Бокетто
Це дивний стан між подихом і світлом,
Де обрис дня поволі тане в колір
І час не знає, де його палітра.
Немов душа пливе до задоволень,
Лишивши берег звичної турботи,
Де обрій стереже далеку вольність.
Там час існує ніби як наркотик,
Де є легке кружляння як наосліп,
Без поспіху, без скарги та роботи.
Мов зерна літ складаються в колосся,
Та сенс іде за межі всіх тлумачень
І знов веде від місця, де був осуд.
Там кожне "я" скидає свою капчу,
Немов вода змиває давній порох
І губить шлях до купи дивних значень.
Немає меж, немає навіть форми,
Що змусить думку йти одним маршрутом,
Де спогад був колись надмірно скорим.
І всесвіт знов здається добрим другом,
Де ми вчимося тільки лиш зростати
Й ловити час між поглядом і рухом.
Щоб далі крізь бокетто існувати.
Мирослав Манюк
31.05.2026
