П`ять днів: на межі
Небо над Миролюбівкою гуло й сипало смерчем вогню.
Він біг, захлинаючись димом і пилом.
— Хлопці, розділяємось! — перекрикував гуркіт старший. — Інакше тут усіх накриє!
Вони тримали позицію до останнього, але тепер треба було рятувати життя.
Метнувся в бік села. Обережно пробирався вулицями, зливаючись із тінями дерев та будвель. Відчував, що поранений, але часу перевіряти не було..
Врешті, сів під зруйнованою стіною. Трохи перевів подих, голова сама схилилась. На мить від болю та втоми втратив відчуття часу, наче провалився у безодню.
Коли ж розплющив очі серце обірвалося — над ним нависли кілька тіней.
Сіпнувся до автомата, — пізно. У нього була граната, та в останню секунду так чітко угледів перед собою заплакане обличчя доньки, що не зміг позбавити себе мізерного шансу на життя...
Ворожих солдат щонайменше вісім.
Рвонули за комір, вдарили об стіну. Світ затьмарився ще більше.
—Бронь скідивай! Жива! — гаркнув один і копнув прямісінько у поранення.
Неслухняними пальцями потягнув лямку. Бронежилет різко зірвали з плечей, та почали шарпати в різні боки, ніби хотіли розірвати живцем.
Вже розхристаного та беззбройного потягли вулицею. Обгорілі скелети будинків дивилися на нього пустками вікон.
Час від часу його навмисне тягли обличчям по землі.
Один постійно цілив ногою саме в поранення, регочучи, коли бранець падав, залишаючи криваві сліди.
Здавалось, ця дорога не має кінця. Так дотягли до підвалу,
Зсередини війнуло важким, солодкуватим смородом.
Побачене вразило сильніше: у напівтемряві, на колінах, стояли шестеро його побратимів. Обличчя в синцях, розсічені брови, запухлі губи. Підлога вкрита кров`ю, змішаною з пилом і брудом..
Упізнав і наймолодшого з їх підрозділу . Хлопчині було лише вісімнадцять.
Те, що почалося далі і що ці нелюди називали "допитом" буде переслідувати його все життя.
І найбільше дісталося саме юнакові. За нього рашисти взялися першим. Повні сил та садиської енергії. І неважливо було про що вони запитували, і що відповідав полонений боєць, все одно все закінчувалося побиттям, різаниною та відбірним матом катів, спрага до крові яких жахнула б навіть упирів.
У ту мить його власний біль не відчувався, натомість у грудях розкрився пекучий розпач. Як тримає на собі земля тих, хто сміється, виколюючи людині очі?
Він на фронті не перший рік і встиг надивитися усілякого. Час від часу заплющувався, та рашисти не дозволяли й цієї розкоші. Нелюдські крики пробирали до мозку кісток. Здавалося він божеволіє. І навіть хотілося, аби це було так, щоб не розуміти, що відбувається.
Коли черга дійшла до нього, він не боявся смерті, бо пекло було тут, прямо перед його очима. Бажав лише, щоб це сталося якомога швидше.
Останній на диявольському бенкеті.
—Што, всьо? Кончілісь хахли?
Іржав той, що тримав навпроти нього закривавлений ніж. Слова молитви не складалися до купи і він просто дихав в очікуванні неминучого, намагаючись відділити свідомість від власного тіла. Мозок до останнього сподівався: ось зараз ти прокинешся! Зараз! Але ж ні...
Його тримали двоє, а третій різав вухо. І даремно було шукати в цьому,кийсь сенс. Вкотре лунали одні й ті ж питання, на які ніхто не очікував відповіді.
Коли лезо розсікало плоть, крик сам виривався з грудей, і він сам дивувався, що міг так кричати. Один з рашистів тримав його за підборіддя, палець опинився близько до рота — і він несвідомо вкусив його. Окупант заволав гучніше за того, ,кого катував.. Вухо облишили, почали бити ногами, після чого в руках одного з садистів з`явилися плоскогубці.
Почалася нова кривава вакханалія. Бранцю виривали зуба. З таким завзяттям, ніби за нього кожному з учаснмків мали дати мільйон. Від болю перед очима танцювали чорні кола. Кров залила все обличчя та груди. Вже не було змоги навіть дихати, не те що кричати. Він хотів втратити свідомість, але залишався при тямі на потіху ворогам, які одразу по тому кинули його обличчям на бетон.
Окупанти не ховали своїх обличь, упевнені у тому, що живим звідси ніхто вийде, і він бачив, як вони щиро впиваються його болем. І десь там, за межею свідомого, йому було шкода, що це останнє, що він побачить.
Бо йому не залишали шансів. Піднявши за волосся голову вивіреним порухом перерізали горло,
Гаряча хвиля облила груди. Бранця кинули, наче мішок, у яму, де вже лежали тіла побратимів. Та він ще дихав, ще чув.
—Падихай, как сабака. Медлєнна, — зло вицідив крізь зуби той, якого він вкусив.
Згори посипалися уламки цегли, битого скла, якісь обгортки, каміння, шматки іржавого заліза..
Нарешті, вони пішли.
Він задихався, намагаючись утримати життя. Тебе чекають! Пальці, тремтячи й ковзаючи у власній крові, натрапили на гострий уламок пляшки. Стиснув його, і почав різати мотузки. Тільки б кати не повернулися!
Коли звільнив руки, притиснув до шиї залишки одягу.
Вибравшись з купи сміття, подумки попросивши вибачення перед тілами хлопців за те, що живий він, а не вони, заприсягся помститися, якщо виживе. Це було не цілісною словесною думкою, а моментним почуттям. Мабуть, так працює телепатія.
Виповз із ями, стискаючи рештки одягу на горлі. Кожен вдих — боротьба. Повзти доводилося по уламках, камінню, слабкість від втрати крові хилила до сну, та от він вже на вулиці, де все погрожувало небезпекою. як на небі, так і на землі. Мабуть, саме Бог вирішив прикрити його тої миті. І він все ж виповз.
Першої ночі спав у якомусь рівчаку, напівпритомний, тремтячи чи то від холоду, чи то від виснаження. Сон — не сон, а провал у тривожний хаос. Прокидався від власного стогону, нудоти, лякався, що його почують. І повз далі. До своїх.
На другий день уже не відчував голоду — лише дику спрагу. Уночі вдалося піймати пацюка. Довго стискав його в руках, відчуваючи огиду, але розум казав: або він, або ти. Кров мала солоний, металевий присмак. Пізніше — обгризав його сире тіло.. Це не давало почуття насиченості, але крихти сил.Кров — заміняла воду, тіло — іжу.. Вночі марився дім, запах доньчиного волосся, погляд дружини.
Цього разу прокинувся від неприємного почуття болісно лоскотливого руху на грудях. У рані завелися опариші. Маленькі живі істоти їли на ньому гниюче м’ясі. Вкотре присягав собі: “Не здатися. Не тут. Не зараз”.
Третій день. Час припинив існувати. Він втрачав свідомість частіше. Інколи лежав, не знаючи — минула хвилина чи година. Та холод землі приводив до тями і гнав далі.. Вона немов відштовхувала його від себе: ще не час. Живи! Молився подумки, словами які вигадував сам.
Вночі до нього підійшов пес. Біла пляма в темряві. Вчувщи кров, загарчав. Невже його чекає такий кінець після всього пережитого? Та десь недалеко почувся вибух, собака заскавучав і зник. Він видихнув, і заплакав зовсім тихо, бо навіть від плачу було боляче . А потім знову вперся ліктями в землю і повз.
Четвертий день. Тіло, наче чуже. Під час тяжкого сну бачив себе збоку: закривавлений, обліплений брудом, роз’їдений ранами, з лицем, якого не пізнати, ганчірками біля шиї. Іноді здавалось — він уже мертвий, а те, що повзе — лише тінь. Ховався у вирвах, слухав, як повз проходять ворожі патрулі.
П’ятий день. Небо видавалося сліпучо -білим і глухим. Звуки долинами ніби з іншої реальності, до якої він вже не мав стосунку. Не знав, скільки спить і скільки повзе. Просто рухався. І раптом — голоси. Рідна мова! Свої. Чи це марення? Зібрав останню силу Ще один поштовх уперед. Перерізане горло не могло видати й звуку.
Та вони помітили рух у траві. Зупинилися, наставили зброю.
— Там хтось є…
Підходили, обережно Витягнули з бур`янів закривавлене тіло. Він ледве ворушився.
— Дивись на берці. Хіба не наші?
Він тремтячими пальцями торкнувся пилюки. Ледь-ледь, майже несвідомо, накреслив лінії. Тризуб. Маленький, кривий, але впізнаваний.
На мить запанувала мертва тиша.
— Наш… — нарешті прошепотів хтось, — Наш!
Вони нахилилися ближче, оточили його. Хтось торкнувся плеча, хтось підпер голову, хтось змочив губи водою. Упіймавши їхні погляди зрозумів: повірили, впізнали.
І в ту ж мить здався темряві. Свідомість згасла, але вперше за п’ять днів — у надійних теплих руках побратимів.
*
У палаті пахло ліками та свіжою білизною. Камери телеканалів світили холодним світлом, а лікарі один за одним повторювали журналістам:
— Це неймовірно. Він не мав жодного шансу. Але ось він — живий. І ми зробимо все, аби до нього повернувся голос. 1, 5 сантиметра до сонної артерії з обох боків. Це диво! Мати стільки самообладання, щоб утримати в собі життя.
Він притискав долоню дружини до серця. Вона вірила, що він живий наперекір усім поганим новинам, , в тепер ледь стримувала сльози.
Голос чотирирічної доньки у телефоні, викликав м`яку посмішку, якій раділи всі причетні.
Доки не міг говорити писав у зошиті. Нерівні рядки, кожне слово в яких мало вагу:
"Я витримав, бо поруч ішли дружина і донька. Я вижив, щоб повернутися. Я повернуся, щоб відплатити за всіх. Особливо — за наймолодшого. Не пробачу. Ніколи."
Він поклав ручку, і підвів оч повні глибокого смутку та болю. Вони видавали — те, що сталося не пройшло безслідно.
#
Історії, подібні до цієї, здаються неймовірними, але саме з таких історій і складається Україна. Її можна бомбити, катувати, бажати ховати живцем — та знову й знову вона піднімається. Бо тут завжди знайдуться ті, хто встає і йде далі.
Кода, Сакартвело, 1.09.2025