Тет - а - тет
"Опівнічний танець дракона" збірка
Гуляючи одного разу вечором дощаними доріжками приморського парку, ми, я і мій приятель Сід, побачили на одній з лавок, що стояли біля самої кромки прибою, знайому картину.
- Дивись, - сказав я, - і слухай.
Ми почали дивитись і слухати.
На лавці сиділо старе єврейське подружжя, йому – років сімдесят, їй – років шістдесят п’ять.
Вони голосно розмовляли, гаряче жестикулюючи і не слухаючи один одного.
- Скільки разів тобі це можна говорити!
- Ти мені нічого не говорив! Нічого, чуєш?!
- Ні, говорив! Я все життя тобі щось та говорю! І таки важливі речі, якби ти хоча б одного разу спробувала зрозуміти!
- Таки важливі, послухайте його! – обурилась вона. – Та назви хоча б одну!
- Почнемо з весілля.
- З весілля?!
- А з чого ж ще? Вся ця маячня, весь цей бедлам!
- І хто ж в цьому був винуватий?
- Я можу доказати це запросто…
- Не треба мені нічого доказувати! Я відмовляюсь тебе слухати!
І так далі, і так далі, і так далі.
- Жаль, немає диктофону, - сказав я.
- Для чого він тобі? – посміхнувся Сід. – Я зможу відтворити їхній діалог слово в слово в будь-який час дня і ночі!
Ми продовжили прогулянку.
- Вони сидять кожного вечора на цій самій лавці вже багато років!
- Так, - похитав головою Сід. – Сміх. Та й годі.
- А мені від цього чомусь сумно…
- Сумно? Та кинь ти! Вони жахливо схожі на героїв якого-небудь дешевого водевілю театру «Орфеум»!
- Тобі дійсно ніскілечки не сумно?
- Про що ти говориш? Готовий поспорити, вони одружені вже років п’ятдесят. Ця перепалка почалася ще до весілля і продовжилась зразу, як тільки скінчився медовий місяць.
- Вони просто не слухають один одного.
- Так, але вони це роблять по черзі! Спочатку вона не слухає, потім він. Якби було інакше, вони б зразу ж перетворилися на камінь. Все точно за Фрейдом.
- З чого ти взяв?
- Вони просто вихлюпують все! Не залишається ніяких претензій, ніяких страхів. Спорю, вони влягаючись спати, не перестають лаятися, і через дві хвилини засипають з посмішкою на губах!
- Ти вважаєш?.- Те ж саме відбувалося з моєю тіткою і дядьком, подібні баталії їх тільки загартували.
- І скільки ж років вони прожили?
- Тітонька Фанні і дядечко Ейза? Вісімдесят і вісімдесят дев’ять.
- Так довго?
- Словесна дієта, сам розумієш. Єврейський бадмінтон: він подає – вона відбиває, вона подає – він відбиває. При цьому, звичайно ж, ніхто не виграє, але, заміть, і не програє.
- Я ніколи про таке не задумувався.
- Ну, так подумай. Пішли пора щось поїсти.
Ми повернули назад і пішли до воріт парку.
- І ще одна річ, - сказав старик
- І ще тисяча інших речей.
- А хто це рахував? – сказав він.
- А ось подивись. Куди це я поклала цей список?
- Список! Кому потрібні твої списки?
- Мені! Тобі не потрібні, а мені потрібні!
- Послухай…
- Дай мені договорити!
- І так до безкінечності, - посміхнувся Сід
Через пару днів він зателефонував мені додому.
- Слухай, я роздобув диктофон!
- Для чого?
- Ти письменник, я письменник. Зберемо зерна для наших млинів.
- Ну…
- Я за тобою заїду.
Ми знову пішли на прогулянку по приморському парку. Стояв на здивування тихий і схожий на каліфорнійський вечір, про які ми не розповідаємо навіть родичам зі східного узбережжя з побоювання, що вони повірять і зразу ж заявляться у гості.
- Я не хочу нічого чути!
- Замовкни! Мені набридли твої вічні ухиляння!
- Так, сказав я, прикриваючи очі. – Все те ж. Та ж пара і таж розмова. Волан як і раніше над сіткою. Тих хто програв, немає. Ти і насправді зібрався записувати їхню розмову на диктофон?
- А що, даремно, чи що, Дік Трейсі його винаходив? (1)
Коли ми повільно підійшли ближче, він непомітно включив диктофон.
- Як же його звали? Ах так – Айзек!
- З яких це пір?
- Звичайно, Айзек!
- Його звали Аароном!
- Та ні ж! Це старшого звали Аароном!
- Ні, молодшого!
- Хто тобі це сказав?
- Хто ж, як не ти!
- Як тільки в тебе язик повертається.
- Що, правда очі коле?
- Та я докажу тобі запросто…
- О, дають! – задоволено хмикнув Сід, проходячи мимо них з увімкненим диктофоном в кишені.
І так один раз, і другий, і третій.
Потім зовсім не очікувано лавка два вечора була пустою.
На третій вечір я зайшов до невеликого кошерного магазинчика, що знаходився неподалік і, указавши на лавку, поцікавився долею її завсідників. Їхніх імен я, само собою, не знав. Звичайно, звичайно, сказали мені. Роза і Ел. Ел і Роза. А прізвище у них Штайн. Ел і Роза Штайн ходили сюди багато років, жодного вечора не пропустили, але тепер цьому кінець. Ела вже немає. Такі справи. Помер у вівторок. Ось лавка і опустіла, але тут вже нічого не вдієш.
Хоча я і не був знайомий з подружжям Штайн, ця звістка наповнила моє серце сумом. В маленькій місцевій синагозі я узнав назву крихітного кладовища і, відчуваючи деяке зніяковіння і не зовсім розуміючи для чого, пішов туди, відчуваючи себе так само, як в ту далеку пору, коли я – тоді ще дванадцятирічний гой – зайшов до синагоги, що знаходилася в самому центрі Лос-Анджелеса, щоб розібратися, а як це – відчувати себе частинкою цього натовпу людей з покритими головами, що співали і молились.
Звичайно ж, вона там була. Вона сиділа біля каменю, на якому було вирізьблене його ім’я, і говорила, говорила, говорила, час від часу торкаючись рукою каменя.
А що ж він? Як і раніше він її не слухав.
Після заходу сонця я відправився до парку. При вигляді пустої лавки серце занило у мене ще сильніше.
Але що я міг зробити?
Я зателефонував Сіду і задав йому одне-єдине питання:
- Надіюсь, ти зберіг всі ці плівки?
В один з останніх теплих вечорів ми з Сідом вирішили прогулятися кошерною еспланадою, де окрім іншого можна було купити зовсім непогане пастрамі і солодкі ватрушки, і знову вийшли на берег, де стояло на менше ніж пара дюжин лавок. І тут Сід не очікувано сказав:
- Хотів би я знати…
- Це ти про що, Сід? – спитав я, помітивши, що він дивиться у бік лавки, яка була пустою майже тиждень.
- Подивись. – Він взяв мене під руку. – Бачиш цю стару жінку?
- І що ж?
- Вона вернулася! А я-то думав, що з нею щось сталося.
- Я це знаю, - посміхнувся я.
- Нічого не розумію! – здивувався він. – Та сама лавка, і говорить вона не менше чим раніше…
- Все правильно.
Лавка була вже зовсім недалеко.
- Дивна справа, - прошепотів він ледь чутно. – Вона, схоже, розмовляє сама з собою!
- Не зовсім так, - похитав я головою. – Прислухайся уважніше.
- Будь ласка, не мороч мені голову! Кому потрібні всі ці твої, з дозволу сказати, аргументи?- вигукнула стара жінка, дивлячись палаючими очима на пусту половину лавки. – Думаєш, у мене їх немає? Помиляєшся! Послухай краще, що я тобі скажу!
- Це тебе я повинен слухати? – почувся раптом чоловічий голос. – Як я до цього дожив!
- Той самий голос! – здивувався Сід. – Це його голос! Але ж він помер!
- Все вірно, - кивнув я.
- Це ще не все, - сказала стара жінка. – подивись. Як ти їси. Хоч раз подивись!
- Тобі легко говорити. – Голос старика упав.
- Ну, так давай говори ти.
Пролунало клацання. Сід перевів погляд униз і побачив, що стара жінка тримає в руках диктофон.
- І ще одна річ, - сказала вона.
Клац.
- Чому я повинен це все терпіти?!- благав чоловічий голос.
Клац.
- Цікаво, що станеться з тобою, коли я скажу всю правду?
Сід заглянув мені в очі.
- Ти? – спитав він.
- Я – зізнався я.
- Як? – спитав він.
- Я переписав на окрему касету всі його репліки так, щоб вона встигала на них відповісти. При бажанні вона може відключити диктофон і виговоритися вволю.
- Для чого ти це зробив?
- Я побачив її на кладовищі. Вона щось говорила, звертаючись до холодного куска мармуру, але відповіді не було. Я переписав твої плівки, всі ці його крики та скарги, і пізно увечері повернувся до кладовища. Вона була все ще там, вона, мабуть, залишилася б там назавжди і померла б з голоду. Відповіді не було. Але вона повинна була бути! Я підійшов до могили і увімкнув диктофон, переконавшись, що з нього доносяться крики старика, вручив їй диктофона і зразу ж пішов. Навіть не став чекати, коли вона почне кричати у відповідь. Він і вона, вона і він. Високий голос і низький, низький і високий. Я просто пішов. Минулим вечором вона вже сиділа тут на лавці і їла ватрушку. Думаю, що вона збирається жити далі. Здорово, правда?
Сід прислухався до нарікань старого:
- Скільки ж це буде продовжуватись? Чому я повинен все це терпіти? Ні, хай мені хто-небудь відповість! Я чекаю!
- Добре, добре, дорогий! - Кричала у відповідь стара жінка.
Ми з Сідом пішли до виходу. Він взяв мене під лікоть.
- Хоча ти і гой, - сказав він, - ти вчинив як справжній єврей. Скажи, чи можу я для тебе що-небудь зробити?
- Так, мабуть-що. Пастрамі… Під горілку.
ПРИМІТКА:
1)… Дік Трейсі – приватний детектив, герой коміксу Честера Гулда (1900- 1965), що виходив з 1931 року.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік