Повернення
з рубрики / циклу «Проза»
Март повертався додому.
Найбільше зараз хотілося спати. Залізти по сходах на п’ятий поверх, відкрити двері і, не знімаючи ні одягу ні взуття, обійняти ліжко. Притулитися щокою до подушки…загорнутися у плед й провалитися в глибоку прірву сну. І йому вже не було ніякого діла до того, що квартира порожня. Ніякого.
Все почало дратувати, коли він вийшов з електрички. Гамірливі бабусі – «Синку, купи яблучка!», – малі діти, яким знову чимось не догодили батьки й викликали в них Північне море сліз, автобус, який, як завжди, спізнився, зламаний ліфт, бісові двері, що знову не відкривалися, відкрите вікно (навіть не подумала закрити, стерво), і…прибране ліжко.
Март повернувся додому.
У розпачі він притулився спиною до холодної стіни з блакитними пташечками на шпалерах і повільно опустився на підлогу. В квартирі панував холод. Порожнеча. Повна тиша. Тиша, від якої хотілося вмерти. Битися головою об стіну. Ту саму, з блакитненькими бісовими пташечками на шпалерах.
Він згадав, як привів її вперше в цю квартиру… Як вони прямо на білому килимі пили вино з пляшки. І як потім довго обіймалися… він тримав її за руки… вона притискалася до його щоки своєю…
Вино…На тому килимі й досі червоніє пляма від того фантастичного пійла.
Вона любила вино, джаз і запах акварелі. На її зап’ястках завше виднілися сліди фарби й шрами від старих порізів. Вона любила співати й ходити голою по квартирі. А іі тіло пахло шоколадом. Терпким чорним шоколадом.
А я…
А я ненавидів те, що в квартирі завжди панував запах розбавника фарб і ацетону. Ненавидів те, що всі кімнати були завалені її роботами. Цими фальшивими портретними посмішками й яскравими кольорами, що начебто заважали, псували всю ідеальність білого полотна. Ненавидів, коли вона починала малювати з мене портрети (згодом, вона це покинула). Ненавидів, коли вона тікала. Просто зникала. Я ненавидів подорожувати, а вона жити не могла без незнайомих міст, вуличок, будівель…
Мені було 30, їй, певно, теж, та я не заглядав у паспорт. Мені завше здавалося, що їй 17…або 20. У неї були божевільні очі, тонкі, білі зап’ястки й шикарні ключиці. Її не хотілося випускати з обіймів, а її вуста постійно хотілося цілувати.
В її голові постійно виникали божевільні ідеї. Їх я теж ненавидів. Але завжди був поруч.
Вона не ображалася. Пам’ятала ті часи, коли нам обом було 17. Як ми мандрували, ночували в мотелях і кохалися в парках. Не ображалася. Коли я не хотів нікого бачити, вона, наче юний привид старого замку, зникала за дверима своєї студії. Коли було погано – приходила. Приходила, приносила пляшку вина, обіймала… Ніжно притискалася до мене своїм витонченим оголеним саном…
А на наступний день її вже не було.
Вона мандрувала без валізи, не брала багато грошей і речей – тільки блокнот, фарби й фотоапарат. Поверталася за тиждень. Весела. Привозила якісь сувеніри й фото. Сміялася. Розповідала щось. Я її, певно, не розумів. Сердився.
… А потім вона змінилася. Стала інша. Перестала малювати. В квартирі зник запах розбавника. Почала вдягати футболки, коли ходила вдома. Зачинялася в себе в кімнаті. Не з’являлася в квартирі тижнями.
Напивалася. Сама.
Згодом, я помітив, що її руки в синцях. Помітив також синці під очима… Такі, ледь помітні, майже прозорі. Помітив, що вона частенько спала на підлозі. Коли я починав цілувати її шию, вона стискала пальці й відвертала очі. Спали окремо.
Мені це набридло.
Одного вечора, повертаючись з роботи, я зрозумів, що йти додому зовсім не хотілося. Хотілося пити. І її. Я обрав перше. Пішов в паб. Випив вина. Вина. Вина. Ще раз вина. Її улюбленого вина. Потім мене вигнали. Пішов в Макдональдс. Замовив вина. Отримав по ребрам. На вулиці йшов дощ. Футболка швидко намокла. Сів на асфальт. Хотілося тепла, та про нього годі було й думати. Думав про неї. Вирішив повернутися. Повернувся під ранок. Вона плакала. Я підійшов. Обійняв. Вона втекла.
Більше я її не бачив.
З очей Марта потекли сльози. Ще. Ще. Давай! Ридай! Заливайся сльозами! Вдавися ними, дурню!
Захотілося напитися, а ще обійняти її. Міцно. Так міцно, щоб зламати їй ребра. Я не пам’ятав, коли обирав друге. Залишилося одне – недопита нею пляшка вина.
Март підійшов до холодильника. Заграла знайома мелодія. Sms. Руки тремтіли. Ні. Не від неї. Не від неї…
«Повернися до мене, стерво!»
Але вона не повернеться…
Десь в голові гостро вжалило її «Треба вірити в дива». Що за маячня? Я вірю в небо, вірю в зорі, вірю в море…але не в дива. Ні. Вибачте. В дива не вірю. Я вірю в електрички, теплий плед і «ти»…Хоча оте «ти» – то вже щось чарівне… А я не вірю в чари.
Схотілося палити. Вона любила запах сигаретного диму. Запах ментолових сигарет. А я – ні. Але тепер я відчував гостру потребу в курінні. Пачка була порожня, пляшка теж… Квартира теж. І я, здавалося, що теж…
Я здався. Дозволив холоду пробратися в легені. Мучив себе порожньою пляшкою. Роздивлявся плями олійних фарб на стіні.
Пішов, набрав води. Вилив на червону пляму на килимі. Подумав трохи. Насипав зверху прального порошку. Подумав. Скрутив килим і виніс на балкон. Вона любила цей білосніжний килим. Любила на ньому зі мною цілуватися.
(...)
Март повільно попрямував до кімнати в кінці коридору. Це була її студія. Її власний світ.
Скільки пам’ятав цю кімнату, вона завжди була завалена полотнами, плакатами, мольбертами… Розмальовані стіни, білий матрац з плямами фарби й губної помади, стоси книг і журналів, гори білосніжного паперу… багато сонця.
Зараз тут лишилися лиш заплямовані стіни, вітер і ще не до кінця вивітрений запах розбавника. Меблів не було. Вона любила простір і свободу.
Свободу…
Певно тепер вона її отримала.
Март підійшов до вікна.
На вулиці починався ранок. Сходило сонце. Небо заливав багряний світанок, що грав нюансами неіснуючих кольорів з її палітри. Ці ранки завжди приходять невчасно. Дають нам надію. Шанс. Шанс розпочати день з чистого полотна. Спрямовують нашу увагу на час. Люди починають діставати годинники, вмикати телефони… і розводять при цьому останні насичені кольори вічності. Ночі могли б не кінчатися…
Але, зрештою, кому потрібна та вічність? Люди звикли помирати.
Мені здалося, що з цим світанком зникне все. Всі мої спогади розчиняться в ньому. Я відкрив вікно. Свіже весняне повітря залило кімнату. Зник запах фарб. Натомість, вітер доніс солодкий аромат…її парфумів. Моїх улюблених її парфумів. У двері подзвонили. 6:30 ранку. Руки знову зрадницьки затремтіли. З’явилося відчуття втоми. Аромат її парфумів, тих дешевих парфумів. І…запах шоколаду.
Ще один дзвінок. Март пішов в кімнату. Ще дзвінок. Відкрив балкон. Ще раз. Вийшов. Прикрив за собою двері. Він знав, що то вона. Повернулася. Зараз залетить в квартиру приносячи з собою аромат інших міст. Почне щось розповідати й голосно сміятися.
Згадав її. Взявся за ручку дверей. Повільно нахилив. Згадав запах розбавника й шоколаду. Ледь не знудило. Прибрав руку від дверної ручки.
…Це ранкове місто, воно чудове. І небо сьогодні таке блакитне як (її очі) ніколи.
Та про що це я?
Я ж начебто спати хотів.
