Вогняна чаша
Частина №20 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
- Агов, Мандрівнику! - пролунав із-за дальньої стіни гучний шепіт Філгора. - Поглянь-но на це чудовисько...
Аргнар швидко підвівся з каменю, на якому до цього відпочивав, і, намагаючись не шуміти, обережно прослизнув до ущелини між осілою стіною і сторожовою вежею.
У невеликій виїмці біля бійниці сидів Філгор. Він крадькома визирав назовні, тримаючи напоготові лук із накладеною на тятиву стрілою.
- Що там? - тихо запитав Аргнар.
- Сам поглянь...
Підкравшись до бійниці, Аргнар насторожено визирнув із неї і ледь не присвиснув від подиву, та й було від чого. Вже скільки всякої нечисті він надивився за останній час, а такого моторошного створіння досі не зустрічав.
Осипом, що утворився з битого каміння, сланцевих уламків і піску, повільно повзла жахлива істота, яка і в гарячковому сні не примариться. Розміром вона була з великого дворового собаку. Тулуб, що складався з чотирьох роздутих куль, оброслих жорсткою щетиною, спирався на вісім суглобових ніг, вигнутих у різні боки під неймовірними кутами. На широкій плескатій голові, схожій на плаский узбічний валун, з боків стирчали вуса, як у рака, увінчані гронами очей-намистинок. А знизу, з-під черева звисав цілий клубок тонких хоботків, які нервово звивалися. Вони тягнулися до землі, ретельно обнюхуючи і обмацуючи кожен камінчик.
- Що це за диво таке? - розгубився Аргнар.
- Поняття не маю, - знизав плечима Філгор. - На бойового монстра зовсім не схоже... судячи з того, як ця істота щось винюхує, вона шукає сліди.
- Чиї?
- Не знаю. Можливо, наші... хоча, найімовірніше, якби полювали саме на нас, то сюди прийшло б не це неймовірне створіння, яке, чесно кажучи, в мене страху не викликає – лише огиду, а цілий загін чудовиськ, забезпечених іклами, пазурами та іншою мерзотою.
Аргнар із сумнівом похитав головою.
- Гадаю, що цю кошмарну нишпорку потрібно вбити, поки вона нас не вистежила, - сказав він. - Тільки це доведеться зробити так швидко, щоб вона не встигла подати сигнал своїм...
Філгор кивнув, мовчки погоджуючись. Він подав умовний знак рукою решті альфарців і, коли ті зникли, став біля пролому. Аргнар зайняв позицію з протилежного боку. Оголивши мечі, вони затамували подих.
Безглузда шукачка тим часом упевнено наближалася до напівзруйнованої стіни фортеці, за якою причаїлися воїни. Вона обмацувала й обнюхувала землю, видаючи якесь тихе утробне бурчання, немов від задоволення. Перед самим проломом істота трохи забарилася, немов відчувши якусь смутну загрозу. Вона уважно озирнулася на всі боки, обертаючи рачиними жмутами очей, і, мабуть, заспокоївшись, сунулася в отвір.
Ледве голова нишпорки з`явилася з пролому, як мечі блискавично впали на неї з двох боків, відсікаючи від тулуба. Наступний удар Аргнара розвалив голову чудовиська на дві частини, а Філгор довершив справу, обрубавши пучки очей. Усе це зайняло всього лише кілька миттєвостей.
Визирнувши з пролому назовні, Аргнар і Філгор побачили, що тулуб монстра безладно смикається, загрібаючи суглобовими лапами землю і розкидаючи дрібне каміння на всі боки.
Філгор тихенько свиснув, і з`явилися на його заклик альфарці-слідопити, які добили тушу, що метушилася в агонії. Потім вони підчепили її гаками і відтягли до занедбаного колодязя, зневодненого ось уже понад триста років. Туди ж покидали й залишки потворної голови. Після цього ретельно знищили всі сліди.
Ріп спостерігав за тим, що відбувається, з напівзруйнованого оглядового майданчика на фортечній стіні. Дивно, але вовк вибрав для себе місце нагорі. Вочевидь, давалася взнаки звичка жити в горах. До того ж звідси все було видно далеко навколо.
У короткій сутичці з чудовиськом-шукачем Ріп участі не брав, розуміючи, що люди і без нього впораються. Взагалі відтоді, як загін засів у фортеці Асдар, вовк нікуди не відлучався з табору. Здавалося, він про щось розмірковував цілими днями, поклавши голову на лапи і спрямувавши свій погляд у туманну далечінь Межиріччя.
- Потрібно б сходити в Загублений край, - сказав Філгор. - І подивитися, що там до чого.
- Ми з Ріпом сходимо, - відгукнувся Аргнар.
- Ні, Мандрівнику, - заперечив Філгор. - Туди піду я з кількома товаришами. Близько підібратися до лігва чорнокнижників однаково не вдасться, інакше неодмінно помітять, а змагатися в бойовій магії з жерцями чау-гарців нам не з руки. Натомість, сподіваюся, я зміг би обережно простежити здалеку за їхнім чаклунством і спробувати дізнатися, що вони замислюють і коли збираються відправляти свій загін у Гарячі джерела.
Аргнар трохи поміркував і ствердно кивнув.
- Згоден. Нехай буде так. Тільки будьте обережні й не вплутуйтеся в сутички. Коли щось не так, то краще одразу відходьте назад. Принаймні тут ми можемо тримати оборону, хоча було б краще, якби про нашу присутність не здогадувалися... а коли підете в розвідку?
- Думаю, що просто зараз, поки сонце світить.
Сьогодні був напрочуд рідкісний сонячний день, які в околицях Загубленого краю траплялися не часто. Як уже помітили альфарці, тварюки чорних жерців не любили яскраве світло і блукали по окрузі в основному ночами або в похмуру погоду. Та й мерзенний туман у погожі дні немов би зіщулювався і відповзав кудись у Межиріччя, даючи змогу здалеку спостерігати за тим, що відбувається в Загубленому краї. Саме тоді слідопити могли навідуватися далеко вглиб володінь Повелителя темряви. Ось тільки жахлива шукачка чомусь з`явилася сьогодні опівдні... Мабуть, їй було наказано, або вона просто не зважала на сонячні промені.
Стоячи в отворі старої бійниці, Аргнар дивився услід слідопитам, які обережно йшли до Сухого лісу. Він пішов би з ними, але Філгор і справді володів деякими магічними здібностями, а тому, раз він вирішив, що так буде краще, то так тому і бути.
Ватажок альфарців і ще четверо слідопитів збігли укосом до Сухого лісу і, безшумно петляючи поміж дерев, незабаром зникли з очей. Золотаві промінчики, прослизаючи між кострубатими млявими гілками, лягали на висушену землю веселими п`ятаками. Здавалося, ось-ось з`являться легкі метелики й затанцюють у світлових променях... Але ні. Нічого живого не було в Загубленому краю.
Аргнар важко зітхнув і піднявся на оглядову вежу до Ріпа.
Вовк так само лежав, поклавши голову на передні лапи. Він тільки підвів очі на Аргнара, коли той піднявся нагору, а потім знову з тугою втупився кудись у далечінь.
- Ну що, друже, засумував? - запитав воїн, опускаючись на підлогу поруч із Ріпом і схрещуючи ноги. - Цікаво було б знати, про що? Шкода, що ти не можеш розмовляти...
Немов зрозумівши слова Аргнара, вовк зовсім по-людськи зітхнув.
Так, цій людині він, мабуть, повідав би про свою загиблу подругу і вовченят-малюків, яких вбили підступні руді карлики Оманливих гір. Ріп тоді жорстоко помстився ненависним карлам, але це однаково нічого не міняло - його сім`ю вже не повернеш... На всьому білому світі в нього не залишилося зовсім нікого, адже й до того він був вовком-одинаком... от хіба що оцей воїн, якого вовк врятував у тих самих Оманливих горах. Ріп навіть самому собі не міг відповісти, чому він зробив це. Було в цьому суворому воїні щось особливе, не властиве іншим людям. Вовк це відчував своїм звіриним чуттям, він навіть бачив незриму іншим ауру, яка оточувала Мандрівника. І ще часом йому здавалося, що колись дуже давно, можливо, навіть не в цьому житті вони були дуже добре знайомі. Але скільки Ріп не намагався пригадати - не міг, лише якісь невиразні уривчасті видіння миготіли інколи в голові, зазвичай, коли на нічному небі м`яко сяяв повний місяць...
Застигнувши, наче статуя, Аргнар теж задумливо дивився в бік Загубленого краю. Десь там зараз слідопити Філгора підкрадалися до цитаделі зла, і небезпека підстерігала їх на кожному кроці. А він, замість того щоб бути разом із ними, змушений чекати повернення розвідників, знемагаючи від неробства. Вкотре спливли спогади про тих людей, які останнім часом билися разом із ним пліч-о-пліч проти Темряви. Багатьох із них уже нема... а він має продовжувати свій шлях, несучи на душі тягар відповідальності. І не буде йому виправдання, якщо не виконає призначене...
"Учитель, учитель... де ж ти? - подумав Аргнар. - Як би мені зараз стала в пригоді твоя порада, або хоча б погляд..."
Здалося йому чи ні, немов раптово прошелестіло ледве помітне - "Я чую..." Аргнар стрімко озирнувся. Ні, це всього лише подих вітерця здув з верхівки сторожової вежі сухий пісок. Хоча й Ріп насторожено підняв голову, немов і він щось відчув.
З-за зовнішньої стіни Асдара й справді долинали якісь приглушені звуки. Але оскільки дозорні не підняли тривоги, відтак небезпеки не було.
Аргнар швидко зійшов донизу і, пройшовши навскоси внутрішнім подвір`ям фортеці, визирнув з бійниці на занедбану частину Малурійського тракту, що йшла від самої брами.
Звідти, з боку Беренграду, наближалася група з чотирьох людей, що вели в поводу кілька десятків осідланих коней. У передньому Аргнар одразу впізнав здорованя Одноокого. Троє інших були воїнами Філгора.
Аргнар привітно махнув рукою і попрямував до воріт.
Коли загін в`їхав у внутрішнє подвір`я, Одноокий радісно зістрибнув з коня й обійняв Аргнара.
- Привіт, Мандрівнику! Як я радий знову бачити тебе! - вигукнув він. - Чи все тут спокійно?
- Поки що так, - коротко відповів Аргнар і своєю чергою поцікавився: - А чому вас так довго не було? Минуло вже понад тиждень, відколи ви вирушили в Беренград по коней...
Одноокий роздратовано вдарив себе кулаком по розкритій долоні, немов приплескуючи якогось незримого жука, і вимовив:
- Та в цій, забутій богами дірі, навіть одного порядного коня не знайдеш, а що вже казати про цілий табун?! На все паршиве містечко три з половиною напівдохлих шкапи!
- Де ж ти цих коней дістав?
Фізіономія Одноокого розпливлася в задоволеній усмішці. Він хитро примружився і, підморгнувши Аргнару, змовницьки повідомив:
- А я довго не роздумував - одразу махнув на хутори Вільних поселень. Там народ господарський, у них і худобинка всяка пристойна є. От я по хуторах і зібрав - де два коні, де три...
- У Гестама був?
- Не доїхав... Ми крайніми хуторами пройшлися, а потім відразу сюди.
- А дорогою в Асдар нічого не помічав?
Одноокий покрутив оком, почухав у роздумах потилицю, потиснув плечима і рішуче вимовив:
- Ні. Нічого підозрілого або дивного не бачив. Хіба що...
Аргнар одразу насторожився.
- Що?
- Та в самому Беренграді якось усе не так, як раніше було. Адже я там раніше кілька разів бував, але не пригадаю, щоб удень ворота на запорах були. Зі стражників один дід старий у комірчині куняє...
- А де ж інші?
- Та хто їх знає... може взагалі з міста пішли? Я ж дивлюся: мешканців майже й не видно. У багатьох будинків віконниці хрест-навхрест дошками забиті. А в готелі жодного постояльця - тільки сам господар та його працівниця, така худосочна дівка, що й подивитися нема на що...
- Отже, скоро і Беренград знелюдить... - пробурмотів Аргнар, задумливо пощипуючи себе за бороду. - Гаразд, іди, відпочивай з дороги.
Поки Аргнар розмовляв з Однооким, прибулі альфарці й ті, хто перебував у фортеці, обмотали шматками м`якої й товстої тканини копита коней, щоб вони не гриміли камінням брукованого плитами подвір`я, і розвели по заздалегідь заготовлених схованках.
Через кілька годин повернувся зі своїми слідопитами Філгор. Він розповів про те, що в таборі ворогів особливих пересувань не помічено - розвідникам вдалося підібратися аж до берега Кипейної і звідти поспостерігати за палацом. Особливої волшби Філгор не відчув. Мабуть, зараз у Малурії було затишшя. Лише невелика група чорноплащних вершників виїхала з палацу і попрямувала на захід до Малурійського тракту, який веде до Західних Воріт.
- Мабуть, відправили своїх емісарів охмуряти тамтешніх мешканців... - пробурчав Одноокий. - Спіймати б їх та повісити просто в Сухому лісі, а то вештаються, наче в себе вдома!
- Ми повинні сидіти тихо і не привертати до себе уваги, - нагадав йому Філгор. - Якщо нас помітять, то доведеться спішно відходити, а кращого спостережного пункту, ніж тут, ми не знайдемо!
- Та знаю я... - відмахнувся Одноокий. - Тільки прикро все ж, що ми маємо ховатися на своїй власній землі...
Аргнар був згоден з Однооким. Однак він чудово розумів, що зараз не час вступати у відкриту сутичку з чау-гарцями. Навіть якби вдалося зібрати війська з усього Вальгарда, міць жерців-чаклунів була жахлива, не кажучи вже про чорного Повелителя. Тому, поки не буде здобута Вогняна чаша, про битву з військом Темряви не могло йтися. Залишалося лише чекати, коли загін жерців вирушить у Північну пустелю, і намагатися перехопити їх ще до Гарячих джерел.
* * *
Вже два тижні Хедмір разом із Геллі вечорами тинялися вулицями міста, вдаючи, що вони звичайні гультяї, які просто вештаються, аби нічого не робити. Вони заходили у всілякі притони, шинки і заїжджі доми, нібито розшукуючи одного старого приятеля.
Начебто окремо від них п`яток перевірених гвардійців завжди був неподалік, непомітно стежачи за тим, коли герцог надасть умовний знак. Але поки що нічого не відбувалося. Не було виявлено жодного підозрілого чужинця, хоча кількох місцевих головорізів, безуспішно розшукуваних за різні злочини, загін добровольців спіймав і попутньо доставив у канцелярію місцевої поліції. Але не це було їхньою головною метою.
Щодня, повертаючись після чергової вилазки в місто вже близько опівночі, втомлений герцог і Геллі, тим не менш, сідали за стіл і відзначали на мапі Західних Воріт перевірені місця. Поступово їх ставало дедалі більше й більше, хоча неперевірених усе ж таки ще було достатньо.
Хедмір щоразу лягав спати з думкою про те, що ось уже завтра він нарешті відшукає лігво ненависного ворога. Але день минав за днем, і все повторювалося знову і знову...
Барон Бродір не брав участі у щовечірніх вилазках. Він був надто добре відомою персоною в місті і серед знаті, і серед пересічного люду, тому його поява в дешевих кварталах могла викликати небажані пересуди. Однак він жваво цікавився результатами пошуків і зі свого боку надавав усіляке сприяння. Крім того, кілька десятків вуличних хлопчаків, найнятих слугою Корні як інформаторів за невелику плату, постійно доправляли відомості про новоприбулих.
Після того, як правитель Маліценти виділив для охорони хуторів сотню кінних копійщиків і сотню панцирної піхоти, минув уже майже місяць. Ще кілька разів жахливі тварюки намагалися вдертися на територію прилеглих поселень, але щоразу зустрічали гідну відсіч, і за деякий час навали нічних викрадачів самі собою припинилися. Однак охорону хуторів поки вирішено було залишити. Та й самі поселенці не заперечували. Вони з радістю згодні були скоріше годувати захисників і спокійно спати, ніж щоночі з острахом чекати появи жахливих монстрів.
Але ось нарешті сьогодні один хлопчисько приніс Корні відомості про те, що на вулиці Трубочистів бачив уранці двох незнайомців явно із замор`я в чорних плащах з капюшонами, які виглядали вельми підозріло. Він дуже добре запам`ятав двоповерховий будинок, до якого вони увійшли, і обіцяв його показати.
Як завжди, перевдягнувшись у просту сукню, Хедмір із Геллі вирушили в чергову експедицію. Попереду йшов хлопчисько, п`ятеро гвардійців, теж переодягнених у вбрання городян, слідували за ними позаду на відстані півсотні кроків, вдаючи з себе веселу компанію звичайних городян.
Минувши заможний готель для успішних купців і аристократів середньої руки, звернули в напівтемряву вузької вулички, розташованої в старій частині міста, де розташовувалися дешевші заїжджі двори.
Сірі приземкуваті будинки з облупленою штукатуркою сором`язливо притискалися один до одного. Різноманітні віконця полохливо витріщалися на перехожих темними більмами неживих вікон. Насправді вікна були зсередини завішені щільними завісами або закриті віконницями. А про те, що відбувалося за цими вікнами, звичайні городяни намагалися особливо не розмовляти.
Хлопчисько на мить затримався біля непримітного двоповерхового будинку із закритими потрісканими віконницями, непомітно кивнув на двері, а потім поспіхом чкурнув у бічний провулок і зник.
Це був той самий будинок, у якому часто зупинялися посланці чау-гарських жерців. Свого часу тут Ратон зустрічав самого Ярида, який понад рік тому прибув до Вальгарда інкогніто на торговій галері. Але ні герцог, ні сивоусий десятник не могли цього знати.
Хедмір і Геллі рішуче піднялися скрипучими сходами ґанку й зупинилися перед потемнілими від дощів важкими дверима з маленьким заґратованим віконцем, зачиненим зсередини. Зверху звисав засмальцьований і розпатланий шнур дзвінка, над яким кріпилася стара потріскана вивіска. Що на ній написано, вже неможливо було прочитати.
Геллі обережно приклався вухом до дверей, і деякий час старанно прислухався - всередині, здавалося, панувала мертва тиша.
- Можливо, нікого немає вдома? - припустив він.
- Перевіримо...
Тим часом п`ятеро гвардійців супроводу підійшли ближче і, з безтурботним виглядом притулившись до стіни сусіднього будинку, зробили вигляд, що про щось жваво розмовляють.
Хедмір кілька разів смикнув за шнур.
Десь далеко за дверима всередині будинку глухо дзеленькнув дзвіночок, і знову запала тиша. Минуло кілька виснажливих хвилин. Будинок зберігав мовчання - жодного звуку не долинало з нього.
- Що будемо робити, ваша світлосте?
- Спробуємо ще раз...
Герцог знову простягнув руку до шнура, але не встиг за нього смикнути, як несподівано зсередини відчинилося заґратоване віконце, і зухвалий голос просипів:
- Чого треба?!
Від несподіванки Хедмір навіть відскочив від дверей, але одразу оговтався і, намагаючись здаватися спокійним, почав пояснювати:
- Ми хотіли б орендувати кімнату...
Але його тут же нахабно перервали:
- Це не готель!
- Хазяїне, відчини! - вступив у розмову Геллі. - Негоже тримати на порозі втомлених подорожніх. Ми тобі добре за це заплатимо...
- Провалюйте до біса! - пролунало у відповідь.
І віконце з тріском зачинилося.
Хедмір і Геллі насторожено перезирнулися. Щось тут було не так. З голосу відчувалося, що господар будинку не побоювався нічних грабіжників, однак і розмовляти з потенційними клієнтами вочевидь не збирався.
Геллі кілька разів грюкнув кулаком у двері і вигукнув:
- Ей, там! У вас зупинився наш приятель, і ми хотіли б із ним побачитися... відчиніть двері!
Віконце знову прочинилося, і з темряви пролунав хрипкий голос:
- Я ж вас, панове хороші, попередив, що сюди сунутися не слід. Немає тут нікого... А якщо надумаєте пустувати, так і на вас управа знайдеться, тільки потім не шкодуйте!
- Ану, відчиняй, а не то двері з петель знесемо! - розлютився десятник.
- Ну що ж, спробуйте...
Побачивши, що біля дверей підозрілого будинку коїться щось недобре, переодягнені гвардійці підійшли ближче і дістали з-під плащів мечі. Вони чекали тільки наказу. І він надійшов.
- Ламайте двері! - рішуче наказав Геллі.
Негайно всі дружно вдарили плечем у темні дошки, і двері затріщали. Ще кілька ударів, і дошки не витримали - вони розлетілися, відкривши темний провал неосвітленого передпокою. Усередині будинку виник якийсь шум, пролунало підозріле шипіння, немов із величезного казана під великим тиском вирвалася на волю пара.
- Стережися! - встиг вигукнути Геллі, відштовхуючи в бік герцога, і сам відступив за одвірок дверного отвору.
Звиклі до бойових колотнеч і штурмів, гвардійці, не роздумуючи, впали долілиць на ґанок. І вчасно - якась сяюча отруйно-зеленуватим кольором куля промайнула над їхніми головами і, гепнувшись у стіну старого будинку на протилежному боці вулиці, вибухнула палким багряним полум`ям.
- Уперед! - прохрипів Геллі, першим кидаючись усередину темного будинку.
За ним ринувся Хедмір та інші гвардійці з мечами наголо.
У великому передпокої панувала напівтемрява, лише сутінкове світло, що пробивалося всередину крізь потрощені двері, слабко окреслювало контури предметів і постатей. Праворуч, неподалік від дверей, біля стіни скрутився на смерть переляканий товстун неохайного вигляду. Він намагався затулитися руками і щось слабко белькотів.
Трохи далі біля дерев`яних сходів, що вели на другий поверх будинку, стояв якийсь чоловік у чорному плащі зі зведеними над головою руками. Він гугнявим наспівом вимовляв якісь кострубаті слова.
- Це чаклун! - крикнув Хедмір. - Вбийте його, поки він не встиг накласти закляття!
Коротко свиснув ніж одного з кмітливих гвардійців і по саме руків`я увійшов у шию чорнокнижника. Так і не встигнувши завершити закляття, чаклун із булькаючим хрипом осів на підлогу й завалився на бік. Кілька разів судомно смикнувшись, він застиг без руху.
Швидко озирнувшись на всі боки, нападники переконалися в тому, що більше нікого в передпокої першого поверху не було. Тоді вони підступили до товстуна, який марно намагався утиснутися в стіну.
- Хто ще є в будинку?! - швидко запитав господаря Геллі, хапаючи його за комір. - Відповідай, якщо життя цінуєш!
Але товстун лише витріщався на нього виряченими від переляку очима і невиразно бурмотів.
- Користі від нього зараз мало, - вирішив Хедмір. - Залишіться, хто-небудь із ним, щоб не втік, а всі інші - нагору. Необхідно перевірити всі кімнати в цьому щурятнику!
Один із гвардійців безцеремонно перекинув господаря будинку на живіт і почав зв`язувати йому руки за спиною. Решта кинулися нагору, стрибаючи відразу через три сходинки. Ховатися не було сенсу. Якщо в будинку хтось є, то він уже й так чув звуки штурму, і в будь-якому разі встиг підготуватися до захисту.
На другому поверсі було трохи краще видно завдяки світильнику, який висів на стіні в дальньому кінці коридору. Двері всіх кімнат виявилися замкнені, але це не могло зупинити воїнів. Дружно навалюючись усі разом на двері, вони по черзі вламувалися в кожну кімнату, але ніде нікого не знаходили.
Нарешті в передостанній кімнаті виявилися мешканці. Увірвавшись до кімнати першими, Геллі та Хедмір побачили ще двох чорнокнижників, які довершували якесь чаклунство. Обличчям один до одного вони стояли навколішки просто посеред кімнати і скоромовкою огидно гугнявили. Між чаклунами в центрі складної багатопроменевої пентаграми, накресленої просто на підлозі, стояла кам`яна чаша, в якій лежала чорна блискуча куля розміром з м`яч. Над цією кулею колихалася гнилувато-зеленувата хмарка. По кутах пентаграми були розташовані кістяні статуетки потворних створінь, вимазаних кров`ю.
Чорнокнижники, здавалося, навіть не звернули уваги на тих, хто увірвався.
Геллі та гвардійці кинулися на них із мечами, але, перш ніж голови чаклунів злетіли з плечей, вони все ж встигли завершити свою справу.
Зеленувата хмарка набула форми великого кажана з мордою крокодила. Кілька мечів одночасно вдарили в тварюку з різних боків, але сталь пройшла крізь неї, не заподіявши жодної шкоди. Примарне створіння кілька разів промайнуло кімнатою, а потім стрімко вилетіло у відчинене віконце і злетіло в нічне небо.
Важко дихаючи, гвардійці перезирнулися.
- Що це було? - з подивом вигукнув один із них. - Я з усього маху рубанув цю тварюку мечем, а їй - хоч би що!
- Боюся, що чаклуни встигли з цим чудовиськом відправити звістку своїм спільникам про те, що тут сталося... - заклопотано промовив Хедмір. - Потрібно перевірити останню кімнату!
Виламавши двері кімнати, що знаходилася в самому кінці коридору, нападники переконалися, що вона абсолютно порожня, хоча і тут були помітні сліди напівстертої пентаграми на підлозі. Судячи з усього, в цьому будинку чаклуни бували частими гостями.
Перевіривши ще раз усі кімнати ретельніше, гвардійці знову повернулися туди, де виявили двох чорнокнижників. Вони порубали мечами чаклунські фігурки, а потім викинули з вікна другого поверху кам`яну чашу з чорною кулею. Вдарившись об бруківку, вона розсипалася на дрібні частки, які тут же розтанули, немов чорний сніг. За хвилину від чаклунської кулі не залишилося й сліду.
- Ех, погарячкували трохи, - з жалем промовив Геллі. - Треба було віднести її до палацу правителя Маліценти як доказ. Заодно нехай би придворні маги-шахраї поламали над ним свої "премудрі" голови...
- Що тепер про це балакати? - відгукнувся герцог. - Зробленого не повернеш... до того ж, здається мені, що так краще.
- Це чому?
- Та тому, що ми ж не знаємо, якою згубною силою наповнена була ця чаклунська куля. Можливо, що вона могла б подіяти на нас так, як ми й не підозрювали. Чорне чаклунство жахливе й непередбачуване!
- Що ж тепер робити?
- А тут і розмірковувати особливо нічого! - рішуче вимовив Хедмір. - Там унизу залишився господар цього будинку. Здається мені, що він зможе нам розповісти що-небудь цікаве...
Однак надіям герцога не судилося збутися.
Зійшовши на перший поверх, усі оточили півкільцем господаря будинку, який, сидячи на підлозі біля стіни, з жахом дивився на тих, хто наближався до нього. Здавалося, його очі ось-ось повилазять з орбіт.
Геллі висмикнув із гнізда на стіні факел і запалив його від світильника, який гвардійці принесли з другого поверху. Він підніс його ближче до переляканої людини, щоб краще розгледіти її обличчя.
- Ти господар будинку? - поставив перше запитання Хедмір.
Товстун із готовністю догідливо кивнув.
- Хто такі були твої постояльці, і звідки вони з`явилися?
Герцог очікував, що господар будинку почне брехати, вивертатися, але все сталося зовсім інакше і несподівано. Замість того щоб почати розповідати, товстун ще більше витріщив очі, немов йому не вистачало повітря. Його фізіономія почервоніла. Він застогнав і почав корчитися. Його груди під сорочкою ходили ходуном.
- Що це з ним? - здивувався Геллі. - Диви, як скрутило!
- Розстебніть йому сорочку, - наказав Хедмір.
Один із гвардійців швидко нахилився до господаря будинку, одним ривком розірвавши комір сорочки, і відразу відсахнувся, немов від гримучої змії.
Всі інші теж з жахом відступили на кілька кроків.
На волохатих грудях товстуна висів невеликий округлий медальйон, усіяний чорним камінням - воно почало оживати, набухаючи, немов бруньки дерев. Але замість листя з них з`явилися тонкі чорні щупальця, схожі на п`явок. Вони звивалися, як змії, і жадібно впивалися в шкіру нещасного, поїдаючи його живцем і обвиваючи гидкою ворухливою масою. Колишній господар будинку судомно захрипів, завив, заколотився в конвульсіях; з його рота пішла бура піна.
- Це чорне чаклунство! - вигукнув хтось. - Дайте вогню!
Не наважуючись підійти до огидного ворухливого горба, на який за кілька миттєвостей перетворився колишній господар будинку, Геллі здалеку жбурнув у нього смолоскип. І негайно спалахнуло так, що всі позадкували до дверей. Важке похмуре полум`я здійнялося до самої стелі й жадібно облизало товсті балки перекриття, які в одну мить спалахнули, немов це були не товсті колоди, а суха солома.
Полум`я швидко почало розповзатися на всі боки, охоплюючи меблі, стійки та інше домашнє обладнання. Годі було навіть і думати про те, щоб загасити цю потужну пожежу. А звідти, де залишилися кошмарні тварюки, що копирсалися на тілі нещасного, неслися пронизливі верески й огидне шипіння.
- Усі на вулицю! Негайно! - віддав наказ Геллі, тягнучи за собою герцога. - Зараз тут так спалахне, що мало не здасться!
Ледве гвардійці вискочили з дверей, як і справді пролунав оглушливий вибух. З віконних отворів вилетіли рами й посипалися якісь палаючі уламки, а слідом за ними з тріумфальним гулом вирвалося палке полум`я. Воно швидко охопило зовнішні стіни і піднялося до самого даху.
Захлопали вікна й двері в сусідніх будинках. З них почали вискакувати напівроздягнені люди, витріщаючись на небувалу пожежу. Хтось кинувся тягати відрами воду і здалеку хлюпати її на палаючий будинок, щоб полум`я не перекинулося на сусідні будівлі. Хтось побіг за міською пожежною командою, яка, як завжди, не поспішала з`явитися, хоча заграву від палаючого будинку, напевно, було видно на півміста.
Поступово на вулиці Трубочистів зібрався величезний натовп глядачів, серед яких затесалися і гвардійці з Хедміром і Геллі. Роблячи вигляд, що вони такі ж спостерігачі, як і решта, гвардійці уважно прислухалися до того, про що розмовляли оточуючі.
- Так йому й треба, цьому бірюку! - гаряче шепотів хтось у натовпі. - Сусідам за весь час, поки тут жив, і півслова не промовив, і в корчму ніколи не заходив. Коротше кажучи, таємнича особа...
- Та яка ж він загадкова особа?! - обурився дідок у нічному ковпаку. - Що я загадкових особистостей не бачив на своєму віку?! А цей - справжнісінький лиходій! Темна він людина - ось і вся розповідь!
- Цікаво, чим це він таким нехорошим займався, що вам дошкулив? - ніби, між іншим, поцікавився Геллі. - Кажуть, мовляв, хороша була людина, порядна...
- Хто каже?! - аж взвився дідок. - Ні, ви мені покажіть того, хто це сказав! Ха! Хороша людина... до нього чаклуни ходили - він із ними приятелював, а до добрих людей ночами всіляка погань не вештається!
- Ну, діду, ти й загнув! - удавано здивувався Геллі. - Казки розповідаєш про чаклунів усяких, немов малим дітям... Яка ж там нечисть у наш час?
- А ти хто такий, щоб мене допитувати? Щось я тебе на нашій вулиці вперше бачу, та й твоїх приятелів теж... - з підозрілістю примружився старий. - Можливо, ви теж із цих його чорних постояльців?! Або приятелі по брудних справах?!
Натовп несхвально загудів, кидаючи на команду герцога явно ворожі погляди. Місцеві знали одне одного в обличчя, тому поява незнайомців на вулиці Трубочистів не залишилася непоміченою. Чужинців тут явно не любили. Назрівав скандал, тому, щоб заспокоїти напружену ситуацію, Хедмір рішуче зробив крок уперед і, відкидаючи плащ, щоб усі побачили його шляхетний одяг, промовив:
- Невже я схожий на друга цього пройдисвіта?! Просто він винен мені деяку суму, яку я хотів із нього стягнути...
- Плакали ваші грошики, пане добродію! - вигукнув хтось із натовпу. - Вони вже давно тю-тю...
Натовп задоволено зареготав, побачивши, як Хедмір понуро схилив плечі, роблячи вигляд, що засмучений цією звісткою. Але ситуація заспокоїлася, і всі знову взялися дивитись на пожежу.
- Потрібно непомітно йти звідси, - прошепотів герцог на вухо Геллі. - Тут нам більше нічого робити.
Вибравшись із збудженого видовищем пожежі натовпу, Хедмір і десятник вирушили геть. За ними поодинці пішли і гвардійці.
- Мда... мабуть, чау-гарські жерці в цьому домі звили своє зміїне кубло вже давненько... - замислено пробурмотів герцог. - Напевно, у Західних воротах знайдеться ще кілька подібних сховищ.
- Здається мені, що не тільки тут, а й по всьому Вальгарду ці чорнокнижники влаштували подібні таємні лігва. - підтримав його Геллі. - Треба порадитися з бароном Бродіром і спільно доповісти правителю Маліценти.
- Авжеж. Якщо зараз не викорчувати цю хворобу з корінням, то через деякий час буде пізно!
- Якщо й так не запізнилися... - із сумнівом додав десятник.
Цього вечора в будинку Бродіра світилися вікна до самого ранку - господар будинку радився з герцогом, Геллі та ще кількома відданими гвардійцями. А щойно розвиднілося, вони всі разом вирушили на прийом до правителя Маліценти.
Про що йшлося в палаці, ніхто не знає, бо нарада тривала за щільно зачиненими дверима аж до самого полудня, і до зали нікого не пускали. Вже придворні перешіптувалися й намагалися дізнатися, чим це таким важливим зайнятий правитель, що навіть не був присутнім на щоденному ранковому прийомі, де збиралася вся місцева знать, однак так нічого й не вивідали. Лише ближче до обіду, правитель з`явився ненадовго, прийняв гостей із дружніх держав і невдовзі пішов геть, посилаючись на невідкладні справи особливої важливості.
Вже після полудня глашатаї рознесли містом звістку про те, що відсьогодні до Західних воріт допускатимуться тільки особи, які мають перепустку, підписану начальником міської варти. Усі новоприбулі в`їжджатимуть у місто тільки після того, як отримають таку перепустку і будуть занесені до реєстру за всіма правилами. Нововведення стосувалося як жителів Вальгарда, так і заморських гостей, незалежно від рангу.
Також відсьогодні запроваджували інспекційні перевірки готелів, заїжджих дворів та інших місць, включно з особистими домівками громадян, щодо присутності в них осіб, які не занесені до реєстрів тих, хто прибув до міста для державної служби або у приватних справах.
Спочатку це повідомлення викликало хвилю обурення з боку городян, які звикли до вольностей, але незабаром гарячі голови заспокоїлися, і життя в Західних Воротах пішло своєю чергою.
Однак ближче до вечора вже з`явилися перші загони правоохоронців, які почали планомірний обхід вулиць. Вони стукали в замкнені будинки і, якщо їм не відчиняли добровільно, виламували двері та проводили ретельний огляд приміщень.
За два тижні було виявлено кілька десятків розбійницьких кубел і заарештовано понад сотню підозрілих осіб, серед яких опинилися і давно розшукувані злочинці. Добропорядні жителі міста були задоволені - на вулицях стало спокійніше.
Але за всіх старань правоохоронців і таємної поліції не було виявлено більше жодної схованки, де переховувалися б емісари чау-гарських жерців. Вочевидь, дізнавшись про розгром явочного помешкання на вулиці Трубочистів, вони спромоглися непомітно втекти з міста, уникнувши арешту.
У сусідні королівства - Тромболі і Менткроуд, а також у громаду Грімшу було вислано спеціальних гінців у супроводі охорони, які везли секретні послання тамтешнім правителям. У цих посланнях докладно розповідалося про останні події в Маліценті та про підступні дії чорних жерців Чау-Гара. Також пропонувалося об`єднати зусилля проти іноземних загарбників і чаклунів, і збирати війська для майбутньої битви з темними силами, що загніздилися в Загубленому краї.
Наближався час, коли вже ніхто не міг залишитися осторонь - кожному вальгардцю доводилося робити свій вибір.
* * *
Вже півроку минуло відтоді, як Аргнар і альфарці-слідопити засіли в покинутій фортеці Асдар на північному краю Охоронних пагорбів. Час тягнувся болісно довго, але нічого не можна було вдіяти доти, доки загін чау-гарських жерців не попрямує до Гарячих джерел, тож доводилося терпляче чекати.
Минула осінь виявилася дощовою і холодною. Важкі кошлаті хмари повзли понад самою землею, невпинно заливаючи її дощами. Земля набралася вологою і розкисла до такого стану, що вже не могла прийняти в себе жодної краплі. За такої мерзенної погоди навіть тварюки з Загубленого краю майже не з`являлися в околицях фортеці.
Кілька разів за цей час Аргнар відправляв до Вільних поселень Одноокого в супроводі двох-трьох вояків по провізію та корм для коней.
У найбільш уцілілих приміщеннях фортеці слідопити влаштували зимівлі для тварин і людей, оскільки очікування могло тривати до весни. Крім того, на північних схилах Карних гір виявилися занедбані виробки. Колись давно тут добували горючий камінь для обігріву палаців Малурії. Пригадавши дещо з тих знань, які почерпнув зі старих книг, Філгор знайшов спосіб, за якого горючий камінь не димів під час горіння. Тепер можна було не турбуватися, що загін виявлять за димом.
Зима прийшла відразу за один день. Ще з ранку йшов холодний заливний дощ, який вщух тільки після полудня. Але не минуло й години, як одразу вдарив мороз і полетів густий сніг. Спочатку він просто падав великими пухнастими пластівцями, проте вночі задув сильний вітер, і до ранку вже неможливо було й носа висунути з укриттів.
Клята хуртовина вирувала цілий тиждень, поки не вляглася, досхочу погулявши. Снігу навалило по пояс, а по глибоких ярах і в ущелинах міжгір`я - і в два людські зрости. По ньому тільки альфарці-слідопити були спроможні пройти, майже не залишаючи слідів і не провалюючись. Звичні до подібних погодних умов, вони користувалися навичками, набутими в північних нетрях рідного Дальнього лісу.
Спостерігати за тим, що відбувається в Загубленому краї, стало важче, тому що підібратися до берега річки Кипейної непоміченим не було можливо - на білому снігу будь-який рух було помітно аж за цілу лігу. Навіть білі маскувальні плащі, які вигадав Філгор, не могли гарантувати безпеку. Але з іншого боку і прислужники сил зла не могли підкрастися непомітно. А вже якби вони надумали відправляти експедицію в Північну пустелю за Вогненною чашею, то вона ніяк не могла прослизнути непоміченою повз фортецю Асдар.
Як би там не було, а холодна зима минула напрочуд спокійно, і врешті-решт настала довгоочікувана весна. Ось тут-то і виявилося, що з Малурії вийшов загін у складі трьох десятків вершників і прямує в бік сідловини Охоронних пагорбів трохи південніше від фортеці. Це явно рухався той самий загін жерців, якого очікував Аргнар із соратниками. Тепер зволікати не можна було.
Старанно знищивши сліди свого перебування, альфарці залишили стару фортецю і, зробивши неабиякий гак на північ, щоб не залишати слідів, що ведуть від фортеці, знову повернулися на Малурійський тракт неподалік від розвилки, де до тракту долучався Обхідний шлях. Потрібно було зазирнути до Беренграду й востаннє запастися провізією перед далекою дорогою в Північну пустелю. Там вирішили влаштувати засідку - подалі від Загубленого краю, щоб жерці не встигли подати своїм звістку.
Застояні за зиму коні по тракту йшли рівно і швидко, немов радіючи можливості показати свою спритність. Легкий східний вітерець ласкаво овівав обличчя вершників приємним весняним теплом. На тракті було безлюдно й тихо, лише перші весняні птахи поки що несміливо випробовували свої голоси.
До Беренграда залишалося приблизно ліги три, коли попереду з`явилася група людей, що їхали назустріч. Їх було всього троє, і кожен із них вів на поводу додаткового коня, навантаженого тюками.
- Хто б це міг так спокійно прямувати в бік Загубленого краю, та ще в цю пору? - присвиснув від подиву Філгор. - Начебто на чорноплащників здалеку не схожі...
- Коли під`їдемо ближче, з`ясуємо, - спокійно відгукнувся Аргнар. - А поки що - приготуйтеся про всяк випадок. Хто їх знає, може, чаклуни...
- А мені чомусь здається, що це звичайні мандрівники або торговці, які просто заблукали, - буркнув Одноокий. - Хоча... подорожувати в цих краях - остання справа... Може, шукачі легендарних скарбів?
- Подивимося.
Побачивши зустрічну кавалькаду озброєних альфарців, невідомі сповільнили крок і врешті-решт зупинилися, розгублено озираючись на всі боки. З усього було видно, що вони дещо занепокоєні. Та й було чому: у цих безлюдних краях могли нишпорити лише розбійники-мародери. А великий озброєний загін, ще й з великим вовком на додачу, саме найбільше і був схожий на головорізів. Та й здоровань Одноокий із чорною пов`язкою на обличчі не дуже-то був схожий на добропорядного громадянина.
З усієї трійці мандрівників головним, безсумнівно, був дещо повненький літній чоловік у добротному одязі, який видавав у ньому успішного купця або заможного господаря якогось міцного хутора. Двоє інших були молодими хлопцями, причому дуже схожими один на одного. Вони зупинилися за спиною старшого і, схопившись за руків`я коротких мечів, злякано витріщалися на тих, хто наближався.
Коли Аргнар на чолі свого загону під`їхав упритул, з пухких щок чоловіка зійшов рум`янець, і він зблід. Тремтячими губами вимовив якесь нерозбірливе привітання, вдавився і закашлявся.
- Хто такі? Звідки і куди їдете? - запитав Аргнар, уважно роздивляючись подорожніх.
Один із хлопців дбайливо поплескав старшого по спині, водночас насторожено поглядаючи на невідомих, а другий під`їхав трохи ближче, немов намагаючись прикрити собою старого.
- Добрий пане, ми їдемо в Беренград, - нарешті вимовив старший, відкашлявшись. - Я звичайний маленький торговець, а це мої сини: Глум і Гіцур...
- А тебе як кличуть?
- Гарні, ваша світлосте, - з готовністю відгукнувся старий. - Вибачте, не знаю, як вас звати...
- Яка я тобі світлість?! - посміхнувся Аргнар. - Невже схожий на високородного вельможу?
При цих словах альфарці усміхнулися, а Одноокий зареготав так оглушливо, що навіть коні подорожніх злякано позадкували.
Старий винувато знизав плечима і теж посміхнувся, хоча в глибині його очей настороженість ще залишалася.
- Не бійтеся, ми не розбійники, - гримнув Одноокий. - Хіба ж грабіжники розмовляли б із вами? Мабуть, уже давно б роздягнули до нитки, та й коней відібрали...
- Ваша правда, добрі люди, - з полегшенням зізнався старий. - Я-то вже думав: ну все... сховатися ж ніде, а тікати безглуздо - он вас скільки!
- Послухай, Гарні, якщо ти будеш продовжувати свій шлях у тому напрямі, куди досі їхав, то до вечора потрапиш просто в Загублений край, - промовив Філгор. - Чи не туди часом ти їхав?
Почувши це, старий знову зблід і ледь із коня не звалився, а його сини швидко витворили охоронні знаки.
- Збережи і помилуй, Всевишній! - вигукнув Гарні. - Та навіщо ж мені туди їхати?! Ми з синами в Беренград прямуємо.
- Але ж він в інший бік! - заперечив Одноокий, помахом руки вказуючи туди, звідки приїхали торговці.
- Ох, ти! Та як же це так вийшло?!
Старий безпорадно озирнувся на синів, немов шукаючи в них підтримки. Тоді Гіцур - старший з них, під`їхав трохи ближче і повідав про те, як вони тут опинилися.
З`ясувалося, що Гарні з синами родом із поселення, розташованого на Плато Титанів поблизу Храму П`ятьох. Кілька тижнів тому, щойно зійшов сніг, вони вирушили з товаром до Лісового уділу і непогано там розпродали свої товари, а звідти вирішили прямувати до Беренграду, щоб придбати там заморські прикраси для красунь кочових племен, які за чужоземні вироби платили жвавими степовими скакунами.
- А коні-то вам навіщо? - здивувався Аргнар. - Наскільки я пам`ятаю, на Плато Титанів у конях особливої потреби немає.
- На плато - ні, а от у Гірських баронствах за кожного доброго скакуна повну шапку сріблом дають. Там коні нині цінуються...
Гарні змовницьки підморгнув Аргнару.
- Так, одразу видно справжнього торговця! - засміявся Одноокий. - Це ж треба, яку хитру комбінацію побудував!
Після його слів усі почали посміхатися, навіть сини купця, і напружена атмосфера сама собою розрядилася. Зрозумівши, що загін воїнів, який їм зустрівся, не мародери і не розбійники, купці заспокоїлися і стали більш балакучими.
Гіцур повідав про те, що з Лісового уділу вони виїхали три дні тому і, щоб не гаяти часу, поїхали навпростець уздовж кордону Безіменної пущі. Вочевидь, у досвітніх сутінках вони проґавили роздоріжжя, де з`єднувалися Обхідний шлях і Малурійський тракт, і їхали в цілковитій упевненості, що прямують до Беренґраду, тоді як насправді прямували безпосередньо до фортеці Асдар.
- Якби ми вас не зустріли, то, мабуть, так і потрапили б на поживу чорній погані... - закінчив Гіцур. - Та хвала Всевишньому - зберіг нас від лютої погибелі!
- Ми зараз їдемо в Беренград, тож, якщо хочете, можете до нас приєднатися, - запропонував Аргнар.
- Дуже вам дякуємо, добрі люди! - вклонився Гарні. - Чим ми можемо віддячити?
Аргнар хотів, було, сказати, що нічого їм не потрібно, але несподівано згадав, що купці їхали з Лісового уділу. Цікаво, що там зараз робиться - адже минуло вже стільки часу...
- Якщо ти не проти, отче, то просто розкажи мені про те, як йдуть справи в Лісовому уділі? - попросив Аргнар і, побачивши здивування на обличчі старого, коротко пояснив: - У мене там багато знайомих.
- Та розповідати начебто особливо й нічого... - почав Гарні. - Живуть собі люди й живуть. Господарство непогане, народ діловитий - зайвих слів на вітер не кидають. А так - нічого особливого... от начебто минулої осені був у них випадок один: з`явився в тих місцях невідомий лютий звір. Чи то перевертень якийсь, чи то чудовисько чаклунське - цього я не знаю. Але кажуть, стільки народу згубив - просто страх! І ніякого ладу з ним не було. Однак знайшовся добрий молодець, який із цією звірюгою впорався... начебто ще з ним, із цим воїном вовк якийсь дивний був...
Раптово старий швидко озирнувся, подивився на Ріпа, який із незалежним виглядом чимчикував узбіччям тракту трохи осторонь від людей, а потім перевів здивований погляд на Аргнара.
- Так це був ти?! - прошепотів він, з якимось благоговінням дивлячись на прославленого воїна. - Ти - той самий доблесний лицар, який впорався з чудовиськом і врятував людей Лісового уділу?!
Аргнар з усмішкою подивився прямо в очі Гарні і просто відповів:
- Було таке діло... та й нема чого про це балакати. Ти мені ось що скажи: а чи не зустрічав ти часом у селищі дівчину одну? Вальдидою звати...
- Як же не зустрічав?! - радісно вигукнув старий. - Ми якраз по сусідству з її будинком були на постої, коли вона сина народила! Гарна дівка, добра. А вже бойова яка!
Гарні ще продовжував щось захоплено розповідати, розмахуючи руками, але Аргнар його вже не чув. Немов грім прогримів з ясного неба - Вальдида-єгоза народила сина! Його сина! У цьому Аргнар був упевнений - усе збігалося за термінами...
"Ось і став ти несподівано батьком, Мандрівнику... - відчужено подумав він. - А який із тебе батько, коли ти про народження власного сина дізнаєшся від випадкового зустрічного?! Ех... життя яке безглузде..."
Помітивши, що співрозмовник, насупившись і беззвучно ворушачи губами, не слухає його і, начебто, пішов у себе, старий тихенько від`їхав убік. Він зав`язав розмову з Однооким, який із задоволенням повідав йому кілька армійських історій.
Один лише Філгор звернув увагу, що Мандрівник чимось явно засмучений. Він уже хотів, було, під`їхати ближче і розпитати товариша, у чому причина такої раптової зміни настрою, але інтуїція підказала йому, що зараз цього робити не варто.
Незабаром попереду з`явилася верхівка сторожової вежі - до Беренграда залишалося вже рукою подати. Це невелике містечко значилося останнім населеним пунктом перед важким походом у Північну пустелю. Що там ще чекало на загін Аргнара, ніхто не знав, але не справа воїна намагатися зазирнути наперед. Тому про майбутні тяготи й небезпеки зараз ніхто не замислювався.
Далі буде