Побережись!
"Опівнічний танець дракона" збірка
Як тільки сонце почало ховатися за горизонт, з-під дерев вийшли тіні, що з кожною хвилиною ставали все довшими і довшими. Гравці у гольф вклали свої ключки в сумки, зняли темні окуляри і направились до автостоянки. Коли сонце зовсім зникло за горизонтом, разом з ним зникли і машини. Стоянка опустіла, на площадці для гольфа нікого не лишилось. Вірніше, майже нікого.
Гленн Форей сидів за комп’ютером у своїй конторці, що знаходилась неподалік від стартової позиції, коли він почув звуки ударів по м’ячу. Удар, другий, третій.
Гарні такі удари. Не зовсім звично для такого часу.
Гленн Форей виглянув у вікно.
Біля крайньої зліва стартової мітки він розгледів знайому фігуру в шапочці, насунутій на самі брови, зі старомодною металевою ключкою в руках. Останніми роками цей чоловік заглядав на площадку не дуже часто, але зараз як ніби намірився надолужити втрачене. Ось він поклав на траву три м’яча, випрямився, взяв ключку зручніше і зробив ще три сильних удари.
Гленн Форей подивився в бік стоянки і побачив, що на ній залишилось всього лише дві машини: одна з них належала йому, друга – одинокому гравцю у гольф. Він підвівся з-за столу і став у відчинених дверей, спостерігаючи.
Процедура повторилася. Три нових м’яча. Три удари. Чоловік збирався все повторити ще раз, коли Гленн Форей наблизився до міток і став поряд. Нічим не видаючи, що присутність спостерігача помічена, трьома сильними ударами чоловік послав і ці три м’яча далеко вздовж зеленої траси.
Провівши м’ячі поглядом, Форей повернувся до гравця і сказав:
- Доброго вечора, пане Гінгріч. Удари один краще другого.
- Ви вважаєте? – відгукнувся Гінгріч, якого, схоже, взагалі не цікавило, куди падають його м’ячі. – Так, звичайно. Вечір добрий. Пора закінчувати?
Гінгріч поклав на землю ще три м’яча.
Форей повагався з відповіддю. Було в обличчі чоловіка і в тому, як він рухав руками, як стискав ключку, щось таке, що утримало Форея від ствердної репліки.
- Пора кінчати? Поки що ні.
Гінгріч не відводив очей від м’ячів.
- Радий чути. Значить, у мене ще є час?
- Та скільки завгодно, - відповів Форей. – Можете особливо не поспішати. Мені потрібно закінчити розрахунки. Я пробуду тут не менше чим півгодини.
- Відмінна новина. – Гінгріч знову взяв ключку напоготові. Перший, другий, третій. Три удари підряд. – Я знаю, що це не входить в коло ваших обов’язків, але все-таки… Не могли б ви мені принести ще дві-три корзинки?
- Немає проблем, - відгукнувся Форей і приніс три наповнених м’ячами корзинки. – Візьміть.
- Дякую вам, - сказав Гінгріч, не підіймаючи на нього очей. Він готував мітки для чергових м’ячів, щоки його розчервонілись. – Ви дуже люб’язні.
Форей провів поглядом ще три білих м’яча і повернувся до свого кабінету.
Гінгріч, як одержимий робив удар за ударом, наче намагався зігнати на м’ячах смертельну образу. Неприємності на роботі? Суперництво? Обман? Форей фиркнув: ось вже і власні думки про неприємності приходять серією по три, як три удари по м’ячах!
Удари що повторювалися раз за разом не давали йому зосередитися на розрахунках. За вікном вже горіли ліхтарі, що заливали світлом пусту площадку. Був пізній недільний вечір, єдиний вечір, коли площадка для гольфу закривається рано, а чоловік зі злими очима і палаючим обличчям все бив по м’ячах, готуючи мітку для наступного, поки попередній ще не впав.
Форей приніс на поле ще дві корзинки. Гінгріч, що сприйняв цей вчинок як прояв дружелюбності, кивнув головою в знак подяки, продовжуючи махати ключкою як робот. Раз, два, три; раз, два, три; раз, два, три. Деякий час Форей стояв мовчки. Нарешті спитав:
- Чи все у вас в порядку, пане Гінгріч?
Гінгріч послав у повітря ще три м’ячі і тільки після цього підняв на нього очі, в яких стояли сльози.
- Що у мене може бути не в порядку?
Дивлячись на його укрите плямами рум’янцю обличчя і палаючі очі, Форей не зразу знайшов що сказати. Проковтнувши клубок, що підступив до горла, він пробурмотів:
- Ну, якщо все в порядку, тоді, звичайно…
Гінгріч різко кивнув і знову опустив голову. На траву впало декілька сльозинок.
- Знаєте що, - сказав Форей. – Роботи у мене ще хвилин на сорок, навіть, мабуть, на цілу годину. Ви можете продовжувати, поки я не закінчу.
- Прекрасно! – відгукнувся Гігнгріч, не підіймаючи голови.
Раз, два, три.
В повітря полетіли не тільки м’ячі, але і грудки землі разом з травою. У Форея виникло відчуття, наче він отримав під дихало, - такої сили були удари. І наче в кіно швидше закрутилася плівка - тепер новий м’яч злітав раніше, чим попередній встигав піднятися до найвищої точки. Повітря, здавалося, наповнилось білими птахами, що пурхали на тлі нічних дерев.
Форей повернувся до своєї конторки, але в дверях знову оглянувся, спантеличений розвитком подій на площадці.
- Врешті – решт яке мені діло до цього? – пробурчав він, але все-таки, сівши за комп’ютер почав продивлятися списки завсідників площадки: Галлен, Гелледжер, Гарнс… А ось і він. Раз, два, три, у напівтемряві.
«Гінгріч, Уільям. 2344 Патріція – авеню, Лос – Анджелес, 9064.Одружений (Леонора).
Заняття з інструктором. Повторний курс. Постійний гравець».
Всю цю інформацію забивав у комп’ютер він сам.
Форей виглянув у вікно. Може, принести йому нові корзини? Він виніс на поле ще декілька корзин з м’ячами. Цього разу Гінгріч навіть не подивився в його бік. Долаючи не зовсім зрозумілий йому самому спротив, як наче він рухався під водою, Форей направився до свого відкритого спортивного автомобіля і від’їхав супроводжуваний звуками ударів і видовищем білих об’єктів, що проносились в небі, на якому вже повільно підіймався місяць.
І що ж я їй скажу? Пані Гінгріч заберіть свого чоловіка з площадки для гольфу?
Він поставив машину біля великого, побудованого у георгіанському стилі будинку 2344 на Патріція – авеню. В деяких вікнах горіло світло. Звідтіля долинала музика і чийсь сміх.
А ну його до чорта, подумав він, і що це я, ідіот!
Він знову завів двигуна і почав уже від’їжджати, але тут в його голові знову зазвучали удари. Раз, два, три. Раз, два, три. Раз, два, три. Форей припаркувався знову. Деякий час він сидів у машині, прикусивши нижню губу, потім вилаявся і, примусивши себе покинути машину, пішов до парадного входу. Перед дверима він постояв ще хвилину – другу, прислухаючись до голосів і звуків музики, що долітали з дому, потім натиснув на кнопку дзвінка майже з такою силою, з якою той одинокий гравець лупив по м’ячах.
Мовчання. Він подзвонив ще. Ніякої відповіді. Він натиснув три рази підряд. Прозвучали три дзвінка, один голосніше іншого.
Він довго стояв біля дверей і чекав.
Двері нарешті відчинилися. Він побачив перед собою жінку з укритим потом обличчям і розпатланим волоссям.
- Я вас слухаю.
- Пані Гінгріч? – спитав Форей.
- Так-так. Хто ви і що вам потрібно?
Вона оглянулась. В дальньому кінці коридору Форей побачив чиюсь неясну тінь, яка, судячи по всьому, належала чоловікові.
- Так що вам угодно?
Раз, два, три. Удар, удар, удар. Раз, два, три. Форей облизнув раптом пересохлі губи, прикрив очі, знову відкрив їх і тихо сказав:
- Я – Гінгріч.
- Як ви сказали? – злякано пробурмотіла жінка.
- Гінгріч. Уільям Гінгріч, - промовив він вже голосніше.
- Ви зовсім не мій чоловік!
- Ви помиляєтесь.
Він з розмаху вдарив її кулаком в обличчя. Притискуючи долоні до розбитих губ, вона упала горілиць, а він крикнув: «Виходьте! Отримаєте те ж саме!»
Тінь в кінці коридору не ворухнулась. Форей повернувся і, рухаючись як під водою, дійшов до своєї машини і від’їхав.
На площадці для гольфу Гінгріч все ще запускав у небо білі об’єкти, механічно орудуючи ключкою. Замах – удар, замах – удар, замах – удар.
Цього разу Форей вийшов на поле з сумкою для ключок.
Гінгріч перервав своє заняття і глянув на його сумку:
- Що це ви на ніч глядячи?
- Чи не бажаєте партію на останок? – запропонував Форей.
Гінгріч повернувся наліво і подивився на огороджену сіткою з проволоки площадку.
- А чине занадто пізно?
- Ніколи не буває занадто. Ключки я понесу сам.
- Щоб мені провалитися! – сказав Гінгріч.
- Все буде в порядку, - завірив його Форей.
- Ми нічого не побачимо, - зауважив Гінгріч.
- Побачимо! Відповів Форей, указуючи кивком голови на небо.
Із-за горизонту вже вийшов повний диск місяця, який освітив відкриті простори, пагорби і маленьке озерце. У верхівках дубів шумів вітер.
- Щоб мені провалитися, - прошепотів Гінгріч.
Вони підійшли до першої мітки.
- Починати вам, - сказав Форей, виставивши для нього м’яча і мітку. Застигши нерухомо, Гінгріч спостерігав за ним.
Коли Форей відійшов, Гінгріч приготувався, підняв ключку і наніс удар зі стрімкістю літньої блискавки.
М’яч злетів у небо білим птахом і упав далеко – далеко попереду.
- Ах, ти, сучий сину! – вигукнув Гінгріч. - Сучий син!
- Побережись! – крикнув Форей, хоча попереду не було нікого, кому слід було б поберегтись А можливо, і було кому – неясній тіні. – Побережись!
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік
