Ворог у пшеничному полі
"Опівнічний танець дракона" збірка
Всі спали, коли на полі, що належало сім’ї, з’явився ворог.
В сорока милях від цього поля земля здригалася від вибухів. Дві невеликі держави воювали одна з одною не рік і не два, але зараз війна майже що закінчилась обидві сторони вирішили: ах, полишимо ці дурниці і знову станемо людьми.
Тим не менш пізно вночі сім’я прокинулась від знайомого виття і свисту падаючої бомби, всі щосили, злякано трималися один за одного. Вони почули, як щось важке упало на їхнє пшеничне поле.
І тиша.
Батько піднявся і сказав:
- Господи, чому ж бомба не розірвалася? Прислухайтесь! Тік – тік! Ви чуєте, як вона тікає? Вже краще б вона розірвала нас на мільйони шматочків, чим отак! Тік – тік – тік!
- Нічого не чую. Краще ляж і поспи, - сказала дружина. – Бомбу ти зможеш пошукати і завтра, тим більш що вона упала десь в стороні. Якщо вона і вибухне, ну, можливо, картина впаде зі стіни.
- Ні - ні! Тоді вона всіх нас повбиває!
Батько накинув на себе халат і, вийшовши на пшеничне поле, почав принюхуватись.
- Кажуть, розпечений метал видає сильний запах! Нам потрібно її знайти, поки вона не охолола! О боже, яке нещастя!
- Це ти про бомбу, тату?- спитав його молодший син Тоні, який тримав у руках електричний ліхтарик.
Батько покосився на ліхтар.
- Це ще для чого?
- Я не хочу, щоб ти спіткнувся об бомбу.
- Та мій ніс краще, чим десять тисяч ліхтариків! – І перш ніж син устиг втекти, батько відібрав ліхтарика. – Ти чув, як бабахнуло об землю? Мабуть, вирвало з корінням тисячу дерев!
- Ну, одне дерево стоїть якраз перед тобою, - сказав Тоні.
Батько гнівно закрутив очима.
- Іди додому, простудишся!
- Сьогодні тепло.
- Літо ще не скінчилось! – підхопили другі діти, вибігши на поле.
- А ну поверніться назад! Якщо комусь із нас і суджено підірватися, то нехай вже це буду я!
Діти повернулися в дім, але залишили двері кухні відчиненими.
- Зразу ж закрийте двері! – рявкнув батько і взявся, енергійно водячи ліхтариком і принюхуючись, ходити по полю.
Коли він повернувся, на його халаті були залишки колосків.
- Як?! Ви до цих пір не спите? – закричав він.
- Про що ти говориш? Ти тупав полем, немов шалений бик, і мабуть переламав всю пшеницю!
- Шалений бик? Переламав пшеницю?
- Дивіться, - сказав Тоні, вказуючи на двері. – Тато протоптав на полі штук сто стежинок!
- Коли ж ти, нарешті, виростеш і станеш письменником? – сказав батько.
Як тільки небо ледь просвітлило, він відправився на пшеничне поле і знову, з палаючими очима і відкритим ротом, взявся відважно ходити по ньому з кінця в кінець, іноді насторожуючись і м’яко розсуваючи тремтячими руками колоски що шелестіли на вітру.
Де ж вона? Де?
Голод примусив його повернутися опівдні додому, але, схопивши бутерброда, він зразу ж повернувся на поле. На його вкритому потом обличчю одночасно відображались і страх, і задоволення, збудження і розчарування. Іноді він зупинявся і бурмотів, звертаючись то до неба, то до поля, а то і до власних рук:
- Ви чули? Бабах! Раніше снаряди навіть близько не підлітали до наших ферм! Жінко! Принеси мені супу!
- Зайди в дім, отримаєш! – відповіла дружина.
- Господи, та у мене ж нестача часу, - продовжував бурмотати він. – Де ж воронка? Снаряд повинен був увійти в землю. Років через тридцять на нього сяде муха або залізе мураха, і тоді… Ні – ні, я не можу залишати дітям подібний спадок.
Оселившись на нашому полі ворог буде таїтися до того часу, поки кого-небудь не вб’є. Ви тільки уявіть собі! Війна закінчиться. Герої повернуться додому. Промайнуть роки. І одного разу герой вирішить зорати поле і… І тут вибухне ця триклята бомба!
- Ти впевнений в тому, що вона упала саме на нашому полі? – поцікавився Тоні, чешучи потилицю і ховаючи посмішку.
- Хіба ти не бачив спалаху? Трава он як пожовтіла!
- Вона вже і вчора була жовтою.
- Вона упала з неба подібно до розпеченого боліду! Я бачив…
- Вікна нашої спальні виходять на іншу сторону, - сказала мати, входячи з тарілкою гарячого супу.
- Ну і що з того? Вона упала у самий центр мого пшеничного поля! Бережи нас Боже!
- Ми теж будемо її шукати! – закричали діти.
Він подивився на свою дружину.
- Поздоровляю. Твої спадкоємці збожеволіли. – Зібравши дітей, наче курчат, він повів їх до краю поля. – Послухайте мене, діти. Ви не будете підходити до нашого поля, навіть, якщо знадобиться сорок років, щоб знайти цю бомбу! Хто знає, коли вона вибухне? Це може статися будь-якої миті, зрозуміло?
Вони дивилися на залите сонцем пшеничне поле.
- Тік-тік-тік! – сказав Тоні.
Батько грізно подивився на нього.
- А ну збігай до сусідів і розкажи їм про бомбу! Швидко!
Тоні понісся до сусідів.
- Найкраще що ми можемо зробити в цій ситуації, так це від’їхати звідціля і попросити урядових чиновників взятися за пошуки бомби, - спокійно сказала мати.
- Урядових чиновників?! Як тільки вони підійдуть до нашого поля, як вся пшениця поляже на кореню! – Батько на хвилину задумався. – Втім, ти в чомусь права. Бери дітей, бабусю і їдь до села. Столуватимуся я буду у сусідів. Я бомби не боюсь.
- Я теж її не боюсь.
- Але ти ж розумієш, що хтось із нас все одно повинен буде залишитись!
- Тоді залишусь і я. Головне, щоб ти до своєї бомби дітей не допускав.
- До моєї бомби?
- Здається, сусіди прийшли, - сказала вона прислухаючись. – Схожу я, мабуть, за вином…
- Я ж говорив тобі, принеси побільше вина!
Він виглянув за двері і побачив людей, що йшли лугом і дорогою, поспішаючи на допомогу.
- Майже всі чоловіки, - похитала головою дружина. – Один одного розумніший.
Народ, що зібрався, в основному чоловіки, провели весь ранок на краю пшеничного поля, слухаючи свого сусіда, врожай якого міг стати жахливим.
- Судячи з усього, ворог вистрілив сюди з тієї величезної гармати, - припустив батько.
- «Довгий Том», - додав маленький Тоні.
Рука батька завмерла в повітрі, а його обличчя побагровіло.
- Вона може стріляти на сорок миль! – продовжив він.
- «Довгий Том» називається, - повторив Тоні.
- Слухай, - звернувся до нього батько, - чому ти не в школі?
- Ти просив всіх залишитись дома, - відповів Тоні. – Інакше ми не побачимо цього страшного вибуху, який повбиває всіх наших корів.
- Тоді принеси нам ще пару пляшечок вина! Найкращого! – Батько знову повернувся до гостей. – Ви пам’ятаєте, що після Першої світової десять тисяч фермерів загинули смертю хоробрих, підірвавшись на старих мінах і бомбах?
Сусіди дружно закивали.
- Найменший шурхіт – і кришка! – прошепотів батько.
- Один удар серця? – обережно припустив один з сусідів.
- Саме так!
Розмова була перервана поверненням Тоні.
- Ось ваше вино!
- Не кричи ти так!
- Ось! – повторив Тоні, подаючи дві великі пляшки.
Батько, примружившись, подивився на етикетки.
- Що ти приніс?! – заревів він. – Я просив тебе принести найкраще вино!
- Мати сказала, що на дармівщину і не найкраще вино якраз., - охоче пояснив Тоні.
Пляшки були відкупорені в сердитому мовчанні, але після того, як тепло не найкращого вина стало розливатися жилами, чоловіки повеселішали.
- У мене не жінка, а суцільне непорозуміння, - сказав батько. – Та й діти сьогодні явно не виспались.
Сусіди дружно обернулись і подивились на будинок. Дружина хазяїна як ні в чому не бувало мішала суп, наспівуючи при цьому якусь легковажну пісеньку.
- Закрий двері! – закричав батько і, знову звернувшись до друзів, перейшов на шепіт: - Це не просто бомба, а…
- Досить тобі, - перебив його Пітер, що жив неподалік. – Зараз ми обшукаємо все поле.
- Я не пущу вас туди! – вигукнув батько.
- Не кидати ж її там! – резонно зауважив Пітер.
- Бомба може вибухнути в будь-яку хвилину, - гордо заявив батько. – Я не хочу, щоб моїх найдорожчих сусідів розірвало на шматки! До того ж я вже розробив свою власну стратегію. Врешті – решт я здолаю цей пекельний пристрій. Але діяти потрібно не поспішаючи.
- А ось і Джозеф зі своїм металошукачем, - сказав Пітер.
Батько з жахом відсахнувся.
- Ні – ні! Віднеси його назад!
Джозеф підняв металошукач.
- Я разом піду по полю і…
- Бабах! – вигукнув хтось.
- За бажання ти можеш скористуватися ним і сам, - запропонував Джозеф.
- Ти його не квап, - втрутився в розмову Пітер. – Він повинен це діло обдумати.
- Головне – обережність, - сказав другий сусід.
- А коли нам подадуть найкраще вино? – спитав третій.
Вино іскрилося на сонці. Прохолодний вітерець гнав нивою хвилі. Вони стояли щільним кругом, плече до плеча, лікоть до ліктя, на вустах посмішка, очі сяють, голоси трохи заплітаються. І, стоячи серед них, батько уявляв, що так само чудесно буде починатися кожен новий день його життя, так само він буде крокувати полем, споглядаючи дивний, таємний урожай, смакуючи прохолодне вранішнє повітря в очікуванні ново набутих друзів, з якими він обговорить стратегію і найдрібніші деталі свого підприємства. І кожного дня будуть приходити все нові і нові люди і говорити: «Я чув, ваша ферма ось-ось перетвориться на кладовище!» або «А ви застраховані? Коли ви маєте намір втікати звідціля? Чи правда, що ця бомба розміром як силосна яма?» А він відповість: «Більше! О, друзі, ми тремтимо від страху, лягаючи в ліжко, ми тремтимо в очікуванні, коли ж вона вибухне до біса і відправить нас в Царство Небесне!» - «Який жах!» - скажуть вони, і він згодиться з ними. Він посміхнеться, і вони обійдуть поле, роблячи замальовки місцевості, і він пошле до міста за хлібом і сиром, оскільки все більше проїжджих буде зупинятися і прив’язувати своїх коней біля дороги, щоб подивитись на його ферму…
Зі світу мрій його вирвав дитячий крик. Посеред поля стояв малюк Тоні.
- Тату!
- Тоні! – закричав батько.
Тоні почав перекидатися і стрибати з місця на місце.
- Бабах! – кричав він час від часу. – Бабах! Бабах!
- Іди звідти, пекельна потворо! Зараз тебе розірве на шматки!
Слова батька, схоже, тільки підбадьорили Тоні, який почав скакати з потрійною силою.
Фермери здивовано переглянулися.
- Підожди, - сказали вони. – Можливо, там і бомби ніякої немає? Он як твій синок скаче!
- Бог обділив його розумом, - відповідав їм батько і, знову повернувшись до поля, проревів: - Іди звідти, ідіот!
Тоні, сміючись, підбіг до батька.
- Для чого ти там скакав? – спитав його батько.
- Хотів підірватися, тату.
На четвертий вечір після падіння бомби мати підійшла до вікна і довго дивилась на осінню ниву що хвилювалася під вітром.
- Ти збираєшся залишити пшеницю в полі? – спитала вона.
- А хто буде платити за гроби і свічки для загиблих женців?
- Ще день-другий – і збирати її буде пізно. Тепер ти тільки і робиш, що базікаєш і п’єш.
Вона вийшла із дому і направилась прямо до пшеничного поля.
- Вернись! – прокричав він.
Дружина повернулась з поля приблизно через годину. Змірявши його презирливим поглядом, вона впевнено заявила:
- Завтра починаємо збирання врожаю.
- А раптом під час збирання…
- Та немає там ніякої бомби! Я обійшла всі закутки нашого поля, і, як бачиш, нічого страшного зі мною не сталося! Збирати хліб почнемо прямо завтра – відтягувати більше нікуди!
Цієї ночі батько спав погано. Декілька разів він прокидався і похмуро поглядав на сплячу дружину. Вийшовши до сусідньої кімнати, він так само похмуро подивився на сплячого Тоні і пробурмотів:
- Це ж треба бути таким дурником, щоб скакати по полю, на якому лежить страшна бомба.
Батько вернувся до спальні і ліг, прислухаючись до шелесту пшениці і дивлячись в усіяне зорями небо. Сну не було в жодному оці. Там за вікном, шуміла нива і беззвучно кружляли зорі… І це називається життя? Якщо він прибіжить до села і скаже, що дружина народила йому дочку, хтось зразу ж відповість: «Ну і що? А мені дружина народила сина» або, того більше, «А у дружини Роберто народилася двійня!». «Моя дружина захворіла», - скаже він, і хтось відпарирує «А моя, померла». Ну, ніяк не відзначитись! Хоча б раз для пристойності згнила, чи що, пшениця або розвалився сарай! Он у одного сусіда увесь силос згорів, у другого – діда колись убило блискавкою, і розмов про це вистачає на багато років. А в нього що? І сказати толком нічого. Не скажеш же їм, насправді: «Пам’ятаєте те літо, коли у мене нічого не згоріло?»
І пшениця у нього була такою ж, як і у всіх інших, не гірше і не краще. Середня така собі пшениця.
Наче все тільки налагодилось – і тут на тобі, дружина взялась за косу.
Рівно о шостій ранку пролунав вибух.
Дружина звісила ноги з ліжка і сказала:
- Не дуже-то і голосний.
- Ти нічого не розумієш! Наш будинок ледве не знесло вибуховою хвилею! – вигукнув він.
В небі все ще проглядався дим. До будинку вже збігалися люди.
- Вибухнуло десь там!
- Та ні ж! Вибух стався з того боку!
- Кому ти будеш говорити!
Вони виходили пшеничне поле вздовж і поперек.
- Виходить, це сталося не на полі, - прорік Пітер.
- Що ти розумієш! Сказано тобі на полі, значить, на полі!
З дому висипали діти в нічних сорочках.
- Пітер правильно сказав! – закричав Тоні, указуючи кудись за паркан. – Он де вибухнуло!
І дійсно, в п’ятдесяти ярдах від пшеничного поля біля маленького струмочка з’явилася невелика воронка, з якої здіймався сизий димок.
- Маленька вона якась, - зауважив Тоні.
- Ні, велика, - відрізав батько.
- Не більше чим моя голова!
Сусіди кинулись до воронки, батько ж продовжував стояти на тому самому місці.
- Вона була з гарну бочку, - пробурмотів він ледве чутно і зразу ж більш впевненим голосом додав: - В будь-якому випадку, це була не моя бомба!
- Як так? – здивувалися сусіди.
- А ось так, - переконливо відповів батько. – Моя бомба упала в полі. Наче паровоз з неба упав. Навіть вогонь було видно, і залізні колеса, і пар ішов – ось яка була бомба, величезна!
- Але тоді виходить, що бомб було дві!
- Одна, дві – яка, до чорта різниця? – вибухнув батько. – Вони упали на землю одночасно! Але моя бомба була гігантською! А це так – хлопавка, яка впала, до того ж, зовсім не на моїй ділянці!
- П’ятдесят футів не зараховуємо! – сказав Тоні.
- Яка різниця - п’ятдесят футів чи мільйон миль?
- Але хіба можливі такі спів падіння? Ніде ніколи жодної бомби, а тут – зразу дві!
- І все-таки це так, ворог ховається у моїй пшениці!
- Тату! – шепнув Тоні, показуючи кудись рукою. – Дивись!
Всі дружно повернули голови в один і той же бік.
По золотому пшеничному полю з косою в руках неспішно йшла мати. Вона ввічливо поздоровкалась з сусідами, підійшла до батька і сунула йому в руки косу.
І ще багато років по тому, сидячи за стаканчиком винця в барі селянського готелю, батько, бувало, побачивши в натовпі незнайоме обличчя, брав у руки стакан і, підійшовши до приїжджого, позітхавши, нарешті починав говорити:
- Ви коли-небудь чули про величезну бомбу, яка упала на моє пшеничне поле і тікає там і до сьогоднішнього дня?
Після цього він знову тяжко зітхав і додавав:
- Ви спитаєте - звідкіля у мене ця сивина і ці морщини? А все від того, що всі ці роки ми живемо як на пороховій бочці… Адже ця бомба може вибухнути в будь – яку мить!
- Але тоді, - говорив, бувало, співбесідник, - чому б вам не переїхати в більш безпечне місце?
- Хіба я схожий на боягуза? – кричав він у відповідь – Ні, клянусь Богом, ми не поїдемо звідціля ніколи! Чуєте? Ніколи! Ми будемо орати і сіяти, як і раніше. Одного разу ви розкриєте газету і побачите в ній маленьку замітку, в якій буде сказано про останніх жертв давно минулої війни. Так, дякую, я, мабуть, не відмовлюсь випити ще стаканчик.
До речі, батько і до цього дня недолюблює Тоні з його тонким обличчям і маленькими білими руками. Багато разів в наступні роки приходили від нього листи то з Лондону, то з Парижу чи Будапешту, і крізь рядки, написані вишуканим почерком, проглядалась його посмішка Мадонни. І завжди, як прощальне привітання, в кінці листів стояло одне слово: «Бабах!»
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік