Таємний біль
із серії "Сієста"
I
Я зустрів того ж самого чоловіка вчетверте. Він переслідує мене повсюди, я ніколи не можу бути впевненим, що він не вирине і не зустрінеться зі мною де-небудь в зовсім неочікуваному місці. Одного разу в Христианії я зустрівся з ним у своїй власній кімнаті, він зайшов туди раніше за мене, він стояв там, всередині…
Але дозвольте мені розповісти все з початку.
Вперше я зустрів його в Копенгагені. Це було на Різдво, в 1879 році, я жив десь в Кларебодерні.
Одного разу я сидів один у своїй кімнаті, - я пам’ятаю ясно, що я сидів і переписував якісь ноти, і мені це коштувало великої праці, так як я зовсім погано розрізняв ноти, - як раптом стукають у двері, легко, зовсім тихо, наче жіночою рукою; я кричу: «Заходьте!» - і входить якийсь чоловік.
Чоловік років тридцяти, блідий, з похмурим поглядом, вузькими плечима, вражаюче вузькими плечима, рукавичка у нього тільки на одній руці.
Він зняв капелюха, як тільки увійшов, його великі очі не відриваючись дивилися на мене весь час, поки він наближався до того місця, де я сидів і писав. Він вибачився за те, що увірвався до мене, він декілька раз бачив, як я входив і виходив з пансіону, і йому здавалося, що ми – старі знайомі. Чи не пам’ятаю я його по Хельсінгеру, (1) по поліційному відділку в Хельсінгері?
Я ніколи не бував у Хельсінгері, це, можливо, якесь непорозуміння…
Ні? Тоді, можливо, це було в Мальме. (2) Так, він тепер ясно згадує, що він зустрічав мене саме в Мальме…
Але я ніколи не був у Мальме…
Він назвав ще декілька місць, і кожного разу на мою негативну відповідь він говорив: «Почекайте! Я абсолютно впевнений, що ми зустрічалися, не можу тільки згадати де». Нарешті він назвав Христианію, і я допустив, що ми могли зустрітися там. Він вселив у мене сумнів і я не міг поручитися за те, що дійсно ніколи не зустрічав його в Христианії.
- Втім, у мене немає до вас жодного діла, - сказав він, - мені просто спало на думку привітати вас як земляка і старого знайомого.
Ми трохи поговорили, ми ні про що один одного не розпитували, а говорили про зовсім байдужі речі, які тепер повністю зникли з моєї пам’яті. Я згадую тільки, що його слова нерідко можна було зрозуміти по-різному, за ними щось ховалося, і взагалі цей чоловік справив на мене враження таємничого.
Коли він піднявся, щоб іти, він ще раз попросив вибачення за те, що прийшов, і сказав, між тим, такі слова:
- Я дуже скучаю, мені більше нічого робити. Інколи мені навіть спадає на думку подражнити поліцію, щоб якось убити час, але це занадто легко і не займає мене.
Говорячи це, він мав абсолютно серйозний вигляд, однак я все-таки прийняв цей жарт за жарт.
У дверях він обернувся, як наче раптово щось згадав, і запросив мене покататися з ним увечері «заради старого знайомства». Спочатку я відмовився, сам не знаю чому, але через хвилину я вирішив поїхати з ним. Останнє, що він мені сказав, було те, що я не повинен брати з собою грошей. Обережність ніколи не завадить, я можу залишити гроші на збереження хазяїну, сказав він. Я це не дуже зрозумів, але згодився і обіцяв чекати його о п’ятій годині біла «Коня». (3)
Залишившись один, я ненадовго задумався про цього чоловіка і його слова. Я знайшов дивним, що він прийшов до мене. І чому він сказав це, про гроші? Я був трохи здивований, але потім перестав про це думати, під час подорожей люди так швидко зближаються, незнайомець менше ніж за годину стає товаришем і другом. В призначений час я був біля «Коня».
Погода була теплою, а на вулиці така сльота, що нам прийшлося взяти екіпаж, верх був піднятий, а вікна закриті. Ми поїхали в західну частину Копенгагену, Ладегорен по Роліхедсвай, мимо водонапірної башти. На всьому цьому довгому шляху ми майже не розмовляли, до того ж екіпаж сильно торохтів. Коли ми переїхали через Грендальський міст і наближалися до Уттерслев-Маркен, незнайомець витяг з кишені шматок мотузки і почав ним гратися, уважно дивлячись на мене. В екіпажі достатньо темно, але я все ж таки гарно його бачу і що він робить. Ми сидимо поряд на сидінні і спостерігаємо один за одним. Раптом він говорить:
- Адже ви не боїтесь?
І зразу ж підносить мотузка до самого мого обличчя.
Я збрехав, я сказав тремтячим голосом:
- Ні, чого ж мені боятися?
Але я тремтів зі страху і думав, чи не смикнути мені зразу за шнурок дзвоника, щоб покликати кучера. Мене дратувало також, що він тримав цього мотузка у мене прямо перед очима, тому я підійнявся і пересів на переднє сидіння.
Так ми їдемо деякий час. Трохи згодом, він опустив очі і повільно сховав мотузка знову до кишені. Здавалось, він щось обдумує. Раптом він вирівнюється на сидінні, схвильовано показує на вікно екіпажу і говорить:
- Дивіться, дивіться – там!...
Я мимоволі повернув голову – і в ту ж мить щось холодне і вологе стиснуло мою шию. Негідник стояв, нахилившись наді мною, і своїми холодними пальцями стискав мені горло. Я не знаю, закричав я чи ні, думаю, що ні, справа в тому, що в цю мить в мені щось змінилось. До мене раптом прийшла думка що цей чоловік хоче тільки налякати чи попустувати наді мною, я був абсолютно впевнений, що він не збирається мене задушити. Тому я розлютився і з усіх сил штовхнув його. Але він міцно тримав мене. Я навпомацки пошукав шнурка від дзвоника у себе за спиною, знайшов його і смикнув. Але він продовжував мене міцно тримати, він добре чув деренчання дзвінка і все-таки не ослабляв хватки, деякий час ми боролися один з одним, йому вдалося поранити мені шию, з правого боку, біля самого вуха, його зухвалість не мала меж, він наніс мені рану цвяхом чи штопором, чимось, що встромив у мене, і це було дуже болісно. Нарешті мені вдалося звільнитися тим, що я почав несамовито бити його кулаками, я завдавав йому ударів один за одним, куди попало. В цю хвилину кучер відкриває двері, і тільки зараз я помічаю, що екіпаж стоїть.
- Будемо повертати? – спитав кучер.
Зовсім приголомшений, я вискочив з екіпажу. Мій супутник спокійно сидів на своєму місці, спокійно, як і раніше.
- Так, повернемо, - відповів він.
- А я назад піду, - сказав я, - їдьте з цим чоловіком, якщо бажаєте, до чортів!
- Підете? – спитав кучер. – Пішки?
Незнайомець нічого не сказав, на мене він не дивився. Тут я всерйоз розізлився, різко наказав кучеру їхати назад, знову вскочив до екіпажу і з люттю зачинив дверцята. Я був дуже збудженим і відчував себе сильним, надзвичайно сильним.
Я підсів до свого супутника занадто близько, намагаючись якомога більше зайняти місця і притиснути його в куток, всідаючись я ще й штовхнув його ліктем. Але він все це стерпів і не сказав жодного слова. Тільки тоді, коли ми вже їхали знову до Копенгагена, він сказав посміхаючись:
- Ви, мабуть, тепер, за це, заявите на мене?
Я не відповідав. Він поклав обидві ноги на мою шляпу, яку я кинув на переднє сидіння, щоб можна було сидіти в екіпажі вирівнявшись, він сильно вдавив каблуки в тулію, і я чув як вона тріснула. Я все більше і більше переконувався, що він лише хотів нагнати на мене страху, і я відчував себе приниженим.
- Але якщо ви хочете на мене донести, - продовжував він, - ви повинні це зробити негайно. О, я зникну раніше, чим мене схоплять! Запевняю вас, що ще до світанку я буду, можливо, у Сконе. Немає жодного сенсу! – Він ще багато говорив про те, як він вміє зникати в найкоротший час, але на останок він сказав: - А можливо, я і не подумаю зрушити з місця, можливо, завтра я буду мати честь розкланятися з вами на Естергаді.
Він сказав це, ніскільки не вихваляючись, тихим сумним голосом. Моя шляпа під його ногами все більше і більше перетворювалась на безформну масу.
Я відповів, нарешті, що при зустрічі буду мати честь зовсім його не помітити, пройти мимо нього, наче він пусте місце, а якщо він коли-небудь опиниться лежачим на моєму шляху, я пройду по ньому.
- Я не відкрию рота, щоби побачити вас повішеним, - сказав я, - я зневажаю вас і не хочу навіть викинути вас з вікна екіпажу.
Втім, цього я і не міг зробити, але все-таки я сказав це, як говоряться такі речі. Він стерпів і це.
Біля «Коня» ми обидва вийшли. Я пішов своєю дорогою, а він залишився розраховуватися з кучером, я пішов додому з непокритою головою…
Це був перший раз, що я зустрівся з ним. До цього дня у мене є на шиї відмітина на згадку про цей вечір.
II
Три чи чотири роки по тому я здійснював невелику подорож по Германії, я їхав з Гамбургу до Бремерхафену. Я приїхав на вокзал за десять хвилин до відправлення поїзду і тому міг не поспішати. Я йшов вздовж поїзду, відшукуючи собі гарне місце і дійшов майже до паровоза. Тут якийсь чоловік махає мені з вікна купе, і я побачив, на своє велике здивування, що це «мій старий знайомий» по тій поїздці в Копенгагені, чоловік з чорними очима. Я зразу ж пізнав його.
Я мимоволі здригаюсь, відчуваючи себе неприємно зачепленим, і проходжу мимо його купе. Але коли я йду далі, мені раптом приходить в голову, як би він, чого доброго, не подумав, що я його боюсь, до того ж ставши на декілька років старше, я в жодному випадку не хотів уникати цього цікавого чоловіка. Тому я повертаю назад, як би все ще відшукуючи собі місце в поїзді, і зупиняюсь, байдуже і нібито випадково, перед його купе. Я відчиняю двері і заходжу.
Купе було пустим. Окрім нього, там нікого не було.
Я пройшов мимо нього… і він злегка підібрав ноги, щоб дати мені пройти, при цьому він глянув на мене так, як наче ніколи раніше не бачив, але я був впевнений, що декілька хвилин тому він помахав мені рукою. Я навіть мимохіть доторкнувся до шляпи і злегка уклонився, але він не відповів.
Я сів у кутку. Я був злим на себе за цей уклін і збирався з силами, щоб виявити до нього повну байдужість. Він ніскільки не постарів з тих пір, як я його бачив, але одягнений він був зовсім інакше. Першого разу він був одягнений дуже красиво, майже елегантно, тепер на ньому був звичайний світлий грубий дорожній костюм. Його шкіряний чемодан стояв перед ним на протилежному сидінні.
Пролунав дзвінок, і поїзд рушив.
Я усівся якомога зручніше і простяг ноги на сидінні. Так я просидів, мабуть, з чверть години. Я робив вигляд, що не помічаю свого супутника. Він, здавалося, сидів заглиблений у роздуми.
Раптом він виймає з кишені сумку з клейонки, щось на кшталт футляру, схожого на сумку з перев’язувальним матеріалом, відкриває цю сумку, виймає звідтіля якісь заіржавлені інструменти і починає їх роздивлятися, один за одним. Це були якісь дивно загнуті предмети, одні плоскі, другі круглі, тонкі і товсті упереміж. Я ясно бачив, що це був набір відмичок. Він і сам не приховував що це таке, навпаки, він крутив ці залізяки в руках, повертаючи їх так, як наче він вставляє їх в замок, він спробував також відкрити свій власний чемодан з допомогою деяких із них. Здавалось, він навмисне хотів показати мені, для чого служать ці крючки. Я сидів і дивився на все це.
«Бережись, - подумав я про себе, - він зовсім відкрито насміхається над тобою, за цим щось приховується, він хоче на щось тебе викликати!»
Пройшло декілька хвилин. Тоді він дістає з кишені маленький блискучий напилок і береться чистити ним відмички прямо у мене на очах. І кожного разу, коли очистить одну з них до блиску, він кладе її на сидіння біля себе. Зауважте тепер, як я сидів: простягши ноги на його сидінні, так що мої черевики майже торкалися його одягу. Він сидить, як і раніше, і чистить.
Потім він байдуже і наче задумливо кладе тільки що відчищену відмичку мені на ноги і береться за іншу. Цей чоловік кладе на мене свої відмички, а я сиджу і дивлюсь на це. Я не рухався і чекав, щоб він зробив це ще раз. І дійсно, він поклав ще одну і ще одну відмичку мені на ноги, в міру того як він закінчував їх чистити, він поводився зі мною, як з подушкою, як з частиною сидіння. В решті-решт, на моїх ногах лежало в ряд чотири чи шість цих вигнутих штучок.
Тоді я встав, не різко, але якраз достатньо швидко для того, щоби скинути їх на підлогу так, щоб він не зміг мені завадити. У мене була лише одна думка: відплатити йому за його глибоке презирство.
Він нічого не сказав, коли відмички впали на підлогу, він мовчки підняв їх одну за одною.
В цю мить зайшов кондуктор. Я зі здивуванням побачив, що мій супутник і тепер не подумав сховати свої речі, весь час, поки кондуктор був в купе, він тримав їх на виду і, тільки коли той пішов, сховав сумку з усім що в ній було знову в кишеню. Здавалось, він прямо чекав випадку, щоби виставити напоказ свої небезпечні інструменти.
Потім ми їдемо ще десь з півгодини, минаємо станції, зупиняємось, їдемо далі – мій супутник сидить весь час мовчки. Я навмисне поводив себе так, як наче був один в купе, знову простягнув ноги на сидінні, голосно позіхав і час від часу наспівував, - все це тільки для того, щоб показати йому свою повну байдужість, але він, здавалося, нічого не помічав. Я закурив сигару і кинув палаючого сірника йому на руку, я кинув в його бік так недбало, як наче в тому кутку нікого не було, і бачив, що попав йому на руку, але він ледь ворухнув ротом, він злегка скривив губи, наче хотів посміхнутися, і залишився спокійно сидіти.
Коли ми так проїхали так ще деякий час, він раптом виглянув у вікно, як наче впізнав цю місцевість, швидко встав і схопився за ручку свого чемодана, так він простояв декілька хвилин, поки поїзд не зупинився на маленькій станції. Тут він вклоняється іронічно глибоко, незвичайно глибоко, не дивлячись на мене, і, не кажучи ні слова, відступає на крок чи два, знову уклоняється, широко посміхаючись, повертається і йде з вагону. Він зразу ж знайшов носія для свого багажу і пішов.
На протязі всієї поїздки він жодного разу не заговорив зі мною і не подивився мені в обличчя.
І знову пройшло декілька років, три роки, і я знову зустрів його – в потайному місці на одній з бокових вуличок Нью-Йорка, у гральному притоні.
Я прийшов туди раніше, я сидів біля рулетки, коли він зайшов. Коли слуга підійшов до нього взяти пальто, він заперечливо похитав головою, але невдовзі він все таки зняв шляпу і тримав її в руці. Він пішов прямо до столу з рулеткою.
Йому дали місце, і він зразу ж почав грати, мені здавалося, що він слідкує за моїми ставками з більшою цікавістю, чим за своїми. Я весь час програвав, я ставив на чорне і на подвійний номер, тільки на чорне і на подвійний номер, і програвав кожного разу. Можливо, саме це його так і цікавило.
І раптом через стіл говорить мені на норвезькій мові:
- Хіба ви не бачите, що вас обдурюють?
Він ризикував, що його слова зрозуміють окрім мене і інші, і в такому випадку це могло йому вартувати пролитої крові, але він все-таки сказав це досить голосно, дивлячись на мене впритул.
Я зробив вигляд, що не чую його, я продовжував грати як і раніше, незмінно ставлячи на той самий номер і на той самий колір. І все так само програвав. Від злості мене кинуло в жар; якщо цей чоловік ще раз втрутиться в мою гру, я вирішив звернутися до круп’є. Я був розсерджений і збуджений; не могло буди сумніву, що мене обдурюють, я це бачив і сам: круп’є тримав в руці ключ, який він крадькома підносив до стрілки кожного разу, коли вона повинна була зупинитися, і мені вже за декілька ставок до цього подумалось, що в цьому ключі сховано магніт; але я не бажав ні на кого звертати уваги, я продовжував грати і програвати.
Тоді мій незнайомець говорить, звертаючись до круп’є:
- Сховайте цього ключа до кишені!
Він говорив холодно і наказово, і круп’є зразу ж його послухався; він тільки відповів: «Це ключ від каси, і я його тримаю в руці для зручності». Але він все-таки негайно послухався. Я спалахнув, мене обурило, що він послухався, і я кинув свої останні десять жетонів на чорне і злий піднявся з місця. Я пішов, не дочекавшись кінця гри.
Потім я не зустрічав цього чоловіка до минулої зими в Христианії. Я жив тоді на Сент-Хансхауген, моя кімната була на самому верху, на п’ятому поверсі. Коли я одного разу повернувся після обіду, мій таємний знайомий стояв посеред моєї кімнати; ключ у дверях стирчав ззовні, і він, не довго думаючи, увійшов. Без зайвих церемоній він простягає до мене руку і просить 16 крон – шістнадцять крон! – дякує, двічі низько кланяється і йде до дверей. Тут він зупиняється і говорить:
- Боже милостивий, які ж ви дурні!
Він говорить це, стоячи обличчям до дверей і дуже презирливим тоном.
Мене охоплює колишня злість, і я роблю до нього декілька кроків. Бачачи, що він збирається відчинити двері і зникнути, я не витримую і говорю:
- Стійте! Ви нічого тут у мене не украли?
Я говорю це спеціально, щоб образити його; я зовсім не думав, що він взяв у мене що-небудь, але я хотів його принизити.
Сказане мною не справило на нього ніякого враження; він не розсердився, мої слова його не зачепили, він тільки повернувся до мене і здивовано спитав:
- Украв?
Потім він без подальших розмов сів на стільця, розстебнув пальто і витяг з кишені спочатку якісь папери, серед яких я помітив путівник, а потім маленький червоний гаманець, набитий грошима, туго набитий грошовими купюрами, можливо багатьма сотнями крон, і простягнув його мені.
- Що у вас тут є, щоб я міг його вкрасти? – сказав він і посміхнувся.
Я знову був переможений. Цей чоловік завжди торжествував наді мною, принижував мене, кидав у нікчемність. Коли він встав і пішов, я нічого не зробив, навіть не відкрив рота, щоб затримати його. Я дав йому піти. І тільки коли я почув його кроки на сходах, далеко, декількома поверхами нижче, мені спало на думку зробити що-небудь; я стрімко відчинив двері і люто зачинив їх знову, так що загриміло на весь будинок. Ось усе, що я зробив.
Мої шістнадцять крон він з презирства до мене просто - напросто залишив. Я знайшов їх на стільці, на якому він сидів. Від обурення та приниження я не чіпав їх декілька днів, маючи надію, що він повернеться і побачить, що я їх не взяв.
Пізніше я узнав, що він побував у моїх квартирних хазяїв і поводив себе дуже дивно. Мій хазяїн, поліцейський констебль, не захотів з ним мати справу; у нього навіть склалося враження, що той трохи не в своєму розумі. Серед іншого цей настирливий незнайомець хотів придбати старовинний голландський кофейник з міді, який стояв на плиті, і ніяк не міг змиритися з тим, що йому відмовили.
Ось окремі риси з історії моїх зустрічей з цим дивним чоловіком. Останнього часу я навчився думати про нього без злості; він дуже мене цікавить; я все ще чекаю зустрічі з ним. Для мене раптом все стало ясним, я думаю, що зрозумів його сутність і дещо у його безглуздій поведінці. Справа в тому, що декілька місяців назад я зустрівся з другою людиною, з однією тридцятирічною жінкою, яка розповіла мені дещо про себе, що навело мене на слід. Вона одного разу вчинила правопорушення, яке загрожувало їй сидінням на хлібі і воді декілька днів, і це порушення зовсім вибило її з рівноваги. І це не через докори совісті, не через розкаяння в своєму малому гріху, але внаслідок незрозумілої потреби бути викритою. Свого часу вона прямо сама намагалася накликати на себе підозру у скоєному, але це ні до чого не призвело. Те, що їй вдалося уникнути викриття, зробило її необережною, зухвалою; їй було неприємно, що її ніяк не схоплять, не дивлячись на те, що вона зробила для цього все; вона пускалася на всякі хитрощі, щоб утруднити приховування своєї таємниці; вона навмисно прагнула викликати на себе підозри. Але ніщо не допомагало, нікому не спадало на думку донести на неї.
Деякі подробиці її розповіді навели мене на думку про мого таємного знайомця, про чоловіка з чорними очима. Він, безсумнівно, надіявся кожного разу, що своєю поведінкою примусить мене заявити на нього до поліції. Але він цього не досяг.
Непересічна особистість, але дивна і напрочуд зламана душа. Чоловік, що відчуває душевні муки, можливо, навіть, страждаючий від того, що таємниця, яка могла би його згубити, нажаль, ніколи не буде розкрита.
Примітки:
1)…Хельсінгер (англ. Єльсінор) – місто в Данії, на о. Зеландія у амті Фредеріксборг. Порт а протоці Ересунн. Королівський замок Кронберг (16 ст.), оспіваний В Шекспіром в трагедії «Шекспір».
2)…Мальме…- місто на півдні Швеції, не східному березі протоки Ересунн. Третє за чисельністю місто країни. Вперше згадується в 12 ст. В 15-16 ст. – найбільший центр торгівлі оселедцем. Швидкий промисловий розвиток з другої половини 19ст.
3)… «Кінь»…- розмовна назва кінної статуї короля Християна V на Новій Королівський площі в Копенгагені.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, 1891 рік.