На поштовому візку
із серії "Сієста"
Я усівся, як слід на поштовому візку, взяв до рук віжки і чекав тільки візника. Наверху, у вікні третього поверху, стояла молода білява дівчина і дивилась на мене; мені було тепло від її погляду, і я поважно як віце-консул, сидів на своєму сидінні. Я намагався справити враження, дуже юного і потихеньку зняв пенсне. Мене сердило тільки те, що я не розписався лейтенантом у книзі для проїжджих.
В останню хвилину на сходинки виходить хазяїн і говорить, що мій візник перед цим поїхав вперед з натовпом англійців і щоб я сам доїхав до наступної станції. Це зовсім безпечно. Йєнс знає дорогу, на нього можна покластися.
Йєнс – це так звали коня.
Власне, було б більш вишукано, якби хто-небудь сидів позаду тебе, коли їдеш, подумав я; але з цим неможна було нічого зробити, я повинен був їхати без візника. Я кинув досить ніжний погляд вверх, у вікно третього поверху, і виїхав з двору.
Погода була теплою. Я розстібнув куртку і дав Йєнсу йти як йому хотілось. Незвичне похитування ресор заколисувало мене, і я нахилив голову, щоб сонце на спалило мені носа, і думав про чарівне обличчя на третьому поверсі. Бог знає, можливо вона вже спустилась донизу і подивилася в книгу для приїжджих. Погано, що я не наділив себе якимось чином чи титулом. Хіба я не міг назватися директором контори чи рантьє? Цілком би міг! Зайва скромність шкідлива.
Ми від’їхали від станції, мабуть-що, кілометрів сім-вісім, як раптом Йєнс зупинився. Він зупинився раптово, з таким виглядом, наче щось забув. Я не хотів йому заважати, його приватні справи стосувалися його одного. Окрім того, і погода була гарною, і дорога.
Так ми простояли десь з півгодини посеред дороги, не рухаючись, ніхто з нас не бажав порушити мовчанку. Я, як нічого не сталося, закурив трубку, подивився на годинника, взявся чистити штопор, що був у мене в кишені, і гаяв час як тільки міг, батіг я старанно сховав поміж колін. Простоявши ще деякий час Йєнс виставив, нарешті, вперед одну ногу, потім другу і знову пішов. Мені здалося, що у нього більш присоромлений вигляд, ніж раніше.
Спека посилювалась, я поник, мене знову долав сон, я почав бездумно в’язати вузли на віжках і почав мріяти про дівчину на станції. У неї були великі білі руки і дивний швидкий погляд, що пожвавлював її обличчя. Я був повністю захоплений нею. Для чого вона стояла там наверху і дивилася на мене? Я, мабуть, розбурхав її цікавість. Цілком імовірно, що вона тієї хвилини стояла і дивилася в книгу для проїжджих, так, не підлягало сумніву, що вона поспішала взнати, хто я такий. А я-то не залишив ніяких відомостей про себе, хоча вільно міг назватися натуралістом чи мандрівником – першовідкривачем.
Останній час я зовсім перестав звертати увагу на Йєнса. Важко і байдуже ступав він дорогою, тяг ноги по піску і здіймав без жодної потреби пилюку. На одному зі схилів він раптом опустив голову, пожував посилено вудила і знову зупинився. Сумнівів не могло бути, без найменшої сором’язливості він знову став на місці.
Я був настільки зайнятий думками про молоду дівчину, яку бачив у вікні, що минуло чимало часу, поки я помітив, що ми стоїмо. Тут я стрепенувся. «Можеш дякувати Бога і свого творця, що я тут сиджу і думаю і думаю зовсім про інше!» - сказав я йому голосно. Я раптом обурився і вже не міг приховувати свої почуття. Йєнс стояв нерухомо, з опущеною головою, наче задумався. Я потягнувся вперед, щоб огледіти дорогу, адже у нього під ногами могла лежати дитина, великий камінь, корінь, я обдивився навколо але нічого не помітив. Я підняв батога і вдарив ним Йєнса. Він не рухався з місця, але скинув голову вверх, як наче сказав: «Стережись!». Це мене розлютило. «Сам стережись!» - відповів я і ще раз його вдарив. Тоді він вперся ногами в землю з таким виглядом, наче має честь виступити перед цілим зібранням, і з нього вирвався якийсь звук. Більше він нічого не сказав. Я не хотів йому відповідати, я сказав собі: «Ні, дякую, сперечатися з конем я не збираюсь». Обурений, я мовчки відкинувся на сидіння і почав чекати, що буде далі. Я виїхав з дому не для того, щоби вступати з ким завгодно в суперечки.
Минула година, ми все ще стояли на місці, і мені було важко утриматися від насильницьких дій. Двічі я підводився у візку, але обидва рази мені вдавалося переконати себе сісти знову. Йєнс поводив себе дуже обережно, він не здіймав жодного шуму, не ворушився і навіть дихав зовсім тихо. Нарешті він підняв одну ногу і поставив знову. Здавалося він зморився стояти нерухомо. Він підняв другу ногу і знову поставив. Перш ніж я встиг повірити власним очам, я відчув, як возик дійсно котиться вперед, ми більше не стояли, ми знову їхали.
Я мовчав, я втратив дар мови. Візок котився все швидше і швидше, я бачив, як Йєнс робив кумедні рухи, він скакав. У своєму озлобленні я пробував переконати себе, що ми все ще стоїмо. «Ми стоїмо – звичайно ж, стоїмо! – говорив я. – Стоїмо, чорт забирай!» І я закрив очі, щоб не бачити, що ми дійсно рухаємося вперед.
Так пройшло достатньо часу, сонце почало сідати, і спека спадала, Йєнс знову йшов лінивим кроком. Я був обурений: він знищив мій радісний настрій, навмисне заставив втратити час, до наступної станції залишалося ще добрих півгодини, і я навряд чи встигну туди раніше, чим мій візник поїде звідтіля. Коли ми досягли вершини пагорба, я вирішив хоча б трохи надолужити втрачений час, я закричав на Йєнса і змахнув батогом, щоб привернути його увагу. Він підняв голову і подивився назад, як нібито він мене не зрозумів. «Я можу пояснити зрозуміліше!» - сказав я хльоснув його по стегнах.
Він зупинився.
Обдуритись було зовсім неможливо: Йєнс втретє стояв нерухомо.
Я міцно обхопив ручку батога і встав на візку, я твердо вирішив покінчити з таким ділом у відкритому бою, будь що буде. В останню хвилину я передумав. В цю мить я не відчував ні найменшого страху, я пішов би сміливо навіть на лева, але я одумався і випустив батога з рук. Не сказавши жодного слова про свої наміри, я виліз з візка, у мене були на цей рахунок свої міркування, без усякого сумніву, щось лежало у коня на шляху. Я стиснув кулаки, готовий до зустрічі з чим завгодно, і пішов вперед, до Йєнса. Я не побачив нічого і був розчарований, низько нахилившись, я уважно обстежив дорогу. Пісок – один пісок повсюди, єдине що я знайшов, був обгорілий сірник. Я повернувся і сів на своє місце, - треба бути рішучим і покласти цьому край!
Я страшно крикнув на Йєнса, замахнувся батогом і вдарив його. Йєнс брикнув задом, але залишився стояти. Так, це не допомогло, треба знову злізати. Я підійшов до Йєнса впритул і заглянув йому в морду. Продовжуючи упиратися, він зробив вигляд, що не помічає цього. Я став на коліна, подивився йому в очі і прослідкував напрямок його погляду. На що він дивився? Я був вражений – він, насправді, стояв і дивився на цей уламок сірника!
Мені стало соромно за нього. Як можна надавати таке значення якомусь там сірнику! Я обійшов декілька разів навколо візка, обдумуючи, як до нього звернутися.
І як тільки йому в голову прийшло спричиняти мені стільки труднощів? Хіба ми раніше домовлялися, що будемо зупинятися перед кожним сірником, який нам попадеться на дорозі? Чи вважає він таку поведінку гідною? Де його кінська совість?
Нічого на його морді не здригнулося.
Я пристав до нього з ножем до горла, я насміхався над ним, відкрито знущався над ним. Сірник, говорив я презирливо, добро, яке я в змозі роздарювати цілими пачками, йому зрозуміло? Бували дні, коли в мене повні кишені були набиті сірниками, хоча я і не схожий на багатія. Кинь сірника на землю, сказав я, попроси мене підняти його і побачиш чи я зроблю це?
На нього це ніяк не подіяло, він понурив голову і як і раніше дивився перед собою.
Я був роздратований до неможливості, у мене було таке враження, що він мене зовсім не слухає і робить вигляд, що зі мною не знайомий. Що мені було робити? Я ходив туди-сюди по дорозі, лаявся і в сказі знизував плечима. Тремтячим голосом я знову звернувся до нього і намагався вразити його доказами. Хіба цей сірник якийсь особливий? Чи занесений він, смію спитати, на карту світу? Чи не хоче він мене упевнити що цей незвичайний сірник, познайомитись з яким – істинне задоволення?.. Я кричав все голосніше і розмахував руками.
Нарешті Йєнс підняв голову, він зрозумів, що діло стає серйозним. Я хотів скористатися моментом, схопив віжки і усівся. Ну ось, нарешті, я можу їхати далі. Важливий тільки перший крок, підніми він одну ногу, за нею підуть і інші. Звичайно, ту ногу, яку він сам забажає, за ним право вибору. Ну?
Але Йєнс не зрушив. Він знову опустив голову і дивився перед собою. Тут я здався, я безсило поник. Тепер мені було зовсім однаково, як все це закінчиться. Я натягнув на себе попону і почав влаштовуватися на ніч. На Йєнса я більше не розраховував. Хто знає, скільки він ще тут простоїть? Хто взагалі може поручитися, що він рушить вперед? Сам чорт не пронюхає, чи збирається він зрушити з місця до завтрашнього ранку! У всякому разі, сказав я сам собі, я зробив усе, що міг, моєї вини тут немає, я умиваю руки.
Тут я бачу біля підніжжя пагорба поштовий візок, що їде мені назустріч, навіть Йєнс насторочив вуха і потихеньку заіржав, - це був мій візник, який їхав назад. Він зупинився і здивовано дивився на нас, тоді я зіскочив з візка і розповів йому, що зі мною сталося. Хлопець зразу ж розвернув свого коня і сказав що поїде попереду мене. Йєнс упертий, сказав він, Йєнса повинен, так би мовити, вести другий кінь.
Я знову сів до візка. Ця видумка їхати з провідником, з форейтором, була гідною людини з гарним положенням мені дуже сподобалась, по суті це було все одно, що їхати парою коней. Я забув і пробачив все те, що раніше сталося між Йєнсом і мною, до мене повернувся гарний настрій і я почав наспівувати пісеньку.
Дерева, камені і будинки пролітали в танці перед моїми очима в той час коли ми рухалися вперед. Так, на парі коней, я під’їхав до станції.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, 1889 рік.