Масони з Новобрилівки
Янко, Тетянка і Миколка зібралися якось під вечір під дахом старого сараю і вели між собою таємничу розмову. Вечір збив літню жару, довгі тіні давали прохолоду, дзвінкі голоси біля річки лунко котилися понад селом. Але трійця була надто заклопотана, щоб звертати увагу на принади і приємності вечірньої духмяної пори.
- То що воно таке, ці масони? Не розумію, - кпилив губи шестирічний Миколка. - Якісь міжнародні заговори. А нам що до них?
Янко, восьмирічний підліток, худощавий, білобрисий, з кумедним вихорком на тім’ячку, терпляче роз’яснював меншому товаришу-сусідові.
- Є масони темні і світлі. Добрі і злі. І так як злі масони роблять таємно свої злі діла, так і добрі – роблять добрі речі теж таємно.
Мати у Янко працювала завідуючою у сільській бібліотеці, тому він чув від неї багато цікавостей. Товариші до нього завжди прислухалися.
- Отже, - великі карі очі Тетянки, якій нещодавно виповнилося теж вісім років, стали ще більші, - ніякої слави і визнання від того у них немає? Я маю на увазі добрих…Про злих, звісно, і не говоримо…Ні, так не цікаво…
Миколка піддакнув:
- Так, давайте вигадаємо гратися у щось інше.
Але Янко гнув свою лінію твердо, він хотів донести свій світ до умів і сердець друзів.
- Стривайте, не поспішайте! Добрі масони хочуть своїми добрими діями змінити світ і людей на краще. Розумієте?
Миколка і Тетянка замислилися:
- Хіба таке можливо? Невже, якщо ми будемо, як світлі масони, про яких тільки говорять всі, а ніхто не бачив, робити добрі діла таємно, то і міст збудується через річку, і дядько Семен пити перестане, і тітка Христина з тіткою Катериною помиряться?
Діти переглянулися і потупили очі долу.
- Але якщо зовсім нічого не робити, то нічого не зрушиться з місця, це точно! – очі у Янко загорілися, запалали, наче вогники-світлячки серед нічних кущів. Сердечне палання хлопця передалося і іншим двом.
- Але чому саме ми маємо це робити? – запитав Миколка. Він згадав, як гарно лежати, ніжитися у постелі, ні про що не загадуючи і не хвилюючись, коли літній час плине собі повільно, наче хвиля, а ти линеш за ним, і так тобі гарно і добре, а на столі вже стоять млинці зі сметаною, що матінка наробила.
- Так це ж гра, - вуста Янка посміхнулися широко. – Не сподобається, припинемо!
- Ну, якщо гра, то добре, - погодився Миколка
- А ще я чула, - Тетянка раптом згадала, - що краса має спасти світ і людей від зла. Тому я буду чепурною-чепурною, хай люди дивляться на мене і радіють-світлішають. Це підійде для величного масонського діла у нашій Новобрилівці.?
- Так, - гаряче подивився на дівчинку Янко. – У жінок своя велична місія у цьому ділі. Але і нам, хлопцям, теж маєш допомагати – сміття збирати, наприклад, біля річки.
Тетянка не пручалася:
- Авжеж, чом би й ні. Я ж гімнастка, то ж фізичні вправи такі теж підійдуть для мене!
- Отже, - сказав Янко, - нібито домовилися для початку. А далі, як піде. Але потрібно ще вирішити деякі організаційні питання.
- - Які, які? – відкрив кумедно ротик Миколка. – Це про що?
Янко і Тетянка розсміялися:
- Це про те, щоб нашій угоді надати ваги – зробити якийсь гарний ритуал, обряд.
- А, так і би і сказали, нібито я не розумію… Обряд то обряд.
- Отже, - запропонував Янко, - розподілимо ролі у нашій таємній команді. Я – головний, готую плани, а з вами узгоджуємо. Миколка – охоронець скарбів.
- А це що таке? – знов допитувався Миколка.
- У кожної таємничої організації має бути тайна, щось дуже цінне, що буде об’єднувати всіх. Наприклад, ось кошик, я покладу сюди свій зошит із віршами.
- А я, - вигукнула Тетянка, - покладу сюди ляльку Марусю. – трохи знітилася. - Так, я вже доросла, але все ж вона мені дуже цінна…А ти, Миколко, що покладеш?
- Та в мене немає нічого цінного…- відвів очі хлопчина. – Може, я принесу яйце з-під курки. Там багато…
Янко кашлянув і переглянувся з Тетянкою.
- Ні, яйце не підійде - його миша з’їсть.
- То, може, дідів капелюх… Теж ні? Ну добре, - зітхнув. – Я покладу до кошика-скарбниці свою іграшку-машинку. Але, з умовою, що буду інколи заходити, щоб погратися з нею…
- Добре, - сказав Янко. – І ти, як головний Скарбничий, будеш кожний день заходити і перевіряти, чи скарби наші на місці.
Миколка замислився трохи і підняв бровки біляві, зітхнув:
- Я не дуже люблю дисципліну, коли в один час одне і теж робити… Але якщо не прив’язуватися до часу, щоб не сварили, що запізнився…
- Ні, ні, - засміялася Тетянка і її карі очі засвітилися золотавими іскорками. – Кожен буде робити свою роботу по мірі своїх можливостей. Ми ж діти… Я вірно говорю, Янко?
- Так, Тетянко… А ти, Тетянко, будеш відповідати за зв’язки з громадськістю.
- Ми ж таємнича організація! – здивувалася дівчинка.
- От за це і маєш відповідати, щоб сусіди наші нічого не взнали про нас, не запідозрили, що добрі діла робимо ми.
- Тобто, мовчати і робити вигляд, що нічого не знаю, не чую, не бачу? – хихикнула Тетянка і її тонкі косиці весело застрибали. - А це і справді буде важко – не хизуватися.
- І – найголовніше, – Янко сів рівненько, зібрався. – Треба вигадати нам названня. Ім’я для таємної організації.
Миколка і Тетянка заплескали в долоні.
- Оце вірно! Оце дійсно по-дорослому!
- Може, Новобрилівська трійця?
- Може, таємна сила?
- Може, мовчазні Зорро?
Вони довго сипали словами, сперечалися. І врешті решт, кинули фанти – виграв фант Янка – Новобрилівська трійця.
- От і добре! – радісно загомоніли друзі і обійнялися. - З початком величного доброго діла!
«»»»
Трійця, трійця, новобрилівська трійця, - бубнів собі під ніс Сергій, дев’ятирічний хлопчина, чимчикуючи по бур’янам поза селом – треба було забрати козу і відвести додому. Йому дуже хотілося бути на березі річки з іншими хлоп’яками, але батько сказав-гримнув, треба, то треба.
Він сидів за старим сараєм і все чув. Він був дуже заздрісним, тому робив все навпаки, що йому казали старші, за що відгрібав частенько по потилиці від батька і старшого брата Степана, якому вже виповнилось чотирнадцять, а тому теж дозволяв собі повчати меншого . Через це і за козою він пішов не зразу, а через інший бік села, де й побачив світло ліхтаря у тому сараї. Підслуховувати він любив, тихцем підійшов і заліг між високим бур’яном, де все йому було гарно чутно.
- Таємничі такі, теж вигадали. Новобрилівська трійця. Хаха! Новобрилівські курчата! От ви хто! Те ж мені, масони, – бурмотів хижо Сергій. – І де та коза поділася? Гей, Галько, де ти?
Вже зовсім зайшло сонце, Сергій і коза ходили колами навкруги один одного. Сергій перечепився через вірьовку, коза замекала і хлопець потягнув її за собою:
- До дому, до дому, Галька. А то батько нас удвох відлупцює.
Коза наче зрозуміла погрози хлопчика, перестала брикатися і слухняно задріботіла поруч.
А хлопець міркував тим часом:
- По-перше, все розповім брату Степану, він буде реготати, це точно. А то завше ставить мені в приклад того Янко! Мєлюзга, теж мені, приклад. Бачте, вчиться на відмінно, то й що? А я краще за всіх з дерева стрибаю, і з даху хати. Нічого і нікого не боюся!
Коза Галька мекнула, нагадавши про тяжку руку батька.
- Ну, гаразд. Когось і боюся, але це між нами так, Галько? Ти ж німе створіння, нікому не скажеш. Ме-ме – передражнив він козу і потягнув за вірьовку сильніше. Коза понурила голову і пішла скоріше.
- По-друге, вкраду їхні скарби. А по-третє, обіллю водою одяг цієї зазнайки-Тетянки, якщо в нове плаття вирядиться. Ось такі мої таємні плани, - вип’ятив Сергій нижню губу, як дід Тимофій, і степенно, поважно, ніби пан який, дійшов до хвіртки, де вже на нього злий чекав Степан.
- Я через тебе до клубу не пішов, - похмуро сказав парубок.
- А я розкажу батькові, що ти його цигарки куриш, - закрив хлопець своє вухо від цупких пальців брата і дременув на горище по драбині і затих там. Трохи посиджу, брат піде на гульки, батько з дідом заснуть, тоді тихцем прокрадусь у хату, - Сергій дивився у шпарину і сумував за матінкою, яка пішла на небо, ще як він народився. І раптом заснув.
Через щілину на горищі струменіло срібними хвилями сяйво якоїсь дуже яскравої зірки і від того на обличчі хлопця з’явилася посмішка, добра і мила, наче у новонародженої дитинки. І снилося хлопчині, що поряд стоїть його матінка, така сама, як на фото на стіні, тільки ще гарніша і ніби молодша і співає до нього:
- Сину мій, сину,
Сонячний хлопчина,
Не ходи бур’янами,
А ходи стежками,
Не роби зло,
А роби добро,
Пий моє, сину,
Зіркове молоко.
І давала йому великий келих зіркового молока, і той пив і сміявся, весело та щасливо, і від того його сміху втекла змія чорна з його серця і стало йому так, наче знов народився.
«»»»
І спав так хлопець на горищі до самого ранку. І прокинувся від веселого крику батька:
- Гей, просипайтеся, хлопці, не будьте ледарями, вилупилися курчата! День гарний буде!
І Сергій протер очі, зовсім забувши про вчорашні свої злі наміри і зійшов по драбині до низу ( стрибати у бур’яни йому чомусь не захотілося!). І підбіг до батька, той обійняв його і поцілував у тім’ячко:
- Гарний сон я сьогодні бачив, сину!
Під ногами бігали сонячно-жовті нововилуплені курчатка і весело попискували. Квочка з півнем стояли осторонь і гордовито дивилися навкруги. Сергій озирнувся і не впізнавав двір, хату. Все наче теж саме, але інше, ніби любить його і приймає. Він хотів згадати, що було учора, що він намислив собі перед тим, як заснути, але все було наче за завісою, наче неважливо і він махнув рукою.
Батько повернув до себе сина і подивився у вічі:
- Пробач, сину, що лупцював тебе. Більше не буду. Не хочу…. Чомусь…
- І ти, батько, пробач за непослух…
- Мабудь, - сказав батько, по-доброму дивлячись на нього, - нам один сон снився! То і добре! Все буде добре! Все буде по-іншому.
«»»»
А в Новобрилівці з того часу і справді почалися траплятися незрозумілі речі – то хтось калюжу глибоку камінням закидав, то сміття з берегів зникало до ранку, то міське начальство знайшло гроші на міст новий! Дивина, та й годі! Хтось казав про якусь трійцю дивовижну. Але ніхто достеменно нічого не знав. То ж дякували богові і Богородиці і раділи. Чи перестав пити дядько Семен і чи перестали сваритися тітка Христина та тітка Катерина? Гадаю, не все зразу. Велике добре діло починається з малого доброго сім’ячка, як в тій зірковій пісенці:
- Не роби зло,
А роби добро,
Пий моє, сину,
Зіркове молоко.
2025р.