Шахрай з шахраїв
з рубрики / циклу «КНУТ ГА́МСУН»
Милий читачу!.. Я зустрів цього чоловіка на кладовищі. Я аніскільки не намагався завести з ним розмову – це він зразу вчепився в мене. А лиш присів на лавку, де вже сидів він, і спитав:
- Не заваджу?
З цього все і почалося.
- Ви ніскільки не завадите, - відповідав він, посунувшись, щоб звільнити для мене місце. – Я просто ось так сидів і дивився на це мертве царство.
Жестом руки він показав на могили.
Діло було на Христовому кладовищі.
Чим більше розгорявся ранок, тим жвавіше ставало навколо, один за одним приходили каменярі і робітники, старий сторож вже сидів у своїй будці і читав газети. Повсюди можна було бачити жінок в чорному, вони саджали або поливали квіти, підстригали траву що занадто виросла. А в кронах великих каштанів щебетали птахи.
Я ніколи раніше не бачив його. Це був високий, широкоплечий молодий чоловік, неголений, в пошарпаному костюмі. Складки на лобі, гучний голос, звичка лукаво підморгувати співбесіднику надавали йому, як говориться, «солідний і досвідчений» вигляд.
- Ви не з наших місць?
- Я не був вдома дев’ять років, - відповідав він.
Відкинувшись назад, він витяг ноги і оглянув кладовище. З кишені піджака у нього стирчали німецькі і французькі газети.
- Як сумно на такому ось кладовищі, - сказав він. – Скільки мертвяків на одному п’ятачку. Скільки витрачено сил, і який нікчемний результат.
- Ви про що?
- Тут військове кладовище.
«Ага, він за вічний мир!» - подумав я. Він продовжував:
- Але найганебніше цей культ смерті, цей спосіб оплакування мертвих… Марна доброчесність…
Похапливо махнувши рукою, він зручніше влаштувався на лавці.
- Чи відомо вам, що в граніті, установленому на цих могилах, прихований великий капітал? Тут розкидають по піску дорогі квіти, роблять лавки, на яких зручно сидіти і плакати; споруджують, наче поклоняючись язичницьким ідолам, священні камені із глиб, добутих в кар’єрах Грефсеносена, - справжнє багатство, перетворене в камінь. Єдиний у місті острівець, якому не загрожує банкрутство, - це кладовище… Чи не правда, що тут є над чим задуматись, - продовжував він. – Одного разу вкладений сюди, цей капітал залишиться тут навіки, він недоторканий, тому що мертвий. Однак він, як і раніше, вимагає опіки, точніше, нагляду, вимагає сліз, квітів, що лежать і в’януть на усіх піщаних горбках. Одні вінки часто коштують до півсотні крон за штуку.
«Він соціаліст! – подумав я. – Мабуть, якийсь бродячий підмайстер, що побував за кордоном і який навчився там обурюватися проти капіталу, - та тільки який вже тут капітал!»
- Ви теж нетутешній? – спитав він.
- Так.
Він знову відкинувся на спинку лавки і, задумавшись, все моргав і моргав.
Мимо пройшли, благоговійно перешіптуючись, старенький зі старенькою, обоє з ціпками, згорблені, - мабуть-що, поспішали до могили своєї дитини. Налетів вітер; здіймаючи вихори пилу і квіткового сміття, ледве чутно шелестіло опале листя, кружляючи доріжками і спалахуючи на сонці.
- Бачите, - раптом сказав він, не змінюючи пози, тільки блиснувши очима, - бачите он ту даму, яка йде нам назустріч? Подивіться на неї уважніше, коли вона порівняється з нами.
Що ж, це було не важко. Вона ледве не зачепила мене краєм свого чорного плаття, а вуаллю торкнулася наших капелюхів. За нею йшла маленька дівчинка з квітами в руках, а за тією жінка з садовими граблями і лійкою. Всі троє зникли за поворотом, що вів до нижньої частини Христового кладовища.
- Ну як? – спитав він.
- Що?
- Ви нічого не помітили?
- Нічого особливого. Вона подивилася на нас.
- Прошу вибачити – вона подивилась тільки на мене. Ви посміхаєтесь, ви готові запевнити мене, що не будете зі мною сперечатись. А діло обстоїть ось як: декілька днів тому вона саме таким же чином пройшла мимо мене. Я сидів на цій же лавці і розмовляв з могильником, намагаючись заронити в його ум хоча б краплю сумніву у добропорядності його ремесла…
- Для чого ж?
- А для того, що він копає землю без усякої користі, навпаки, з величезною шкодою для всього живого, що годується землею.
«Ось воно що - ти, значить, бідний заблукалий вільнодумець! – подумав я. – Хіба Господь хоч би коли забороняв ховати в землі мертвих? Так, приятелю, ти починаєш мені набридати!» Подумав я мовчки.
- Я сидів ось на цьому самому місці і розмовляв з могильником. «Це гріх», - сказав я. Дама якраз проходила мимо, почувши мої слова, вона обернулася, глянула на мене. Як я тільки посмів заговорити в цій священній обителі про гріх? До речі, бачили ви ту стареньку з лійкою і граблями в натруджених руках? І чи помітили ви, як вона зсутулилась? Ця жінка буквально доконала себе тяжкою працею, рік за роком розриваючи і калічачи землю – джерело життя. І ще – бачили ви? – ця поважна дама йшла до могили, щоб там віддатися своїй скорботі, а старенька йшла за нею на відстані трьох кроків. Втім, я не про те. А бачили ви, що було в руках у дівчинки?
- Квіти.
- Камелії. Троянди. Бачили? Квіти по кроні за штуку. Благородні квіти, що відрізняються особливою чутливістю: як тільки сонце починає припікати, вони гинуть. Дня через чотири їх викинуть за огорожу кладовища, тоді їх замінять новими.
Тут я вирішив заперечити вільнодумцеві – я сказав:
- Як – не - як, а піраміди були дорожчими.
Мої слова не справили на нього належного враження. Мабуть, він вже багато разів чув це заперечення.
- В ті часи не знали такої потреби, - сказав він. – До того ж Єгипет був житницею всієї Римської імперії, а світ ще був далеко не таким тісним. Мені дещо відомо про те, який він тісний тепер. Я не сам це випробував, це було з іншим чоловіком. Але я впевнений: одна справа – піраміди в пустелі, інша справа - сучасна доглянута могила. Огляньтеся навколо! Сотні могил, пам’ятників, що коштували величезних грошей, гранітні плити з Грефсеносена по три крони шістдесят ере за лікоть, дерен із Екеберга по дві крони п’ятдесят ере за шість квадратних футів. Я вже не говорю про написи, про витонченість самих обелісків, поліровані вони чи неотесані, суцільні чи складені з кусків, червоні, білі, зелені. Але ж ні, ви тільки подивіться на цю купу дерену! Могильник сказав мені: торгівля йде на повну силу, дерен тепер майже неможливо дістати. А ви тільки подумайте, що таке дерен для землі – адже це життя.
На це я заперечив, що якщо вже і говорити про життя, то неприпустимо зовсім позбавляти його ідеального початку. Якщо люди купують трохи дерену для своїх дорогих померлих, значить, це має якесь етичне значення. До речі, я і сьогодні думаю точно так же само.
- Чи бачите, - різко відповів мій співбесідник, - тут день у день витрачаються гроші, на які можна було б прогодувати не одну сім’ю, ростити дітей, врятувати від смерті багатьох калік. Я знаю: та молода жінка сидить зараз на могилі, зариваючи в землю камелії, які коштують рівно стільки, скільки коштують два дитячих платтячка. Коли скорбота така заможна, це вже розпуста.
Так, без сумніву, переді мною соціаліст, а можливо, навіть ще й анархіст, який любить знущатися над серйозними речами. Слухати його з кожною миттю ставало все нудніше.
Він продовжував:
- А он там сидить чоловік, сторож. Він читає по складах газету. Але чи відомо вам, які його інші обов’язки? Він повинен стерегти могили. Культ мертвих тримається на суворому порядку. Сьогодні, прийшовши ось сюди, я сказав йому: якщо я тільки побачу дитину, що краде з могили квіти, щоб на отримані гроші купити собі підручник, якщо яка-небудь худенька, забита дівчинка стягне камелію, щоби, продавши її, поїсти досита, я не видам її, я їй допоможу. «Це гріх», - заявив сторож. Гріх, сказав старий. Одного прекрасного дня на вулиці до вас підходить голодна людина, він просить вас сказати йому, котра тепер година. Ви дістаєте свого годинника – тільки зверніть увагу на його погляд! Він блискавично вихоплює у вас годинника і втікає геть. У вас є два рішення. Ви можете сповістити про пограбування до поліції – і через декілька днів вам повернуть годинника, знайдені в якому-небудь ломбарді; можливо, через добу розшукають також і крадія. Є і інше рішення. Ви можете змовчати… Сказати по правді, я дещо зморився. Я сьогодні не спав усю ніч…
- Ось як, ви зморились. Що ж, день вже почався. Мені пора братися за роботу.
Я встав, збираючись піти.
Він показав на море і причал.
- Я обійшов там внизу всі портові вулички, хотів узнати, як сплять ночами нужда і розпуста. Але ви тільки послухайте, які дивні речі відбуваються на світі.
Якось раз увечері, дев’ять років тому назад, коли я сидів ось тут, - здається, навіть на цій самій лаві, - стався випадок, якого я ніколи не забуду. Було вже досить пізно, всі відвідувачі залишили кладовище, тільки каменотес он там, трохи далі, лежав на животі на мармуровій плиті, висікаючи на ній надпис. Але і він в решті-решт, теж закінчив роботу, одяг куртку, розсував по кишенях інструменти і пішов. Здійснявся вітер, зашуміли каштани, і величезний залізний хрест, що стояв ось тут поряд, - тепер його як наче вже немає, - ледь примітно захитався від вітру. Я також застібнув куртку і вже збирався йти, коли он з-за того повороту з’явився могильник. Він був без піджака, без шапки і, проходячи мимо, квапливо запитав, чи не попадалась бува мені на очі маленька дівчинка в жовтенькому платтячку і зі шкільним ранцем.
- Ні, наче не попадалась. А що сталося?
- Вона вкрала квіти, - сказав могильник і квапливо пішов геть.
Нерухомо сидячи на лаві, я дочекався його повернення.
- Найшли дівчинку?
- Ні. Але я запер ворота.
Він задумав справжню облаву, дівчинка, без сумніву, ще бродить по кладовищу і тепер треба лиш серйозно взятися за діло. Це вже третій випадок крадіжки квітів за один день. І займаються цим школярки, пронирливі дівчатка, які відмінно знають, що це гріх. Для чого? А вони продають ці квіти, створюють з них букети і продають. Милі дівчатка, чи не правда?
Я пішов з могильником і деякий час допомагав йому шукати дівчинку. Але вона спритно сховалася. Тоді ми взяли з собою сторожа і почали шукати її втрьох, але не знайшли. Згущалися сутінки, і ми полишили пошук.
- А з якої могили украли квіти?
- Он з тієї. До того ж ще й з дитячої могилки! Ні, ви тільки подумайте!
Я підійшов до могилки. Виявилось, що вона мені знайома, я добре знав маленьку покійницю, адже ми поховали її тільки сьогодні вранці. Квіти з могилки і насправді щезли, навіть ті що я сам приніс. Від них не лишилося і сліду.
- Треба пошукати ще, - сказав я іншим, - яка підлість!
Могильник, власне кажучи, зовсім не зобов’язаний був цим займатися. Він допомагав нам просто з любові до мистецтва. І втрьох ми відновили пошуки. І раптом – он там, біля повороту – я побачив крихітну людинку, дівчинку, яка зіщулившись, сиділа на землі позаду величезного полірованого обеліска на могилі бригадного лікаря Віта і уважно дивилась на мене. Вона так зіщулилась, що її шийка зовсім сховалася в плечах.
Все ж таки я узнав її. Це була сестра маленької покійниці.
- Що ж ти так пізно сидиш тут, маленька? – спитав я.
Вона не відповіла мені і як і раніше сиділа не рухаючись. Я допоміг їй встати, взяв її ранець і запропонував провести її додому.
- Твоя сестричка Ганна зовсім не бажає, щоб ти через неї так пізно засиджувалась тут, - сказав я.
Тоді вона пішла зі мною. Я з нею заговорив:
- А ти знаєш, що якась зла дівчинка украла квіти з могили нашої Ганни? Якась маленька дівчинка у жовтому платтячку, ти її не помітила? Нічого, ми її все одно знайдемо.
Вона так само мовчки йшла поряд зі мною.
- Спіймали! – раптом закричав могильник. – Ви спіймали крадійку!
- Що таке?
- Як – що? Ви ж тримаєте її за руку!
Я не міг приховати усмішку.
- Ви помиляєтесь. Яка ж це крадійка! Це ж молодша сестричка тієї самої дівчинки, яку ми сьогодні тут поховали. Її звати Еліна, я її добре знаю.
Але могильник стояв на своєму. І сторож теж пізнав дівчинку, а особливо по червоному рубцю на підборідді. Вона украла квіти з могили своєї сестри – бідняжці навіть нічого було сказати у своє виправдання.
Врахуйте: я давно знав обох сестер, ми багато років жили в одному і тому ж бідному задньому дворі, і вони частенько гралися під моїм вікном. Бувало, вони люто сварилися і билися, але все ж таки вони були гарні дівчатка і завжди заступалися одна за одну. Навряд що хтось зміг їх цьому навчити, їхня мати була поганою жінкою, яка й додому майже не заглядала, а свого батька – до речі, у них були різні батьки – вони ніколи і в очі не бачили. Дівчатка жили у старій халупі, не набагато більшій чим ота могильна плита, моя кімната була розташована прямо навпроти неї, і часто, стоячи біля вікна, я заглядав у їхню комірку. Найбільш тямущою із них була Ганна; на декілька років старша від сестри, вона звикла піклуватися про все, як доросла. Це вона завжди діставала бляшану коробку з хлібом, коли сестрам хотілося їсти, а влітку, коли на задньому дворі стояла жара, Ганна придумала прикріпити до віконця стару газету, щоб хоч якось сховатися від гарячих сонячних променів. Скільки разів я бачив, як вона перед тим, як іти до школи перевіряла, чи вивчила сестра свої уроки: Ганна була серйозною дитиною, що передчасно подорослішала і, вірно, тому що прожила зовсім недовго.
- Давайте заглянемо до ранця, - сказав могильник. І справді, в ньому лежали квіти. Я навіть пізнав свої власні камелії.
Що я міг сказати? А маленька грішниця стояла поряд і сердито дивилася на нас. Я почав смикати і розпитувати її, але вона мовчала. Тоді могильник, пробурмотівши щось про поліцію, забрав дівчинку з собою.
Коли ми підійшли до воріт, вона, здається, раптом усвідомила, що їй буде, і спитала:
- А куди ви мене ведете?
Могильник відповів:
- У відділок.
- Я нічого не крала, - сказала вона.
Але хіба вона не вкрала квіти? Адже вони лежали у неї в ранці, ми самі бачили. І все-таки вона перелякано повторила, що нічого не украла.
У воротях Еліна зачепилася рукавом платтячка за замок, і рукав ледве не відірвався. Під ним біліло худеньке плече.
Всі пішли до відділку, і я пішов з ними. Дали покази, але, наскільки мені відомо, Еліні тоді нічого не зробили. А сам я її більше не бачив, тому, що виїхав і не повертався сюди цілих десять років.
Але за цей час я помітно порозумнішав. Ми тоді поводили себе як останні дурні. Звичайно, Еліна не украла ті квіти, але що, якби вона це і насправді зробила? Я хочу сказати: чому б їй цього і не зробити? Де це бачено, щоб так розправлялися з дітьми, - хоча жоден суддя не осудить нас за це: ми просто схопили її і потягли на очну ставку із законом. І ще ось що я вам скажу: я знову бачився з Еліною і можу відвести вас до неї.
Він помовчав.
- Якщо ви здатні зрозуміти те, що я зараз розповім, слухайте! «Знаєш що, - говорила хвора дівчинка, - я скоро помру і тоді принесуть квіти, можливо, навіть купу квітів; вчителька обов’язково пришле букет, а добра старенька Бендіке, можливо, навіть цілий вінок».
Ця хвора дівчинка мудра, наче яка-небудь старенька, вона так швидко виросла, що всі життєві сили її вичерпалися, а хвороба ще більше розвинула її розум. Коли вона говорить, друга, менша сестра, змовкає, намагається все зрозуміти. Сестри живуть в своїй халупі одні, їхньої матері ніколи не буває вдома, але тітонька Бендіке частенько присилає їм їжу, і, значить, їм уже не загрожує голодна смерть. Сестри тепер ніколи не сваряться, вже давно, дуже давно вони перестали битися, а про свої колишні сутички під час ігор вони і думати забули.
Якими б гарними не були квіти, все ж і вони в’януть, - повторювала хвора. А зів’ялі квіти не красять могилу. Мертвій їх вже не побачити, і тепла від них теж ніякого. А ось чи пам’ятає Еліна черевики, які вони одного разу якось бачили в пасажі? До чого ж теплі були ті черевики!
Еліна відмінно їх пам’ятала. І щоб показати сестрі яка вона пам’ятлива, вона докладно описала їй ті черевики.
Тепер вже й до зими недалеко. Уже сильно тягне з підлоги із-під вікна, і ганчірка, що сохла он на тому цвяхові, затверділа від холоду. Якраз час Евеліні купити собі ті черевики.
Сестри дивляться одна на одну. Не така вже й дурна Евеліна, щоби сприйняти ці слова всерйоз.
Ні, правда, для цього треба тільки взяти сестрині квіти і продати їх. Це можна зробити. У неділю на вулицях завжди багато людей, і вони з радістю куплять квіти.
Як часто люди поспішають по місту з квітами в петлицях, а дуже часто чоловіки роз’їжджають у прольотках теж з квітками в петлицях. Так вони неодмінно куплять у Еліни квіти.
Еліна спитала, чи не можна їй купити собі капелюшка.
Звичайно, можна, якщо залишаться гроші. Але спершу нехай купить собі черевики.
Так вони і домовились. Нікому до цього не було ніякого діла, сестри самі все це придумали. Тільки б Еліні встигнути забрати квіти увечері того ж дня, не то вони зів’януть.
Скільки їй було років, тій хворій дівчинці? Мабуть, дванадцять – тринадцять. А взагалі-то роки нічого не вирішують. У мене була колись сестричка – вона ще ось такою крихіткою вивчала грецьку мову!
Але Еліна не так вже й легко виплуталась з тієї історії. Ніякого покарання їй не призначили, в поліції вона відбулася легким переляком, але ж могло бути і гірше. Але тут за неї взялась учителька. А взятися за яку-небудь дитину – значить виділити її серед інших, невсипно слідкувати за нею, спостерігати за нею нишком. Бувало, вона підкличе до себе Еліну на перерві:
- Еліно, дитинко, почекай трохи, мені потрібно з тобою поговорити!
І ось Еліну наставляють лагідно і твердо, знову і знову нагадуючи їй той випадок, вимагаючи, щоб вона молила Бога про прощення.
І тут в ній щось зламалося.
Еліна стала млявою і байдужою, до школи приходила невмитою, забувши вдома підручники. Оточена недовір’ям, переслідувана пронизливими поглядами, вона вся зіщулювалась при зустрічах з учителькою, боялась дивитися людям у очі. Вона засвоїла звичку озиратися крадькома, що надавало її обличчю злодійкуватий вираз. І ось, нарешті, для неї настав день конфірмації, і тут пастор заготовив для неї проповідь про те, що значить согрішити проти однієї з божих заповідей, і всі сусіди взялися судити про неї, що, мовляв, з неї вийде. І вона втекла від своїх сусідів, зі своєї крихітної халупи. Над містом сяяло сонце, люди тинялися вулицями з квітками в петлицях, і сама вона також поспішала за місто в прольотці…
Сьогодні вночі я знову зустрів її. Вона проживає он там внизу; стоячи у воротях, вона пошепки гукнула мене. Їй не вдалося уникнути зустрічі зі мною, я почув її голос і узнав червоний рубець на обличчі. Але як же вона розповніла!
- Йди сюди, я тут, - сказала вона.
- Та я теж тут, - відповідав я. – Як ти виросла, Еліно!
Виросла? Що це ще за розмова? Ніколи їй зі мною ляси точити. Якщо мені неохота йти до неї, то немає чого тут і тинятися, тільки інших відлякувати.
Я назвав себе, заговорив про наш задній двір, про маленьку Ганну, про все, що раптом спало мені на розум.
- Пішли до тебе і там поговоримо! – сказав я їй. Коли ми увійшли, вона спитала:
- Вино поставиш?
Ось вона якою тепер стала.
- Подумай тільки, якби з нами була Ганна! Ми знову б сіли утрьох і почали б говорити про все на світі.
Еліна оглушливо зареготала:
- Що за дурню ви несете? Ви що, впали в дитинство?
- Невже ти забула Ганну? – спитав я. Вона дратівливо сплюнула.
З чого це я заговорив про Ганну? Чи не уявляю я що вона все ще дитина? Ганни давним-давно вже немає, і ні до чого тут вся ця дурня! Так як, принести вино?
- Що ж, будь ласка.
Вона піднялася і вийшла з кімнати.
З сусідніх кімнат лунали голоси, звуки пробок, що вилітають, лайка і крики. Десь відчинялися і закривалися двері, хтось вискакував у коридор і гукав служницю, віддаючи їй той чи інший наказ.
Повернулася Еліна. Запаливши сигарету, вона зробила було спробу сісти мені на коліна.
- Чому мені не можна посидіти у тебе на колінах? – спитала вона.
- Не для того я сюди прийшов, - відповідав я.
- Тоді плати за вино і йди геть.
Я сказав:
- Присядь хоча б ненадовго, і ми трохи поговоримо. Звичайно, я заплачу тобі за втрачений час! – І я дав їй гроші, я не рахував їх, але грошей було досить багато.
Тут вона зразу ж пом’якшала і слухняно присіла на стільця. Але ніякої розмови у нас не сталося. Кожного разу, коли я її про що-небудь питав, вона бралася що-небудь наспівувати або запалювала чергову сигарету перш, ніж мені відповісти. Про минуле вона і чути нічого не бажала. Старий, брудний задній двір, що вже там згадувати! А чи не можна їй пригостити вином служницю, ту, що сидить в коридорі?
- Звичайно, можна.
- Знаєте, - сказала вона, - адже служниця – моя мати. Вона тут прибирає за нами, дівчатами. Це я допомогла їй влаштуватися сюди. Вона тут досить гарно заробляє.
Вона винесла в коридор стакан вина і зразу ж повернулася назад.
- За ваше здоров’я, старий друг! – сказала вона. І ми випили.
Тут вона знову захотіла сісти мені на коліна.
- Не набридло тобі тут? – спитав я.
- Набридло? Ні, ніскільки. А чому мені неможна сісти до вас на коліна?
- І давно ти тут?
- Точно не пам’ятаю. Та чи не все одно? Ще вип’ємо?
Ми випили. Вона знову хрипло проспівала уривок якоїсь пісеньки, справжню нісенітницю, мабуть, з якоїсь естрадної вистави.
- Де ти чула цю пісню?
- В «Тіволі».
- І часто ти туди ходиш?
- Так, коли є гроші, А ось зараз я на мілині. Хазяйка сьогодні вимагала у мене грошей. Вона бере з нас таку велику плату, так багато, що нам самим нічого не залишається. Можливо, даси мені ще грошей?
На щастя, у мене ще залишалось небагато грошей, і я віддав їх їй.
Вона взяла їх, не сказавши навіть «дякую», зовні зовсім спокійно, можливо, тільки в душі трохи пораділа. Тут же вона зажадала, щоб я замовив ще одну пляшку вина. Мабуть, вирішила, що мене варто потрясти трохи більше.
Принесли вино.
Але тут їй захотілося показати мене іншим. Вона сказала що запросить двох-трьох дівчат і пригостить їх вином. Дівчата прийшли. Вони були в коротких накрохмалених спідницях, що шурхотіли при кожному їхньому русі, з голими руками і коротко підстриженим волоссям.
Еліна представила мене, як виявилось, вона відмінно пам’ятала моє ім’я. І тут же почала хвалитися, що я дав їй купу грошей, що я її добрий старий друг і що, скільки б грошей вона у мене не попросила, я їй ні в чому не відмовлю. І так було завжди. Тому що я дуже багатий.
Дівчата теж випили і теж розвеселились, вони наперебій сипали двозначностями і горланили уривки пісень. Еліна ревнувала, коли я починав говорити з другими, сердито і похмуро огризалася. Але я навмисне звертався до других, бажаючи щоб сама Еліна теж розговорилась і дозволила мені заглянути в її душу. Однак мої старання не мали успіху: вперто відкинувши назад голову, вона зайнялася якимось клопотом. Під кінець вона схопила своє пальто і зібралася вийти на вулицю.
- Куди ти? – спитав я.
Вона не відповіла, продовжуючи з гордовитим виглядом щось наспівувати, і наділа капелюшка.
Раптом, відчинивши двері в коридор, вона вигукнула:
- Гіна! – Так звали її матір.
Та підійшла, важко ступаючи, човгаючи розношеними туфлями, постукала в двері, потім, відкривши їх, стала на порозі.
- Скільки разів я тобі говорила, щоб ти кожного дня витирала пилюку на комоді! – владно сказала Еліна. – Он яку грязюку розвела! Мене таке прибирання не влаштовує, ясно тобі? І он ті фотографії треба витирати кожного дня, суконною ганчіркою!
Мати відповіла:
- Ладно! – і зібралась було піти. Все обличчя її було у зморшках, щоки запали. Вона покірно слухала дочку, не зводячи з неї очей, боячись щось проґавити з її слів.
- Запам’ятай це раз і назавжди. Ясно? – сказала Еліна.
Мати відповіла:
- Так, чорт забирай, - і вийшла. Вона тихо прикрила за собою двері, тільки би не чути крику. Але сама вона була на вигляд дуже люта жінка. Еліна між тим вже одяглася. Обернувшись до мене, вона сказала:
- А тепер заплатіть за вино і йдіть!
- Дякуємо за частування, - сказали дівчата і випили зі стаканів.
Я був трохи приголомшений.
- Заплатити за вино? – перепитав я. – Одну хвилинку, будь ласка. Мені здавалося, що я вже віддав вам гроші за вино, але, можливо, у мене ще щось залишилося. – Я знову поліз в кишеню.
Дівчата почали сміятися.
- Нічого сказати, багатий у тебе дружок! Ти ж хвастала, наче він дав тобі купу грошей, а тепер виходить, йому нічим заплатити за вино! Ха-ха-ха!
Тут Еліна обізлилась на них через мене.
- Геть звідціля! – закричала вона. – Нічого вам тут більше робити! У нього грошей кури не клюють! Зараз я вам покажу, скільки він мені дав! – І вона з торжеством кинула на стіл кредитки і срібло. – Ось, дивіться, він за все вже заплатив – і за вино, і за мене теж! А ви, мабуть, і за все своє життя стільки не бачили! Я можу віддати хазяйці платню за цілих два місяці, зрозуміли? Я тільки для того це сказала, щоб трохи його подражнити, пожартувати над ним! А тепер ідіть геть! – І вона виставила дівиць в коридор. Заперши за ними двері на замок, Еліна розсміялася різким нервовим сміхом. – Я і насправді не хочу, щоб вони тут стирчали, - виправдовуючись, сказала вона. – І взагалі вони надоїдливі дівчата, і тому я не воджу з ними компанію. Правда ж, вони надоїдливі?
- Ні, я цього не помітив, - сказав я, намагаючись її присоромити. – Вони відповідали мені, коли я до них звертався, і розповіли про себе все, що мені хотілося узнати від них. Дуже милі дівчата.
- Якщо так, забирайся і ти теж! – крикнула мені Еліна. – Можеш піти до них, якщо охота. Я тебе не тримаю.
На всяк випадок вона сховала гроші, які кинула на стіл.
- Мені дуже хотілось би запитати тебе дещо, - сказав я, - тільки будь ласка присядь спокійно на стілець і вислухай мене.
- Спитати мене дещо! – насмішкувато передражнила вона. – Мені з тобою дітей не хрестити! Мабуть, знову що-небудь про Ганну? Від твоїх дурних розмов про Ганну мене нудить! Цим ситим не будеш!
- Чи не хочеш ти бува залишити це життя? – спитав я.
Прикинувшись, наче не чує питання, вона знову почала снувати кімнатою, щось прибираючи, і при цьому насвистуючи для бадьорості.
- Покинути це життя? – сказала вона, раптом впритул підійшовши до мене. – А заради чого? Куди мені діватися? Хто, по-твоєму, візьме мене заміж? Кому я така потрібна? А у служниці я не піду.
- Можливо, треба зробити спробу поїхати звідціля і почати чесне життя в іншому місці.
- Дурниця! Все це дурниця! Досить! Ти що, в проповідники записався? Заради чого мені їхати звідціля? Живеться мені тут непогано, робота у мене важка. Послухай, давай ще вип’ємо, га? Але тільки удвох вип’ємо. Тих інших, кликати не будемо… Гіна! – гукнула вона розчинивши двері.
Вона зажадала, щоб мати принесла ще вина, і почала пити, і її обличчя набувало все більш відразливого виразу. Тепер від неї неможливо було добитися скільки-небудь виразної відповіді; роздумуючи про щось своє, вона без кінця наспівувала естрадні куплети. Потім вона знову випила стакан і розсміялася неприємним сміхом. Багато разів вона сідала мені на коліна, висовувала кінчик язика і, дражнячи мене говорила:
- На, подивись!...
Насамкінець вона прямо спитала:
- На ніч залишишся?
- Ні, - відповів я.
- Тоді я піду на вулицю, - сказала вона.
Оповідач замовк.
- Ну і що ж було далі? – спитав я.
- Щоб ви самі зробили, опинившись перед таким вибором? Залишились би ви на ніч чи пішли? Адже ось у чому питання. Хочете знати, що зробив я? – Він подивився на мене. – Я залишився, - сказав він.
- Залишились? – спитав я, відкривши від здивування рота. – Залишились на всю ніч? У цієї жінки?
- Я низька людина, - сказав він.
- Але, чорт забирай, як це з вами сталося? Вино, чи що, у голову вдарило!
- Не без того! Під кінець і це було. Але головне, а такий же огидний і нікчемний чоловічок, як і всі інші. Цим все сказано. Переді мною була жінка, чию історію я знав, зворушливу, хвилюючу історію, і я відчув особливу насолоду від власної безсоромності. Чи можете ви це зрозуміти? Ось я і залишився. І в які безодні безсоромності ми з нею поринули!
Підлий цинік, осудивши самого себе, похитав головою.
- Зараз я знову піду до неї, - продовжував він. – Можливо, її ще можна врятувати. Хочете сказати, що я не та людина? Що ж, можливо, я все-таки не такий негідник, яким я вам уявляюсь. Ви думаєте про те, як я поводив себе тієї ночі? Але врахуйте якби я не залишився з нею, на моє місце прийшов би інший, і на такій заміні вона, безумовно б прогадала. Якщо вже їй і вибирати знайомих, то чому б не зупинити свій вибір на мені, адже я чуйна, уважна людина, і я щоразу поступаюсь спокусі лише після довгої внутрішньої боротьби. Але дивним чином, саме ця моя властивість найбільше заохотила її. Вона сама мені в цьому зізналась.
- Ти так чудово опираєшся! – сказала вона. Ну. Що поробиш з такою бабою? Подумати тільки, що їй так скалічили душу, і все через ті самі квіти! З цього все і почалося. Якби не забороняли підбирати з могил квіти, вона б тепер була порядною жінкою. Але де вже там – ми схопили її, і я був у цьому посібником, так, посібником!
Він знову похитав головою і знітився тим, що сталося.
Нарешті він прийшов до тями, наче після короткого сну.
- Боюсь, я затримав вас? Та я і сам дуже зморився. Ви не скажете котра година?
Я поліз до кишені за годинником. У мене його не було з собою, мабуть, я залишив його вдома.
- Дякую, по суті, це все одно, - сказав він, витягнув ноги, обсмикнув на собі штани і потім підвівся.
- Дивіться, ось іде наша важлива дама; скорбота скінчилась, у дівчинки в руках немає більше квітів. Квіти – троянди і камелії – дня через чотири зів’януть. Але яка-небудь крихітка візьме ці квіти, щоб на отримані гроші купити собі черевики, я не вважатиму це за гріх…
З хвилинку мій співбесідник розглядав мене, а потім, впритул підійшовши до мене, беззвучно розсміявся.
- Ось які історії треба розповідати людям, - сказав він, - на них завжди знайдеш бажаючого. Дуже вам вдячний, шановний співрозмовнику!
Скинувши капелюха, він уклонився мені і пішов геть.
Я залишився один на лавці, зовсім розгублений. Я раптом відчув занепокоєння і навіть втратив ясність свідомості. Скотина, він пробув з тією жінкою всю ніч! З тією жінкою? Та все це брехня, він просто дурив мене, а його трагічна розповідь, мабуть, вигадана з самого початку і до кінця. Хто ж він такий, цей шахрай з шахраїв? Якщо коли-небудь мені станеться його зустріти, то я вже з ним розправлюсь! Можливо він десь прочитав це оповідання, а потім вивчив напам’ять, оповіданнячко досить непогане, у хлопця явний талант. Ха-ха-ха, будь я проклятий, здорово він надурив мене!
Я попрямував додому у важкому сум’ятті. Вдома я згадав, що повинен знайти годинника. На столі його не було. Я різко ляснув себе по лобі: годинника украли! Звичайно, їх украв той хлопець, коли сидів поряд зі мною на лаві. Ха-ха-ха, от вже шахрай, так шахрай!
Тепер у мене було дві можливості. Я міг поскаржитися до поліції, і через декілька днів мені б повернули мого годинника, знайденого в якому-небудь ломбарді. Можливо, через день-другий знайшли б і злочинця. Але був і інший вихід – я міг промовчати.
Я промовчав.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, XX ст. н. е.