Повернення
Частина №6 з рубрики / циклу «Повернення (фантастична повість)»
Будівництво летючого корабля наближалося до завершення. Власне кажучи, він уже був готовий, залишалося тільки довантажити деяке обладнання і харчі. Оболонка підйомного аеростата округлилася, повністю заповнена газом. Пасажирський кошик, виконаний у формі корпусу вітрильного судна нерухомо висів під аеростатом на розтягнутих канатах, закріплених нижніми кінцями до колон, які підтримували масивний дах великої будівлі.
Керівник будівництва - Жак виявився тямущим малим. Ознайомившись з ідеєю парашута, він швидко збагнув, що до чого, і за кілька годин його працівники вже взялися за виготовлення дослідного зразка, який треба було випробувати якнайшвидше.
Ємності з киснем і дихальні апарати вже були на борту. Планувався екіпаж із п`яти осіб і всі припаси на п`ять-шість днів, з урахуванням зворотної дороги, якщо за два дні польоту не вдасться досягти кінця сутінкової стіни. Крім того, необхідні були і теплі речі, оскільки ніхто не знав, якими можуть виявитися погодні умови і температура в туманній стіні.
День минув непомітно. Воронін і Сірий працювали нарівні з усіма. Забравшись мотузяною драбиною на корабель, вони ретельно перевіряли спорядження, компактно і надійно закріплюючи його так, щоб ніщо не заважало пересуванню екіпажу. Літуни (як Сірий одразу охрестив городян, що ширяли навколо) невтомно снували вгору - вниз, приносячи необхідне. Усі вони були зосереджені і чимось нагадували стурбованих бджіл.
- А ти знаєш, я їм навіть заздрю, - зізнався Сірий. - Це ж треба так легко і невимушено літати, навіть не замислюючись як це робиться.
- Вони з цим народилися, - знизав плечима Воронін.
- Так, а я так і не навчився...
- Ти що, справді намагався навчитися літати?!
Здивований солдат навіть перестав кріпити ременями тюки до бортів корпусу. Він випростався і недовірливо втупився на товариша. А Сірий розслаблено відкинувшись на сидіння, обхопив руками коліна і мрійливо посміхнувся:
- Було таке...
- Ну і як же ти це робив?
- Дуже просто: випрямлявся, розкидав руки в боки, заплющував очі, щоб нічого не відволікало і зосереджувався. Я уявляв, що моє тіло поступово стає невагомим і починає повільно, непомітно підніматися над землею. Здавалося, ось-ось і я полечу...
- Ну це, напевно, ще в дитинстві було?
- Завжди. Я періодично пробував це робити все життя, востаннє зовсім недавно.
Гм... цікаво, а як знайомі ставилися до цього дивацтва? Мабуть, глузували?
- Ні. Ніхто не бачив, я ж це робив у зовсім безлюдних місцях. Та й якби хто-небудь все ж помітив, то напевно подумали б, що просто людина медитує - зараз це стало модно.
- Але ж це повна нісенітниця! - не витримав Воронін. - Люди не птахи, літати не можуть.
Але Сірий лише зі спокійною посмішкою повів рукою в бік чергового літуна, що з`явився біля зовнішнього борту, і солдат крекнув, розгублено потираючи потилицю.
- Мда... не бачив би на власні очі, не повірив би. Ніяк не можу звикнути, що вони ось так запросто...
- Слухай, служивий, а давай-но ввечері перевіримо цю їхню "Червону качку"? - запропонував Сірий, змінюючи тему розмови. - Подивимося, що за народ там збирається, заодно послухаємо цього музиканта - дуже мені цікаво, чого це з ним так носяться.
- Може, й справді добре грає, - припустив Воронін.
- Подивимося... я в цьому трішки розуміюся.
- Сам музикант? - поцікавився солдат.
- Радше диригент, - криво посміхнувся Сірий і з ретельністю взявся за роботу, припинивши розмову. Обом не терпілося скоріше вирушити в експедицію, бо кожен сподівався відшукати можливість повернутися додому.
Коли наприкінці дня прилетів Жак, щоб перевірити, як ідуть справи, його пухка добродушна фізіономія стала ще ширшою від задоволеної посмішки. Він схвалив новачків і запросив наступного ранку взяти участь у випробуванні парашутів.
- Ми-то й самі можемо, але все ж таки вам ці пристосування краще відомі, тож приходьте.
- Обов`язково будемо, - запевнив Воронін. - Тим паче, що потрібно перевірити укладання. Якщо парашут не розкриється, людина загинути може.
- Про це не хвилюйся, - заспокоїв Жак. - Випробовувати буду я особисто, а народжений літати, як кажуть у нас, далеко не впаде!
- Та чув я схожу приказку, тільки вона трохи інший сенс мала і звучала трохи по-іншому, - пробурчав Сірий.
- Це де ж ти таке чув? - поцікавився керівник будівництва.
- А, там... в іншому житті.
- І як же вона лунала там?
- Народжений повзати літати не може...
- Це точно про наших виродків-повстанців! - розреготався Жак, але, помітивши дивний вираз на обличчях новачків, поспішив додати: - Ну, вас це не стосується, ви ж із Лабіринту.
Воронін сіпнувся було, збираючись щось сказати з цього приводу на захист тих людей, з якими ділив їжу біля багаття, але Сірий встиг схопити його за руку і, міцно стиснувши, спокійно підтвердив:
- Точно. Ми ж не місцеві й народилися в зовсім іншому місці.
- Я про це і кажу. Ну, гаразд, на сьогодні все, а завтра приходьте зранку просто сюди на випробування.
Змахнувши рукою на прощання, керівник будівництва вилетів із кошика і, ковзнувши плавною дугою вниз, зник в одному з провулків. Провівши його поглядами, Сірий з Вороніним перезирнулися, зітхнули і почали повільно спускатися мотузяною драбиною, відчуваючи якусь несправедливість з приводу власного невміння літати.
Вечір підкрався непомітно і вже накинув на вулиці легку вуаль загадкової примарної напівтемряви, наповненої різноманітними звуками приглушених голосів, якихось шерехів і трісків. То там, то тут спалахували вогні у вікнах будинків, відкидаючи на сіру бруківку теплі жовтуваті прямокутники. Городяни поверталися з роботи по своїх оселях, хоча траплялися й такі, що просто прогулювалися. Усе ж більшість мешканців воліли пересуватися пішки по землі, якщо нікуди не поспішали. Словом, усе виглядало звичайно, якщо не брати до уваги людей, що іноді пролітали над головою, і повну відсутність на вулицях дітей.
Коли Воронін і Сірий підійшли до ресторану "Червона качка", якраз увімкнулася лампочка над напіввідчиненими потертими дверима, з-за яких лунав дзвін тарілок, невиразні голоси, а ще спокусливий запах смаженої птиці.
- Здається, ми за адресою, - задоволено кивнув Сірий і, відчинивши двері, ступив усередину.
Воронін подався за ним.
Тут панувала атмосфера провінційного закладу: в міру шумно, в міру надимлено і злегка весело. Вочевидь, вечір тільки починався, оскільки половина столів була ще абсолютно вільна. Відвідувачі розташовувалися невеликими компаніями, щось гаряче обговорюючи і потягуючи напій, нагадуючий пиво. За стійкою бару височів лисий товстун, пильно спостерігаючи з-під напівприкритих повік за тим, що відбувається в його закладі.
Підійшовши прямо до нього і привітавшись, Сірий виклав на стійку два талони на харчування, отримані в мерії, і з дурнуватою усмішкою поцікавився:
- На що ми можемо розраховувати завдяки цим вірчим грамотам у такому блискучому осередку культури?
- Чого? - здивувався Берімор, явно не знайомий із такою термінологією. - Які грамоти?
- Вибачте, я мав на увазі ось ці талони. Що ми можемо за ними отримати?
- А, новачки... - полегшено зітхнув господар і розплився в самовдоволеній усмішці. - У мене тут не забігайлівка якась, а пристойний заклад, будьте певні. Вам належить вечеря і по келиху пива, поки власними грошенятами не обзавелися. Але, як новеньким, я ще додам по келиху в рахунок закладу! Сідайте, займайте місця, зараз хто-небудь із дівчаток до вас підійде. Сьогодні у нас буде людно.
- Що, свято якесь?
- Наш музикант сьогодні виступатиме з новим номером, тож народу буде валом.
Беррімор почухав у потилиці й спантеличено пробурмотів:
- І чого вони в ньому такого знайшли, не зрозумію...
- Може, просто грає добре?
- Можливо, тільки я цього не розумію - брязкіт якийсь безглуздий, яка з нього користь?
Сірий знизав плечима, і Берімор, сприйнявши цей жест за згоду, радісно вигукнув, вказуючи на відвідувачів:
- Ось і я кажу, а вони - браво! Браво! Тьху...
Не дослухавши його до кінця, Сірий помахом руки покликав солдата за собою, а сам упевнено попрямував до вільного столика, розташованого на деякій самоті під покровом дерев`яних сходів, які вели на другий поверх. Не встигли вони розташуватися, як одразу ж нагодилася дівчина з черговою посмішкою і двома об`ємистими келихами пива. Швиденько розставивши їх перед відвідувачами, вона побігла геть, але незабаром повернулася з двома великими тарілками, над якими кружляла ароматна пара.
- Смачного, - прощебетала дівчина, стрельнувши оченятами в бік Сірого, і пішла геть, заклично озираючись через плече.
- Зрозуміленько, - пробурмотів Сірий. - Два в одному...
- Ти про що? - уточнив Воронін.
- Чого вже тут не зрозумілого? Ресторан із борделем... хіба не помітив, як дівчина багатообіцяюче посміхалася? Та й платтячко в неї, потрібно зізнатися, на рівні твого армійського пояса...
- А... зрозуміло. Давай уже поїмо, чи що?
Пиво виявилося досить непоганим. Утім і птиця була приготована чудово, та й гарнір на висоті - це Сірий визнав одразу.
- Хоча це, звичайно ж, не паризький "Сіб`он", - поблажливо зауважив він. - Проте ж вельми не погано для такої глушини.
- А ти що, у Парижі бував? - поцікавився Воронін, із задоволенням наминаючи фірмову страву.
- Якось одного разу пощастило, але... це було в минулому житті.
Після цього зізнання Сірий якось засумував і замовк, хоч як і не намагався його розбурхати солдат. Знову він пожвавився, тільки коли офіціантка принесла по другому келиху, а в залі злегка приглушили світло, хоча над широким подіумом воно навпаки стало яскравішим. Лампи конусом висвітили танцювальну сцену, позаду якої і з боків усе тонуло в глибокому мороці.
Шум і розмови в залі вщухли, і всі присутні розвернулися до сцени. Чомусь не на ній, а внизу стояв самотній стілець із високою спинкою і підставкою для ніг, теж висвітлений кількома лампами. У тиші пролунав звук наближаючихся кроків, і з темряви виступив хлопець у просторій білій сорочці з розстебнутим коміром і з шестиструнною гітарою в руках. У повній тиші він всівся на стілець і, окинувши відчуженим поглядом темний зал, кінчиками пальців обережно торкнувся струн.
На самій межі чутності народився перший боязкий звук - м`який і оксамитовий, наче кішка, що лащиться. Пальці ніжно погладили струни, відтворюючи поки що незрозумілу мелодію, нагадуючу млосний подих берегового бризу, який у променях західного сонця обережно пестить дрімаючу піщану косу теплими хвилями. М`яко перекочуючись, звуки поступово почали сплітатися в повільний хвилюючий візерунок. Сірий майже одразу без зусиль вловив у ньому настрій іспанського фламенко, але саме виконання було дещо незвичним - відчувалася прихована присутність джазової мелодики. Музика притягувала і заворожувала, невблаганно ваблячи за собою кудись у світ запальних почуттів. Ось уже вона стала сміливішою, заявивши про себе більш упевнено. Задзвеніли верхні струни, додаючи візерункову в`язь до оксамитових басів, і хвилі мелодії змусили всіх присутніх затамувати подих.
І тоді на самій межі щільної темряви і світлового конуса, що падав зверху на сцену, наче з нічого виткалася струнка постать у традиційній червоній сукні до підлоги. З-під трохи дражливо піднятого подолу, облямованого чорними атласними стрічками, визирнули витончені туфлі-човники з ремінцями на невисоких стійких підборах, виготовлені з чорного ж замшу. Ліва рука м`яко лягла на стегно, а злегка відстовбурчений мізинець правої плавно попрямував вгору, немов тягнучи за собою руку, а слідом плече і все тіло танцівниці. Здавалося, що вона тягнеться всією душею і ось-ось злетить, але... дійшовши до найвищої точки, рука пішла вниз, замикаючи коло, і лягла на стегно, а ліва зі свого боку полетіла вгору.
Тендітна танцівниця здавалася втіленням гнучкості та пластики. Її світле волосся було зібране в тугий вузол на потилиці, щоб не заважати рухам, очі напівприкриті, а вираз обличчя являв собою натхненну відчуженість.
Тим часом пальці гітариста продовжували поступово прискорюватися, додаючи дедалі нові й нові мелізми, при цьому іноді неголосно постукуючи по деці та підкреслюючи ритмічний малюнок.
- Начебто, типова андалузька каденція, - ледь чутно із захопленням прошепотів Сірий. - Але як зіграно!
- Що? - перепитав Воронін.
Але його сусід лише відмахнувся, притиснувши палець до губ і не відриваючись дивлячись на сцену.
Танцівниця продовжувала ускладнювати рухи рук, поступово додаючи нові елементи. Здавалося, кисті рук живуть своїм власним життям: вони оберталися, не завмираючи ні на мить, немов знехотя відштовхуючи від себе, а потім плавно піднімалися над головою, створюючи живу горду корону. Продовжуючи обертання, пальці віялоподібно збиралися в кулачки, які пластично загорталися всередину, а на виході знову розкривалися, подібно до пелюсток розпускаючихся троянд, то пристрасно закликаючи до себе, то відштовхуючи. Танцівниця раптово зробила крок уперед. Відбувся акцентований удар туфелькою в підлогу, оплеск у долоні, оплеск по піднятому стегну і знову удар туфелькою. При цьому кисті рук продовжували свій власний танець, перемежовуючи його поступово прискореними ударами, що непомітно ускладнювали ритмічний малюнок. А ноги в цей час витворяли казна-що, але вище стегон якимось дивом зберігалася пряма горда постава, лише іноді в пристрасному пориві вигинаючи тіло в неймовірному нахилі.
Гітара вже гриміла щосили, хвилею здіймаючи мелодію запального танцю. На піку звучання щедро посипалися кришталевими крапельками флажолети і піцикато, прикрашаючи мелодію яскравими фарбами. Дробовий перестук підборів і хлопання, що прискорилися до неможливості, з пристрасною і виразною грою кистей рук злилися в щось настільки грандіозне, що зачаровані глядачі не могли відірвати поглядів від сцени й сиділи, не дихаючи.
Останній акорд різко звалився з вершини крещендо, танучи глухуватим післязвучанням у далеких закутках залу. Одночасно з цим згасло світло на сцені й настала абсолютна тиша. Один лише музикант сидів у колі світла посеред темряви. На його зблідлому обличчі збуджено сяяли очі, а чоло вкривали дрібні бісеринки поту. Він витер їх тильним боком долоні й тихо зітхнув.
Негайно, немов відгукуючись, з усіх боків почулися зітхання, а потім зал вибухнув оплесками і захопленими вигуками. Хтось спробував схвально присвиснути, але на нього шикнули з кількох боків, і свистун замовк.
Спалахнуло світло, яке здалося після темряви особливо яскравим. Деякі особливо захоплені завсідники закладу, не втримавшись, підійшли до музиканта, щоб потиснути йому руку на знак вдячності. На сцені було порожньо, але ніхто навіть і не звернув увагу на відсутність майстерної танцівниці.
- Оце так... - захоплено протягнув Сірий. - Чесно кажучи, не очікував подібного, та ще й тут.
- Непогано, - задумливо погодився Воронін. - Хоч я й не великий шанувальник, та й, зізнатися, не дуже-то розуміюся на музиці й танцях, але і мене пройняло...
- Повір, я в цьому трохи розуміюся, - усміхнувся Сірий. - Такого технічного і своєрідного виконання мені не доводилося чути ніколи раніше, а вже танець... це просто неймовірна магія руху! У мене після нього залишилася якась спустошеність чи що... я немов вичавлений лимон.
Кинувши на співрозмовника швидкий погляд, він несподівано запропонував:
- Давай запросимо музиканта до нас за столик - посидимо, познайомимося ближче, а то в кабінеті радника ми навіть до пуття й не поспілкувалися?
- Та я не заперечую. До речі, може, в нього дізнаємося щось цікаве про це місто, про внутрішню політику і взагалі, непогано було б знати, звідки тут вітер дме.
- Це навряд чи вийде.
- Чому ж?
- Так він же сам тут нещодавно з`явився.
- Ну і що? Усе ж раніше за нас, - не здавався Воронін.
Із сумнівом похитавши головою, Сірий уточнив:
- Не забувай, що він музикант і вельми обдарований, мабуть, день і ніч на гітарі грає, вдосконалюється. Такі люди живуть у своєму власному світі, часом навіть не помічаючи, що діється навколо.
- Гаразд, там видно буде.
Сірий підійшов до музиканта, привітав із чудовим виступом і запросив:
- Давай, приятелю, пішли до нашого столика, ми ж тут, так би мовити, друзі по... ну, загалом, є про що побалакати.
- Дякую. Тільки мені ще потрібно трохи повеселити відвідувачів, а потім, якщо дочекаєтеся, підійду.
- Звісно, дочекаємося. І поклич із собою цю дівчину, яка так чудово танцює. У вас із нею просто феноменальний дует!
- Дякую, я передам їй ваші слова...
- Слухай, давай одразу перейдемо на "ти", якщо не заперечуєш? - запропонував Сірий. - Ми ж усі троє практично тезки.
- Добре, - погодився музикант. - Тільки Інга все одно не прийде.
- Чому?
- Тут так не прийнято, - пояснив музикант. - Та й вона сама не захоче, вже вибачте... у сенсі, вибач.
- Ну що ж, - Сірий із жалем знизав плечима. - То хоч ти з нами посидь, надай підтримку новачкам.
- Домовилися.
Повернувшись на місце, Сірий кивнув Вороніну, підтверджуючи згоду музиканта, і вони повернулися до вже остиглої качки, віддаючи належне вмінню місцевого кухара.
Поступово життя в ресторані повернулося у своє звичне русло. Відновилися розмови, і зал наповнився монотонним приглушеним гомоном, у якому виділялася чистим звуком лише гітара, що награвала фоном легкі джазові мелодії. Знову забігали між столами жваві офіціантки, поспішаючи подати особливо нетерплячим відвідувачам напої та фірмову страву. На помості з`явилися млосні дівиці в напівпрозорому негліже і почали звично отиратися біля відполірованих жердин, намагаючись потрапити ледачими рухами в ритм музики. Вечір входив у звичайну колію.
* * *
Сидячи у своєму кабінеті з закритими портьєрами, Перець зосереджено чистив розібраний пістолет і розмірковував. Він не любив змін, особливо, якщо вони були неясними. А останніми днями відбувалося саме це. Довгі роки в долині не з`являлося нікого ззовні, життя налагодилося, і все йшло своєю чергою. Але ось, як сніг на голову, звідкись звалився музикант. І добре б якийсь паршивенький, а то ж крутий - це Перець одразу відчув після його першого ж виступу. На вигляд непоказний, кволий та й сили волі - нуль, а коли бере до рук свою гітару, наче перетворюється, ніби в ньому стрижень якийсь невидимий з`являється. Музику грає не простецьку, та ще й як грає! Он навіть ресторанні забулдиги, які приходять у "Червону качку" напитися та побитися, як чують його гру, за випивку забувають і сидять - слухають, слухають... обличчя задумливими стають, а в очах думки ворушаться... отже, щось собі розмірковують. А ось цього-то якраз дозволяти не можна, тому що людина, яка мислить, як відомо, стає небезпечною і непередбачуваною. З такими, зазвичай, одні проблеми виникають і їх доводиться вирішувати.
Ретельно витерши руки від мастила, Перець упевнено натягнув на ствол зворотну пружину, приєднав затвор до рамки, підняв прапорець запобіжника догори й м`яким рухом застромив магазин у руків`я пістолета до клацання. Цю процедуру він завжди виконував скрупульозно і мало не з любов`ю. Утім, цього почуття він не відчував ні до кого, хіба що до зброї.
Замкнувши пістолет у сейфі, Перець вимив руки, задумливо подивився на напівпорожню пляшку, що стояла на тумбочці в кутку, потім заперечно мотнув головою і знову сів у крісло.
Так, з музикантом усе було не так просто, як здавалося Гунару. Радник розраховував з його допомогою зміцнити в місті власну владу, прораховуючи всілякі комбінації. Він хотів підгодувати його і зробити, так би мовити, придворним музикантом, який працює на замовлення влади, і в такий спосіб поволі впливати на думки і настрої городян. Але Перець добре розумів, що це палиця з двома кінцями – у мізках цих гнилих інтелігентів така каша, що вони й самі до пуття не знають, чого від себе очікувати. Тому, хоч радник із цивільного права і наказав музиканта не чіпати, Перець для себе вирішив обережно, чужими руками про всяк випадок позбутися цієї проблеми. Тепер потрібно було тільки вигадати, як провернути справу так, щоб виглядало наче напад повстанців або, припустімо, особиста помста когось із городян, хоч і непросто це було... А тут, як на зле, ще двоє новачків з`явилися. Щоправда, з цими начебто все має бути дещо простіше: здоровань був схожий на справжнього бійця, а такі багато не думають. Було б зовсім непогано заманити його у свою команду, тільки слабину знайти.
Другий же, найімовірніше, звичайний шахрай, а може, навіть і бандит, хоча і з хитрістю - таких Перець нутром відчував, як споріднені душі, тож проблем із ним теж не передбачалося. Хоча... якось вже дуже підозріло вони з`явилися слідом за музикантом, і деякі дрібні нюанси в їхніх розповідях насторожували. Начебто між собою і не знайомі - це він відчув би одразу. Та й Леон у подробицях живописав, як він виявив безпомічного музиканта на березі річки, де того ледве чичура не зжерла, а Леону він довіряв - не раз у різних халепах разом побували, про які й розповідати не хотілося. Тож усе начебто сходилося, тільки от відчуття, що прибульців усе ж таки щось незримо пов`язує, залишилося. Своїй "чуйці" Перець довіряв повністю, можливо, навіть більше, ніж найпереконливішим аргументам. У незрозумілому зв`язку новачків крилася якась загадка, а загадок він дуже не любив, навіть побоювався.
На додачу до всіх цих турбот ще й Хрящ явно щось замислив. Він не давав спокою, немов кістка, що застрягла в горлі. Перець вже не раз пошкодував, що свого часу не вирішив це питання кардинально раз і назавжди. Чи не хоче цей мерзенний тип захопити місто і прибрати владу до своїх рук?!
Минулої ночі з групою відданих головорізів Перець здійснив таємну вилазку за межі Міста. Він не поставив заздалегідь до відома про це навіть радника з цивільного права, бо знав, що той буде проти, базікаючи з приводу доцільності та невиправданості дій, спрямованих на сумнівні цілі, і так далі, і тому подібне... Гунар міг кого завгодно забалакати до нестями - відомий тріпач. Перець же надавав перевагу активним діям, а не порожній балаканині. До того ж подібні рейди допомагали йому "випустити пару".
Відданий Леон координував просування зверху, безшумно ширяючи над верхівками темних дерев, тож до невеличкого поселення, яке загубилося в глибині хащі, вдалося підкрастися зовсім непомітно. Коли Леон підтвердив, що поблизу нікого, крім цих поселенців, які приховалися, немає, Перець подав команду, і його група безшумно увійшла в спляче селище. Ох, і веселуха тут пішла! Перелякані сонні повстанці, схожі скоріше на збожеволіле від жаху стадо, вискакували в темну ніч із палаючих будівель і натрапляли на довгі ножі - у цю вилазку Перець взяв тільки найзапекліших головорізів. Стріляти він суворо заборонив, бо вночі звук пострілу було б чути далеко навкруги, а підняти на ноги всіх мешканців лісу зовсім не хотілося.
Все скінчилося дуже швидко. Більшість поселенців померли навіть не встигнувши усвідомити того, що сталося. Кількох дівчат його молодики відтягли в найближчі кущі для розваги, але Перцю було на це байдуже, він зайнявся старостою селища, випитуючи в нього відомості з приводу планів повстанців. Однак той нічого толком повідомити не зміг, чи то виявився міцним горішком, чи то насправді не знав. Часу перевіряти не було, тому про всяк випадок для вірності Перець затиснув його руку в розщеплений пень і почав викручувати пальці, сподіваючись у такий спосіб витягнути потрібні відомості. Але замість цього староста несподівано викинув уперед іншу руку і з ненавистю вчепився в обличчя свого мучителя, залишивши на його щоці глибоку подряпину. Спекотна багряна пелена постала перед очима Перця, і він руків`ям пістолета взявся бити нещасного, вигукуючи брудні лайки і нічого вже не бачучи навколо. Зупинився він лише тоді, коли хвиля сказу, що накрила його, спала, а староста перестав ворушитися.
Єдине, що вдалося довідатися, це те, що повстанці збираються днями заслати в місто чи то лазутчиків, чи то диверсантів, але з якою метою, коли і кого - залишилося не відомо. Це дуже непокоїло Перця. Він намагався співставити отриману інформацію з появою в місті новачків, але нічого начебто не пов`язувалося. Музикант з`явився раніше і до того ж його виявив і привів у Місто Леон. А ці двоє самі від лісових відщепенців тікали, тому багато свідків. До того ж весь їхній одяг і манера розмовляти явно не були схожі на повстанців, які мешкали у лісі. Хоча нічого не можна було скидати з рахунків.
Перець різко встав, підійшов до тумбочки і, наповнивши склянку до половини, у кілька ковтків осушив її. Крекнув і постоявши трохи із заплющеними очима, щоб перевести дух, замкнув кабінет і вийшов на вулицю.
* * *
Ранок видався похмурим, хоча яким чином у замкнутій долині відбувалася зміна погоди, для мене залишалося загадкою. Щоправда, судячи з розповідей аборигенів, пори року тут зовсім не чергувалися - постійно панувало зелене літо. І добре, що так, оскільки зиму я не любив ніколи, хоча, чесно зізнатися, якась привабливість у ній все ж відчувалася. Це безмовне заворожуюче кружляння невагомих сніжинок, що виконують кришталевий вальс білої казкової зими... блиск тендітних прозорих крижинок... так, усе це красиво десь там, ближче до півночі. А я ж родом із південного приморського міста, де за всю зиму бувало, що й снігу не бачили, а якщо він і випадав, то вже за кілька годин перетворювався на сльотавий бруд, який розпливався під підошвами черевиків.
Стоячи біля основи підвісної драбини, що вела на летючий корабель, я спостерігав за діями моїх нових друзів. На очах у цілої групи на чолі з керівником будівництва Жаком і Перцем Сірий з Вороніним уважно розправляли складки парашутної тканини і стропи, складаючи їх якимось хитромудрим способом і ретельно перевіряючи. У їхніх вправних діях відчувалася з одного боку впевненість, з іншого - зосередженість. Я в цьому абсолютно нічого не розумів, тому навіть не підходив ближче, вважаючи за краще не заважати і залишатися стороннім спостерігачем, згадуючи вчорашній феєричний виступ, на якому Інга продемонструвала свій неймовірний талант танцівниці. Ніхто, зокрема і я, не очікував, що вона так чудово виконує іспанські танці в стилі фламенко. Зізнатися чесно, я й сам досі не міг зрозуміти, як мені вдалося зіграти настільки віртуозно і проникливо... пам`ятаю тільки, що з появою на сцені Інги на мене накотилася якась спекотна хвиля, запаморочила і нестримно понесла. Я не стежив за мелодією, темпом, взагалі ні за чим... здавалося, мої пальці жили своїм власним, абсолютно не залежним від мене життям. Вони літали вздовж грифа, пурхали над струнами, то пестячи їх м`якими погладжуваннями і пробуджуючи пристрасні звуки, то злегка підриваючи для дзвінкішого, гордовитішого звучання, то вистукуючи витіюватий дріб по деці. Передати словами відчуття від цієї гри неможливо - це було справжнє диво. Але найцікавіше це те, що, як я помітив, танці Інги пробуджували у мене якісь приховані здібності, про які я раніше не підозрював. Та й узагалі - останнім часом я все частіше думав про цю дівчину, відчуваючи, як серце стискається в солодкій знемозі, а на губах з`являється блукаюча усмішка. Здається, стріла пустуна Амура нарешті вразила і мене.
Тим часом приготування було закінчено, і рюкзак з покладеним у нього парашутом одягли на плечі літуна Якоба, який теж вирушав у експедицію на летючому кораблі. Перевіривши всі застібки і кільце відкриття парашута, Воронін підбадьорливо опустив руку на його плече.
- Не хвилюйся, усе складено чітко.
- Мені-то чого хвилюватися? - самовпевнено посміхнувся літун. - Я і без вашого пристосування на землю не впаду, ти ж знаєш. А от якщо не спрацює, коли хто-небудь з вир... ну, якщо хтось із тих, хто не вміє літати, розіб`ється, тоді вже я вам не позаздрю!
- Гаразд. Поїхали...
Якоб спокійно зробив крок убік, відірвався від землі, на кілька секунд завис, немов збираючись із силами, а потім ефектно свічкою злетів угору, стрімко зменшуючись у розмірах. Підвівши голови догори, приймальна комісія уважно стежила за ним. Ось уже літун перетворився на маленьку темну крапку і невдовзі взагалі зник. Затамувавши подих, усі напружено чекали, що станеться далі.
Раптом зверху залунав крик, який з величезною швидкістю наближався. З`явилася крапка, що збільшувалася, незабаром перетворилася на фігурку людини, яка стрімко падала на землю. Я відчув, як м`язи рук і ніг наче задерев`яніли, а волосся на маківці стало дибки. Присутні теж застигли, не в силах ворухнути навіть пальцем і з жахом спостерігаючи за тим, що відбувається. Але в цей самий момент над головою літуна, немов за помахом чарівної палички, розпустився сірий купол парашута. Тієї ж миті його падіння різко сповільнилося, і вже за кілька секунд Якоб цілком спокійно приземлився. Його обличчя розпливлося в задоволеній усмішці. Позаду нього на бруківку м`яко осів купол парашута і почав повільно опадати.
- А що, мені навіть сподобалося! - збуджено вигукнув літун, звільняючись від лямок.
Усі полегшено перевели подих, усміхнулися і почали аплодувати. Навіть Перець, як мені здалося, злегка радісно посміхнувся.
- А чого кричав? - запитав він.
- Та просто цікаво було подивитися на ваші перелякані фізіономії, - самовдоволено посміхнувся Якоб.
- Ну і як, подивився?
- Та нічого толком розгледіти не вдалося, бо надто високо виявилося, а коли цей купол наді мною розкрився, то й узагалі весь ефект пропав...
- А ти в нас, виявляється, гуморист... ну-ну, я теж якось наступного разу пожартую, - продовжуючи посміхатися, спокійно пообіцяв Перець. - Тільки тобі доведеться заздалегідь свої власні зуби перерахувати... так, про всяк випадок.
Усмішка негайно сповзла з зблідлого обличчя літуна, і він винувато згорбився.
- Гаразд уже, це теж був такий жарт.
Перець зверхньо ляснув його по плечу і несподівано подивився на мене. Очевидно, щось у моєму погляді йому дуже не сподобалося. Обличчя помічника радника з цивільного права миттєво стало жорстким, а в очах, що звузилися, блиснули сталеві буравчики. Він швидко відвернувся, щось сказав літуну і, не озираючись, попрямував у бік мерії.
Знову старанно склавши парашут Якоба, солдат і Сірий ретельно перевірили ще чотири парашути, після чого літун підняв їх на борт летючого корабля.
- Ну що ж, - підсумував керівник будівництва. - Усі приготування і перевірки закінчено. Випробування парашута пройшло успішно, тож виліт призначено завтра зранку. Попрошу не спізнюватися і бути в належній формі.
- У якій? - здивовано перепитав Сірий. - Нам нічого не казали про будь-яку форму.
- Я мав на увазі, не перебирайте сьогодні ввечері, - поблажливо усміхнувся Жак. - Щоб голова вранці не боліла.
- А...
Сірий кивнув і попрямував до мене, скрививши кислу фізіономію, але в його очах я помітив пустотливі вогники. Воронін затримався на деякий час, щось уточнюючи наостанок із керівником, а потім теж приєднався до нас.
- Ну що, посидимо ввечері на дорогу? - запропонував він.
- Ти ж чув, що Жак сказав?! - нагадав Сірий.
- А хіба я пропонував напиватися? - заперечив солдат. - Можна ж просто посидіти, поспілкуватися. Хтозна, що нас в експедиції чекає...
- Усе буде добре, - вставив я. - Раз уже Перець летить із вами, то нічого не повинно трапитися. Він дуже обережний і, як мені здається, всі ходи наперед прораховує.
- Ось це-то мене і турбує...
Сірий на мить заклопотано наморщив чоло, але потім махнув рукою і додав:
- Гаразд, час покаже, а поки що не будемо голову ламати. Отже, ввечері в "Червоній качці"?
Обмінявшись рукопожаттям, ми розійшлися у своїх справах.
* * *
Задумливо масажуючи горбате перенісся перебитого в одній із численних юнацьких бійок носа, Хрящ дивився на вугілля, яке ледь жевріло під широким листяним навісом, який мешканці лісів завжди встановлювали над нічними вогнищами. Ця обережність була необхідна, щоб нічні літуни-розвідники з міста не могли згори помітити вогонь і обстріляти ізгоїв або визначити їхнє місце розташування. Хрящ розмірковував. Із достовірних джерел він дізнався, що завтра з міста вирушає дослідницька експедиція за сутінкову стіну, до складу якої входив і Перець. Це означало, що шефа охорони не буде, як мінімум, кілька днів. Що ж, усе складалося вдало. Хрящ вирішив розсадити кілька своїх підручних на вершинах найвищих дерев, щоб вони стежили за летючим кораблем: у який бік він попрямує і коли сховається в сутінковій стіні. Ось тоді-то можна буде напасти на місто. Щоправда, деякі гарячі голови пропонували обстріляти летючий корабель, коли він пролітатиме над лісом, і збити його, але Хрящ занадто добре знав Перця, щоб покладатися на просте везіння. Той напевно все передбачив, та й озброєні літуни супроводжуватимуть його до самого кордону стіни - це точно. Краще дочекатися, коли шеф охорони міста зникне в сірій імлі, ось тоді-то можна і спробувати увірватися в місто. Решта головорізів Перця, позбавлені свого ватажка, не зможуть, як здавалося Хрящу, чинити гідного опору. Тут уже все залежало від швидкості дій і від кількості нападників.
Мешканці навколишніх лісів - повстанці, як їх називали городяни, прагнули до бою після нічної трагедії, що розігралася в невеликому селищі вигнанців. Вони хотіли сатисфакції і горіли жагою помсти, яку вміло підігрівали помічники Хряща. Йому навіть доводилося їх стримувати, чекаючи слушної нагоди. Насправді Хрящ заздалегідь дізнався про підготовку нападу бойовиків Перця на поселення в лісі від свого інформатора, який сам брав участь у тому нічному рейді. Але він вирішив не перешкоджати, щоб потім мати можливість нацьковувати повстанців на городян. З кількома своїми найвідданішими помічниками він здалеку спостерігав за вбивством мирних мешканців, передбачаючи, які настрої з`являться серед вигнанців. Адже якщо зібрати разом натовп, об`єднаний праведним гнівом, то він повірить у власну значущість і здатний зробити навіть, здавалося б, неможливе. Тут головне вміло ним керувати і спрямовувати в потрібне русло, а цього Хрящ навчився за довгі роки. Йому вже давним-давно набридло відсиджуватися в лісах і задовольнятися своїм становищем. Він хотів реальної влади, і місто було єдиним місцем у долині, де він міг здійснити свої амбіції. Але заважав Перець, впоратися з яким досі ніяк не вдавалося. Що ж, цього разу подивимося, чия візьме...
- Агов, Петере, попередь ще раз усіх спостерігачів, щоб поводилися потайки і не надумали стріляти по кораблю городян, - гукнув Хрящ свого підручного, який розвалився неподалік і сонно клював носом.
- Та вже сказано було... - незадоволено буркнув той.
- Може, й сказано, а поквапити не завадить... чи ти хочеш узяти всю відповідальність на себе?!
- А чого відразу я?! - заперечив помічник, знехотя підводячись на ноги і попрямувавши в темряву. - Нехай самі за себе відповідають. Зараз я їм нагадаю...
- Так-то краще, - посміхнувся Хрящ і знову задумливо втупився у вогнище.
* * *
За балачками вечір пролетів непомітно. Музикант кілька разів грав на прохання відвідувачів, але оскільки сьогодні їх було не надто й багато, то здебільшого він просидів за столиком із новими друзями. В Інги якраз видався вихідний, тому Берімор сам обслуговував клієнтів. Він кілька разів підходив до столика, за яким сиділи Сірий, Воронін і музикант, люб`язно посміхався, наполегливо пропонуючи їм усілякі міцні напої і навіть за рахунок закладу, чого за ним ніколи раніше не спостерігалося. Але, пам`ятаючи про завтрашній виліт експедиції, вони вперто відмовлялися, що, як здалося, викликало в господаря закладу певне засмучення.
- Дивно, і з чого б це він так розщедрився? - здивувався музикант. - Зазвичай у нього і води задарма не випросиш...
- Може, просто людині подобається твоя музика, ось вона і хоче якось висловити свою вдячність, - припустив Воронін.
- Тільки ця його вдячність щось аж надто нав`язлива, - із сумнівом вимовив Сірий, спостерігаючи за метушливими діями Берімора, який із незадоволеним виглядом порпався у висувній шухляді. - Мені його фізіономія чомусь не подобається.
- Ну, звісно, ти ж у нас запеклий цинік, - поблажливо усміхнувся солдат, знизуючи плечима. - Мені так здається, що тобі взагалі ніхто й ніколи не подобається.
- Чому ж? Адже я спілкуюся з тобою і Сергієм, - відповів Сірий. - І зауваж - з великим задоволенням! А всяких торгашів, лихварів, спекулянтів і бандитів справді не люблю. У цьому ти маєш рацію.
- Прямо справжнісінький Робін Гуд.
- Мда... було діло... - насупився Сірий, немов згадавши щось не дуже веселе. - Гаразд, за вікном уже повна темрява, треба спати. Доведеться рано вставати, та й узагалі...
- Що саме?
- Засиділися ми.
Сірий рішуче встав і попрямував до виходу. Воронін із музикантом пішли за ним.
- Що ж так швидко йдете? - сполошився Берімор. - Може, ще посидите трохи?
- Ні, дякую, - відповів за всіх солдат.
- Ну, хоч по чарочці на доріжку, а?
Але господареві ресторану ніхто не відповів.
Вийшовши на вулицю і ковтнувши свіжого повітря, приятелі не поспішаючи попрямували до гуртожитку. Вони йшли мовчки, думаючи кожен про своє. Воронін, який крокував посередині, мимоволі почав розмірковувати про завтрашній політ і членів екіпажу, з якими належало провести кілька днів на борту летючого корабля. Перець і його помічник Джим солдату не подобалися, він відчував затаєну небезпеку, яка виходила від них. Якоб навпаки, здавався цілком нормальним малим, тому розклад виходив рівноцінним - два на два, якщо тільки літун не був людиною Перця. У будь-якому разі варто було бути дуже уважними й обачними, може, попередити Сірого, про всяк випадок.
Солдат подивився на темне небо, де мляво переморгувалися ледь помітні далекі зірки. Раптово йому здалося, що якась тінь на мить перекрила їх, і негайно тонкий, ледве помітний наростаючий свист змусив його інстинктивно штовхнути друзів убік і самому стрибнути ближче до стіни будинку. Миттю пізніше в те місце, де приятелі щойно йшли, врізався важкий гранітний кругляк. Видравши з бруківки кілька іскор, він підстрибнув і відкотився до ніг Вороніна.
Згори з темряви долетів якийсь невиразний звук, немов хтось злобно чортихнувся, а може, просто здалося. Сірий і музикант, потираючи забиті боки, розгублено підійшли до солдата і втупилися на кругляк, що мирно лежав біля його ніг.
- Це що таке було? - тихо запитав Сірий.
- Гостинець...
Воронін втупився в темне небо, уважно вивчаючи, але нічого там не знайшовши, присів навпочіпки і взяв у руки нежданого прибульця зверху. Зваживши його, солдат стурбовано пробурмотів:
- Така штукенція голову рознесла б на друзки...
- Звідки цей камінь узявся? - несміливо запитав музикант, теж присідаючи поруч навпочіпки.
- Може, з даху звалився? - невпевнено припустив Сірий.
- Ні, - заперечив Воронін. - Не було ніякого шуму. Якби камінь скотився з даху, то ми мали б почути хоч якийсь тріск або гуркіт.
- То що ж, він із неба звалився, чи що?
- Саме так... майже за мить до того, як упав цей камінь, мені здалося, що я бачив якийсь темний силует, який пролетів угорі над нами, а потім почув тонкий свист, наче міна летить.
- Ну, у тебе й реакція! - схвально крекнув Сірий. - Я й збагнути нічого не встиг, як полетів кудись убік.
- Це просто інстинкти після війни.
- Так я не зрозумів, що ж це все-таки було? - перепитав музикант. - Невже хтось скинув на нас камінь?! Це що, жарти такі?
- А може, якийсь птах нічний ніс цей камінь і впустив? - пробурмотів Сірий. - Ну, припустимо...
- Вночі? Птах? - Воронін похитав головою. - Навіщо йому такий величезний камінь? До речі, уявляєш, яким має бути птах, щоб нести його в пазурах?!
- Але в такому разі, я не розумію, кому це потрібно і що це за жарти такі?!
- На жарт це навряд чи схоже...
На мить запанувала тиша, а потім музикант недовірливо перепитав:
- Невже нас хотіли... вбити?
"Не нас, а тебе" - мало не вирвалося у Вороніна, але він промовчав, не бажаючи ще більше лякати Сергія. Солдат помітив, що кругляк влучив точно в те місце, де за мить до нападу перебував музикант. Чомусь згадалася дивна поведінка господаря ресторану, який чомусь явно хотів їх напоїти
- Не знаю, - відгукнувся він. - Але здається, нам тут не дуже раді. Ти, Сергію, поки нас не буде, намагайся не тинятися на самоті містом, особливо в нічний час, і від спиртного краще взагалі відмовся, про всяк випадок.
- Я завтра зранку піду до радника з цивільного права і все розповім, - вирішив музикант. - Нехай він розбереться.
- Навряд чи це допоможе, - із сумнівом промовив Сірий. - Якщо він у курсі, то ніколи не зізнається. А якщо ні, то тим більше це нічого не дасть, тільки стривожить наших ворогів. Найкраще зробити вигляд, ніби ми повірили в те, що камінь випадково звалився з даху. А коли ми повернемося, то спробуємо все з`ясувати. Домовилися?
Музикант невпевнено знизав плечима і погодився.
Вечір виявився зіпсованим, тому трійця в тривожному мовчанні повернулася до гуртожитку. Попрощавшись до ранку, вони розійшлися по своїх кімнатах.
Далі буде