Велика Ведмедиця
з рубрики / циклу «оповідання - 3»
День добігав кінця, ще пів годинки і розпочнеться новий, зовсім свіженький.
Я сидів за клавіатурою і тикаючи в неї пальцями, закінчував, на сьогодні, переклад тексту де боги і аси на чолі з Одіном зібралися послухати пророцтва віщунки Вельви, яка їм пророкувала у майбутньому велику битву з велетнями де загинуть всі і все: і ті, і другі, і земля зникне під водою, і темрява накриє всю планету. Але…
Але, все-таки дехто з богів залишиться живим, в тому числі і бог поетів – Брагі. А коли все знову повернеться на круги своя, то він, Брагі, буде одягатися у звичайний, непримітний одяг, ходити серед людей, і розповідати їм у віршованих сказаннях про славу і могутність колишніх богів (адже ж колишнє завжди краще ніж теперішнє, такі вже люди).
І все було б добре і, навіть, зараз, якби за щільно закритими шторами раптом не затутукали кулемети.
Я вимкнув світло, підійшов до вікна, відкинув штору і побачив як у полі мого зору наші хлопці лазерними променями і кулеметними чергами хрестять небо. Знизу вверх летіла черга з «трасерами», а там, наверху, спалахував черговий «шахед» і його шмаття падало на землю і так три штуки, поки я дивився. Я подумки похвалив хлопців, класно вони це робили, молодці!
І тут раптом у вікнах будинків напроти відбився потужний спалах, а за ним і гучний вибух… один…другий. Через хвилину: ще один…другий…
От суки, знову «балістика» прилетіла, куди ж вони гади поцілили? Десь недалеко, у мене «за спиною», але де?
Коли вибухи змовкли і, деякий час було тихо і нічого в небі не літало, я за звичкою подивився у верхній правий кут вікна і помахом руки привітався з Великою Ведмедицею (сузір’ям), вона завжди дивиться до мене у вікно, потім повернув голову і глянув на окраєць місяця, який сьогодні мав якийсь незвично підсмажений колір, наче він тільки-но як вискочив із тостера, я ще подумав: чого це він такий? Потім думкою звернувся до Ведмедиці:
« Ну, ти оце бачила?»
«Та бачу кожного дня. Що це воно у вас там? Не туди заїхали?»
« Та не туди, бачить бог»
«А чого вас туди занесло, мозків не вистачає?»
«Та чорти його знають, може й не вистачає, але ж як гордовито сповіщає наша статистика у нас – 74 відсотка дорослого населення має вищу освіту».
« А якого вона рівня?»
«Рівня, говориш… Та якого ж, якщо брати в середньому, то скоріш за все це буде десь 1, 8 метра від укладеного асфальту, з цього й виходимо».
«А чому так?»
«Та як це: «чому так»? Як стверджують наші вчені мозки у людей знаходяться в голові, а не ще десь… А може ти подумала, що вони в нас відпочивають у …. Та ні, її ображати не треба, бо вона відповідає за наше здорове, щасливе і веселе життя і це доведено на практиці, бо, як тільки в неї попадає хоч якась думка з голови вона, зразу ж подає наверх сигнал запаленим гемороєм: «Придурок, викинь її з голови, бо тобі ж буде гірше», так що це поважна частина нашого тіла, якби не вона, то ще й невідомо, чи було б на цій планеті життя, бо в головах у людей стільки лайна, що не приведи господи! Кожна думка тільки про знищення на себе схожого, так що ти від нас хочеш?».
« Т-а-а-к…. На Марсі теж було щось подібне…тепер там тільки пилюка».
« А ти що, те бачила, це при тобі було?»
«Звичайно, бачила, адже я давно у цьому всесвіті, і надивилася на все досхочу, так і хочеться кудись гайнути на відпочинок».
«То в чому ж тоді проблема? Кажуть, що Всесвіт - безмежний»
«То він для вас безмежний, а ми тут як у комунальній квартирі при марксистах, ні туди, ні сюди, зайвий крок зробити неможливо»
«Ти дивись! А що у вас теж бувають марксисти?»
«А де їх не буває? Вони повсюди, де тільки починає жевріти хоча б якесь життя».
«О-т-а-к-о-ї… матінко рідна, куди ми попали, га?»
«Та – попали. І куди ви тепер дінетесь, бо зроблені спеціально для цієї планети»
«Та ну? А хто ж нас робив?»
«Подивимось: залишитесь живими – значить бог, щезнете як «привид комунізму» – значить якась чортяка, головне, щоб планета цілою лишилась, а то і сагу про вас ніхто не складе і нікому не розкаже».
«Без саги нам, звичайно, ніяк, бо і світ нас забуде, а от вижити… та ти бачила, як сьогодні наші хлопці «шахедів» збивали?Так чого ж нам не вижити?»
«Вірю – сага про вас буде. Тихої вам ночі!»
Небо почало затягувати чи то хмарами, чи то димом від пожежі, після ракетного попадання і Велика Ведмедиця повільно зникала з моїх очей.
Ладно, якось випаде чиста і тиха ніч і ми з нею ще поговоримо, а куди нам поспішати? Життя поки-що йде…
P. S. Як потім стало відомо, ота «балістика» вразила промзону, з людей ніхто не загинув, а будівлі потім нагадували чи то Сталінград, чи то Дрезден після бомбардування.
м. Київ, 4 липня 2025 року.
