Повернення
Частина №1 з рубрики / циклу «Повернення (фантастична повість)»
Беззвучно спалахнуло бліде світло, заливаючи м`яким сяйвом рівну підлогу кам`яного коридору. Його шорсткі стіни, вкриті хвилястими паралельними лініями, які нагадували незвичайні сліди величезної кругової пили, йшли в темряву за спиною і марилося, що десь там в нескінченній темряві нарешті змикалися. Під ногами скорботно хрумтіли залишки дрібної кам`яної крихти. Здавалося, зовсім нещодавно тут закінчилася підготовка до облицювальних робіт, і тепер справа залишилася за штукатурами і малярами.
Попереду коридор круто завертав праворуч. Звідти через рівні проміжки часу долинали виснажливо-одноманітні звуки падаючих крапель, які відгукувалися тупим болем у потилиці. З кожним кроком ці звуки ставали дедалі голоснішими, поступово перетворюючись на глухий набатний дзвін, дошкуляючий слуху.
Йшов п`ятий день добряче вже обридлої одноманітної самотності. П`ятий, враховуючи з того самого моменту, коли зазвичай стриманий Ден Грінхілл замість побажання успіху несподівано плюнув Вороніну під ноги і занадто грубо пробурмотів:
- Роби, як хочеш, а як на мене - то одним дурнем тут стане менше... ото вже братику, напевно, зрадіє...
Останні незрозумілі слова про якогось родича він вимовив уже відвернувшись і, не озираючись, понуро пішов до тьмяно освітленого Бродвею, залишивши Сергія наодинці біля дальнього входу в лабіринт. Пониклі плечі і човгаюча хода Дена викликали у Вороніна замість образи якесь невпевнене почуття жалю. Він у роздумах стояв перед темним провалом у невідомість, не наважуючись зробити останній крок, котрий відокремлював його від загадкового темного шляху, звідки, за словами того ж Грінхілла, повернення вже не буде.
- Чому бувати, того не минути... - пробурмотів Сергій, кидаючи останній погляд назад.
Він голосно зітхнув і, струсивши тривожне заціпеніння, рішуче ступив у темряву невідомого...
Відтоді минуло вже п`ять діб, якщо не брехав календар наручного годинника. І ось гнітюча тиша нарешті змінилася монотонним звуком капаючої води і ще якимось нез`ясовним, але, тим не менш, вельми виразним відчуттям присутності чогось велетенського і живого десь там, внизу, під непроникною кам`яною підлогою тунелю.
Почуваючись дещо безглуздо, Воронін навшпиньки підібрався до повороту й обережно визирнув з-за рогу.
З запорошеної стелі підземелля звисала товста плетена мотузка, з якої донизу повільно зісковзували великі жовтуваті краплі тягучої маслянистої рідини і, гучно розбиваючись у кам`яній чаші, збігали широким тріснутим жолобом безпосередньо в розверстий зів похмурого колодязя, звідки лунало слабке потріскування та якесь невиразне шурхотіння. За всі дні, що здавалися такими нескінченними, які Сергій провів у пустельному лабіринті, він бачив близько двох десятків ось таких же дивних колодязів, але всі вони не діяли і були наглухо запечатані щільно підігнаними кришками все з того ж порядком обридлого сірого каменю. Зрушити їх було під силу хіба що загадковим будівельникам Баальбекської тераси. І ось - перший відкритий колодязь...
Воронін обережно наблизився до нього.
Щось тут було не так. Задерши голову, він уважно придивився до мотузки. Її верхній кінець нічим не кріпився до стелі - там не було ні гака, ні отвору, з якого б вона виходила. Здавалося, мотузка просто приклеєна до шорсткого склепіння. І це викликало ще більше здивування, бо не зрозуміло, звідки в такому разі з`являється масляниста рідина...
Подолавши неусвідомлений внутрішній опір, Сергій із рішучістю втопленика сперся на товсту стінку колодязя і зазирнув униз. Ще повністю не усвідомивши побаченого, він відчув моторошну тугу. Первісний тваринний жах безжальною пазуристою лапою впився в онімілу потилицю. Ноги стали ватяними й підкосилися.
- Якого біса?! - тільки й зміг хрипко видихнути із себе, відсахуючись і повільно осідаючи на підлогу.
Перед очима закрутилася шалена круговерть іскристих вогненно-рудих метеликів...
Він прийшов до тями лише через кілька хвилин. Нудота потроху відступала. Воронін сидів, спершись спиною на прохолодну стіну, і, не відриваючись, дивився на колодязь, не в силах усвідомити і прийняти побачене. Безладні думки билися немов птахи в клітці й ніяк не могли видертися на волю.
- Нісенітниця якась собача! Не може цього бути! – просипів насилу розімкнувши здерев`янілі губи, і тут же сам себе перепитав: - А чого цього? Що ж там таке насправді? Казковий Трифон Гаврилович у плоті чи що?! Можливо, це маячня або якась дика галюцинація запаленої уяви?.. Але чому і навіщо?! Господи, як я тут опинився, та й де тут, власне кажучи?! Здається, починаю поступово божеволіти...
Побачене начисто вибило його з колії здорового глузду.
На дні глибокого кам`яного колодязя, вибираючись з однієї його стіни і щільно угвинчуючись в іншу, зловісно текла-повзла жива річка! Саме жива і саме повзла, сухо потріскуючи і шелестячи матовими лускатими пластинами, які суцільно вкривали її лискучу пружну поверхню. Якесь неймовірно потужне, величезне тіло здійснювало свій незрозумілий, а від того ще більш моторошний шлях глибоко в товщі земних надр. Можливо, в цьому був якийсь свій особливий сенс, але явно не людський. Найбільше це нагадувало Вороніну казкового Змія Горинича, точніше його гігантську лускату спину, якою він уявляв її собі в дитинстві, коли читав казки про богатирів. Від побаченого руйнувалася реальність, тріщала по швах уся система доцільності. І від цього на душі ставало особливо сумно й незатишно. Свідомість власної крихкості й нікчемності порівняно з цією незмірною іносвітовою міццю безжально розплющувала на тонкий коржик.
Це безглуздо, врешті-решт - просто неможливо! Хоча, лабіринт і те, що він сам тут якось опинився, не менш безглуздо, ніж загадковий колодязь і те невідоме, що ворушиться там внизу! Адже казав же Ґрінхілл, попереджав по-доброму, щоб не ходив до клятого тунелю, бо звідси ніхто й ніколи ще не повертався! Щоправда, як вірити його ж словам, ніхто сюди вже й не ходив давним-давно. Однак і без цього всім відомо, що з лабіринту зворотної дороги немає.
Сергій насилу скинув мертве заціпеніння, підвівся на негнучких ногах і ще раз невпевнено зазирнув у колодязь. Шлунок миттєво, немов тільки того й чекав, стрибнув до горла, і Вороніна знову занудило. По спині пробіглися крижані кігтики страху.
- Фу ти, гидота, яка! - пробурмотів він, відпльовуючись. - Це ж треба таке вигадати!
Відліпившись від стінки колодязя, і відчуваючи себе абсолютно спустошеним, Сергій мляво рушив далі коридором. У темні бічні відгалуження, що час від часу траплялися на його шляху, він навіть не заглядав - проти цього протестувало все його єство. Із похмурих проходів віяло віковою затхлістю і нудотно-солодкуватим запахом розкладання.
Йти можна було тільки вперед або залишатися як завгодно довго на одному місці, тому що м`яке світло, яке потрапляло в підземелля незрозуміло звідки, згасало за спиною і вже не спалахувало знову, якщо навіть повернути назад. Воронін спробував одного разу, але, пройшовши кілька кроків, потонув у непроглядній темряві. Світло було тільки попереду. Позаду панувала непроникна стіна мороку. Це було зовсім уже незрозуміло, хоча зрозумілого в лабіринті мало, а точніше - взагалі нічого.
Почати хоча б із того, що через рівні проміжки часу завжди з`являвся комплект харчування. При цьому Сергій міг би дати голову на відсіч, що, крім нього, тут уже давним-давно ніхто не бував – тож не зрозуміло, звідки ті комплекти виникали. По-друге: температура і вологість повітря зберігалися постійними, і при цьому - навіть найменшого натяку на якусь апаратуру або вентиляцію. І, що вже найнеймовірніше, так це повна відсутність слідів тих людей, які колись пішли в лабіринт. Можливо, зневірившись знайти вихід, вони повертали назад і в темряві потрапляли в бічні відгалуження? Згадавши про запахи, що долинали звідти, Сергій пересмикнув плечима і насупився.
Ден розповідав йому, що колись час від часу хто-небудь з мешканців Бродвею несподівано втрачав спокій, ставав нервовим, смиканим, потім починав наполегливо цікавитися лабіринтом і незабаром уходив до нього, незважаючи на моторошні легенди. Але востаннє таке було вже дуже-дуже давно.
Бродвей - це по суті величезна за своїми розмірами печера з незліченною безліччю маленьких келій, у яких мешкали різні люди. Чому її охрестили назвою найдовшої вулиці Нью-Йорка, ніхто пояснити не міг, втім, як і те, яким чином і звідки сюди потрапляли всі мешканці і найголовніше - навіщо? Вони були дуже різні й до того ж із абсолютно різних епох та й не тільки... Це теж одна з тих численних загадок, на які ніхто не знав відповідей.
Коли Воронін прийшов до тями в якійсь келії, йому відразу ж спало на думку, що, будучи пораненим і перебуваючи в несвідомому стані, він потрапив у полон і тепер лежить на підлозі темниці. Але на подив замість замкнених дверей зяяв відкритий отвір, і Сергій обережно визирнув назовні. Те, що він побачив, привело його в цілковите збентеження. Довгим склепінчастим залом якогось підземелля прогулювалися люди, одягнені в середньовічні камзоли, потерті джинси, давньоримські тоги і навіть просто в пов`язки на стегнах. Серед них іноді миготіли дивні постаті в сріблясто-переливчастих шатах. Деякі кидали в бік Сергія відверто зацікавлені погляди.
Воронін мотнув головою, не вірячи власним очам.
- Та не трясіть ви головою... не трясіть, а то мізки вискочать! - благодушно реготнув хтось поруч.
Сергій стрімко обернувся і зустрівся поглядом із міцно складеним чоловіком років п`ятдесяти. Він широко посміхався, простягаючи відкриту жилаву долоню.
- Привіт, новачку! Ласкаво просимо, - вимовив незнайомець. - Мене Деном звати.
- Сергій... - машинально відрекомендувався Воронін.
Він ще раз окинув розгубленим поглядом величезний печерний зал і невпевнено пробурмотів:
- Е... власне кажучи, де це я?
- Ах, не хвилюйтеся даремно, - відмахнувся Ден. - Згодом ви все дізнаєтеся і зрозумієте. Повірте, ви не перший, хто ставить це запитання, опинившись тут.
Він почухав у потилиці, а потім якось винувато (хоча в очах іскрилася лукавинка) додав:
- Чесно кажучи, ніхто досі нічого толком зрозуміти не може. Можливо, це якийсь черговий секретний експеримент недоумків – військових вчених... або, можливо, якесь спонтанне викривлення просторово-часового вектора... втім, про це пізніше. А зараз, якщо вам не важко, розкажіть про себе. Тут у нас, знаєте, вже давно не було новачків. Хочеться знати, що там, у світі робиться останнім часом, які новини? - при цьому Ден якось невизначено махнув рукою, вказуючи на високе склепіння печери.
- Тобто? - не зрозумів Сергій.
- Я маю на увазі: що відбувається там, звідки ви щойно з`явилися? - пояснив Ден. - Сам я, припустімо, з Оклахоми зразка п`ятдесят четвертого.
- Чого п`ятдесят четвертого?
- Тисяча дев`ятсот п`ятдесят четвертого року. Хіба ви не звернули уваги на те, як одягнені тутешні мешканці? Їхні костюми відповідають тим часовим періодам, звідки цих людей забрали.
- Хто забрав?
Але Ден лише знизав плечима, демонструючи повну необізнаність у цьому питанні. Хоча, як здалося Сергію, не зовсім щиро.
"Дивно все це..." - подумав Воронін, але виду не подав.
- Війна в нас... - обережно сказав він.
- І хто з ким воює? - пожвавився Ден.
- Зачекайте! - раптово насторожився Сергій. - Звідки ви так добре знаєте мою мову? Ви ж, наче, американець…
- Та нічого я не знаю, - зневажливо відмахнувся співрозмовник. - Тут усі спілкуються за допомогою однієї єдиної мови, і при цьому кожен впевнений, що його рідної. Особисто мені здається, що це якимось чином пов`язано з підсвідомістю. Ви розмовляєте своєю мовою, а я - своєю, але водночас ми обидва прекрасно розуміємо одне одного. І не варто ламати голову з цього приводу, все одно нічого не зрозумієте. Просто повірте...
Воронін справді нічого не міг зрозуміти. У нього навіть промайнула думка, що, можливо, все, що відбувається, є частиною його марення. Адже він чітко пам`ятав свою загибель.
- Послухайте, можливо, я помер і тепер перебуваю десь у потойбічному світі? - припустив він.
- Природно! - з явним полегшенням вигукнув Ден. - Ви померли там, у своєму часі, і опинилися в лабіринті. Саме це і сталося з усіма іншими, хто тут опинився.
Ден широко посміхнувся.
- А ви кмітливий хлопець! - схвально додав він. - Я побоювався, що доведеться довго втовкмачувати, можливо, заспокоювати, а ви відразу ухопили суть. Тут до вас з`явився один тип - тугодум, судячи з усього, з майбутнього, то він довго й наполегливо намагався всіх переконати в тому, що насправді нічого цього не існує: ні лабіринту, ні людей, поки з ним узагалі не перестали розмовляти. Він тепер так і живе відлюдником... отже, то хто з ким усе ж таки воює у вашому часі?
- Ми з бандитами... - знехотя відповів Сергій.
- Хто це - ми?
- Радянський Союз...
- А... ну так, безумовно... наскільки я знаю, - поблажливо усміхнувся Ден. - Більшовики завжди воювали тільки з так званими бандитами, навіть коли власноруч вирізали своїх співвітчизників за інакомислення і влаштовували голодомор...
- Це було дуже давно... зараз усе інакше, - пробурмотів Воронін. - Ми допомагаємо народу Афганістану...
- Ну, звичайно ж... А вас про це просили?
- Так...
- Хто саме?
Сергію цей настирливий американець подобався все менше і менше. Занадто багато ставив запитань, а в самого очі хитрющі-прехитрющі. "Провокатор" - раптово спливло в пам`яті слово з виступу замполіта перед новобранцями, які щойно прибули на позиції.
- А є тут у вас хто-небудь із місцевого начальства? - замість відповіді поцікавився Воронін. - Хотілося б дізнатися, що до чого і як звідси можна вибратися?
- А ніяк. Річ у тім, що це - тільки вхід. Ви увійшли, і тепер ви тут. Усе… а вихід звідси тільки один - лабіринт. Але я б не радив, бо звідти ще ніхто не повертався, хоча чутки ходять найнеймовірніші. Утім, поступово ви ще все дізнаєтеся…
* * *
Боже мій! Коли ж це все було? Може, півроку чи рік, а може, й тисячу років тому?! Усе так безладно перемішалося, сплуталося в такий неймовірно тугий і безформний клубок, що тепер уже й самому не вірилося, чи було насправді те життя взагалі, чи лише примарилося в уривчастих гарячкових снах, коли перебував десь у лихоманці...
До чергової зарплатні залишалося ще цілий тиждень, а в кишені, як завжди, гуляв вітер: лише кілька дрібних монет та кілька зім`ятих купюр теж невисокої вартості. Підсумок менш ніж життєрадісний. Так... вельми не густо... отже вкотре знову доведеться йти до Рила на уклін. Рило - це таємний псевдонім мого сусіда по сходовому майданчику - м`ясника з Центрального ринку. Щоправда сам він про це не підозрює, бо я його так охрестив про себе потайки. Коли ми з ним зустрічаємося, а зазвичай це трапляється не рідше ніж двічі на місяць, він зверхньо дивиться на мене і глузливо-зневажливо ставить одне й те саме мерзенне запитання:
- Ну що, старий, так і продовжуєш марно бренькати на своїй шарманці?! Не набридло ще? Пора б уже й стати розсудливим, а то все як пацан! Йди до мене в підсобники - не пошкодуєш, гроші лопатою гребти будеш! А то ти так скоро й ноги витягнеш...
При цьому він заливається утробним реготом, більше схожим на рохкання товстого кабана, і, відверто задоволений собою, протекційно поплескує мене по плечу. І ось у цей самий момент його обрюзгла, обросла салом фізіономія жахливо нагадує мені свиняче рило з тієї самої напівзабутої етикетки жерстяної банки свинячої тушонки, що залишилася десь у далекому безхмарному дитинстві. І так хочеться дати Рилу по його нахабному рилу, тому що не бренькаю, а граю, і не на шарманці, а на гітарі. А найбільше тому, що гидко брати з його волохатих лапищ ці брудні засмальцьовані гроші, які він у таких самих, як я, відбирає на своєму ринку - і не гребує.
Але... дещо перефразовуючи старий вислів: емоції приходять і йдуть, а їсти хочеться завжди! І тому я винувато човгаю ніжкою, починаю зніяковіло виправдовуватися, щось невиразно бурмотіти, скаржитися на підступну долю, на осточортіле життя і закінчую приниженим проханням про видачу в кредит заповітної суми, в душі проклинаючи власну слабкодухість. Після чого Рило самовдоволено хрюкає і зі словами: "Не в грошах щастя, а в їхній кількості!" не поспішаючи лізе у відстовбурчену кишеню за туго набитим пузатим гаманцем.
Отже, як не крути, а всі дороги ведуть до Риму, чи то пак - до Рила. Вкотре усвідомивши цю просту і безжальну істину, я знехотя вирушив додому.
До під`їзду залишалося всього нічого, коли, переходячи вулицю, я раптово відчув, як серце прийняло на себе холодний камінь тужливого передчуття, а скроні стиснули чіпкими й безжальними лещатами. Немов крізь щільний туман раптово пролунав несамовитий вереск гальм, ніби завила електропила. Ноги миттєво прилипли до асфальту, заніміли й майже одразу зникли - я їх уже зовсім не відчував, бо просто на мене, не кліпаючи, пильно дивилося величезне, налите сатанинським полум`ям око.
Безумовно, як будь-яка сучасна інтелігентна людина, я вірив у існування незрозумілих таємничих явищ, інопланетних прибульців і, звісно ж, усіляких містичних сил, ба більше, таємно мріяв поспілкуватися з ними, але щоб ось так запросто, на очах у перехожих!
- Здоровенькі були! - розгублено брякнув я, витріщивши від подиву очі.
Вірніше мені здалося, що я це сказав, хоча насправді не міг і рота розкрити. Тільки краєм ока зі здивуванням помітив, що громадяни перехожі, які поспішали кудись у своїх повсякденних справах, не звертають ані найменшої уваги ні на мене, ні на це величезне моторошне око, ніби нас і зовсім не існувало насправді. Я навіть трохи засумнівався в реальності того, що відбувається.
І тут почало коїтися щось абсолютно неймовірне. Спочатку виник дуже низький гул - настільки низький, що неможливо було зрозуміти, чи я чую його вухами, чи тільки відчуваю всередині себе якусь грізну і важку вібрацію. Усі предмети, дерева, будівлі та люди навколо почали повільно опливати, немов стеаринові свічки, які плавилися, водночас занурюючись у багряний морок, у якому зрідка блимали віддалені блискавиці. Усі звуки зникли. Те, що відбувалося навколо, дивним чином нагадувало німе кіно.
Через якийсь невизначений час усе нарешті зникло, розчинилося в непроглядній темряві. Навіть це величезне сатанинське око згинуло невідомо куди. Залишилися тільки морок і тиша…
* * *
Несподівано щось сліпуче блиснуло, пролунав протяжний низький звук, немов із тяжким стогоном луснула басова струна рояля.
Воронін інстинктивно стрибнув убік і притиснувся до пошматованої косими борознами стіни, безуспішно намагаючись у неї втиснутися. Він заплющив очі і струсонув головою, намагаючись прийти до тями, - у скронях гуло, а вуха немов щільно забили ватою. В очах ще повільно плавали безладні багряні плями від раптового спалаху, а в лабіринті вже знову запанувала глуха тиша, немов нічого й не сталося. Постоявши із заплющеними очима кілька секунд, щоб відновити зір, Сергій обережно зробив крок уперед.
На підлозі посеред тунелю млявою купою лежало щось безформне. Людина! Окостеніле обличчя, вкрите мертвотною блідістю, очі заплющені, загострені вилиці, прикушена губа, пальці рук судомно стиснуті.
Воронін обережно підхопив непритомне тіло і переніс його ближче до стіни. Пригадавши дещо з азів надання першої медичної допомоги, він почав робити штучне дихання. Поступово лякаюча блідість знехотя сповзла з худорлявого обличчя незнайомця, з`явилося слабке нерівне дихання. Він тихо застогнав.
В очікуванні, поки невідомий прийде до тями, потрібно було заспокоїтися й обміркувати ситуацію, яка склалася.
Те, що ще кілька хвилин тому в лабіринті, крім нього самого, нікого не було, у Вороніна не викликало жодного сумніву. Однак же - ось, лежить якийсь хлопець, який невідомо звідки взявся. Хто він? Як потрапив сюди? Навіщо або, точніше, за що? Чому не на Бродвей, а одразу сюди закинув його злий фатум?.. Складні запитання і немає жодної зачіпки, жодних даних, що б відповісти хоч на одне. Можна тільки будувати безглузді здогади, які, скоріш за все, будуть знаходитися від істини вельми далеко... що ж, доведеться зачекати, поки незнайомець прийде до тями і, можливо, сам внесе якусь ясність. А до того часу годі й голову ламати.
Провівши долонею по неабияк зарослому підборіддю (жест, скоріше недоречний у даній ситуації, тому що голитися все одно було нічим), Сергій влаштувався біля стіни і прикрив очі. Спогади, немов тільки цього й чекали, з болем почали спливати у свідомості...
Війна! Коптячою лампадою над краєм глибокої прірви завис палаючий бронетранспортер. Масні клуби чорного диму ліниво виповзають зі звернутої набік башти. Над водійським люком стирчить обвуглена долоня скорченої руки. Нудотний запах горілої людської плоті забиває легені щільною задушливою ватою і грудкою стоїть у горлі.
Десь ліворуч поспішає-гарячкує, захлинається кулемет, квапливою скоромовкою доводячи комусь свою жорстоку правоту. І раптом - гримить вибух! На всі боки летять камені упереміш з осколками. Слідом за цим настає оглушлива тиша... Докази гранати виявилися вагомішими.
Воронін спробував підвестися, але відчув, що слухняне колись треноване тіло тепер йому непідвладне, і навіть тупий біль уже не в ньому самому, а десь поруч - хоча і є, але якось сам по собі. Залишилася тільки напрочуд ясна свідомість і розуміння ідіотизму того, що відбувається.
Господи, та чи є ти на білому світі?! Чому так спокійно дивишся на страждання людські?! Будь воно все тричі прокляте: і ця божевільна, жорстока бійня. І політикани-маразматики, що вижили з розуму, які кинули в криваву м`ясорубку безглуздої війни сотні тисяч молодих і здорових хлопців заради якихось безглуздих ідей і політичних амбіцій...
Несподівано чомусь згадалося батьківське подвір`я пізнього літнього вечора. Тепле повітря наповнене ароматами розкритих нічних квітів. У темряві про щось тихо шепоче листям розлогий горіх, немов буркотливий дід. Нікого немає вдома: батьки в гостях у сусідів - он у них вікна світяться. Звідти долинає мамин дзвінкий сміх. Старша сестричка пішла на побачення. А він, ще зовсім хлопчина в коротеньких штанцях, із саморобним дерев`яним мечем у руці насторожено підкрадається до закинутого старого колодязя в дальньому кутку темного саду. Там, у глибокому сирому підземеллі причаївся підступний і нещадний чаклун - всемогутній володар темряви і позамежного краю. Він надумав недобре!
Ось зловісний морок сколихнувся і хижо потягнувся назустріч розпливчастими жадібними щупальцями. Холодні, слизькі кігтики страху блискавично пробіглися по спині, викликавши неприємне дрібне тремтіння. Кордони саду раптово розсунулися, розійшлися вшир, перетворивши його на таємничий неходжений ліс, сповнений небезпечних пригод і могутніх ворогів, які чатують на кожному кроці. Захотілося втекти світ за очі, сховатися - забитися в який-небудь затишний куточок, подалі від цього моторошного місця, а ще краще - згорнутися калачиком на теплому затишному ліжку, накритися з головою товстою ватяною ковдрою і заснути. А вранці при сонячному світлі можна буде навідатися сюди без остраху - адже всім відомо, що чаклуни творять свої злі справи тільки в темряві, бо бояться світла. Але замість цього Сергій, перемагаючи страх, міцніше перехопив руків`я вірного меча, враз спітнілими від хвилювання долонями. Він готовий битися з невідомим могутнім страховиськом не на життя, а на смерть...
- Сергійко! Де тебе чорти носять?! - несподівано лунає сердитий голос батька. - Негайно йди додому!
Спогад змінився іншим, пізнішим...
Яскраве сонце боляче різало по очах. Він заплющив очі.
Завзятий дзвінкий сміх розливався кришталевим дзвіночком. Він дражнив і підбурював одночасно. Лежачи на спині із заплющеними очима, Сергій із насолодою вдихав пряний аромат конюшини, що злегка запаморочував голову, викликаючи в грудях солодку знемогу. Десь поруч заклопотано гуділи бджоли-роботяги, збираючи з ніжних квітів медову данину. У блакитній височині співали невгамовні жайворонки, радіючи світлому погожому дню. Мелодійно й завзято дзвенів невидимий струмок, наполегливо пробиваючись у густій траві.
Раптово на обличчя впали великі краплі холодної води. Дівочий сміх пролунав поруч.
Ох вже ця Галка... Ну, постривай, пустунка!
Він одним ривком стрімко схопився і зловив за руки дівчину, яка не встигла ухилитися. Голосно регочучі, вона спробувала вирватися, і Сергій, перехопивши її за талію, ще міцніше притиснув до себе. Тіло дівчини напружилося, немов туго натягнутий лук, сміх замовк. Розпатланий каштановий чубок несподівано опинився зовсім поруч. З-під нього блиснули незбагненно загадковою синявою бездонні колодязі здивованих і трохи переляканих очей, у глибині яких він побачив щось таке, від чого в нього зупинилося дихання. Усе навколишнє розчинилося в одну мить, немов у райдужній пелені. Величезний безмежний світ кудись пішов, розчинився в лихолітті; все зникло, залишилися тільки вони вдвох. Перед очима постало спекотне марево. Те, що було до цього і буде потім, вже не мало жодного значення, існувала тільки справжня мить прекрасного, заповнена невимірною вселенською любов`ю, перед якою померкло все. Досі невідоме, щемливе серцю почуття стрімко підхопило його, запаморочило голову, понесло кудись і кинуло в бурхливий всепоглинаючий вир…
Абсолютно нічого не розуміючи, раптово осілим від хвилювання якимось чужим голосом він хрипко й невпевнено пробурмотів:
- Галка...
Сергій і сам не знав, що хотів сказати. Побиті, затаскані слова про кохання були настільки незграбні, що він не міг їх вимовити - язик не повертався. Але серце... воно кричало, співало...
- Що?.. - ледь чутно, немов легкий подих весняного вітерця, прошепотіла вона, наближаючи до нього обличчя.
Очі, очі, очі... Сергій летів у їхню безодню, немов на гребені стрімкої хвилі. Галка! Адже вона все розуміє, а те, що неможливо зрозуміти розумом, відчуває своїм незбагненним жіночим серцем. Кохана... Він тримав у руках тендітну, ніжну квітку, наповнену чуттєвістю і ніжністю.
- Галко, Галочко... кохана... - незв`язно забурмотів він, несамовито притискаючи до себе тіло дівчини, яке раптово стало м`яким і податливим. - Я... люблю тебе, я... не знаю, що казати...
Тепла м`яка долоня лягла на його губи.
- Не потрібно, Сергію, мовчи...
Степ сколихнувся, став сторчма, а потім звалився кудись у тартарари, розчиняючись у полум`ї прекрасної палючої пристрасті. Вони летіли на хвилях кохання, злившись воєдино, безоглядно вбираючи одне одного і повністю без залишку віддаючи себе...
Потім були якісь малозначущі палкі фрази, вимовлені квапливо і плутано, немов у гарячковому маренні. Вони щось казали одне одному, белькотали, як нетямущі діти, але очі іскрилися радісним захопленням. Те, що сталося, запам`яталося наче у тумані - лише як яскраві уривчасті видіння. Але на все життя закарбувалося в пам`яті надзвичайне відчуття безмірного вселенського щастя, феєрверк щирих відкритих почуттів, не обмежених умовностями...
Перелякані й притихлі, рука об руку, вони потайки повернулися у спляче селище лише тоді, коли по дахах будинків щедро розлився сріблом повний місяць.
Це був їхній найперший... і останній день.
Вранці з військкомату прийшла повістка...
* * *
Шикарна брюнетка років тридцяти, млосно відкинувшись у м`якому кріслі, ліниво ковзала оцінювальним поглядом виразних зеленуватих очей по обличчях відвідувачів ресторану. Незвичайне поєднання, до того ж таке, що трапляється вкрай рідко, - природні чорні локони і зелені очі! Це було перше, на що Сірий звернув увагу, і тільки після цього помітив, як на біломармуровій доглянутій шкірі сором`язливо поблискує діамантове намисто. Ого! Можливо, хтось інший прийняв би його за дешеву підробку, звичайну скляну біжутерію - аж надто неправдоподібно великим було намисто для справжнього. Але Сірий знався на таких речах і відразу зрозумів: ось вона - золота рибка!
Судячи з усього, спокуслива дамочка нудьгувала, явно когось очікуючи. Вона нічого не замовляла, обмежившись склянкою апельсинового соку і пачкою дороговартісних дамських цигарок. На "нічного метелика" не була схожа - такі в діамантах не хизуються... Для дружини розжирілого магната, яких останнім часом розвелося як собак не різаних, - надто вродлива. Хоча...
" Скоріш за все, чиясь коханка..." - зробив висновок Сірий і зосередив на ній увагу.
Затишний ресторан "Вівальді" вирізнявся насамперед престижем і респектабельністю. Тут була своя постійна клієнтура: тихі малопомітні ділки тіньової економіки, нахабні темні особистості з квадратними підборіддями і доволі вузькими лобами, успішні новоявлені бізнесмени, кілька високопосадовців із міської мерії та високовартісні повії. Дрібних піжонів Сірий до уваги не брав. Ці пижилися з останніх сил і грошей, щоб хоч якось долучитися до завсідників дорогого ресторану, в надії зав`язати знайомства з "могутніми" світу цього. Вони не становили абсолютно ніякого інтересу, в їхніх худорлявих гаманцях купюр було обмаль - якраз на чергове скромне відвідування "Вівальді".
Сірий був крадієм. Ні, не звичайним рядовим "щипачем" і не злодієм у законі. Взагалі про те, що він крадій, ніхто, крім нього самого, не знав, оскільки працював Сірий завжди сам і ні з ким із блатного світу жодних стосунків не підтримував. Він сам вигадав для себе власний моральний кодекс і правила, і ніколи їм не зраджував, вважаючи себе злодієм-романтиком, таким собі сучасним Робін Гудом. Сірий брав тільки у "товстих індиків", як він їх для себе охрестив, у тих, хто наживався на сумнівних махінаціях. Брав зі спокійною совістю чисто і красиво, не розмінюючись на дрібниці, - тільки валюту і коштовності, які збував швидко і далеко від рідного міста. При цьому він жодного разу не звертався двічі до одного й того самого ювеліра, щоразу знаходячи нового - це теж було одне з його незмінних правил. Жив широко, але обережно, не випинаючи свій достаток напоказ. А потенційних "клієнтів" підшукував у таких місцях, як "Вівальді".
Легка мелодія свінгу м`яко і ненастирливо обволікала свідомість, створюючи відчуття теплого домашнього затишку і комфорту. Сірому справді подобався джазовий оркестр ресторану. Відчувалося, що музиканти - справжні професіонали. Вони грали чисто, без натиску, кожен звук був легким, польотним - жодної зайвої ноти, все вивірено. Купаючись у цій музиці, Сірий з-під напівопущених повік уважно спостерігав за незнайомкою.
Ось апетитна брюнетка повернула витончену голівку в напрямку виходу і злегка випросталася. Звідти до неї наближався коротко стрижений здоровань атлетичної статури у добротному сірому костюмі модного крою. Його Сірий бачив уперше.
Наблизившись до незнайомки, молодик чемно нахилився до неї і щось тихо промовив. Брюнетка глянула на золотий годинник, примхливо надула губки і знову взялася за ледаче вивчення оточуючих, а хлопець так само спокійно пішов геть.
Це остаточно заінтригувало Сірого - тут запахло великою рибою. Здоровань вочевидь був із числа громил, які перебувають на службі у справжніх босів.
Ніби ненароком Сірий тихенько гукнув офіціанта, який проходив повз:
- Агов, Владе, можна тебе на хвилиночку?
- Слухаю...
Гладенько зачесаний молодий чоловік із дівочими манерами і глибоко посадженими розпусними оченятами негайно послужливо схилився біля постійного клієнта.
- Сотку коньячку і... полуничне морозиво...
Ну що поробиш, морозиво було його слабкістю, з якою Сірий ніяк не міг впоратися.
- Один момент... - офіціант сіпнувся, було, виконувати замовлення завсідника, щедрого на чайові, але той його затримав.
- Чуєш, Владе, а хто ця цікава дамочка? Я, здається, вперше тут її бачу...
- Яка?
- Та он та, біля пальми за басейном.
Офіціант глянув у зазначеному напрямку і тут же швидко відвів очі. Ніби збиваючи з рукава неіснуючу порошинку, він напівголосно коротко вимовив:
- Не раджу... вам же, як я розумію, не потрібні проблеми?
- Гм... - Сірий відчув зацікавлення, яке почало лоскотати нерви. - А все ж цікаво...
- Рамзес...
Немов злякавшись вимовленого слова, Влад швидко попрямував до стійки бару виконувати замовлення.
Рамзес... Так ось воно в чому справа. Тепер стала зрозумілою недоречна самотність такої привабливої молодої жінки. Прекрасно знаючи, чия вона, до неї просто побоювалися підходити. Ясно було, що і діамантове намисто, і все дороге шмоття на брюнетці було по кишені тільки Рамзесу. Це ім`я намагалися вголос не вимовляти, а якщо і згадували, то обережно і пошепки. Про нього ходили всілякі чутки, здебільшого - зловісні. Він тримав під своїм жорстким контролем усі ринки міста. Тіньовики смиренно сплачували йому данину; злодії, повії та жебраки теж несли мзду в його бездонну скарбничку. Зрозуміло, що гральний бізнес і наркотики були виключно його вотчиною. Легендарний Рамзес... Подейкували, що навіть поліція побоюється з ним зв`язуватися. Минулого місяця якийсь молодий особливо завзятий слідчий, з новоспечених, спробував витягнути на світ темну справу, пов`язану з нерозкритим вбивством керуючого комерційним банком і його сім`ї. Відтоді цього слідчого-бідолаху ніхто й не бачив, як крізь землю провалився.
Сірий ніколи раніше Рамзеса в очі не бачив, і тепер його розбирала цікавість. Він уявив собі ватажка мафії таким собі пузатим павуком з величезними закривавленими жвалами, який сидить у центрі гігантської курної павутини і витріщається навколо виряченими очима, налитими лютою злістю. Так, уява у Сірого була відмінна. Недарма ще в школі вчителі пророкували йому майбутнє письменника-фантаста, проте доля розсудила інакше...
Маленького, худорлявого, ледь лисуватого чоловіка років сорока п`яти Сірий спочатку не помітив і звернув на нього увагу лише тоді, коли той підійшов до столика брюнетки і впевнено сів у кріслі. Негайно поруч із ним, немов із-під землі, виріс офіціант з догідливо зігнутою спиною і, схилившись у раболіпному поклоні, подав меню. Встановивши окуляри в простій роговій оправі на великий м`ясистий ніс, що вирізнявся на непоказному обличчі, як авіаносець на сільському ставку, чоловічок побіжно ознайомився зі змістом запропонованого йому меню і зробив замовлення, після чого офіціант миттєво випарувався. Повернувшись до дами, чоловік тьмяно посміхнувся і щось вимовив. Брюнетка одразу ж охоче посунулася ближче, і в них зав`язалася неголосна розмова.
Сірий був вражений. Він майже машинально подякував Владу, який приніс замовлення, і продовжував здивовано витріщатися на співрозмовника симпатичної дами.
"Ось це і є той самий грізний Рамзес, який тримає за горло буквально все місто, з яким навіть поліція намагається не зв`язуватися?! - дивувався він. - Та бути цього не може! Якийсь лисий плюгавий шмаркач - глава мафії?! Ні, це якась безглузда помилка, просто смішно навіть уявити..."
Його сумніви були розвіяні буквально за кілька хвилин.
Один із дрібних ділків-початківців, який, вочевидь, ще не розумівся до пуття, хто є хто в цьому світі, хиткою ходою наблизився до столика, за яким сидів Рамзес зі своєю зазнобою, і, ніяково човгаючи ніжкою, як нетерплячий жеребець перед перегонами, галантно запросив даму до танцю.
Не дивлячись на нього, Рамзес презирливо скривився і вимовив нудним безбарвним голосом якусь коротку фразу. На щоках піжона проступили червоні плями, він гордовито випростався і щось пихато відповів. Обличчям брюнетки повільно розлилася лякаюча мертвотна блідість, вона якось зіщулилася, злякано дивлячись на свого покровителя.
Подальше відбулося дуже швидко. Поруч зі столиком з`явився той самий здоровань спортивного вигляду, що вже підходив до дами раніше. Коротко скрикнувши, невдалий горе-залицяльник увіткнувся розбитою в кров фізіономією у візерунковий паркет біля самих ніг Рамзеса, який із байдужим виглядом витер об його голову носок черевика і злегка хитнув головою. Охоронець негайно підхопив схлипуючого ділка за комір і потягнув його до виходу.
Сірий окинув швидким поглядом зал.
Відвідувачі ресторану старанно вдавали, що нічого особливого не сталося, і тільки їхні застиглі напружені спини та неприродно бадьорі голоси красномовно свідчили про те, що інцидент не пройшов непоміченим. Добре вишколена прислуга швидко й непомітно ліквідувала наслідки, змивши плями крові з паркету. Оркестр так само продовжував свінгувати, як ні в чому не бувало.
- Професіонали, мать вашу... - чомусь раптово розлютившись на ні в чому не винних музикантів, процідив крізь зціплені зуби Сірий.
Він залпом висушив чарку коньяку, яка не принесла йому цього разу звичайного задоволення, і взявся без особливого ентузіазму колупати ложечкою тануче морозиво. У нього враз пропав піднесений настрій, на душі стало холодно і гидко.
"Але ж те саме могло статися і зі мною, якби Влад не попередив... - несподівано подумав Сірий. - Ну й сволота ж цей Рамзес! Чужими руками діє, гад!"
Ось тоді-то він і вирішив, як висловлювався його літературний кумир - Остап Бендер, помацати Рамзеса за "вим`я". Звичайно, обчистити квартиру головного мафіозі міста було рівнозначно самогубству - там напевно перебувала постійна охорона. Але помешкання його коханки, найімовірніше, повинно бути "чистим". Щоправда, могла існувати якась хитромудра сигналізація, але це вже сущі дрібниці, які Сірого ніколи не бентежили.
Щедро розрахувавшись з офіціантом, він вийшов на морозне повітря і глибоко вдихнув, відчуваючи, як холодні голочки впиваються в гортань і тануть, розтікаючись тілом, освіжаючи його прохолодою та відроджуючи бадьорість. Голова поступово вияснилася. Сівши в машину, Сірий увімкнув двигун на прогрів і став терпляче чекати, скоса поглядаючи в бік новенького чорного "БМВ", за кермом якого сидів спортсмен-охоронець. Поруч із ним на передньому сидінні влаштувався ще один громила.
Приблизно за годину з`явилася довгоочікувана парочка - Рамзес і брюнетка, закутана в довгополу норкову шубку.
"Цікаво, у скільки, або, точніше, у що обійшлася їй така розкішна річ? - відсторонено подумав Сірий, одночасно з тим уважно придивляючись до мафіозі. - Адже абсолютно ж нічим не примітний мужичок, хіба що ніс... Ну так це теж не завжди вірний показник. Найімовірніше, взяв авторитетом або переляком..."
Побачивши "шефа", охоронець миттєво вихопився з машини і попереджувально відчинив задні дверцята. Водій повернув ключ запалювання, вичікувально дивлячись у дзеркало заднього виду.
Як галантний кавалер, перш ніж сісти самому, Рамзес пропустив даму вперед, зобразивши на бляклому обличчі подобу люб`язної посмішки. Однак його очі при цьому залишалися холодними й абсолютно байдужими.
Сірий мимоволі відчув, як по спині вужем прослизнув неприємний холодок.
"З таким зв`яжися - життя ламаного грошика коштувати не буде..." - несподівано промайнула полохлива думка.
Однак водночас із цим прийшов і спортивний азарт. У цю мить він остаточно вирішив познайомитися з обстановкою помешкання коханки Рамзеса.
"БМВ" плавно рушив, з місця набираючи хід, і, проскочивши на червоне світло перехрестя, помчав проспектом до старого центру міста. Вулиця була абсолютно безлюдна, тому Сірий не ризикнув повторити цей зухвалий маневр, побоюючись привернути увагу водія й охоронця, які напевно поглядали назад. Він терпляче дочекався, поки загорілося зелене світло і, повернувши ліворуч, погнав машину бічними провулками, які вивели його на вузьку стару дорогу, позаду міського парку. Цей шлях прямо виходив на широкий проспект, що довгою дугою огинав парк.
"Тут я тебе і перехоплю, - вирішив Сірий. - А там уже подивимося, що далі буде".
Вискочивши на проспект, він плавно зменшив швидкість і попрямував до старого центру, періодично поглядаючи в дзеркало заднього виду. Якщо він не помилився в припущеннях, то незабаром машина Рамзеса мала його наздогнати.
Усе виявилося саме так, як Сірий і розраховував. Позаду яскраво спалахнули вогні потужних галогенних фар, що швидко наближалися.
"БМВ" повільно порівнявся з його машиною, яка їхала в правому ряду. Громила-охоронець ледачим поглядом оцінив "жигуля", що намагалося конкурувати з потужною іномаркою, презирливо скривив товсті губи і, повернувшись до водія, щось коротко вимовив. Негайно "БМВ" м`яким поштовхом пішов уперед, різко збільшуючи розрив. Сірий рвонув за ним, розігруючи зачепленого за живе автолюбителя.
Кілька хвилин "жигуль" та іномарка погралися в доганялки, але, коли наблизилися до старого міста, Сірий відстав, зробивши вигляд, що здався. Тепер він здалеку стежив за машиною Рамзеса. На одному з перехресть вона завернула праворуч і зникла з поля зору. Сірий спокійно проїхав повз, скосивши очі на бічну вулицю, і встиг помітити "БМВ", що зупинився біля добротної чотириповерхової будівлі з ліпними прикрасами у вигляді каріатид з боків арки під`їзду. Він не поспішаючи об`їхав квартал по периметру, про всяк випадок перевіряючи можливі шляхи відходу. Потім припаркував автомобіль за рогом і флануючою ходою ледаря, який прогулюється, попрямував протилежним боком вулиці в бік проспекту.
Брюнетка з Рамзесом у супроводі охоронця якраз увійшли під арку. Водій залишився в машині, розслаблено відкинувшись на сидінні.
Порівнявшись із під`їздом навпроти, Сірий упевнено ввійшов до нього і, швидко збігши сходами на другий поверх, припав до тріснутого скла оглядового віконця.
Час був пізній, і в протилежному будинку майже всі вікна витріщалися на пустельну вулицю темними провалами. Якщо квартира брюнетки була у фасадному корпусі, то зараз мало спалахнути світло в її кімнатах. Так воно і сталося. На третьому поверсі, праворуч від арки висвітлилися одразу чотири віконні прорізи. Чиїсь руки різко закрили щільні штори.
Сірий чекав. Коли потрібно було, то він міг бути надзвичайно терплячим, немов мисливець у засідці.
За кілька хвилин із під`їзду виринув здоровань і, плюхнувшись на сидіння поруч із водієм, щось коротко сказав тому. Обидва заіржали, немов коні. Судячи з усього, "БМВ" ще довго належало чергувати в очікуванні господаря. Але це вже було не настільки важливо - Сірий дізнався те, що хотів. Зійшовши на перший поверх, він підняв комір, трохи згорбився і, вийшовши на вулицю, підтюпцем побіг назад. Якщо навіть охоронці й звернули на нього увагу, то, найімовірніше, прийняли за запізнілого гуляку, який поспішає додому.
Сірий не любив відкладати справи надовго, тому вирішив навідатися до квартири, яка його зацікавила, наступного дня. Добре відіспавшись, ретельно поголившись і прийнявши освіжаючий душ, він після полудня вибрався в місто. Трохи поїздивши засніженими вулицями, заїхав у каси центрального аеропорту, замовив квиток на ранковий рейс наступного дня до столиці і тільки після цього близько шостої години вечора попрямував до місця призначення.
Біля знайомого під`їзду з каріатидами ще нікого не було, тому, проїхавши трохи вперед і припаркувавши автомобіль за пошарпаним мікроавтобусом, Сірий відкинувся на спинку сидіння і почав спостерігати.
Чекати довелося досить довго. Він вже почав сумніватися в сьогоднішній затії, коли з протилежного боку вулиці з`явився знайомий "БМВ". З машини вибрався вчорашній громила і потрусив у під`їзд.
"Отже, усе вірно... - подумав Сірий. - Зараз солодка парочка вирушить гуляти, а ми за відсутності господарів навідаємося в гості..."
Незабаром з`явилася дамочка. Прощебетавши щось у прочинені дверцята, вона шмигонула всередину. Охоронець плюхнувся на переднє сидіння, і іномарка, проїхавши повз, хвацько завернула за ріг.
- Попутного вітру... - криво посміхнувся Сірий.
Зачекавши для вірності кілька хвилин, він узяв свій старенький шкіряний дипломат і спокійно попрямував у під`їзд.
На майданчику третього поверху було тихо і світло. Уважно оглянувши двері з усіх боків, Сірий не виявив жодних слідів охоронної сигналізації і з подивом знизав плечима. Відмичка легко увійшла в замкову щілину центрального замка. М`яке клацання, і ось він уже всередині. Усе виявилося банально просто. Вочевидь, Рамзес настільки увірував у свою значущість, що навіть не спромігся поставити помешкання утриманки на сигналізацію.
У кімнаті витав нудотно-солодкий аромат французьких парфумів і косметики. Він пробуджував в уяві інтригуючі і навіть дещо пікантні картини. Неосяжних розмірів пружне югославське ліжко з величезним дзеркалом над узголів`ям тільки посилювало ці відчуття.
Сірий склав губи трубочкою і беззвучно присвиснув. Так, обстановочка у квартирі свідчила сама за себе.
- Потрапив за адресою, - задоволено пробурмотів Сірий і почав послідовно обстежувати приміщення.
Насамперед він зазирнув у секретер, але нічого, вартого уваги, не виявив, якщо не брати до уваги кількох звичайних золотих каблучок із недорогим камінням і короткої нитки річкових перлів. Сірий неуважно кинув їх у розкриту валізку і підійшов до платтяної шафи. У дальньому кутку верхньої полиці він помітив довгасту скриньку. Коли відкрив кришку, то на мить навіть остовпів. Усередині лежала пухка стопка стодоларових купюр, перетягнутих звичайною гумкою, вирізаною з велосипедної камери. На перший погляд там було тисяч двадцять, якщо не більше. Під доларами м`яко поблискувало чистими гранями бездоганного каміння вчорашнє діамантове намисто і сережки. Це була удача, на яку, чесно кажучи, Сірий і не розраховував. Він акуратно переклав вміст скриньки в дипломат, змахнув туди ж решту дорогоцінних брязкалець, на мить замислився, а потім, поклавши для сміху до скриньки зім`яту п`ятірку, посміхнувся і поставив її на колишнє місце.
Справу зроблено, тепер можна було й іти. Сірий зачинив валізку, окинув кімнату прощальним поглядом і вже повернувся до виходу, коли несподівано почув голоси за дверима. В одному з них він упізнав голос брюнетки, другий, вочевидь, належав Рамзесу. Вони про щось голосно сперечалися.
Холодний піт миттєво вкрив чоло. Спійматися у квартирі утриманки мафіозі було рівносильно самогубству. Не роздумуючи, Сірий рвонувся до віконця. Руки діяли блискавично. Обламуючи нігті й безжально здираючи з пальців шкіру, він висмикнув із гнізд шпінгалети й відчинив вікно навстіж. В обличчя вдарило колюче морозне повітря.
Ліворуч, десь за півтора метра від вікна вниз йшла зливосточна труба, до якої можна було дотягнутися, якщо пройти вузьким обмерзлим карнизом.
За спиною пролунало клацання відчиняючихся дверей.
Клянучи все на світі, Сірий видерся на підвіконня і ступив на карниз. Дипломат страшенно заважав, але залишити його навіть не спало на думку. Розпластавшись по стіні, немов жаба, Сірий почав дрібними кроками обережно пересуватися в напрямку труби, яка здавалася тепер неймовірно далекою.
З кімнати долинув роздратований голос Рамзеса:
- У чому справа? Чому вікно відчинене?!
Пролунали кроки, що наближалися до вікна.
Сірий судомно здригнувся і відчув, як права нога зрадницьки зісковзнула з заледенілого карниза. Усе подальше відбувалося болісно довго, немов у неймовірно сповільненому кіно. Безладно розмахуючи руками, наче знесиленими крилами, Сірий повільно падав униз на холодний і байдужий асфальт тротуару.
Перед поглядом болісно чітко і яскраво постало обличчя Людмили. У прекрасних бурштинових очах причаїлася гіркота невисловленого докору.
"Пробач, кохана! Який же я був ідіот! До чого ж усе безглуздо закінчилося! Пробач..."
Короткий глухий удар, хрускіт, спалах! Свідомість згасла...
Далі буде