крізь щільну тканину, і тому в кімнаті панувала напівтемрява. Тора шаруділа пергаментними сувоями, розкладаючи їх на столі і щось вичитуючи. Нарешті вона задоволено хмикнула і, відклавши все непотрібне вбік, залишила всього лише один сувій. Потім стара принесла маленьку ступку. Всипавши туди сухої глини, вона обережно надрізала палець і потримала його над ступкою, дочекавшись поки туди впаде кілька крапель крові. Після цього Тора обв`язала палець чорною ганчіркою і почала розтирати глину.
Ольма з подивом стежила за її діями, забувши про все на світі. Таїнство магії заволоділо нею, захоплюючи в невідомий загадковий світ, сповнений незрозумілими дивами, таємницями, що лякають і водночас ваблять. Затамувавши подих, Ольма прислухалася до невиразного бурмотіння старої, відчуваючи, як по спині вкрадливо ковзають холодні пальці страху.
- Кров землі і кров людська зіллється - згорнеться в нитку дороговказну по світах позамежних... - бубоніла Тора, розминаючи сухенькими пальцями в`язку кашку. - Сили незримі, непідвладні ні світлу, ні темряві, прийдіть із просторів лихоліття скуштувати соків цілющих! Відшукайте в минулому сліди людини на ім`я Ратон... Заклинаю вас істинним ім`ям...
Останнє слово стара вимовила так тихо і невиразно, що Ольма його не розчула. Перемагаючи охопивший її страх, вона спробувала перепитати Тору, але та так цикнула на неї, що молода знахарка зіщулилася і не наважилася вимовити більше жодного слова.
Несподівано розм`якшена глина немов ожила. Вона з жадібністю потягнулася за пальцями старої віщунки, намагаючись по її руці вибратися назовні. Тора хрипко скрикнула, відсмикуючи руку. Вона схопила зі столу ніж, швидко зішкребла ним з пальців ворухливі грудочки бурої маси і скинула їх назад у ступку.
Жива глина булькала, злісно сичала, билася об стінки посудини так, що ледь не перевернула її.
Ольма і Тора, немов закам`янілі, стежили за нею, не в силах ворухнути навіть пальцем.
Нарешті, ніби усвідомивши марність своїх спроб, ворухлива маса заспокоїлася, розтіклася дном ступки й застигла рівною гладкою поверхнею чорного дзеркала.
- Тепер дивись уважно! - насилу видавила із себе Тора.
Голос її був хрипким і надтріснутим, як у старої ворони. Злякано поглянувши на відунку, Ольма схилилася над ступкою.
Спочатку в дзеркалі нічого не було видно. Але ось його поверхня притуманилася і ніби присунулася, розростаючись на всі боки. Спалахнуло багряне полум`я згарища. Палало якесь селище. Всюди лежали вбиті й поранені, яких безжально добивали люди в чорних капюшонах. Один з них схилився над мертвою жінкою і вирвав з її рук немовля, яке голосно плакало. Загорнувши його в плащ, він приторочив згорток до сідла, скочив на коня і приєднався до вершників із такими самими пакунками. Давши шпори коням, загін помчав через степ, здіймаючи клуби пилу.
Видіння змінилося бурхливим океаном. На палубі довгої і вузької галери, зв`язані канатами в десятки, лежали сотні немовлят. Деякі з них були вже мертві. Розсікаючи сиві пінисті хвилі, галера наближалася до похмурого скелястого берега.
Темрява накрила зображення, а коли розсіялася, Ольма побачила хлопчика років п`яти. Він стояв навколішки перед кам`яним троном, на якому сидів чоловік з подовженим лисим черепом і хижим виразом обличчя. Ця людина креслила кров`ю на лобі хлопчика якісь потворні страшні символи. Поступово над головою дитини загусла темна хмара, з якої висунулося тонке звивисте щупальце. Воно наблизилося до хлопчика і впилося йому в тім`я. Скрикнувши, малюк без свідомості ниць впав на підлогу, а на губах лисої людини заграла огидна переможна посмішка.
І знову змінилося видіння.
Верхи на коні, в оточенні величезного війська їхав Ратон. А над його головою звивалося те саме щупальце темряви.
Раптово сліпучий розчерк яскравого світла відсік чорну пуповину. Бачення вибухнуло уламками магічного дзеркала, в обличчя вдарив нестерпний жар.
Ольма відсахнулася, закрившись руками, а коли знову глянула на стіл, то побачила лише уламки ступки, оплавлені по краях і ще димлячі. Знахарка з жахом озирнулася на Тору. Стара корчилася від болю. З рота в неї йшла піна, а вирячені очі, здавалося, ось-ось вискочать з орбіт.
Ольма заметушилася, не знаючи, що робити.
- Кров... кров пусти! - несподівано прохрипіла Тора, на мить перемагаючи жахливий біль.
- Чого?! - не зрозуміла Ольма.
Але відунка не відповіла, знову забившись у судомах. Тоді знахарка, повагавшись лише одну мить, схопила ніж і провела вістрям по ліктьовому згину руки старої. Негайно з рани хлинула темна булькаюча кров. Стікаючи на підлогу, вона кипіла й диміла.
Ольма відступила на крок, зі страхом стежачи за Торою.
Поступово конвульсії вщухли, зморщене обличчя старої заспокоїлося, а з розрізу на руці відунки пішла звичайна червона кров. Тора насилу розплющила каламутні очі й слабким голосом попросила:
- Допоможи дістатися ліжка, наклади на рану шлях-траву... там, у кутку знайдеш і йди... Завтра поговоримо...
Ольма зробила все, що їй наказала стара і, тихо причинивши за собою двері, вийшла на подвір`я. Її бив озноб, у голові гулко стукали сотні молоточків. Не помічая нічого навколо себе, знахарка повільно пішла додому. Хтось гукнув її, але Ольма мовчки пройшла повз і увійшла в свою хату.
Притулившись спиною до шорсткої стіни, вона повільно сповзла по ній на лавку і знесилено схилила голову. Безладно метушилися думки, нашаровуючись одна на другу. Переляк від чаклунства бабки Тори минув, змінившись здивуванням. Хуторяни вважали стару звичайною знахаркою, яка злегка вижила з розуму. Вони поблажливо ставилися до її пророцтв, хоча й намагалися дотримуватися порад відунки. Але нікому й на думку не могло спасти, що вона знає могутню таємну магію, яка не належить ні до білої, ні до чорної. Однак сьогодні Ольма на власні очі бачила, на що здатна стара.
Важкі думки повільно крутилися в голові, незграбно нашаровуючись одна на одну. З видіння, що з`явилося в магічному дзеркалі, знахарка зрозуміла, що Ратон був присвячений силам темряви ще з дитячих років і не з власної волі служив їм. Швидше за все, він і сам не підозрював про це, а просто несвідомо виконував волю якихось чорних жерців. Але потім сталося щось, що зруйнувало його зв`язок із темними силами, і знову ж таки, це сталося без його відома. Тепер зрозуміло, чому бабка Тора так злякалася, розгледівши в ньому сліди темряви. Однак зараз Ратон звільнився з темних рабських ланцюгів, але ще не розуміє цього і мучиться в розгубленості, намагаючись визначити своє місце в цьому житті.
- Важко йому... ох, важко... - зітхнула Ольма.
Вона подумала про те, що потрібно буде якось допомогти Ратону вийти з депресії. Та й до Тори потрібно буде навідатися ближче до вечора - провідати стареньку і заодно порадитися з нею, як далі бути.
Поступово все прояснювалося. Залишалося лише з`ясувати, яким чином Ратон пов`язаний з Аргнаром. Але як це зробити, Ольма поки що не знала.
* * *
Повітря, сповнене терпкувато-солодких ароматів квітучого степу, трохи запаморочувало голову, розливаючи по тілу якесь досі невідоме відчуття приємної знемоги і легкого смутку. Всюди чутно було стурбоване гудіння комах, зайнятих повсякденними клопотами. Злітали до небес і знову ховалися у свіжій траві степові птахи, яким не було ніякого діла до людських клопотів і турбот. Вони жили своїм життям, насиченим одним їм зрозумілим сенсом.
Ратон підняв обличчя назустріч теплому сонечку і заплющив очі. Золотисті промені пестили загрубілу у походах шкіру. З-під примружених повік Ратон із задоволенням вдивлявся в незвичайно чисту блакить неба. Легкі пухнасті хмари плавно пливли у височині, відкидаючи на землю ледь помітні тіні. Вітру майже не було, лише іноді верхівками травинок пробігала ледве помітна хвиля, немов сам подих весни.
Повільно опустившись на трав`яний килим, Ратон ліг горілиць, прикрив очі і почав слухати степ. Ніколи раніше йому таке і в голову не могло прийти, а зараз це вийшло саме собою. Взагалі з ним відбувалося щось незрозуміле. Кудись зникла впевненість, з`явилися сумніви в правильності вчинків, здійснених раніше. Йому не хотілося нікуди їхати, не хотілося воювати.
"Ярид!" - спалахнуло в мозку палючою блискавкою.
Ратона немов облили крижаною водою. Перед уявним поглядом постало жорстке обличчя верховного жерця. У його очах вирувало полум`я спопеляючої люті, і в них не було жодної краплі жалю чи співчуття. Гнів верхового був добре відомий будь-якому мешканцю Чау-Гар. За вказівкою Ярида кров безвинних жертв струмками текла на вівтар темного божества.
Несподівано Ратон відчув хвилю огиди, яка прийшла невідомо звідки, а слідом за нею хвилю гніву. Він ясно усвідомив, що все своє життя був усього лише слухняною маріонеткою в руках жерців, безвільним знаряддям, що несло смерть і руйнування людям.
* * *
Ламана тріщина розколола мармурову підлогу залу навпіл. Плити з тяжким гуркотом розсунулися, відкриваючи бездонне провалля, заповнене густим смердючим димом. Він повільно ворушився, підсвічений знизу глибинною багряною загравою. Звідти, з похмурої безодні почала здійматися потворно-безформна тінь. Хвилі безмежного жаху вихлюпнулися з підземелля і ринули на присутніх, зводячи їх з розуму. Жерці впали на підлогу і сіпалися в конвульсіях. З вух і ніздрів їхніх поштовхами лилася кров, у деяких лопалися від неймовірного напруження очі. Зал сповнився моторошними несамовитими криками.
Один лише Ярид, звалившись на коліна, все ж залишився при свідомості. По його обличчю великими горошинами котилися краплі поту, заливаючи тремтячі вирячені очі. Гострий нестерпний біль пронизував усе тіло наскрізь, немов силкуючись викрутити суглоби і розірвати м`язи. Ніби крізь розмазану сіру завісу верховний жрець побачив, як із провалля піднялася величезна хитка чорна тінь і потягнулася до постаменту, на якому корчилося тіло Мерглу.
- Повелитель! - із захопленням стогнав Ярид, намагаючись дотягнутися скрюченою рукою до тіні.
Та завмерла на мить, наче прислухаючись до чогось, а потім хвиля нестерпного жару обпалила розум жерця, і у свідомості пролунала фраза: "Почекай трохи..."
Чорна тінь загусла над тілом Мерглу, ущільнилася, набуваючи його обрисів. З боку здавалося, що на постаменті одне на іншому лежало два тіла - біле і чорне. Тінь стикнулася з Мерглу і почала занурюватися в нього, немов вбираючись. Тіло засмикалося в жахливих судомах, вигнулося дугою, а потім, начебто зламавшись навпіл, звалилося і застигло без руху.
У залі запанувала тиша, яку переривали болісні стогони і глухі хрипи служителів, які залишилися живими. Ярид напружено чекав, не відриваючи погляду від постаменту.
Раптово тіло Мерглу підвелося і сіло. Здригнулися, відкриваючись, набряклі повіки, і в Ярида уперлися чорні очі з вертикальними жовтими зіницями. Жрець відчув, як цей пронизливий погляд витягує з нього душу, читаючи в ній, немов у відкритій книзі. Він не опирався своєму повелителеві, із захопленою смиренністю чекаючи його наказів.
- Я хочу, щоб усі зверталися до мене на ім`я Карг...
Голос того був низьким і грубим, більше схожим на утробний рик голодного хижого звіра.
- Твоє слово - закон, о, найвеличніший і наймогутніший! - охоче відгукнувся Ярид, схиляючи в поклоні голову.
Карг скривився і глузливо вимовив:
- Ніяких епітетів! Залиш це для марнославних дурнів-монархів. Я й сам знаю про свою могутність і велич... Ти служив мені вірою і правдою - я ціную це!
Повелитель темряви зробив паузу, ніби приймаючи рішення.
- А тепер - іди. Я не хочу, щоб хто-небудь бачив те, що тут станеться! Коли ти почуєш мій поклик, відчини двері палацу, нехай увійде мій народ - я буду з ним розмовляти!
Ледь не плачучи від щастя, Ярид позадкував до виходу і повільно прикрив стулки дверей. Останнє, що він побачив, був оцінювальний погляд Карга, яким той не поспішаючи окинув розкидані по підлозі залу тіла жерців і служителів. У цей момент за його спиною згустилася чорна тінь, що нагадувала капюшон кобри, який роздувався.
Ярид відійшов на кілька кроків углиб темного коридору і завмер в очікуванні. Раптом стіни здригнулися, пролунав лютий рев, супроводжуваний відчайдушними вигуками. Верховний жрець здригнувся і втиснув голову в плечі.
Незабаром усе вщухло, тільки глухе низьке гарчання ще лунало деякий час, поступово стаючи дедалі нижчим і нижчим, аж доки зовсім не пішло за межу чутності.
- Відкрий двері, Яриде, нехай увійдуть! - несподівано пролунав голос Карга, у якому чулися нотки задоволення.
Жрець поспішно кинувся виконувати наказ.
Важкі стулки високих і товстих дверей, окутих чорненою бронзою і суцільно вкритих стародавнім витіюватим гравіюванням, з протяжним стогоном відчинилися назовні. Там, завмерши в безмовному очікуванні, застигло незліченне сонмище страшних і неймовірно потворних створінь. Це був народ і одночасно військо Карга.
Багато хто з монстрів вичікувально дивився на Ярида. Інші, позбавлені очей, просто тягнулися до нього мордами, хоча серед них траплялися й такі, що взагалі не мали ані голови, ані тулуба - суцільні кінцівки, засіяні пазурами, шипами, клешнями, щупальцями та іншою мерзотою, призначеною тільки для одного - вбивати.
- Ідіть! Наш повелитель - великий Карг закликає вас! - несподівано для самого себе хрипко каркнув Ярид і поперхнувся.
Він зігнувся навпіл у нападі нестримного кашлю, а повз нього, чавлячи й калічачи одне одного, перли чудовиська Межиріччя, вливаючись суцільним потоком у відчинені двері...
* * *
У далекому північному поселенні Тропгерод на Березі Відчуження зібралися на щорічне свято суворі небагатослівні люди. Це були далекі нащадки тих ізгоїв, яких у старі часи висилали за різні злочини з Малурії. Вони утворили громаду Грімшу, названу так на честь першого ватажка, який зумів зібрати й об`єднати їхніх предків в одне плем`я. Завдяки цьому вони вижили в суворих холодах і пристосувалися до дикого краю, що став їхньою рідною землею. Поселенці навчилися битися і перемагати в сутичках з лютими зграями білих вовків і навіть потихеньку почали освоювати околиці Далекого лісу. Тут, на свій подив, вони вперше стикнулися з невідомим лісовим племенем людей, які самі себе називали альфарцями. Спочатку між ними і поселенцями виникло кілька сутичок. Але, як то кажуть: немає лиха без добра, - якраз у цей час білі вовки особливо люто дошкуляли і тим, і іншим, і їм довелося об`єднатися в боротьбі проти спільного ворога.
Альфарці виявилися в цілому непоганими сусідами, а в деяких випадках навіть вельми корисними. По-перше, вони всі, як один володіли мистецтвом цілительства і ніколи в цьому не відмовляли. По-друге, вони знали Далекий ліс, як свої п`ять пальців і вміли ходити по ньому так, що жодна травинка не ворушилася. Саме альфарці навчили людей спілкуванню з живою природою, прищепили їм почуття поваги до рослин і тварин, уміння обходитися тільки необхідним, не гублячи життя без особливої потреби. А ще вони вміли співати чудових пісень і знали багато легенд. Чоловіки і жінки цього племені були надзвичайно прекрасні і молоді. Дивувало те, що жителі громади Грімшу ніколи не зустрічали їхніх старих і дітей. На всі запитання з цього приводу альфарці відповідали ухильно, а то й зовсім відмовчувалися, лише в їхніх великих очах з`являвся затаєний сум. Поступово розпитування припинили, відчуваючи, що тут ховається якась таємниця, про яку лісові мешканці не хочуть розповідати.
Сьогодні був особливий день. Ось уже багато років люди й альфарці збиралися разом, щоб відсвяткувати прихід весни. Звісно, тут у північних широтах вона була недовгою, проте бурхливою. Ще не встигав розтанути останній сніг, а вже на проталинах починала зеленіти пишна трава, розпускалися яскраві квіти. Усе йшло в ріст не по днях, а по годинах.
Як завжди до призначеного часу зібралися всі поселенці громади - від малого до великого. Навіть повернулися від узбережжя Крижаного океану промисловці-рибалки, хоча зараз був самий розпал сезону ловлі. Льод біля берега вскрився, і рибу брали мало не голими руками. Але свято є свято. День Відродження вважався священним.
Тропгерод являв собою довгу прямокутну будову з товстих щільно підігнаних колод, обмазаних зовні білою глиною. Кожна сторона цієї присадкуватої триповерхової споруди була завдовжки в кілька сотень повних кроків дорослої людини. У зовнішніх стінах до третього рівня не виднілося жодного вікна чи дверей. Лише з південного боку була важка підйомна брама, яка будь-якої миті могла відгородити поселенців від зовнішнього світу. Усі вікна першого і другого поверху виходили в просторий внутрішній двір. Бійниці третього холодно і загрозливо дивилися назовні. Тут розташовувалися вартові наряди, арсенальні кімнати і казарми для парубків, які досягли повноліття.
За давньою традицією всі юнаки, які зустріли свою шістнадцяту весну і не встигли обзавестися сім`єю, зобов`язані були оселятися в казармах і жити там доти, доки не знаходили собі пару. Дівчата ж навпаки, залишалися у власній сім`ї до самого заміжжя, куди потім і приводили свого обранця.
Словом, Тропгерод являв собою невелику фортецю, стіни якої одночасно були і житлом її захисників.
Посеред внутрішнього двору, потріскуючи товстими обгорілими гілками, палало велике багаття, обкладене великими каменями. Навколо них розташувалися люди й альфарці. Усі з нетерпінням поглядали на двері, з яких мали з`явитися старшина поселення і ватажок альфарців. Вони вже давно зобов`язані були розпочати свято, але чомусь затримувалися.
Присутні почали тихенько перешіптуватися, здивовано знизуючи плечима.
Нарешті двері відчинилися, і з`явилися ті, на кого всі чекали. Вибілений сивиною міцний старий і молодий стрункий альфарець мовчки наблизилися до вогнища і нерухомо завмерли. Їхні обличчя висловлювали заклопотаність, радше навіть тривогу.
Старшина громади підняв руку, закликаючи до тиші. По рядах глядачів немов пробігла легка хвиля, і всі завмерли, приготувавшись слухати. Слова, які послідували за цим, змусили всіх здригнутися.
- Щороку цього дня за старою традицією ми святкуємо Відродження життя, яке приходить разом із весною. - почав старий. - Але сьогодні свято затьмарене жахливою звісткою, яку вам сповістить Філгор.
Старшина замовк і зробив крок убік.
Стривожені очі глядачів звернулися до альфарця, чекаючи продовження. Філгор задумливо дивився просто перед собою, немов намагаючись побачити щось невидиме іншим за далекою гранню. Але ось він глибоко зітхнув і тихо заговорив:
- Віддавна ми, альфарці, підтримуємо зв`язок із нашими нечисленними родичами, що живуть у Стародавньому лісі - нашій споконвічній батьківщині. Коли зло прийшло в Малурію і скинуло її в безодню жаху, ми покинули Стародавній ліс, побоюючись близькості Темряви. Але деякі з нас відмовилися покинути рідні краї і залишилися. Минули сторіччя. У Межиріччі залишався корінь зла, за яким наші родичі стежили. І ось, сьогодні я отримав справді страшну звістку...
Усі затамували подих. У тиші чулося лише сердите потріскування дров у багатті.
- У палаці колишнього правителя Малурії - Елабора Світлоликого з`явився з безодні мороку Повелитель темряви!
Налякане бурмотіння пробігло по рядах слухачів. Філгор окинув їх сумним поглядом.
- Ця звістка привела мене в жах, - продовжив він. - Бо не було й немає в усьому світі могутнішого, страшнішого й жорстокішого чудовиська, ніж він. Разом зі своїми радниками я порушив сьогодні клятву, дану моїм народом після катастрофи в Малурії, - ніколи не вдаватися до магії передбачення. Ми ризикнули зазирнути за межу дозволеного і тепер перебуваємо в повній розгубленості...
- Чому? - не витримав хтось.
- Тому що ми нічого не побачили! Лише сіра напівтемрява колихалася над млявою землею - і більше нічого! Ми не знаємо, що чекає нас, та й всіх інших мешканців Вальгарда, але твердо впевнені, що настає страхіття... Я не хотів вас лякати і затьмарювати свято, але... вибачте...
Філгор замовк.
Зловісна тиша, що запала слідом за його останніми словами, несподівано вибухнула різноголосими вигуками:
- Звідки він з`явився, цей повелитель?
- Хто він такий?
- Що ж тепер робити? Може, збирати ополчення?
Філгор повільно похитав головою.
- Я поки що не знаю... Магія передбачення підвела нас... А можливо, ворог усього живого настільки сильний, що зміг впоратися з нашою магією. Незліченні орди кошмарних чудовиськ хлинуть незабаром на землі Вальгарда, і поведе їх той, хто невразливий для людської зброї. Лише десниця Всевишнього може зупинити його.
- Невже немає порятунку? - з боязкою надією в голосі невпевнено запитав старшина.
- Є, начебто, шанс...
Альфарець насупився, немов щось обмірковуючи. У цей момент крізь риси його молодого обличчя проступило щось таке, через що всі зрозуміли, що насправді Філгор набагато старший, ніж мав вигляд. Можливо, навіть старший за білого, як місяць, старійшину громади.
- Бувають видіння, які пророкують майбутні події... Але вони туманні й розпливчасті, їх можна помилково витлумачити. Минулої ночі мені з`явився у напівсні лицар, закутий у срібні обладунки. Поруч із ним стояв дуже великий вовк. А перед ними височіла чорна стіна мороку... Небесне світло сяяло на обладунках лицаря. Він підняв меч і зробив крок до стіни...
Філгор запнувся.
- А далі що було? - нетерпляче вигукнув хтось.
- Я не знаю, бо прийшов до тями від жахливого головного болю і більше нічого не побачив... Це все, що я можу розповісти. Що було за діями лицаря, і як склалася його доля, приховано від мене завісою невідомості... Та й незрозуміло, чи було це справжнє видіння, чи просто гра уяви. Можливо, це тільки омана...
Альфарець схилив голову і вийшов із кола.
Багаття поступово догоряло, але нікому й на думку не спало підкинути в згасаючий вогонь дров. Усі мовчали, як громом вражені...
Причинивши за собою двері, старшина громади важко опустився на топчан і жестом запросив гостя розташовуватися в кріслі біля каміна. Він був пригнічений зловісним повідомленням. Провівши сухорлявою долонею по покривалу, немов розгладжуючи зморшки, старійшина голосно зітхнув і підняв тужливий погляд на альфарця.
- Старий я став, - пробурмотів він. - Думав, доживу свій вік у тиші й спокої... а воно он як виходить...
Старий задумливо похитав головою.
- Що тепер буде, Філгоре? Скажи мені, адже ви, альфарці, все знаєте, вам підвладна магія!
- Наша магія в цьому разі безсила... - тихо відповів Філгор.
- Це ти можеш іншим розповідати. Я-то знаю: ви потай відроджуєте мистецтво чародійства, яким володіли ваші предки. Не турбуйся, крім мене про це ніхто й не здогадується.
Альфарець гірко посміхнувся.
- Повір мені, ми не в силах протистояти тому злу, що відродилося в Межиріччі, якби навіть змогли відновити всю забуту магію нашого племені.
Старшина довго й прискіпливо дивився прямо в очі Філгору, силкуючись вловити в них хоч найменшу іскру надії, але марно. Очі альфарця красномовніше за будь-які слова свідчили про те, що біда насувається невідворотно.
- Що ж ти вирішив? - нарешті запитав старий.
Філгор, збираючись із думками, нахилився до вогнища і розворушив вугілля. Вогняні метелики зграєю піднялися над дровами і, потріскуючи, зникли в димарі.
- Я наберу серед альфарців загін добровольців і вирушу в Загублений край. Щось підказує мені, що там відбудеться рішуча сутичка. Можливо, там ми зустрінемо лицаря з мого видіння...
- Але ти ж сам сказав, що навіть ваша магія безсила проти повелителя темряви. Навіщо ж іти на вірну погибель?! Може, краще перетворимо спільними зусиллями Тропгерод на непідступну фортецю - може, й відіб`ємося спільно від погані? Та й навіщо йому, цьому клятому володареві наші непривітні краї? Раптом він і зовсім ніколи сюди не прийде?!
- Ні, - мотнув головою Філгор. - Відсидітися за міцними стінами не вдасться. Темрява впаде на весь Вальгард...
- Але ж лицар... той, у срібних обладунках... Якщо він існує насправді, то, можливо, він сам упорається?
- Яким би могутнім і сміливим не був цей лицар, одному йому не впоратися з ордами прислужників темряви. Ми йому повинні допомогти.
- Але де... де, скажи на милість, ти його знайдеш?
- Не знаю, але, коли зустріну - я його впізнаю.
Альфарець підвівся і, вже прямуючи до дверей, додав:
- Оголоси серед своїх - якщо знайдуться добровольці, нехай готуються в похід. Через три дні вирушаємо.
Двері за Філгором зачинилися, і в кімнаті запанувала тиша. Сивий старець поклав голову на тремтячі руки і почав розгойдуватися з боку в бік.
- От біда-то, яка... от біда... - глухо повторював він.
* * *
Сухий східний вітер уперто дмухав у обличчя, немов насміхаючись над упертим мандрівником. В`їдливий пил забивався під склади плаща, намагаючись просочитися під сорочку і прилипнути до розпаленого втомленого тіла. Занудний дощ закінчився ще минулого тижня, і земля висохла, вкрившись потрісканою коркою, на якій лише зрідка виднілися чахлі кущики жалюгідної порослі. Не дарма цю місцевість вальгардці охрестили Пустельним степом. Тут майже нічого не росло, а звірини й поготів не водилося. Якби не Ріп, то й зовсім погано довелося б. Ночами вовк кудись ішов і повертався тільки перед самим світанком, несучи в зубах ховраха або крота. Де і як він їх знаходив, для Аргнара залишалося загадкою. Але, у всякому разі, голодна смерть їм не загрожувала.
Приклавши руку до чола, воїн примружився.
Там попереду, майже непомітно для ока проблискувала водна поверхня, майже зливаючись із рівним степом. Аргнар облизав спухлі потріскані губи й струснув порожню флягу. Останні цілющі краплі він розділив сьогодні вранці з Ріпом.
Вовк теж відчув наближення води. Він пожвавішав, з нетерпінням поглядаючи на супутника.
- Ріп, - вимовив воїн, насилу повертаючи розпухлим язиком. - Розвідай, що там...
Зірвавшись із місця, вовк стрімко помчав до води.
Аргнар пішов за ним.
Коли він наблизився до водойми, то мимоволі здивувався. Це виявилося велике глибоке озеро з прозорою і чистою водою. По всьому його узбережжю тягнулася смуга шовковистої трави, всіяної дрібними білими квітами. Подекуди виднівся приземкуватий чагарник, що вже вкрився весняним листям - і більше нічого. Скільки сягало око - не було видно жодного дерева.
- Місячне озеро... - пробурмотів Аргнар.
Він багато разів чув про нього, але ще жодного разу не бував тут сам. Про Місячне озеро ходили всілякі, часом вельми суперечливі легенди, пов`язані з таємничою Господинею води. Але, хіба мало що кажуть, - Аргнар не дуже-то й довіряв чуткам. Однак тепер він відчув, що це місце і справді незвичайне.
Від південного берега майже до центру водойми йшла вузька піщана коса завширшки всього лише в кілька кроків. Світло-жовтий щільно збитий пісок глухувато скрипів під ногами - на ньому не відбивалися сліди.
Аргнар нерішуче рухався незвичайною стежкою до темніючої западини в центрі озера. Ріп слідував за ним, низько схиливши голову і щільно притискаючи вуха до голови. Вони обидва відчували, що якась невідома сила м`яко, але нездоланно тягне їх туди, де закінчувалася піщана коса...
Вовк почав тихенько скиглити.
Аргнар потягнув за мотузку, скинув плащ і поклав руку на руків`я меча. Він пильно вдивлявся в темну товщу води, мружачись, немов силкуючись пронизати непроглядну темряву поглядом.
Несподівано десь там, у похмурій тиші спалахнула бліда холодна іскорка. Вона почала розростатися, висвітлюючи простір навколо себе, але, так само раптово, як і з`явилася, згасла.
Примарилося чи ні, але Аргнар помітив там, у глибині, неясні обриси якоїсь будівлі, що нагадувала палац. Однак це було так швидкоплинно, що він сприйняв його за випадкову гру світлових відблисків на підводному камінні. До того ж відчуття непереборної сили, що тягнула в глибину, зникло.
Ріп обережно наблизився до води, недовірливо понюхав її і, підібгавши хвіст, позадкував. Хоч як і хотілося йому пити, але в цьому місці він не наважився. Вовк повернувся і побіг назад до берега. Лише там він з жадібністю припав до води й довго з насолодою лакав її, проте насторожено поглядаючи в бік центральної западини.
Аргнар же опустився на коліна і, зачерпнувши жменю холодної води, повільно випив її дрібними ковтками. Вона здалася йому неймовірно смачною - такої води він у житті не смакував.
Із глибини піднялася ціла зграя великих риб і, ліниво ворушачи плавниками, попрямувала до берега
Хотілося пити ще і ще, але воїн, зробивши кілька ковтків, теж повернув назад.
Біля групи невисоких кущів, Аргнар відшукав неглибоку западину. Зібравши старі підсохлі гілки, він склав із них багаття і розвів вогонь.
Вовк розташувався поблизу і, поклавши голову на передні лапи, з зацікавленням спостерігав за діями людини.
Коли в западині зібралася достатня кількість гарячого вугілля, Аргнар швидко роздягнувся догола і з кинджалом у руці обережно увійшов в пекуче холодну воду.
Великі рибини байдуже копирсалися біля берега, обскубуючи звисаючі в озеро корінці кущів і рослин. Здавалося, вони зовсім не звертали на людину уваги, немов її й не було поруч.
Зануривши кинджал у воду, Аргнар обійшов риб по дузі й підкрався з глибини, відрізаючи їм шлях до центру озера. Блискавкою спалахнула сталь, і важка рибина забилася в руках воїна. Решта негайно кинулися врозтіч, але не далеко. Відпливши на десяток кроків, вони знову наблизилися до берега і взялися за годування.
Аргнар викинув на берег рибу. Вона кілька разів підстрибнула, намагаючись повернутися у воду, але не тут-то й було - вовк був напоготові. Він стрибнув уперед і лапою притиснув рибину до трави, загрозливо загарчавши на неї.
- Молодець, Ріп! - схвалив Аргнар.
Він знову повторив свій маневр, і друга рибина важко гепнулася на землю поруч із першою.
Цього разу решта не стали чекати подібної долі і стрімко пішли у глибину.
Аргнар кілька разів занурився з головою, змиваючи дорожній пил і втому, а потім вийшов на берег. Розтерши тіло, вкрите пухирцями, до червоного кольору, він швидко вдягнувся і взявся за розбирання здобичі.
Рибини справді були великими - і вовку, і людині цілком мало вистачити по одній.
Розпатравши, почистивши і підвісивши одну з них на лозині над жаром, Аргнар взявся, було, за другу, але тут почув незадоволене бурчання свого супутника.
Вовк осудливо дивився на людину.
- Вибач, я й забув, що тобі більше до вподоби сира їжа, - посміхнувся Аргнар.
Він поклав другу рибину на траву перед Ріпом, а сам сів ближче до вогню і почав спостерігати за метушливими язичками полум`я, котрі жадібно намагаються дотягнутися до рибини, яка шипіла і потріскувала.
Це і справді виявилося незвичайне місце. Дивно, що навколо практично не було лісу, якщо не брати до уваги рідкуватого і приземкуватого чагарнику, що намагався боязко дотягнутися до води. Натомість пишно виросло різнотрав`я, наповнюючи повітря змішаним букетом усіляких ароматів. Береги були чистими й доглянутими, немов за їхнім утриманням слідкувало багато працівників, хоча жодних слідів людей, утім, як і звірів, ніде не спостерігалося. По всьому березі не було видно жодного струмка, що впадає у водойму, лише з південного сходу з Місячного озера витікала дрібна безіменна річечка, яка далі на південь зливалася з водами Сріблянки.
Поблизу не розташовувалося жодного поселення. Власне кажучи, звідки вони могли узятися в Пустельному степу, адже навіть кочівники вважали за краще сюди не навідуватися, а вже вони, як відомо, можуть розташуватися де завгодно... Аргнар чув одного разу від старожилів Беренграду, що за старих часів, бувало, збиралися охочі до вольниці та вирушали обживати приозер`я, та так їх ніхто більше й не бачив. Нібито всіх їх забрала до себе в служіння господиня Місячного озера. Так кажуть, хоча Аргнар схильний був думати, що, найімовірніше, вони стали жертвами мародерів...
Він зняв з рожна рибину і, стримуючи бажання проковтнути її цілком, з`їв, відщипуючи невеликі шматочки. Після цього кістки були відправлені в багаття, де і згоріли.
Порожевіли на далекому заході сріблясті пір`яні хмари, віщуючи швидке закінчення дня. Багаття поступово пригасло, лише під горбком попелу ще жеврів жар.
- Давай-но перепочинемо сьогодні, а завтра з новими силами рушимо до Вільних поселень, - оголосив воїн, звертаючись більше до себе, аніж до вовка, що вже й так улаштувався поруч із ним.
Щільніше загорнувшись у плащ, Аргнар ліг біля вогнища обличчям до степу. Права долоня міцно стискала руків`я меча. Ріп повільно піднявся, незадоволено зітхнув і, обійшовши свого супутника, знову влігся в нього за спиною - так вони завжди спали, охороняючи тил одне одного.
Прохолодна темрява ночі вкрадливо торкнулася далеких меж і безшумно ковзнула настороженим степом, занурюючи його в стривожену дрімоту. На чистому небосхилі блимнула перша зірка, за нею спалахнула друга, третя... Свинцева важкість невблаганно зміжила повіки, і Аргнар занурився в сон.
Здавалося, не минуло й миті, як він прокинувся від легкого поштовху в спину. Воїн трохи привідкрив очі, намагаючись здаватися сплячим. З боку рівного як стіл степу не було помітно жодного руху. Небезпека, судячи з усього, виникла з боку озера. Аргнар відчував спиною, як нервово тремтить вовк і тихо-тихо, майже нечутно гарчить. Це було дивно, бо Ріпа могло трясти тільки від сильної люті, але зараз його тремтіння більше скидалося на переляк.
Намагаючись рухатися безшумно, Аргнар м`яко перекинувся на живіт, скосивши око в бік води, та так і завмер від подиву.
Поверхня Місячного озера мерехтіла холодним потойбічним світлом, яке хвилями йшло звідкись із глибини. Сяйво наливалося густою, здавалося, майже матеріальною молочною білизною, вихлюпуючись на берег. Із центру озера, там, де була западина, піднялася куля холодного вогню.
Аргнар примружився, насторожено спостерігаючи за нею, а потім пружно скочив на ноги. Його рука міцно стискала руків`я Шера, від якого йшло слабке тепло.
Куля повільно пливла над самою водою, прямуючи до берега. Вона рухалася зовсім безшумно, навіть дрібні брижі не порушили дзеркальну гладь озера. Пропливши над водою, куля нерухомо завмерла біля краю берега, м`яко пульсуючи.
Воїн напружено стежив за нею, не знаючи, чого очікувати.
Далі буде