Вогняна чаша
Частина №17 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Відтоді, як невеликий загін воїнів під проводом Філгора вийшов із північного поселення Тропгерод, минуло вже понад місяць. Рухалися прямим Північним шляхом, що наскрізь перетинав Далекий ліс.
Філгор не квапив своїх воїнів - передчуття підказувало йому, що зустріч із невідомим воїном відбудеться не скоро. Тому він вирішив пройти дорогою через степ до самого Стародавнього лісу, а там спробувати відшукати старця Мелькора. Лише одного разу Філгор випадково зустрівся з ним, коли ще підлітком гостював у лісовому селищі своїх далеких родичів по материнській лінії. Тоді Мелькор глянув на хлопчину пронизливими сіро-зеленими очима і несподівано добродушно посміхнувся. Це був небувалий випадок, бо серед хлопчаків про нього ходили страшні розповіді. Подейкували навіть, що він жахливий чаклун, який перетворює дітей на кам`яних бовдурів або ще гірше - з`їдає їх за вечерею. Але, як з`ясувалося пізніше, все це було дитячими вигадками. Насправді Мелькор був шанованим старцем-самітником, який іноді з`являвся в селищі для того, щоб надати допомогу безнадійно хворому. Жив він десь у глухих нетрях Стародавнього лісу, куди ніхто не ходив і навіть дороги не знав, але якимось чином Мелькор завжди дізнавався, коли була необхідна його допомога.
Тітка казала, що старець - єдиний, хто ще зберігає стародавні знання, але учнів з якихось обставин не бере. Тоді при випадковій зустрічі Мелькор посміхнувся Філгору, як доброму знайомому (чого за ним ніколи не помічали) і запропонував:
- Ну що, підеш до мене в учні?
Але Філгор був так наляканий страшними байками однолітків, що замість відповіді кинувся щодуху навтьоки так, що тільки п`яти замерехтіли.
Відтоді минуло багато років. Подорослішавший Філгор пройшов дорогою випробувань і був обраний ватажком альфарців. І ось тепер він хотів спробувати знайти хоча б житло старця, сподіваючись виявити там якісь стародавні книги з секретами бойової магії предків. Зустріти самого Мелькора він уже й не сподівався - надто старий був той ще під час їхньої першої і єдиної зустрічі.
Ніде не затримуючись, загін після виходу з Дальнього лісу рухався відкритою степовою дорогою. За весь час не зустрілося жодного подорожнього. Та й що казати, мало знаходилося охочих подорожувати до Берега Відчуження. Єдине поселення - Тропгерод жило замкненою громадою, і прийшлих тут не дуже шанували. Лише восени приходили сюди нечисленні торгові каравани із зерном, тканинами і вином, обмінюючи свій товар на хутро, яке дуже цінувалося в південних і східних краях Вальгарда.
Але в передгір`ях хребта Гримлячих гір довелося все ж таки затриматися на кілька днів, коли на воїна, що відійшов убік, напала велика волохата стонога, завбільшки з сильного вовка. Товариші, які своєчасно приспіли, допомогли воїну відбитися від чудовиська, пошматувавши його мечами. Коли Філгор уважно оглянув рештки, то на його обличчі з`явився занепокоєний вираз. Він наказав розбити табір і виставити охорону по периметру. Настав вечір.
- Ця тварюка мені абсолютно не знайома, - сказав він, коли вільні від чергування воїни зібралися коло багаття. - Здається, вона прийшла з Загубленого краю. Тільки там і можуть бути подібні виплодки пекла. Але навряд чи вона забралася так далеко одна. Найімовірніше, десь поблизу знаходиться її лігво і в ньому може бути цілий виводок.
- Так треба його відшукати! - подав голос хтось із воїнів. - Хто й зна, ці тварюки можуть дістатися і до Далекого лісу, а наші родичі нічого про них не знають.
- Вірно, - підтримав його Філгор. - Тому ми зупинимося тут, а завтра зранку розіб`ємося на десятки і підемо на розвідку. Лігво обов`язково потрібно знайти і знищити його мешканців.
На тому й вирішили. Повечерявши, лягли відпочивати. Дозорні не змикали очей усю ніч до ранку, прислухаючись до підозрілих шерехів, що лунали з-за кам`янистої осипи, біля підніжжя гір. Кілька разів вони жбурляли туди палаючі головні, але нікого не побачили.
Сірий похмурий ранок викликав відчуття неспокою. Воїни піднімалися неохоче, похмуро озираючись на всі боки. Важкі гнітючі хмари повзли дуже низько. Здавалося, вони ось-ось упадуть на землю і придавлять її своєю вагою. Степ похмуро мовчав, і тільки з боку Гримлячих гір долинало загрозливе гуркотіння, яке не змовкало багато століть, за що гори й отримали таку назву. Цей гуркіт йшов звідкись із глибин, здавалося, від самих коренів гірського хребта. Димлячі верхівки приховували хмари, але навіть крізь їхній щільний покрив зрідка проривалися багряні сполохи. Десь глибоко в підземних кузнях невідомі ковалі-велетні роздмухували своє горно.
Розбивши загін на десятки, Філгор повів своїх до глибокої затіненої ущелини між двома прямовисними стінами, поцяткованими глибокими тріщинами. Подекуди з них із тихим шипінням вибивалися цівки сірчистого диму. Під ногами зрадницьки поскрипували дрібні камінчики, якими було всіяне усе дно ущелини.
- Агов, подивіться, що це там? - пошепки привернув увагу інших воїн, який ішов праворуч від Філгора.
Наблизившись до предмета, що білів біля самої стіни, виявили обгризений череп якогось великого звіра.
- Ого! - не втримався від вигуку Філгор. - Це череп гірського вовка. Яка ж має бути звірюка, яка змогла з ним упоратися?!
Він уважно озирнувся довкола і наказав:
- Розосередитися! Зброю тримати напоготові й не шуміти!
Далі рухалися крадькома до того місця, де ущелина круто завертала праворуч. Визирнувши з-за величезного валуна, що наполовину перекривав прохід, Філгор помітив неподалік темніючий у стіні вхід до великої печери. Та й важко було не помітити: перед входом нагромаджувалася купа всіляких кісток і черепів. Придивившись уважніше, альфарець помітив серед цієї купи кілька людських черепів. По спині пробігли мурахи. Яке ж страховисько ховається у печері?!
Філгор помахом руки покликав Асмунда - свого помічника і пошепки наказав йому зібрати воїнів за валуном. Коли всі були на місці, ватажок загону вказав на кістки.
- Приготуйте луки і будьте напоготові! Судячи з усього, в цій печері мешкає цілий виводок таких тварюк, як ми вбили вчора ввечері. Невідомо, скільки їх там, тому наближатися до печери не варто. Коли вони виповзуть назовні, будемо бити. Стріл не шкодуйте - потім ми їх зберемо, найголовніше - не дати їм втекти!
- Можливо, варто покликати й інших? - запропонував Асмунд.
- Можемо не встигнути. Якщо ці тварюки полізуть із печери разом, кожен стрілець буде потрібен. До того ж ущелина в цьому місці вузька, тому від великої кількості людей особливого сенсу не буде...
Вирішено було трохи почекати, а якщо тварюки не почнуть вилазити назовні самі, спробувати приманити їх. Суватися в глибину темної печери Філгор не ризикнув, оскільки не було відомо, скільки там перебуває кошмарних створінь.
Час тягнувся млосно повільно. Уже почали, було, мудрувати, яким чином виманювати тварюк назовні, коли пролунало сухувате потріскування. З печери виповзли одразу три волохатих стоноги (як їх охрестили альфарці), кожна завбільшки з собаку, і одночасно накинулися на велику ще не повністю обгризену кістку якогось звіра. Клацаючи чорними щелепами, вони затіяли довкола решток сварку, відштовхуючи один одного боками.
Філгор мовчки показав три пальці й змахнув рукою.
Коротко ляснули спущені тятиви, і дві тварюки, кілька разів сіпнувшись, завмерли без руху. Стріли в кількох місцях пробили їх наскрізь, прибивши до землі. Але третя ще була жива. Вона судомно смикалася, розкидаючи навколо себе каміння і намагаючись скрутитися в кільце. При цьому вона пронизливо верещала.
Вискочивши з-за укриття, альфарці майже впритул розстріляли її з луків, і потвора замовкла. Перезирнувшись, воїни приготували луки і стали чекати.
Якийсь час було тихо. Але ось із глибини печери долинуло низьке утробне бурчання. Над самим входом зірвалося кілька камінчиків, і з темряви висунулася величезна голова моторошного створіння, яка була увінчана чотирма жмутами фасеточних очей.
Побачивши цю голову, альфарці заціпеніли. Та й було від чого - голова, за якою в темряві вгадувалося велетенське потужне тіло, впиралася у склепіння печери!
Ворухнувши жмутами очей з боку в бік, чудовисько почало вилазити з печери, витягаючи назовні тулуб, вкритий жорсткою бурою щетиною.
- Стріляйте! - крикнув Філгор, першим приходячи до тями.
Він здійснив постріл, цілячись у морду гігантської тварюки, але стріла лише ковзнула по хітинових пластинах і застрягла в щетині на боці. Стріли градом посипалися на чудовисько, не завдаючи йому відчутної шкоди.
- Ціляйте по очах і в підчерев`я! - знову крикнув Філгор, повільно відступаючи.
Одна зі стріл зачепила жмут очей і зрізала кілька з них. Інша стріла наполовину пішла в черево кошмарної тварюки, яка завила і почала швидше вибиратися з печери. Рани, нанесені стрілами альфарців, лише розлютили чудовисько, яке тепер хотіло тільки одного - дістатися до своїх кривдників.
Частина альфарців, що знаходилася зліва від входу в печеру, виявилася відрізаною від інших. Вони могли відступати тільки вглиб ущелини, яка закінчувалася глухим закутком з прямовисними стінами. Це була пастка, з якої не існувало виходу.
Філгор відчув у роті неприємну суху гіркоту. Стріли не брали це жахливе створіння, а мечі виявилися марними, бо не могли змагатися з потужними щелепами, здатними запросто перекусити навпіл будь-кого. Вже розуміючи, що за кілька миттєвостей страховисько повністю вилізе з печери і тоді їм не минути лиха, він взявся гарячково згадувати ті нечисленні бойові закляття, які з такими зусиллями відновлював, по крихтах збираючи стародавні знання предків.
Відкинувши лук за спину, Філгор склав долоні так, наче тримав у них невелику кульку, і промовив коротке заклинання. Між долонями запульсував жар. І тоді, не роздумуючи ні миті, альфарець розгорнув долоні в напрямку монстра й штовхнув їх, спрямовуючи в пику потвори.
Сяюча смарагдовим світлом кулька зірвалася з його долонь і вдарилася в голову чудовиська. Гримнув вибух, від якого альфарці попадали на землю, але тут же знову схопилися на ноги.
Голова моторошного створіння розлетілася на дрібні шматочки, але тіло все ще продовжувало жити. Видершись нарешті з тісної печери, тулуб безладно кидався з боку в бік, хапаючи клешнями, що висунулися з-під хітинових пластин на боках, все, що підверталося. Уламки крихкого каміння полетіли в різні боки, змусивши альфарців сховатися за виступами.
Філгор стомлено осів на землю за валуном. Бойове заклинання, за допомогою якого він викликав вогневу кулю ельфів, забрало в нього майже всі сили. За стародавніми легендами такі заклинання для ельфів-воїнів були дрібницею. Але для альфарця, який не володів знаннями і навичками стародавніх предків, це стало значним потрясінням.
Асмунд дбайливо підніс до губ Філгора фляжку з вином, розведеним джерельною водою, і напоїв його. Після кількох ковтків цілющої вологи в голові прояснилося, і Філгор зміг підвестися на ноги, хоча й відчував якусь спустошеність.
Безголовий тулуб монстра ще сіпався перед входом до печери, але рухи його поступово сповільнювалися, і незабаром він звалився на землю. Кілька разів судомно смикнувшись, чудовисько завмерло.
- Оце так матуся! - вигукнув Асмунд, обережно тикаючи в нерухому тушу уламком гілки. - Судячи з усього, та дрібнота, з якою ми перед цим билися, була її "милими" дитинчатами!
Філгор подивився на вхід печери і з сумнівом похитав головою.
- Як би там усередині ще татусь не знайшовся... - пробурмотів він. - Треба б перевірити, а заразом і випалити це гніздо нечисті, щоб не залишилося жодної тварюки.
Відіславши одного з воїнів за іншими альфарцями і наказавши принести з собою побільше хмизу, Філгор з іншими залишився чергувати біля печери, звідки не лунало жодного звуку.
Час тягнувся повільно. Нарешті з боку тимчасового табору долинув звук сигнального ріжка - йому відповіли інші. Альфарці збиралися в таборі, щоб приєднатися до своїх товаришів в ущелині.
Коли з`явився ланцюжок воїнів, що несли на плечах великі оберемки хмизу, Філгор вишикував свій загін півколом і наказав тримати луки напоготові. Він побоювався раптового нападу тих тварюк, які ще могли залишатися в печері.
Прибулі альфарці скидали оберемки хмизу перед входом у печеру і заштовхували їх всередину довгими рогатинами. Коли весь простір виявився заповненим до самого склепіння, Асмунд хлюпнув на хмиз масла, розпалив смолоскип і встромив його в середину. Спекотне полум`я швидко охопило сухі гілки і з радісним гудінням потягнулося вгору.
- Заштовхуйте рогатинами цю вогневу купу глибше в печеру і весь час підкидайте хмиз, щоб полум`я не згасло, - наказав Філгор, стаючи в центрі півкола. - І будьте обережні на той випадок, якщо раптом якась тварюка проб`ється крізь вогонь!
Альфарці дружньо натиснули на довгі рогатини, і вогненний щит повільно рушив углиб печери. Язики полум`я жадібно облизували склепіння, залишаючи на ньому чорні смуги кіптяви. Задушливий дим їв очі, але воїни, змінюючи один одного, продовжували заштовхувати вогневу купу все глибше і глибше. Крізь гудіння полум`я і тріск обгораючих гілок долинув скреготливий вереск, що змінився пронизливим виттям.
- Все-таки там ще залишалася ця погань. - вигукнув один із воїнів, витираючи рукавом очі, що сльозилися від диму. - Ну, нічого, зараз ми їм задамо жару!
Кілька разів купа палаючого хмизу здригалася, немов хтось кидався на неї з протилежного боку. Вочевидь, стоноги в розпачі намагалися видертися з вогняного полону, але альфарці міцно підпирали рогатинами гілки, не даючи їм розвалитися, і весь час підкидали нові оберемки хмизу, щоб не згас вогонь.
Нарешті палаючий щит зупинився і більше не рухався, немов уперся в щось. Замовкли й несамовиті крики жахливих створінь. Кинувши у вогонь залишки хмизу, альфарці вийшли на свіже повітря і перевели дух.
- Почекаємо трохи, поки вогонь згасне, а потім оглянемо печеру. - вирішив Філгор. - Необхідно перевірити, чи немає там іншого виходу.
- Наше щастя, що в печері, судячи з усього, не виявилося другої гігантської тварюки. - подав голос Асмунд. - Така громадина запросто прорвалася б крізь вогневий вал, розкидавши його...
- Авжеж... - погодився Філгор.
Він розумів, що сьогодні їм усім просто пощастило. Гігантська стонога могла їх усіх знищити, якби не стародавнє закляття, що викликало вогняну кулю ельфів.
"Якщо такі жахливі породження темряви дісталися вже до Гримлячих гір, то вони незабаром дістануться і Дальнього лісу, - розмірковував Філгор. - Що вже казати про Стародавній ліс? Там їх, напевно, аж кипить... Потрібно обов`язково надіслати гінця з донесенням, щоб попередити мешканців поселення Тропгерод і альфарців..."
Поки чекали, щоб печера трохи охолола і провітрилася, Філгор сів на камінь і почав писати листи. Один із них призначався старійшині громади Грімшу, а другий - заступнику Філгора, який залишився старшим у альфарців до повернення ватажка. У листах радилося негайно виставити вздовж південного кордону Дальнього лісу постійні пости, які слідкували б за ймовірною появою будь-якої тварюки з Загубленого краю, а також мобілізувати летючі бойові загони з досвідчених бійців, які б за першим сигналом могли вирушити на кордони і відбити вторгнення.
Запечатавши листи своїм перснем, Філгор передав їх молодому альфарцю, який мав відбути одразу ж, щойно буде оглянуто печеру.
Тим часом дим уже майже розсіявся. Асмунд і ще кілька воїнів запалили смолоскипи й увійшли до печери. Половина загону залишилася зовні охороняти вхід, а решта рушила за ними.
У печері стояв задушливий сморід гару, від якого дерло в горлі. Хтось закашлявся, але Філгор застережливо підняв руку, закликаючи до тиші. Червоні відблиски від смолоскипів хаотично метушилися почорнілими від кіптяви похмурими стінами печери. Крім попелу на підлозі нічого не було. Лише дійшовши до самого кінця печери, виявили десяток обгорілих туш стоніг завбільшки з собаку. Дві з них ще сіпалися, і альфарці добили їх мечами.
З лігвом жахливих чудовиськ було скінчено.
Повернувшись до табору, Філгор насамперед відіслав гінця в Тропгерод, а потім наказав згортатися і швидким маршем вирушати в Стародавній ліс. Йому не давали спокою думки про те, що прислужники Повелителя темряви забралися так далеко, і доля родичів тривожила його, підганяючи вперед.
Звичні до тривалих переходів бездоріжжям Дальнього лісу, витривалі альфарці-слідопити швидко просувалися рівним, як стріла, Північним шляхом. Вони проходили за добу до десяти ліг. Через п`ять днів ближче до полудня загін вийшов на перетин Північного шляху з занедбаним Малурійським трактом.
Тут все виглядало пустельно. У тріщинах кам`яних плит, якими колись був вимощений весь Малурійський тракт, колосилася висока трава. Неспокійна тиша зависла над перехрестям. Навіть птахи не щебетали в кронах могутніх дубів Стародавнього лісу, що оточував дорогу з усіх боків. Шляховий стовп, що вказував напрямок до Західних воріт і шинку "Трилисник", лежав осторонь дороги, безжально вивернутий із землі.
Присівши навпочіпки біля стовпа, Філгор і Асмунд взялися уважно вивчати сліди довкола нього. Решта розсипалися в різні боки, уважно спостерігаючи за околицями.
Земля на основі стовпа ще не встигла висохнути, що свідчило про те, що його видерли з землі сьогодні. Це означало, що той, хто це зробив, міг перебувати десь поруч, спостерігаючи із засідки. Але якою ж має бути сила цієї істоти, яка зуміла не викопати, а просто видерти із землі важкий дубовий вказівник завтовшки в обхват, а заввишки майже в два людські зрости й відкинути його в бік від дороги!? Те, що це не могли зробити люди, було ясно з першого погляду. До того ж земля навколо була стоптана величезними відбитками пазуристих лап. Таких слідів ніхто із загону не міг пригадати. Істота, найімовірніше, була одна, оскільки інших відбитків не виявили.
Трохи відпочивши і підкріпившись, Філгор вирішив піти слідами невідомої істоти, тим паче, що ці сліди вели в той самий бік, куди прямували альфарці - до лісового селища родичів, які досі залишалися в глибині східної частини Стародавнього лісу після жахливої катастрофи в Малурії.
Слід звивався між могутніх стовбурів, але там, де був чагарник або молода поросль, він ішов навпростець. Змочалені гілки чагарнику і зламані стовбури молодих дерев безпорадно лежали в траві, схиливши безжально розтоптане листя. Невідома істота просто перла вперед, здавалося, не помічаючи перешкоди.
За кілька годин переслідування Філгор зупинився і підніс руку вгору. Негайно всі завмерли без руху, насторожено прислухаючись.
Здалеку долинув відчайдушний крик. Йому відповіло хрипке утробне гарчання. І одразу ліс вибухнув звуками. Кричали люди, щось голосно тріщало, а над усім цим здійнявся тріумфуючий злісний рев, від якого навіть у воїнів-слідопитів заворушилося волосся на голові.
- Уперед! - крикнув Філгор, вихоплюючи меч і кидаючись у напрямку галасу. - У селище увірвалося якесь чудовисько. Ми повинні встигнути допомогти мешканцям відбитися від нього!
Альфарці, не розбираючи дороги, побігли за Філгором, на ходу готуючись до бою з невідомим чудовиськом.
Вискочивши з лісу на широку просіку, вони побачили будиночки. Точніше, не будиночки, а те, що від них залишилося! Багряні відблиски західного сонця забарвили руїни кривавими відблисками. Просікою в паніці метушилися мешканці селища, намагаючись сховатися від величезного чудовиська, яке незграбно рухалося серед руїн. Воно пересувалося на чотирьох товстих, наче колони, лапах, що закінчувалися кривими чорними пазурами. Його шишкувата спина височіла над людьми пагорбом. Жаб`яча морда страховиська з трьома опуклими очима увінчувалася рогатою короною, а довгий хвіст довершувався масивним шипастим гребенем. Такого мечем не візьмеш.
Вишикувавшись у ланцюг, альфарці почали обстрілювати неповоротке чудовисько стрілами. Особливого успіху це не принесло: стріли здебільшого відскакували від боків монстра. Лише кілька з них встромилися в товсту жорстку шкіру і тепер марно стирчали з боків, як голки дикобраза. Чудовисько навіть не звернуло на них жодної уваги, продовжуючи трощити залишки будівель.
- Стріляйте по очах! - крикнув Філгор, посилаючи стрілу в середнє око жаб`ячої морди.
Коротко свиснувши, стріла по самісіньке оперення увійшла у велике око, яке лопнуло, наче мильна бульбашка. Хлинула темна кров. Шалено і моторошно заревло чудовисько і, стрімко розвернувшись, з усією прудкістю, якої від нього ніхто не очікував, кинулося на приголомшених альфарців. Це сталося настільки швидко, що часу на постріл уже не залишилося.
У цю мить на краю просіки з`явився якийсь сивий, як лунь, старий у білому одязі. Він підійняв над головою руку і щось вигукнув. Чудовисько різко зупинилося і повільно повернулося до старця, немов забувши про альфарців. Величезне моторошне створіння похмуро втупилося на маленьку сиву людину, немов не вірячи своїм очам, що таке тендітне створіння посміло викликати його на поєдинок.
Старець співуче почав щось вимовляти, здійснюючи руками якісь складні хитромудрі рухи. Чудовисько здригнулося і, немов відчувши в цих незрозумілих словах неясну загрозу для себе, сіпнулося вперед. Але в цей момент з долоні старця зірвалася сліпуче біла блискавка і вдарила монстра.
Тієї ж миті дрібне тремтіння стрясло жахливе тіло, і страховисько завмерло. Бура шишкувата поверхня його тулуба почала змінювати колір, світлішаючи, немов перетворюючись на камінь. З подивом Філгор зрозумів, що чудовисько і справді кам`яніє.
Остання судома пробігла хвостом страховиська, і воно завмерло, остаточно перетворившись на величезного кам`яного ідола.
Безлад закінчився. Люди почали потроху заспокоюватися і збиратися навколо страховиська. Разом зі своїми слідопитами Філгор теж підійшов ближче, пильно дивлячись на сивого старого. Щось знайоме здалося йому в цьому образі.
Старець зі свого боку теж уважно придивлявся до ватажка альфарців, підсліпувато мружачи очі. Раптом на його губах з`явилася легка посмішка, і він з радісним здивуванням вигукнув:
- Філгоре! Чи це ти, маленький шибенику?
І негайно альфарець упізнав старця. Перед ним у плоті стояв сам Мелькор! Але як це могло бути, адже відтоді, коли вони зустрічалися востаннє, минуло так багато років?! Ще не зовсім вірячи своїм очам, Філгор наблизився до старця і несміливо простягнув до нього руку, немов збираючись помацати.
- Можеш доторкнутися до мене, - з усмішкою запропонував Мелькор. - Це насправді я!
Він сам зробив крок назустріч альфарцу і несподівано обійняв його.
- Я вже давно чекав тебе, - сказав старий. - Бо нам необхідно обговорити дещо важливе!
- Що?
Але Мелькор застережливо підняв руку, закликаючи Філгора до мовчання, і додав:
- Про це згодом, а поки що потрібно знищити породження темряви, яке прийшло на ці землі з Загубленого краю...
- Але ж тепер, перетворившись на камінь, це страховисько вже нікому не загрожує.
- Насправді все не так, як ти собі уявляєш. Закляття каменю дуже потужне, але воно не вбиває, а лише на деякий час перетворює на кам`яну брилу. За кілька годин дія чар закінчиться, і чудовисько знову оживе! Тож його необхідно знищити до цього часу.
- Але як? - здивувався Філгор. - Хіба можна вбити камінь?! Адже його не візьме ні стріла, ні меч...
- Так, ти маєш рацію: камінь неможливо вбити, але... - старець хитро підморгнув альфарцу і, зробивши невелику паузу, додав: - Його можна просто потрощити!
Мелькор обернувся до поселян, які на всі очі злякано роздивлялися небачене досі в цих краях страховисько. Пошукавши в натовпі очима когось, він рухом руки покликав до себе двох чоловіків і наказав їм принести з кузні молоти і сталеві клини.
Ніхто зі старцем сперечатися не став, і вже за кілька хвилин закипіла робота. Мешканці селища, як мурахи обліпили з усіх боків скам`яніле страховисько і важкими молотами відбивали від нього шматки. Там, де не виходило просто відбити, в хід йшли сталеві кілки. Їх забивали в будь-які складочки на кам`яних боках монстра і вганяли доти, доки не з`являлися тріщини, в які забивали нові клини. Справа просувалася швидко, і не минуло й години, як від непроханого гостя залишилася лише купа кам`яних брил. Про всяк випадок люди розтягнули ці камені подалі один від одного, немов побоюючись, що ті можуть зростися, і чудовисько відродиться.
Коли все було закінчено, селяни почали гуртом споруджувати тимчасові навіси, під якими можна було б переночувати в разі дощу. Альфарці-слідопити не залишилися осторонь - вони допомагали поселянам. Житла можна відбудувати знову, добре, що зараз ще була тепла пора року, а ось те, що ніхто не загинув, це і справді можна було вважати вдачею.
Настали сутінки. У відблисках палаючих багать розсаджувалися за пізню вечерю. Але Мелькор не дозволив Філгору приєднатися до решти.
- У нас мало часу, - сказав він. - Віддай необхідні розпорядження своїм людям, і попередь, що повернешся за кілька днів. А вечеряти будеш уже в мене вдома.
- А чи далеко до нього? - поцікавився Філгор.
- І так, і ні... - ухильно відповів старець. - Ти все побачиш і, сподіваюся, зрозумієш сам.
Філгор призначив Асмунда заступником на час своєї відсутності, розпорядився щодо несення варт і повернувся до Мелькора, який терпляче чекав під деревом на межі лісу.
- Я готовий, - сказав Філгор.
- Тоді - в дорогу!
Мелькор зробив крок і розчинився в темряві нічного лісу. Філгор поспішив за ним.
Прадавні дерева-велетні обступили подорожніх з усіх боків. Високий чагарник перекривав дорогу, здавалося, суцільною стіною, але Мелькор крокував швидко і впевнено, без роздумів знаходячи відомі лише йому одному таємні стежки. Він ішов так, що не лунало жодного звуку. Навіть Філгор здивувався, оскільки не очікував такої прудкості від старого. Порівняно з ним альфарці-слідопити здавалися важкими тюхтіями.
Непримітна стежка, якою його вів Мелькор, мала якусь магічну особливість - альфарець це відчував. Начебто все було як завжди, але варто було озирнутися, як з`ясовувалося, що дерева, повз які щойно пройшли, залишилися вже далеко позаду, а ті, що були далеко попереду, ось вони - вже поруч. Здавалося, стежка сама стрімко несе подорожуючих, наближаючи їх до кінцевої мети.
Філгор підсвідомо відчував, що зараз не варто затівати розмову. Він вирішив дочекатися, коли подорож нічним лісом закінчиться, а вже потім і розпитати старця.
Дивна річ: Філгор хотів відшукати житло Мелькора, сподіваючись виявити там книги, що зберігають стародавні знання ельфів. Але вийшло так, що той його сам знайшов, хоча Філгор навіть і не сподівався, що старець ще живий. Однак же - ось він. Мало того - Мелькор з`явився саме в той час, коли, здавалося, вже ніщо не могло врятувати ні мешканців лісового селища, ні самих альфарців. Мелькор переміг чудовисько стародавнім закляттям каменю, про яке Філгор чув лише легенди. Якими ж знаннями володів цей загадковий старий, і взагалі - хто ж він насправді?!
Тим часом стежка пірнула в глибокий яр, пробігла його дном і, вибігши на пагорб, вивела на невеличку затишну галявину, наче частоколом оточену могутніми зморшкуватими стовбурами віковічних дубів. Вони стояли так щільно один до одного, що між ними насилу можна було просунути руку. Посеред галявини височів маленький будинок із пласким дахом. Місячне світло, немов сяюча колона, висвічувало будинок, забарвлюючи його в якийсь таємничий сріблястий колір.
- Ну, ось ми і прийшли... - вимовив Мелькор, упевнено прямуючи до дверей будинку. - Заходь, тут і поговоримо.
Штовхнувши двері, він увійшов усередину. Філгор зробив крок за ним.
Усередині було тихо, тепло і затишно. Кімната виявилася надзвичайно просторою. Навіть не вірилося, що в такому маленькому будиночку може бути така велика кімната. По її кутах у малахітових чашах рівно палало блакитнувате полум`я, рівномірно освітлюючи весь простір. Посеред кімнати стояв величезний кремезний стіл, за яким, мабуть, змогли б розміститися два десятки людей. Стіл вкривала оксамитова зелена скатертина. Підійшовши ближче, Філгор з подивом виявив, що насправді це був живий мох. Кілька різьблених стільців і лавок були розставлені по всій кімнаті, а в найдальшому кутку височіло велике дубове ліжко, вкрите все тим же мохом. Неподалік від нього знаходилася проста піч, зверху на якій розташувалися тиглі, банки і горщики різноманітних форм і розмірів. Праворуч стояла зручна канапа.
По всьому периметру кімнати вздовж стін розташовувалися громіздкі старовинні шафи, повні стародавніх рукописів, потемнілих від часу шкіряних фоліантів і пергаментних сувоїв. Крім цього, під важкою полицею, на якій лежали стопки складених мап, на стіні висів прямий меч у простих шкіряних піхвах. Його руків`я не виділялося якимись прикрасами, але з першого погляду притягувало до себе увагу. Так і хотілося взяти в руки цей клинок і переконатися в його ідеальному балансуванні.
Перехопивши захоплений погляд Філгора, Мелькор задоволено мугикнув і з лукавою усмішкою промовив:
- Бачу, що Рінус тобі сподобався...
- Хто-хто? - перепитав Філгор.
- Меч, на який ти дивишся, як нетямуща дитина на блискучу іграшку. Це легендарний меч короля Елабора Світлоликого!
Вражений Філгор зі здивуванням втупився в старця, а потім знову перевів свій погляд на меч. Невже цей простий клинок і справді той самий меч великого правителя колишньої Малурії?!
- Так, це він, можеш не сумніватися! - сказав Мелькор, немов прочитавши в очах Філгора невисловлене запитання. - Відтоді, як триста років тому згинула Малурія, меч великого Елабора висить тут. Ще жодного разу не покидав він свої піхви в очікуванні нового правителя відродженої Малурії...
- А що стало з королем Елабором? - запитав Філгор. - Кого я не питав, ніхто нічого толком сказати не зміг...
Мелькор махнув рукою в бік столу:
- Спершу повечеряємо, а вже потім будемо розмови розмовляти. Мабуть, зголоднів трохи після нашої подорожі?
При цих словах Філгор насправді відчув, як звело від голоду шлунок. Він озирнувся на всі боки, сподіваючись побачити глечик із водою або посудину для миття рук.
І знову Мелькор випередив його запитання. Він узяв з полиці великий рушник, немов би витканий з довгих висушених трав`яних ниток, і простягнув його альфарцеві:
- За будинком ти знайдеш джерело, тільки зверни увагу - вода в ньому крижана, зуби зводить. Я ж, поки ти вимиєшся з дороги, зберу на стіл...
І старець попрямував до печі.
Склавши зброю, плащ і похідний мішок на лавку під вікном, Філгор вийшов з дому назовні.
Місячне світло щедро розлило молочне срібло галявиною, вибіливши листя мовчазних дерев. Було тихо-тихо, і тільки з-за хати долинало веселе лопотіння води. Блукаючі фосфоресцируючі вогники повільно пливли майже над самою травою, утворюючи химерний казковий хоровод.
За рогом будівлі Філгор одразу побачив гранітну брилу, що випирала з-під землі на два людські зрости. Приблизно на середині її з вузької розколини вибивався струмінь води кришталевої чистоти. Він падав на кам`яні виступи брили і, немов сходами, збігав у кам`яну ж чашу, розташовану біля підніжжя моноліту. Тут вода, переливаючи через край чаші, стікала на землю і, ховаючись у пишній траві, тікала до лісу веселим дзюркотливим струмочком.
Філгор напився чистої води, а потім швидко скинув одяг і почав із насолодою хлюпатися з чаші студеною водою, змиваючи з себе пил і втому останніх днів.
Тут, на галявині біля будинку Мелькора було напрочуд тихо і спокійно. Здавалося, всі неприємності і жахіття залишилися десь далеко-далеко. І навіть гнітюче відчуття лиха, що невблаганно насувається на землі Вальгарда, відступило на якийсь час, немов не наважуючись проявляти себе в цьому заповідному місці.
Досуха розтерши почервоніле від крижаної води тіло, Філгор знову одягнувся, вдихнув на повні груди чисте лісове повітря, напоєне ароматами трав і нічних квітів. Він прикрив очі й прислухався до власних відчуттів. Втома швидко йшла з тіла, їй на заміну приходила бадьорість і свіжість.
- Агов, Філгоре! - пролунав голос старого. - Де ти там вовтузишся? Іди скоріше в дім!
- Зараз...
Розвісивши на дерев`яній жердині для сушіння рушник, Філґор повернувся до хати й сів за стіл навпроти старця, який уже розливав у дерев`яні чарки якийсь іскристий напій, що злегка пінився.
На столі стояло багато всілякої їжі. І звідки стільки взялося її в домі старого пустельника, і головне - коли він встиг усе це приготувати?! Філгор мимоволі озирнувся. Він навіть не був би здивований, якщо виявив би в будинку господиню, яку просто не помітив спочатку.
- Не крутися, як хлопчисько! - буркотнув Мелькор. - У хаті нікого, крім нас немає... і дурних запитань мені не став - я сам скажу все, що тобі належить знати! А поки що - підгодуйся, бо бесіда в нас буде довга...
Старець підняв свою чарку і жестом запропонував Філгору наслідувати його приклад.
Іскристий напій виявився за смаком дуже схожим на ерденехське молоде вино, але в ньому не було тієї хмільної дурі, що затуманювала свідомість і хилила в сон. Навпаки, здавалося, з кожним ковтком плутані думки шикувалися, немов хтось турботливий і хазяйновитий розкладав їх у певній послідовності по поличках. У голові остаточно прояснилося.
Філгору дуже хотілося запитати старця про те, що це за вино, але він не наважився першим порушити мовчання, тож взявся за їжу, оскільки й справді неабияк зголоднів.
На столі був сир, запечена риба і перепілка. Решта їжі складалася з різноманітних рослинних страв. Як помітив Філгор, старець не доторкнувся ні до чого, крім плодів і ягід, заздалегідь підсунувши тарілки з м`ясною їжею ближче до альфарця.
Нарешті наївшись, Філгор допив зі своєї чарки залишки напою і потягнувся до глечика, щоб налити собі ще, але Мелькор зупинив його.
- Поки що тобі достатньо. Цей напій, хоч і не туманить голову, а навпаки прояснює думки, але все ж занадто багато його пити не варто, особливо з незвички...
Філгор слухняно прибрав руку і подякував старцю за щедре частування і гостинність.
- Чого вже там, - усміхнувся задоволений Мелькор. - Як то кажуть, чим багаті - тим і раді! А зараз допоможи мені прибрати зі столу, бо настав час розмовляти серйозно...
Він відчинив невеликі двері збоку в стіні, взявши кілька тарілок, увійшов усередину. Філгор пішов за його прикладом.
Невелика комірчина без вікон виявилася коморою з численними полицями, на яких стояли різноманітні за формою і розмірами горщики. Полиці та стіни вкривав той самий м`який мох, що нагадував оксамит. У кутку стояв світильник, який випромінював слабке блакитнувате сяйво, якого, втім, цілком вистачало для освітлення комори. Придивившись уважно, Філгор виявив, що світильник заповнений маленькими блукаючими вогниками на зразок тих, що кружляли в танці на галявині.
Тут було напрочуд сухо і трохи прохолодно.
Помітивши здивований погляд альфарца, Мелькор сказав:
- Мох, яким усе тут вкрите, живий - він допомагає зберегти продукти у свіжому стані дуже довго. А те, що починає псуватися, він знищує. Утім, як ти вже помітив, у моїй оселі живим мохом вкрито майже все. Тому я ніколи не прибираю - за мене це робить мох. Він стежить за чистотою. Колись такий мох був у кожному ельфійському домі, а тепер він залишився тільки тут...
В останніх словах старця Філгор відчув прихований сум, немов швидкоплинний спогад про колишню велич ельфів роз`ятрив старі рани його душі. Найімовірніше, так воно й було, тому що вік Мелькора невідомий, а за чутками він ще особисто пам`ятав правителів ельфійських династій. Де вони всі, і що з ними стало? На це питання ніхто не міг відповісти. Зникнення ельфів, так само, як і їхнє життя, завжди було оповите таємничою вуаллю, крізь яку не зміг пробитися ніхто з простих смертних.
- Ну ось, - сказав Мелькор, коли знову повернулися до столу. - Тепер сідай і набирайся терпіння, бо слухати тобі доведеться довго...
Старець сів навпроти Філгора і зчепив тонкі сухуваті пальці замком. Насупивши білі, як сніг, кудлаті брови, він на якусь мить замислився, немов збираючись із думками.
Уважно спостерігаючи за виразом його обличчя, Філгор несподівано відчув побожний трепет, немов дитина, що тільки-но почала осягати навколишній світ, перед суворим учителем. Він не міг зрозуміти, звідки до нього раптово прийшла впевненість у тому, що Мелькор не людина, і навіть не ельф. У рисах його обличчя проглядала сама Божественна нескінченність...
- Ні-ні, мій хлопчику, - гірко усміхнувся старець, навіть не піднімаючи голови. - Ти помиляєшся щодо мене. Я - звичайна людина... вірніше, був нею колись давно... так давно, що вже й сам починаю сумніватися в тому, що це колись було...
- Скажи мені, Мелькоре, - хто ти? - тихо попросив Філгор.
- Добре, - погодився старець після довгого роздуму. - Я розповім тобі одну вельми стару й сумну історію про людське дурне марнославство і про підступну гординю, що непомітно перетворює чисті душі людей на холодний байдужий камінь...
Мелькор важко зітхнув і повів свою розповідь здалеку:
- Дуже давно, задовго до того, як утворилася Малурія, а страшні рани від Квітів смерті ще не затяглися на багатостраждальних землях Вальгарда, на околиці південного узбережжя в невеличкому рибальському селищі жив допитливий хлопчина. Так само, як і всі його однолітки, він любив ганяти з ними навперегони, грати в хованки та багато інших ігор, які приносять радощі дітлахам.
Селище розташовувалося неподалік від стародавнього Храму Вогню, до якого вів широкий тракт під назвою - Шлях стражденних. У дні великих свят у храмі збиралися численні натовпи вірян, які приходили подивитися на дива, що їх робили жерці, і зміцнитися у вірі. Серед тих, хто приходив на святкування, завжди був і хлопчисько з рибальського селища, який із завмиранням серця спостерігав за дивами і потай мріяв колись теж навчитися таке творити.
Час минав. Хлопченя почало вчитися читати і писати. Ті деякі книги, які він брав у старости селища, майже нічого не дали йому. У цих книгах не було нічого нового, а тим більше магічного. Хоча якісь непевні натяки на всесильну магію Часу все ж таки відшукалися на останніх сторінках стародавнього фоліанта, який залишився в селищі після одного мандрівного ченця. Ці натяки ще більше розпалили в хлопчику бажання пізнати таємниці магії, і він запросився на службу до жерців Храму Вогню.
Десять років провів хлопчисько в храмі, кожну вільну хвилину використовуючи для читання тих книг, які йому дозволялося. Помітивши в ньому незвичайне завзяття до наук, один із жерців почав займатися з ним індивідуально. Він допоміг розібратися в складних питаннях і підказав, у яких напрямках потрібно працювати. Через кілька років жрець зі здивуванням виявив, що вже не може дати хлопчикові більших знань, оскільки той осягнув усе те, що знав його вчитель, а в деяких питаннях навіть перевершив його. Тоді, порадившись із вищими ієрархами про обдарованого хлопчика і домігшись їхньої згоди допустити його до закритого сховища стародавніх манускриптів, жрець привів свого учня до бібліотеки, що містилася в підземеллі під вівтарем храму.
Ще п`ять років минуло в наполегливому вивченні премудрих книжок, і майже весь цей час хлопчина провів у храмі, влаштувавшись у таємній бібліотеці. Непомітно для себе і оточуючих він перетворився на стрункого і вельми освіченого на ті часи (навіть серед жерців) юнака. Але не тільки освіту почерпнув він з величезного джерела знань, яке мала бібліотека. Вивчивши стародавні книги від початку і до кінця, тепер уже юнак виявив там крихти істинної магії. Дбайливо зібравши їх воєдино, він почав поступово опановувати початкові навички чарівництва. Перші, ще незначні успіхи в найпростішій магії настільки захопили його, що він почав шукати ще більш давні рукописи. Але, на його превеликий жаль, у сховищах Храму Вогню не знайшлося більше нічого, про що він би не знав.
Одного разу, випадково зустрівшись із мандрівним чарівником, юнак почув від нього переказ про те, що десь у невідомих нетрях Лісів Забуття сховане легендарне Місто крилатих людей. З чуток там колись мешкали істоти, які володіли неймовірною магією.
Думка про це міцно засіла в голові юнака. І через деякий час він вирушив на пошуки легендарного міста. Довго можна було б розповідати про його поневіряння тоді ще дикими землями нинішнього королівства Понго. Про те, як у напівдиких племенах юнак дізнавався від місцевих шаманів такі неймовірні формули заклинань, яких ніколи не зустрічав у бібліотеках храму. Нарешті, ледь не загубившись у безкрайніх і згубних Лісах Забуття, він дивом вийшов на берег Чорного озера, де його підібрали зулархи - так звали себе нечисленні залишки крилатих людей. Юнака доправили в місто, де він із завзятою ретельністю продовжив осягати таємниці магії.
З кожним днем вміння і магічні сили юнака зростали. Згодом зулархи визнали в ньому могутнього чарівника, здатного створювати такі закляття, які були не під силу навіть їхнім найкращим магам. Як би там не було, але незабаром юнак опанував усі знання, які накопичили за час свого існування зулархи. І тоді, спонукуваний спрагою все нових і нових знань, що постійно спалювала його зсередини, юнак вирушив шукати ельфів...
Мелькор раптово замовк. Його очі були заплющені, а на лобі виступили дрібні бісеринки поту. Обличчям розлилася лякаюче-мертва блідість. Старець дихав важко, немов від швидкого бігу. Вочевидь, розповідь давалася йому нелегко.
Стурбований Філгор налив у його чарку іскристий напій і простягнув старому.
- Випий, Мелькоре, - сказав він, обережно торкаючись його руки. - Мені здається, що ти втомився. Тобі потрібно трохи відпочити...
Дрібно тремтячою рукою Мелькор узяв чарку і великими ковтками висушив її до дна. Блідість почала відступати з його обличчя, і старець розплющив очі. Здавалося, його погляд блукав зараз десь у невідомих далях. Але поступово в його очах з`явився усвідомлений вираз. Бліда подоба усмішки промайнула на його губах і згасла.
- Не турбуйся за мене, - промовив він. - Я повинен розповісти тобі цю історію до кінця...
- Але, можливо, ти зробиш це завтра? - спробував, було, заперечити Філгор.
Та старий лише заперечно хитнув головою.
- У нас занадто мало часу, щоб відкладати цю розмову на завтра... - промовив він. - До того ж завтра на тебе чекає одна дуже нелегка справа, але я сподіваюся, що ти з нею впораєшся. До речі, розповідь моя наближається до завершення, і я не втомлюватиму тебе зайвими подробицями. Слухай...
Мелькор набрав повітря, немов збираючись пірнути в глибокий темний вир, і продовжив:
- Ельфи радо прийняли юнака, здивувавшись його величезним знанням у галузі магічних наук - адже для простого смертного це було просто неймовірно. Будучи Першородженими дітьми Творця, ельфи від природи володіли магією живих і неживих творінь, але, найголовніше - вони володіли магією Часу! Хоча, зізнатися чесно, ельфи майже ніколи не застосовували її, а якщо й застосовували, то лише в крайньому разі й настільки малими засобами, що це майже не позначалося на магічних сферах, що оточують наш світ. Найголовнішою святинею ельфів вважалося Джерело, яке, згідно з їхніми переказами, створив сам Творець, а вже потім створив Першороджених. З цього Джерела ельфи брали необхідну їм енергію, не турбуючи магічних сфер.
Юнак жадібно поглинав нові знання. Він граючись створював потужні чари, здатні зрушувати з місця гори. Завдяки небувалим вродженим здібностям, усе виходило дуже легко і швидко. Тому осягнення складних таємниць магії було для юнака потішною захопливою грою. Ах, якби він тоді знав і розумів, що нічого в житті не дається безоплатно - настає той час, коли доводиться сплачувати всі свої борги!
Ельфи дозволили юнакові пізнати таємниці живої і неживої магії, але магія Часу залишалася для нього закритою. На всі розпитування і прохання з цього приводу ельфи відповідали жартами або нічого не значущими відмовками. Вони просто не хотіли посвячувати його в такі небезпечні таємниці світобудови. І ось тут-то юнак і зробив найбільшу і, як виявилося згодом, фатальну помилку. Образившись на ельфів, він таємно прокрався в їхнє святилище і викрав рукопис, що зберігав у собі секрети магії Часу. Усього лише за одну ніч юнак здолав таїнства, а перед світанком повернув рукопис на місце. Ельфам і на думку не могло спасти, що хтось може зазіхнути на заборонені знання, тож подія залишилася непоміченою.
Через деякий час, попрощавшись із довірливими гостинними ельфами, юнак вирушив подорожувати землями Вальгарда. У народі він отримав прізвисько Повелителя Часу. Не було йому рівних за силою навіть серед наймогутніших магів.
Десятиріччя перетворювалися на сторіччя. Нові покоління змінювали попередні, а Повелитель Часу майже не старів. Юнак змужнів і вже став чоловіком, але ті, хто колись народилися одночасно з ним, уже давно щезли з лиця землі, а їхні нащадки склали про Повелителя Часу легенди. Так він став майже напівбогом, бо, цілковито поглинений розгадкою таємниць світобудови, усамітнився у важкодоступному місці й більше не з`являвся серед людей.
Зрештою, Володар Часу створив могутній амулет, здатний відчиняти Брами Позачасся. І ось, триста років тому за часів розквіту Малурії, Повелитель Часу з`явився в палаці Елабора Світлоликого і проголосив еру Золотого віку. У ті часи і справді люди жили, якнайкраще. Правитель Малурії - Елабор був добрим і справедливим до своїх підданих. Мир і процвітання панували на землях Вальгарда. І Повелитель Часу, наївно, а найімовірніше через дурість вважаючи, що кращого часу для людей не може бути, вирішив зупинити сам Час, щоб люди вічно жили в щасті. Дурень! Він уявив себе рівним Всевишньому!
Те, що сталося згодом, виявилося просто жахливим. Повелитель Часу виткав таке потужне й витончене закляття, він закликав собі на допомогу такі грандіозні стихії, про які ніхто навіть і гадки не мав! І великий Час зупинився... але могутні сили, покликані здійснити це, вирвалися з підпорядкування, і тоді страшний удар налетів на магічні сфери, що оточували світ. Зсунулися пласти реальності, здибилися в жахливих корчах надра, і саме небо вже було готове впасти на землю. Навіть Повелитель Часу вже нічого не міг виправити. Катастрофа, що вибухнула, мала поглинути весь світ! І, якби не ельфи... якби не ельфи, то не було б зараз ні Вальгарда, ні, можливо, взагалі нічого. Об`єднавши в надприродному зусиллі всі свої магічні здібності, вони використали всю енергію священного Джерела для того, щоб скріпити магічні сфери і заспокоїти пласти реальності. З величезними труднощами їм вдалося це зробити, але Джерело перестало існувати. На його місці залишилося лише мертве провалля... Ельфи пішли з цього світу, тому що не можуть жити без Джерела.
Але на цьому лиха Вальгарда не закінчилися. Хоч ельфам і вдалося встановити рівновагу, але все ж таки десь у шарах реальності залишилася діра, крізь яку в наш світ почала просочуватися Темрява. Її осередок зараз знаходиться саме там - у Загубленому краї, де колись розташовувалася квітуча Малурія...
Далі буде