Вогняна чаша
Частина №21 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Люта невгамовна злоба клекотіла в грудях Карга, не даючи йому спокою. Спогади про кола пекла, через які йому довелося пройти для того, щоб знову відродитися у світі людей, розпеченим залізом палили його чорну душу.
Давним-давно, в іншому своєму житті і в іншому світі Карг був дуже могутнім чаклуном, який досконало пізнав найпотаємніші таємниці чорної магії. Зі звичайного міського хлопчиська він перетворився на змієголового мага, який керував незліченними сонмищами створених ним чудовиськ і привидів. Великі й малі країни тремтіли від однієї лише згадки його минулого імені - Гіркан! Але тоді знайшовся молодий принц, який зумів здолати його і кинути в безодню забуття. Можливо, якби не втручання Бога часу - Нгала, який допомагав тому юнакові, все вирішилося б інакше. Але, з`явившись в образі легендарного Нещадного Змія, Нгала забрав Гіркана туди, звідки вже немає повернення...
Однак не такий був чаклун, щоб ось так просто капітулювати. Палаючи в пекельному полум`ї, його чорна душа все одно жадала помститися всьому живому. Тож, пройшовши крізь жахливі муки, корчачись у жерлах киплячих вулканів, тонучи у вогняних річках розплавленої магми, душа Гіркана шукала рятівну ниточку, що допомогла б їй вибратися з жахіття вічних мук. І вона знайшлася.
В одному з незліченних світів на напівдикому материку Чау-Гар набирала сили жрецька каста Гру, яка вклонялася темним силам зла. Поступово Гіркан зміг встановити з цими жерцями магічний контакт і, домігшись визнання, а потім і обожнювання від цієї касти, пояснив верховним магам жерців, як допомогти йому повернутися на волю. Довго потай йшла підготовка, величезна кількість людських жертв була принесена на вівтар темряви... і ось, нарешті сталося! Отримавши довгоочікуване людське тіло, Гіркан знову відродився на материку Вальгард.
Він вирішив взяти собі інше ім`я - Карг. Так він звелів іменувати себе відтепер своїм жерцям-служникам. Новоявленому Повелителеві темряви потрібна була абсолютна влада, і він уже майже мав її в своєму розпорядженні, якщо не брати до уваги маленьку заковику... десь далеко на півночі цього материка в таємному місці зберігалася легендарна Вогняна чаша, яка єдина була здатна завадити здійсненню планів Карга. У принципі, цим можна було знехтувати, але з досвіду попереднього життя Повелитель темряви знав, що дрібниця, яка здається дрібницею, може виявитися непереборною перешкодою. Колись він легковажно поставився до Небесного меча, і це виявилося для нього згубним. Тепер Карг не хотів припускатися подібної помилки. Перш, ніж з`явитися в усій своїй жахливій величі перед народами цього світу, він бажав заволодіти Вогненною чашею.
Верховний жрець Ярид таємно відправив до Північної пустелі загін, що складався з найкращих жерців-магів і найдосвідченіших воїнів з бойового крила Ордена. Вони мали знайти Вогняну чашу і доправити її в Загублений край. А ось уже тоді...
Сидячи на чорному базальтовому постаменті, немов жахлива пародія на людину, Карг жадібно посміхнувся і, стиснувши могутній кулак, уявив, як давитиме жалюгідні людські життя і душі.
Йому подобалося нове тіло. Відданий верховний жрець Ярид попрацював на славу: дістав одне з найкращих. Щоправда, спочатку була маленька незручність - десь у найвіддаленішому куточку свідомості ще слабко тремтів жалюгідний залишок душі того чоловічка, який раніше володів цим тілом. Тоді його звали Мерглу, але це тепер нікого не цікавило. Карг уже давно міг би назавжди викинути цю нікчемну душу, але несподівано для самого себе виявив, що такий стан речей йому поступово почав навіть подобатися. Він любив познущатися над Мерглу, насолоджуючись його жахливими муками. Карг принижував, катував людську душу, щоразу намагаючись винайти якусь нову, особливо витончену муку. Коли він бував у доброму гуморі, то зазвичай відшукував у пам`яті цього чоловічка найбрудніші й найогидніші проступки в його минулому житті і змушував нескінченно переглядати їх знову і знову, насолоджуючись тією пекучою ненавистю, яку Мерглу в такі хвилини відчував до самого себе. Але коли Карг бував не в дусі, то витягав із затишного місця свідомості душу людини і, одягнувши її в яке-небудь огидне тіло незграбного монстра, катував фізично.
Він гамселив Мерглу багатихвостими вогняними батогами, жбурляв його у величезний чан, наповнений киплячою олією, і там повільно варив живцем, а потім із насолодою обдирав шкіру. Покінчивши з одним тілом Мерглу, Карг давав йому нове - і все починалося спочатку. Карг безжально мучив і мучив людську душу... і ніяк не міг втамувати ненаситну спрагу чорної ненависті до всього живого.
Там, де він провів сотні чи тисячі болісних років, насправді часу не існувало зовсім. Це було те місце, де найстрашнішим грішникам віддавали вічну кару в міру їхніх земних діянь. І кара ця була жахливою і нескінченною! Абсолютно байдужі до всього і всіх, безжальні й невразливі для будь-якої, нехай навіть наймогутнішої магії, караючі демони безупинно й монотонно з жахливою винахідливістю катували душі чорних чаклунів і клятвопорушників. Навіть серед найстрашніших грішників Карг був чи не найзапеклішим, а тому й увага до нього була особлива - йому не давали спокою ні на мить. Але, корчачись у нестерпних муках, він не каявся, як деякі інші слабаки-чаклуни, а зумів непомітно для караючих демонів відокремити малу частку своєї чорної душі, яка й зайнялася пошуком виходу з вічної камери катувань.
Це здавалося нездійсненним - адже звідси ще ніхто й ніколи не тікав. Ніхто й ніколи! Але не Карг... Він зумів непомітно прослизнути у свідомість тупого сторожового демона і заволодіти його тілом. Справа залишалася за малим - знайти підходяще людське тіло, в яке змогла б перенестися жахлива душа Карга. Але зробити це без допомоги ззовні було неможливо. Такі були вищі закони... проте Карг терпляче шукав, шукав... і знайшов Ярида, який зробив усе необхідне для повернення чаклуна у світ живих. І ось тепер він - великий Карг, Повелитель темряви! Сюди не дотягнуться лапи його катів, не посміють... За Вселенськими законами Світобудови каральні демони зможуть знову заволодіти його душею лише в тому разі, якщо його здолає звичайна смертна людина. Одного разу це вже сталося в іншому житті та в іншому часі, але більше таке не трапиться ніколи - Карг цього не допустить! А боги не мають права карати його власноруч, інакше зруйнуються всі основи, і тоді одвічний ворог світобудови - Хаос - вирветься на волю і поїсть усе, зокрема й самих богів!
Карг урочисто зареготав. Від жахливих звуків його громоподібного голосу захиталися важкі статуї потворних істот, що стояли вздовж стін похмурого залу. Одна з них повільно нахилилася, впала на підлогу і розсипалася на шматки. Темне полум`я, що тягуче крутилося в кам`яних чашах, опало, немов злякавшись.
За дверима почулися кроки, що квапливо наближалися. Вони вщухли біля самого порогу.
- Мій Володарю! Чи не потребуєш ти чогось? - пролунав з-за дверей голос верховного жерця Ярида.
- Увійди! - проричав Карг, спрямовуючи на двері важкий погляд.
Двері відчинилися рівно настільки, щоб пропустити фігуру жерця, який зігнувся в раболіпному поклоні. Він зробив два кроки у напрямку до постаменту, на якому сидів Карг, і завмер в очікуванні, усім своїм виглядом зображуючи увагу і готовність до наказів.
- Підійди ближче! - вимовив Карг і, помітивши переляк, що миттєво промайнув в очах Ярида, із самовдоволеною усмішкою додав: - Не бійся, тебе я не чіпатиму...
- Так, мій Повелителю...
Верховний жрець ще більше зігнув спину і дрібними кроками підсунувся майже впритул до постаменту.
- Дивись мені в очі! - наказав Карг, впиваючись похмурим поглядом в обличчя Ярида. - Скільки разів я тобі казав, щоб ти не ламав переді мною комедію?! Всі ці безглузді поклони, і титули потрібні тільки для інших ідіотів! А ти... ти моя права рука, тому тобі нічого боятися, якщо тільки ти... не замислив якоїсь зради...
При останніх словах Повелителя ноги жерця підкосилися, і він звалився на коліна, миттєво облившись холодним потом. Занадто добре знав Ярид, на що був здатний у гніві Карг... Однак очей він не відвів, і тепер Володар легко читав у них усе про те, що коїлося навіть у найвіддаленіших схованках душі верховного жерця.
- Це добре... - вимовив Карг, задоволено випростовуючись. - Я побачив, чого ти хочеш насправді, і це мені зрозуміло. Якщо все пройде так, як заплановано, ти отримаєш як нагороду вічне безсмертя і залишишся моїм вірним помічником доти, доки... загалом я вирішу! А тепер підведися і більше не ставай на коліна, поки я тобі не скажу.
Бліда подоба хворобливої посмішки пробігла сірими губами верховного жерця, коли він підводився. Так, у цей момент йому було страшно! Але подібний страх Ярид відчував лише тільки тут - перед Повелителем, зате всі інші тремтіли перед ним самим, і це тішило його самолюбство.
Тим часом, немов забувши про свого слугу, Карг задумливо тарабанив пальцями по базальтовій кулі, що знаходилася на постаменті ліворуч від нього. Нарешті він знову подивився на верховного жерця і, повільно розтягуючи слова, запитав:
- А тепер розкажи мені, мій вірний Яриде, чи були якісь звістки від жерців, відправлених тобою за Вогненною чашею?
- Поки що ні, мій Пове... Карг, - швидко виправився Ярид. - Загін під проводом Гектона вже мав пройти Північну пустелю і нині перебуває десь на підходах до Поклонних гір. Отже, за тиждень вони мають увійти в Гарячі джерела. Гектон надішле повідомлення, щойно здобуде Вогняну чашу...
- А до того часу?
- Я щовечора перевіряю стан магічних амулетів, якими забезпечив посланців, - вони цілі й неушкоджені. Якби із загоном щось трапилося, то амулети, у всякому разі, зірка Гектона, принесли б звістку про це...
- Гаразд, почекаємо... - пробурчав Карг. - А тепер ось що: потрібно розіслати наших емісарів в усі куточки Вальгарда. Нехай ті, хто нам відданий, починають піднімати заколоти. Я хочу, щоб до кінця зими вся ця земля палахкотіла багаттями міжусобиць. Моє військо вийде з Межиріччя ранньою весною - воно не повинно зустріти серйозного опору! Ти все зрозумів?
- Так... Карг.
- У такому разі - ступай...
Ярид злегка нахилив голову, розвернувся і попрямував до виходу. Уже біля самих дверей голос Повелителя змусив його зупинитися.
- Мені потрібні нові жертви! - прогарчав Карг. - Я починаю нудьгувати. Подбай про це...
- Буде виконано!
Вийшовши за двері, Ярид витер злегка тремтячою рукою чоло, притулився до стіни і нарешті перевів подих.
"Легко сказати, - подумав він. - та нелегко зробити... Де ж зараз дістати нові жертви, коли навкруги зима? Після знищення замку Мелрода навколо Загубленого краю землі зовсім обезлюділи. Ліг на сто в окрузі жодної живої душі не знайдеться. Напевно, доведеться посилати експедицію аж у Беренград або на Обхідний шлях до корчми "Трилисник"... Гаразд, розберемося. У крайньому разі, доведеться влаштувати огляд воїнів бойового крила касти і відправити тих, хто завинив, на вівтар Повелителя..."
Відчуваючи слабкість у колінах, Ярид відліпився од стіни і попрямував до своїх апартаментів. У напівтемряві пустельного коридору ледь сутула постать верховного жерця рухалася немов привид, нагадуючи обрисами старого стерв`ятника. Шаркання його підошов з похмурим шелестом розповзалося темними закутами палацу, вмираючи там із глухим бурмотінням.
Поступово його кроки вщухли за поворотом, і в замку знову запанувала похмура тиша.
* * *
Вже минув цілий тиждень відтоді, як загін Аргнара розташувався в горловині ущелини, що наскрізь прорізала крайній ланцюг Поклонних гір, який відгалужувався далеко на схід від основного гірського масиву. За всіма розрахунками тут було найкраще місце для засідки. Напевно загін чорних жерців піде саме цим шляхом, оскільки ущелиною можна прямо вийти на північний край Поклонних гір, звідки до Гарячих джерел була пряма дорога.
- Холоднеча-то яка нині! - невдоволено бурчав Одноокий, пересмикуючи плечима. - Просто до самих кісток дістає... Сидимо тут сиднем і навіть не знаємо, чого висиджуємо...
Він допитливо скосив око на Мандрівника, чекаючи відповіді. Але той мовчав, немов не чуючи, і тільки задумливо дивився на ледачі цівки напівпрозорого диму від ледь тліючого багаття, що змішувалися з пасмами холодного туману й повільно сповзали осипом донизу.
- Гаразд би хоч десь в іншому, більш затишному місці влаштувалися, так ні ж - примудрилося прямісінько на околицю Північної пустелі... - знову завів своє Одноокий, намагаючись витягнути з друга хоч слово. - Та ще й невідомо, може, даремно ми тут висиджуємо...
Так і не отримавши відповіді, Одноокий гучно засопів, щільніше запахуючи обважнілий від вогкості плащ і невдоволено повернувся на інший бік. Він напівлежав у неглибокому рові з обсипаними краями, який проходив якраз верхньою кромкою кам`янистого осипу. Навпроти нього біля напівзгаслого багаття в задумливості сидів Аргнар. За його спиною, поклавши голову на передні лапи, лежав Ріп. Здавалося, що вовк дрімає, але з-під його напівприкритих повік ні-ні та й виблискували уважні очі, а чуйні насторожені вуха ловили найменші звуки, що долітали з ущелини.
Ще далі розташувалися воїни Філгора. У кожного зброя була напоготові - луки з натягнутими тятивами і зведені арбалети. Альфарці про щось беззвучно розмовляли між собою, але про це Одноокий здогадувався лише за їхніми губами, що ворушилися, хоча не чув жодного слова. Слідопити вміли розмовляти, читаючи слова по губах.
Страждаючи від вимушеного виснажливого неробства, Одноокий позіхнув так сильно, що ледь не вивернув собі щелепу і, втрачаючи терпіння, сердито вдарив кулаком по землі.
- А ти точно впевнений, що чау-гарські жерці мають пройти саме тут? І взагалі, чому ти, Мандрівнику, вирішив, що вони не випередили нас? Вони могли піти до Гарячих джерел іншим шляхом...
- Яким? - нарешті відгукнувся Аргнар.
- Ну-у... не знаю... - Одноокий розгублено знизав плечима. - Тільки ось так сидіти сиднем теж не годиться. Ти-то сам упевнений у тому, що ці чорнокнижники пройдуть тут?
- Філгор посилав Асмунда на розвідку. За дальнім ланцюгом пагорбів він бачив вдалині загін, який їхав у нашому напрямку. Тут можна пройти тільки цією ущелиною, в обхід піде днів шість...
- Ну і що? - вперто не поступався Одноокий. - А якщо це хтось інший? Ну, припустимо, мисливці або ще хто?
Аргнар тільки криво посміхнувся, глянувши на старого товариша по зброї, і коротко відповів:
- Упевнений, це вони. Чекай...
Розуміючи, що розмову закінчено, Одноокий знову гучно зітхнув і розчаровано відвернувся, усім своїм виглядом висловлюючи обурення. Аргнар знову поринув у невеселі роздуми.
Минулий рік не тільки нічого не вияснив для нього, а навпаки - ще більше заплутав у життєвих лабіринтах. Свобода вибору, про яку йому з усіх боків повторювали багато хто, виявилася насправді оманливою ілюзією - цієї свободи насправді просто не існувало. Як з`ясувалося, людська доля, принаймні, особисто його, була визначена заздалегідь, і зійти з наміченого шляху не було жодної можливості.
"Ольма... Ольма... де ж ти зараз? Чи згадуєш про мене хоч іноді, чи вже забула зовсім?" - подумки звернувся Аргнар до молодої травниці, намагаючись внутрішнім поглядом дістатися хутора Гестама. Перед очима з`явилася постать молодої жінки, що вдивляється в далечінь з-під долоні. Вона стояла біля височенного частоколу з товстих колод, а трохи далі осторонь стояв Ратон, який з ніжною любов`ю дивився на травницю. В очах же Ольми була заклопотаність і якийсь невисловлений докір... чи це тільки примарилося йому? Вона опустила руку і зробила крок убік, несподівано відкриваючи погляду Аргнара іншу молоду жінку з немовлям на руках.
Накотила тепла хвиля й одночасно з нею вдарила під серце гостра голка. Там, біля частоколу стояла Вальдида, і вона тримала на руках сина. Його сина! Ех, якби не та божевільна ніч у Лісовому уділі, коли змішалися докупи відчай, втома, гордість і туга самотності... Можливо, все склалося б інакше...
- Ех, Вальдида-єгоза... - не стримавшись, пробурмотів Аргнар і скрипнув зубами.
У цей момент ледь чутно глухо забурчав Ріп, і одразу все змінилося. Сторонні думки миттєво випарувалися - залишилося лише хвилююче передчуття битви. Аргнар, немов кіт, спритно й безшумно підхопився на ноги. Із загрозливим шипінням вилетів з піхов його вірний меч і матово блиснув у туманному серпанку.
Воїни Філгора вже теж усі були на ногах, і лише здоровань Одноокий трохи забарився, заплутавшись у складках свого неосяжного плаща, коли затоптував останнє дотліваюче вугілля багаття. Але ось і він приєднався до решти, що завмерли в напруженому очікуванні.
- Здається, йдуть... - хрипко видихнув він, навалюючись широченними грудьми на край рову і старанно намагаючись розгледіти в густому тумані наближаючогося ворога.
В`язка зловісна тиша заповнювала всю неглибоку ущелину від краю до краю. Ніщо не ворушилося, і тільки густа молочна завіса хиткого туману повільно пливла низом, злегка підганяючись майже невідчутним холодним подихом Північної пустелі.
У виснажливому очікуванні минуло ще кілька хвилин, перш ніж слух людей розрізнив перші звуки наближення ворожого загону. Ось глухувато стукнуло об камінь кінське копито, тихо дзенькнула ланками кольчуга, рипнуло сідло. У тумані один за одним почали проступати темні хитливі силуети вершників у чорних плащах. Один, два, три, чотири... Вони, як чорні примари, здавалося, виринали з нізвідки і шикувалися в колону.
- Десятка зо два буде... а то й три... - одними губами прошепотів Одноокий, хижо роздуваючи ніздрі, - Здається, усі тут. Ну, тримайся, зараз почнеться розвага...
Аргнар мовчки кивнув, не відриваючи пильного погляду від силуетів ворога. Вони невідворотно наближалися.
Перші чау-гарські вершники вже минули Аргнара й Одноокого, порівнявшись із загоном альфарців Філгора. Вони їхали мовчки, немов примари, і, судячи з усього, навіть не підозрювали про можливу засідку. На безпристрасних обличчях під широкими капюшонами читалася повна впевненість у своїх силах.
Далі все сталося дуже швидко. З низьким хрипким гарчанням, у якому пролунала люта ненависть, Ріп стрімкою сірою тінню зметнувся над краєм осипу і звалився на спину останнього вершника. Могутні ікла з хрускотом зімкнулися на шийних хребцях чау-гарця, і одним ворогом одразу стало менше.
Дружно і одностайно проспівали похоронну пісню білооперенні стріли альфарців, вибиваючи з сідел приголомшених від несподіванки жерців та їхніх воїнів-охоронців. А слідом за стрілами на голови прислужників темряви впали холодно виблискуючі мечі.
Аргнар і Одноокий дружно увірвалися в саму гущу загону ворогів, сіючи навколо себе смерть і паніку. Усе було заздалегідь обговорено: вони прекрасно розуміли, що успіх нападу залежав від раптовості та стрімкості. Не можна дати жерцям жодної хвилини, щоб схаменутися і вжити заходів у відповідь, інакше все могло зіпсуватися - змагатися з ними в чаклунстві було марно. І тому Мандрівник крутився смертоносною дзиґою, повністю довірившись інтуїції та мечу.
З досвіду знаючи, на що здатен його товариш у смертельній битві, Одноокий ще на самому початку бою завбачливо відстрибнув на кілька кроків убік, щоб випадково не потрапити під блискучу сталь аргнарового клинка.
Альфарці-слідопити по двоє, по троє оточили вцілілих після першого залпу воїнів Ордену і, стягуючи з коней, безжально добивали на землі. Ріп був тут же, у самій гущавині звалища миготячи сірим нещадним привидом помсти.
Але, не зважаючи на стрімкість нападу і всі намагання альфарців, один зі старших жерців за коротку мить все ж таки встиг створити якийсь грізний магічний знак. З його піднесеної вгору кощавої руки швидко вихлюпнувся тугий струмінь темної липкої речовини і вдарив в обличчя одного з воїнів Філгора.
З диким криком бідолаха впав на землю й покотився вбік, корчачись у страшних муках і намагаючись руками віддерти чаклунську липучку, що розповзалася обличчям, намертво впиваючись у нього й перетворюючись на потворну маску.
Аргнар вивернувся вужем і блискавкою стрибнув до жерця. З лютим проблиском двічі свиснув меч - зрубана рука чорнокнижника зі скрюченими пальцями, які ще рухалися, відлетіла в бік, а слідом за нею і лиса голова мага, який так і не встиг до пуття зрозуміти, що ж сталося із загоном, і хто на них напав.
Швидкоплинна сутичка раптово закінчилася. Ще кілька миттєвостей тому лунали запеклі крики, гарчання, злісно дзвеніла сталь, і сипалися блискітки від клинків, які люто схрещувалися. І ось на місце битви в ущелині впала тиша.
Альфарці важко дихали, стискаючи побілілими від напруги пальцями зброю, але виявилося, що битися вже більше ні з ким. Загін чау-гарців був повністю знищений - жоден з них не втік і не залишився в живих.
У нападників постраждав тільки один воїн, на якого впало чорне закляття вбитого Аргнаром жерця. Він відчайдушно звивався на землі і корчився, немов на розпеченій жаровні. Опуклі очі альфарця шалено оберталися, здавалося, вони ось-ось повискакують з орбіт, а з його горла виривався клекотливий хрип. На якусь коротку мить мутний погляд нещасного воїна став осмисленим. Він простягнув тремтячу руку до співвітчизників і болісно простогнав:
- Допоможіть... вбийте мене...
Товариші співчутливо оточили його щільним кільцем, намагаючись надати першу допомогу, але Філгор зупинив їх різким вигуком:
- Не наближайтеся!
Усі здивовано втупилися на нього.
- Ти чого це, белени об`ївся, чи що?! - обурився розпалений битвою Одноокий. - Допомогти треба людині!
- Зупинись!
У твердому голосі Філгора прозвучало щось таке грізне, що змусило всіх миттєво завмерти на місці. Альфарці здивовано дивилися на свого ватажка, не розуміючи, чим викликаний його наказ.
- Вдивіться уважніше, - сумно мовив Філгор, схиляючи голову. - Він уже не людина...
І справді, з воїном, який стражденно звивався на землі, відбувалося щось абсолютно неймовірне і жахливе. Його тіло стрясали моторошні конвульсії, під шкірою швидко здувалися й опадали горби, немов там звивалися клубки розлючених змій. З рота нещасного пішла бура піна. Він стогнав, хрипів і хрип його поступово перетворювався на низьке утробне гарчання. Скрючені пальці, які судомно загрібали землю, почали швидко витягатися, потовщуючись у суглобах і вкриваючись дрібною брунатною лускою. З-під напівприкритих повік злісно блиснули жовтизною очі рептилії з вузькими вертикальними зіницями.
Альфарці з жахом відсахнулися і невпевнено позадкували в різні боки, залишивши вільний простір навколо перевертня. Немов незрима смуга відчуження враз пролягла між ними і нещодавнім товаришем. Один лише Філгор залишився непохитно стояти на тому самому місці. Його руки, немов безвольні батоги, звисали вниз, стискаючи лук.
- Це незворотне прокляття метаморфози з арсеналу чорної магії, - спустошено вимовив він, сумно хитаючи головою. - Йому вже нічим неможливо допомогти... хіба що...
Філгор зі скам`янілим від горя обличчям повільно підняв тисовий лук, розтягнув тугу тятиву до самого вуха, ретельно поцілився. Сухо й коротко хлопнула тятива, і стріла навиліт пробила серце нещасного, підбиваючи безжалісний підсумок його життя. Тіло востаннє сіпнулося і застигло без руху, не встигнувши ще до кінця перетворитися на жахливого монстра.
Аргнар, зсунувши брови, з гіркотою дивився на розпростертого альфарця, який уже ніколи не повернеться до рідного вогнища. Його понівечене тіло викликало в серці якийсь тупий ниючий біль, який, як здавалося воїну, вже ніколи не залишить його, ставши одвічним супутником до кінця життєвого шляху.
- Поховаємо тіло тут... - насилу видавив він із себе.
- Але ж це вже не наш товариш, як сказав Філгор, а невідоме чудовисько чау-гарських чаклунів, - спробував заперечити Одноокий. - Навіщо ж у такому разі нам його ховати?
Аргнар повільно перевів на нього важкий погляд.
- Тіло, можливо, і перетворилося, а душа ж залишилася людська... Не встигла ще темрява здолати її...
Альфарці мовчки кивнули, погоджуючись з Аргнаром.
Неподалік від місця сутички відшукали невелику западину під урвистим кам`янистим схилом і перенесли до неї тіло нещасного. Обклали зверху пласким камінням і насипали земляний пагорб, встромивши в узголів`я меч загиблого хрестовиною догори. Після цього Філгор проспівав над могилою поховальну пісню розвідників Дальнього лісу.
Віддавши загиблому товаришеві останню шану і постоявши кілька хвилин у скорботному мовчанні, воїни повернулися до розгромленого загону чау-гарців і взялися ретельно досліджувати вміст їхньої поклажі. При цьому не забували перевіряти зап`ястя на предмет магічних браслетів, а також зрізали коміри і перевіряли амулети на грудях.
- Шукайте ретельно, але будьте обережні! - попередив Філгор. - Амулети чорних жерців можуть бути отруєні або заряджені чаклунською магією, здатною згубити непосвячених. Найважливіше - відшукати головний амулет, який має відкрити прохід до Вогняної чаші...
Альфарці висипали вміст дорожніх мішків і скринь просто на землю і палицями розгрібали речі, ретельно вишукуючи те, що могло виявитися чаклунськими амулетами жерців. Дорогоцінні прикраси та зброю збирали в окрему купу.
Одноокий і собі прилаштувався біля однієї такої купи і, з цікавістю схилившись над нею і щось беззвучно бурмочучи, уламком гілки розпихував убік всяку всячину, вишукуючи що-небудь незвичайне.
- Ей, Мандрівнику, глянь-но, що я тут знайшов! - раптово гукнув він товариша. - Таку дивину я перший раз у житті бачу...
Аргнар швидко підійшов до нього і схилився над звичайною, без прикрас розчиненою скринькою, усередині якої в поглибленні на ліловій оксамитовій подушечці спочивала абсолютно чорна квітка із зімкнутими пелюстками тонкої роботи.
- Уявляєш, ця квітка металева! - здивовано пробурмотів Одноокий. - Ну, якби вона була хоча б зі срібла або золота, та ще й з дорогоцінним камінням, тоді зрозуміло, але ж із звичайнісінької сталі... навіщо б її так зберігали, як коштовність? Дивись...
Одноокий обережно ткнув у квітку своїм мечем - у відповідь пролунав тихий металевий дзвін.
- Ти все ж будь обережніше, - застеріг його Аргнар. - Це напевно якась чародійська капость! Треба Філгора покликати, він у таких речах краще за нас із тобою розуміється.
Але кликати ватажка альфарців не довелося. Привернутий здивованим вигуком Одноокого, він сам підійшов і присів біля скриньки навпочіпки. Уважно вдивившись у сталеву квітку, Філгор заплющив очі і кілька разів повільно провів над нею долонею, немов намагаючись вловити якісь незримі хвилі. Його тонкі губи скривилися в гримасі огиди.
- Це один із магічних амулетів, але, на жаль, не найголовніший. Зараз він не діє... Вочевидь закладена в ньому чаклунська енергія спить, чекаючи свого часу. - альфарець швидко зачинив кришку скриньки і закрив її на гачок. - Але торкатися до нього руками не варто - я відчуваю охоронне закляття. Якщо непосвячений доторкнеться до цієї квітки, то я не беруся передбачити, що з ним може статися...
Філгор обережно підняв скриньку і відніс її до інших, таких самих незрозумілих і дивних артефактів, які було виявлено у валізах чау-гарців і на їхніх тілах.
- Але де ж у такому разі найголовніший амулет? - задумливо пробурмотів Аргнар. - Не може того бути, щоб жерці вирушили в дорогу без нього... Потрібно все обшукати ще раз...
Усі по другому колу взялися за пошуки, заново вивертаючи дорожні мішки ледь не навиворіт. Один лише Ріп байдуже лежав осторонь, зализуючи неглибоку рану на лівій лапі, нанесену мечем одного з чау-гарців.
Філгор уважним поглядом оглянув тіла мертвих жерців і воїнів Ордена. Усі вони були майже роздягнені, але воріт одного з них, як не дивно, виявився наглухо застебнутим. Це було тіло того самого жерця, який перетворив одного з альфарців на жахливого монстра.
Підійшовши ближче і схилившись над тілом поваленого ворога, Філгор несподівано відчув легке поколювання в кінчиках пальців руки, якою він провів над грудьми жерця.
- Агов, Мандрівнику, ходи-но сюди! - покликав він. - Здається, я знайшов щось вельми незвичайне. У всякому випадку, звідси виходить потужне магічне випромінювання, набагато більше, ніж від інших амулетів!
Коли Аргнар підійшов ближче, Філгор кінчиком кинджала обережно підчепив одяг жерця і розрізав його аж до самого коміра. Очам воїнів постало абсолютно неймовірне видовище: обезголовлене тіло жерця з відрубаною рукою ще було живе! Його груди ледь помітно піднімалися й опускалися, немов тіло продовжувало спокійно дихати
- Цього просто не може бути! - приголомшено вигукнув Філгор.
Він тицьнув вістрям кинджала в груди, і тілом пробігла дрібна судома, ніби воно могло ще відчувати біль.
- Можливо, вся справа в цьому? - запитав Аргнар, вказуючи на восьмипроменеву зірку, засіяну дрібним чорним камінням, що спочивала на грудях обезголовленого жерця. - Здається мені чомусь, що це якраз і є той самий амулет, який ми шукаємо...
Несподівано він швидко нахилився і, розірвавши срібний ланцюг, підняв зірку на витягнутій руці, уважно розглядаючи її.
- Стій! - спізніло вигукнув Філгор і з жахом поперхнувся.
Амулет оповився напівпрозорим зеленуватим серпанком, і Аргнар відчув у руці пекучий біль. Йому здалося, що з амулета висунулися незримі огидні щупальця, які спробували тонкими відростками заглибитися в шкіру руки, щоб потрапити в тіло, а потім уже й у серце. Вочевидь, чорна магія зірки почала стрімко діяти, намагаючись заволодіти тілом і душею воїна, підпорядкувати його собі, а отже, Володарю темряви.
- Брешеш! - прохрипів Аргнар, з ненавистю стискаючи в долоні амулет чау-гарського жерця. - Не візьмеш!
Стільки люті й волі було в цих словах, стільки ненависті й сили в могутньому стисканні, що чаклунська зірка не витримала протистояння і боягузливо втягнула в себе невидимі щупальця разом із зеленуватим серпанком.
Аргнар розтиснув побілілі від неймовірного напруження пальці - на долоні лежала приборкана восьмипроменева зірка, що майже нічим не відрізнялася від звичайних прикрас, якщо не брати до уваги незвичної форми. З презирством жбурнувши амулет на стоптану ногами й копитами землю, Аргнар нахилився і, зірвавши пучок жорсткої сухої трави, старанно витер ним долоню, в якій щойно лежала підступна чаклунська зірка.
Не вірячи своїм очам, Філгор зі здивуванням переводив погляд то на воїна, то на амулет, який безмовно лежав у багнюці.
- Як це тобі вдалося? - приголомшено запитав він.
- Що? - не зрозумів Аргнар.
- Як тобі вдалося впоратися з настільки могутнім чаклунським амулетом?! Як ти його підкорив?!
- Та нічого я не підкорював! - роздратовано смикнув плечем Аргнар. - Просто в цей момент усередині мене спалахнула така ненависть до чорних жерців, що я навіть не думав про те, що можу постраждати. У мене до чау-гарських чаклунів свій особистий рахунок є і дуже давній... Вони його сплатять тільки тоді, коли повністю зникнуть з лиця землі! Разом зі своїм темним Повелителем...
Він хотів ще щось додати, але якесь огидне шипіння перервало слова воїна. І майже одночасно з ним пролунав загрозливий рик Ріпа. Аргнар і Філгор стрімко розвернулися на звук, тримаючи напоготові зброю.
Поруч у напруженій позі стояв вовк. Жорстка шерсть на його загривку стирчала дибки. Він гарчав на тіло обезголовленого жерця, яке, виділяючи мерзенний смердючий сморід, здувалося, немов повітряна куля. Цей звук і привернув увагу воїнів. Буквально за кілька хвилин тіло чаклуна опало, зморщилося, а потім і зовсім розсипалося на чорний прах. На землі залишився лише одяг і взуття з чорним пилом усередині.
- Тьху ти! Яка гидота! - в серцях вигукнув Одноокий, який спостерігав усю сцену збоку. - Це що ж, виходить, що цей жрець був живим мерцем?!
- І не простим! - відгукнувся Філгор. - Напевно він був ватажком ворожого загону.
Аргнар обвів похмурим поглядом альфарців-слідопитів, що скупчилися навколо, і глухо вимовив:
- Я вважаю, що нікому з вас краще зовсім не торкатися амулетів чорнокнижників. Аж надто вони сильномогутні... як би не сталося біди! Краще я їх сам повезу...
- Але ж тоді ти, Мандрівнику, наразиш себе на велику небезпеку! - вигукнув Філгор.
- Я не боюся цієї погані! - просто відповів прославлений воїн. - Ти ж сам бачив, як амулет головного з них не зміг зі мною впоратися, а іншим і тим більше це не вдасться!
Аргнар на коротку мить замислився, а потім, вперто мотнувши головою, додав:
- Необхідно зібрати всі амулети і скласти в якусь коробину, яку я повезу... не хочу, щоб хто-небудь ще постраждав від цієї гидоти.
- А що робити з усім цим? - поцікавився Одноокий, помахом руки вказуючи на тіла чау-гарців і розкидані всюди їхні речі. - Кинемо, як є?
Трохи поміркувавши, Аргнар похитав головою:
- Ні, так залишати не можна. По-перше: хто-небудь може їх знайти і постраждати...
- Та хто їх тут побачить?! - здивувався Одноокий. - У цих місцях живої душі, мабуть, сто років не бувало, а то й більше... та й яка небезпека від мерців?
- Хіба мало... раптом, якийсь мисливець завітає. А в тілах цих тварюк чорного Ордена ще може зберігатися чаклунська отрута! І, по-друге: чау-гарці можуть відправити ще одну експедицію. Якщо вони натраплять на рештки попереднього загону, то зможуть своїми чарами дізнатися з цих тіл, хто на них напав.
- То що ж тоді зробимо?
- Потрібно все зібрати в одну купу і спалити вщент, - вступив у розмову Філгор.
- Де ж ми стільки хмизу назбираємо в цій місцевості? - засумнівався Асмунд. - Хіба що доведеться спалити усі свої запаси, які веземо з собою, але тоді ми ризикуємо замерзнути в снігах Північної пустелі...
- Це я беру на себе. - заспокоїв свого заступника Філгор. - Хмиз не знадобиться.
Більше розмовляти було ні про що. Намагаючись не торкатися тіл ворогів, альфарці списами і гаками стягували їх у купу. Сюди ж склали й усі речі чау-гарців, навіть їхню їжу - ніхто з аргнарівського загону й гадки не мав про те, щоб скористатися трофейними харчами чаклунів. Після цього зібрали вцілілих під час битви коней чорнокнижників, які розійшлися по всій ущелині. Філгор уважно перевірив їх і повідомив, що коні звичайні - в них не було й найменшої частки чаклунства.
Коли підготовка завершилася, ватажок альфарців-слідопитів став навпроти купи чау-гарських тіл і глухим голосом промовив:
- А тепер відійдіть усі подалі. Я повинен залишитися тут один...
У його голосі почулося щось таке, що навіть суперечливий Одноокий покірно відійшов до того місця, де сидів у засідці. За ним пішли інші.
Аргнар сів на камінь біля осипу, стежачи здалеку за діями Філгора. Ріп ліг біля його ніг і, поклавши голову на передні лапи, теж спрямував свій погляд на альфарця.
Тим часом Філгор згадував потужне закляття спопеляючого вогню з арсеналу бойової магії ельфів, яке дізнався, коли гостював у Мелькора. Повільно піднявши зімкнуті долоні на рівень грудей, він тихо заспівав старою мовою своїх предків. Філгор звертався до найдавніших стихій первородного вогню, закликаючи їх спопелити чорне зло, що принесло смерть і страждання на землі Вальгарда. Голос альфарця набирав сили, міцнів, поступово стаючи голоснішим і голоснішим. Одночасно з цим повітря навколо нього почало згущуватися, утворюючи велику, майже прозору півсферу, що немов під куполом увібрала в себе рештки чау-гарців і струнку фігуру Філгора. По стінах півсфери заструменіли тонкі вогняні змійки. Звиваючись у тугі пульсуючі вузли і знову розпадаючись, вони поспішали до вершини купола і там збиралися у велику вогняну кулю, яка незрозуміло на чому трималася. Куля набухала і росла просто на очах здивованих глядачів. Усередині неї грізно палахкотіли люті язики полум`я, щомиті погрожуючи вибухнути на волю згубним вогнем.
- Що ж він... - почав було Одноокий, не витримавши напруженого очікування.
Але Аргнар різким помахом руки обірвав його, наказавши мовчати.
І ось у момент найвищого напруження могутніх сил, коли вже всі почали відчувати низький загрозливий гул, що йшов від вогняної кулі, Філгор зробив кілька швидких кроків назад і розімкнув долоні так, немов щось кидав на землю.
Величезна вогняна куля впала на купу тіл чау-гарців і розтеклася по ній рідким полум`ям, що з тріумфальним ревом запалало, здавалося, на півнеба. Хвиля жару вдарила в обличчя глядачів.
Прикриваючись від полум`я величезного багаття полою плаща, Філгор підбіг до Аргнара і втомлено присів на камінь поруч із ним. Обличчя альфарця виглядало блідим, а трохи обпалені вії дрібно тремтіли, намагаючись прикрити запалені почервонілі очі.
Полум`я багаття вирувало не вщухаючи. Через безвітряну погоду клуби чорного диму здіймалися майже вертикально вгору похмурими колонами. Повітря сповнилося задушливим запахом горілої плоті.
Хтось зі слідопитів закашлявся.
Невдоволено рикнувши, вовк піднявся зі свого місця і пішов далі вбік. Цей дим чимось нагадував йому дим вогнищ ненависних рудих карликів з Оманливих гір. Сівши за камінням, Ріп здалеку подивився на Аргнара, який застиг у задумливості. Вовк не знав мети походу, але він просто довіряв цьому воїну - більше у нього нікого не залишилося на всьому світі.
Тут, у Північній пустелі було холодно, але ж треба було рухатися ще далі на північ. Невідомо, що чекало воїнів аргнарова загону попереду, та ніхто не збирався відступати. Від Поклонних гір до Гарячих джерел залишалося ще днів шість ходу. Шкода, що не було часу зазирнути на береги озера Дром, оточеного із західного боку кільцем високих скелястих гір. Кажуть, десь на його пустельних берегах ще збереглися руїни безіменного стародавнього міста - настільки стародавнього, що ніхто навіть і не знав його назви.
- Гадаєш, цього буде достатньо, щоб приховати сліди? - тихо запитав Аргнар, кивнувши в бік багаття.
- Так... - коротко відповів Філгор.
- Але ж однаково залишаться обвуглені останки, за якими чаклуни зможуть дещо дізнатися...
- Нічого не залишиться, крім попелу... - втомлено мовив альфарець. - я застосував закляття спопеляючого вогню. Доки є чому горіти, полум`я не згасне, а вітри й дощі потім розмиють попіл так, що й сліду не залишиться. Тож можемо рухатися далі, не чекаючи поки згасне це багаття.
Аргнар уважно подивився на полум`я, що люто вирувало, а потім, повернувшись до решти, віддав розпорядження:
- Сьогодні ночуємо тут, а завтра на світанку виступимо далі...
- Послухай, Мандрівнику, - несподівано перервав його Філгор. - У мене є одна пропозиція, можливо, не варто засиджуватися на одному місці.
- Але людям потрібно трохи відпочити після сутички і привести себе до ладу. До того ж однаково через кілька годин почне темніти, то навіщо ж на ніч дивлячись йти в пустелю?
- Я зовсім і не пропоную йти в пустелю...
- А куди ж?
Філгор трохи зніяковіло потупився під допитливим поглядом Аргнара, але потім подивився йому просто в очі й відверто зізнався:
- Я б хотів побувати на березі озера Дром...
Аргнар спершу насупився, проте легка тінь сумної усмішки одразу ж прослизнула по його губах.
- Розумію, - сказав він. - Тобі хочеться поглянути на руїни легендарного міста?
Філгор мовчки кивнув.
- Чесно зізнатися, мені теж хотілося б цього, - зітхнув Аргнар. - Але тоді ми втратимо час, та й люди не відпочинуть.
- Сутичка була швидкоплинною, тож ніхто особливо й не втомився, - заперечив альфарець. - А багато часу ми не втратимо. Якщо вирушити просто зараз уздовж південного схилу гір на схід, то до вечора ми повинні обігнути південну околицю і опинимося всередині долини, яку підковою замикають Поклонні гори. У долині лежить озеро Дром, а на його березі мають бути розташовані руїни стародавнього міста...
- Можливо, там нічого й нема, - із сумнівом зітхнув Аргнар. - Адже про те, що на березі озера колись у давнину стояло величне місто, всього лише свідчить одна з легенд. А легенди - нехай навіть і найкрасивіші, як ми знаємо, найчастіше виявляються просто цікавою вигадкою кочових менестрелів. Насправді ж ці руїни ніхто і в очі не бачив...
- Ну що ж, у такому разі перевіримо, і будемо знати правду.
Аргнар кивнув, погоджуючись, і взявся приторочувати до сідла похідний мішок, у який сховав ретельно запакований короб із чаклунськими амулетами жерців. Прийнявши рішення, він більше не сумнівався і не розмірковував.
Відчувши, що загін вирушає в дорогу, вовк підійшов ближче і сів біля ніг Аргнара, насторожено дивлячись на нього. В очах Ріпа воїн прочитав німе питання і, піддавшись якомусь незрозумілому пориву, присів навпочіпки. Простягнувши руку, він злегка потріпав вовка по потилиці і вимовив:
- Ну ось, друже, ми вирушаємо далі. Не знаю, що й сказати тобі, але, напевно, ти й сам відчуваєш, що попереду нас чекає ще більша небезпека, ніж дотепер... Можливо, для тебе було б краще повернутися...
У відповідь Ріп примружив очі й щось глухо пробурчав.
- Ясно, - зітхнув Аргнар. - Ти підеш далі... Що ж, як вочевидь наші з тобою долі тісно пов`язані, тож не будемо це більше обговорювати.
Випроставшись, Аргнар окинув поглядом соратників, які вже зібралися і мовчки чекали його розпоряджень. Він змахнув рукою і коротко кинув:
- По конях!
Один за одним альфарці потягнулися до виходу з ущелини на схід. Попереду їхав Аргнар, поруч біг Ріп. За ними слідували Філгор і Одноокий, потім всі інші. Замикав колону Асмунд.
Далі буде