Ну і що ж ти можеш сказати у своє виправдання?
"Опівнічний танець дракона" збірка
- Ну і що ж ти можеш сказати у своє виправдання?
Він глянув на трубку і підніс її ближче до вуха.
- Ти знаєш, котра зараз година?
- У тебе що, немає свого годинника?
- Він залишився на тумбочці біля ліжка.
- Зараз шість тридцять п’ять.
- Господи, і ти в таку рань питаєш мене, що я можу сказати у своє виправдання? Я ще і прокинутися толком не встиг.
- Зроби собі каву. Скажи мені, як виглядає твій готель?
- В шість тридцять п’ять всі готелі виглядають однаково, дорога. Я не люблю готелі. Ось і зараз три погані ночі без сну.
- Думаєш, я висипаюсь?
- Послухай, - сказав він, - я тільки-но піднявся з ліжка, дай мені надіти окуляри, подивитись на годинника, а потім продовжимо, добре?
- Про що?
- Ти спитала, що я можу сказати, ось я і скажу.
- Ну, так говори.
- Не по телефону. Знадобиться деякий час. Дай мені півгодини. Або хоча б чверть години.. Ладно, десять хвилин.
- Тобі прийдеться вкластися у п’ять хвилин, - сказала вона і повісила трубку.
О десятій хвилині на дев’яту годину вона наповнила чашки кавою. Він взяв свою, а вона, вичікуючи і схрестивши руки на грудях, дивилася в стелю.
- П’ять хвилин вже пройшло, а все, що ми встигли, - це розлити каву, - зауважив він.
Вона мовчки, подивилась на годинника.
- Все зрозумів.
Він ковтнув гарячої кави і обпік губи, витер рота, потім закрив очі і склав руки так, ніби зібрався молитися.
- Ну? – не витримала вона.
- Не треба мене підганяти, - сказав він. – Почнемо. Тема – чоловіки. Всі чоловіки однакові.
- Не буду спорити.
Не відкриваючи очей, він трохи почекав, чи не скаже вона ще що-небудь.
- Значить, принаймні, в одному питанні у нас немає розбіжності. Всі чоловіки однакові. Я схожий на будь-якого іншого мужчину, і всі інші мужчини схожі на мене. Так завжди було, і так завжди буде. Закон природи. Базальтовий фундамент генетичної істини.
- При чому тут генетика?
- Створивши Адама, Бог поклав початок генетиці. З твого дозволу, я продовжу?
Він зрозумів її мовчання як знак згоди.
- Я буду виходити з того припущення – ми обговоримо його як-небудь іншого разу – про те, що всі мільярди чоловіків, які коли-небудь жили на Землі, метушилися, кричали, поводили себе як божевільні, всі вони відрізнялися один від одного хіба що зростом і вагою. І я один із них.
Він знову почекав, чи не скаже вона що-небудь, але, оскільки коментарів не було, знову прикрив очі, сплів пальці і продовжив:
- Разом з цими цирковими тваринами на Землі з’явилися і інші людські істоти, дещо більш гідні цієї назви, які повинні були змирятися з цим звіринцем, чистити клітки, приводити в порядок печери, вітальні, виховувати дітей, виходити з себе, приходити в себе, знову сходити з глузду і так далі.
- Вже пізно.
- Всього лиш чверть дев’ятого ранку. Ради бога, дай мені час до половини дев’ятого, Ну, будь ласка.
Вона нічого не відповіла і він продовжив.
- Ну от і прекрасно. На те, щоби вийти з печер, щоб перейти від полювання до осілого життя, на це у людей пішло декілька сотень тисяч років. По суті, все це сталося зовсім недавно. Зараз я пишу есе під умовною назвою «Занадто рано вийшли з печер, занадто далеко ще до зірок». – Мовчання. – Втім, не важливо. Після десятків тисяч літ важкого дитинства людства жінки далеко відійшли від тих істот, яких чоловіки таскали за волосся і як тільки не лупили. Тепер вони заявили чоловікам: «Ну-бо заспокойтесь! Сядьте не горблячись, підтягніть свої шкарпетки і слухайте!» І чоловіки – що теж дещо змінились до того часу, вже не колишні німі дикуни, мешканці печер – заспокоїлись, сіли прямо, підтягли свої брудні шкарпетки і почали слухати. І знаєш, що вони почули?
Вона так і сиділа мовчки, схрестивши на грудях руки.
- Вони почули дещо вражаюче. Це був опис весільного обряду. Так-так – я не жартую. Спочатку примітивний, він ставав все складнішим, витонченішим і привабливим.. І чоловіки німіли і слухали, слухали… Спочатку просто з цікавості, але поступово, з незрозумілої для них причини, загоряючись все більше і більше. Було у всьому цьому щось, що доходило до цих не приручених звірів. І ось один із них кивнув, погоджуючись, потім другий, і через деякий час закивали всі: а чому б, чорт забирай, і не спробувати!... І було там, мабуть, щось, що заставило нас заспокоїтись і поводити себе належним чином, на деякий час, а то і назавжди, - продовжував він. – Всі ми застигли в очікуванні, поки не знайшлися перші сміливці, готові ризикнути. Їхньому прикладу наслідували десятки, сотні, тисячі і мільйони юнаків, яким не давало спокою їхнє кипуче сі́м’я. «Чи згодні ви?» - питали у них, і вони відповідали: «Так, згодні», хоча не мали жодного розуміння про те, на що вони згоджувались, і здивовано дивились на плачучих наречених, що стояли позаду них, подібно до Великої Китайської стіни, їхніх батьків, наповнених не тільки сумнівами, але і надіями.. Пам’ятаю, як, стоячи поряд з тобою, я думав: це ж смішно, нічого з цього не вийде, довго це не пробуде, я її люблю, звичайно, я дуже люблю її, але де-небудь, невідомо коли і чому, я, як і всі на світі, зійду з рейок, зроблю якусь жахливу дурість, як останній віслюк, з надією, що вона не взнає, а якщо узнає, то не зверне уваги, а якщо і зверне увагу, то не надасть особливого значення. І поки я давав правильні відповіді, черви сумніву нашіптували все нові питання, а наступне, що я пам’ятаю, - ми вже виходимо, і нас осипають рисом.
Він подивився на свої руки – пальці більше не зчеплені, долоні повернуті уверх, наче збираючись щось прийняти.
- Взагалі все. Додам тільки, в найближчі п’ятсот, тисячу чи мільйон років люди почнуть створювати колонії на Місяці, на Марсі, на планетах Альфи Центавра, але як би далеко ми не забрались, якими б грандіозними не були наші цілі і устремління, ми ніколи не змінимось. Чоловіки завжди залишаться чоловіками, дурними, зарозумілими, наполегливими, впертими, безрозсудними, агресивними, але також книжниками і поетами, пілотами повітряних зміїв і хлопчаками, здатними роздивитись картини в обрисах хмар, спадкоємцями Роберта Фроста (1) і Шекспіра. З м’яким серцем під товстою шкірою, здатними заплакати при виді вмираючої дитини, завжди поглядаючи туди, де трава зеленіша і молока побільше, тими хто дістався до кратерів Місяця і до місяців Сатурну, але залишаючись тими ж тваринами, що завивали в печерах півмільйона років тому, без суттєвих змін, а друга половина людської раси так само буде пропонувати їм послухати весільну церемонію, в піввуха, на пів серця, і інколи вони будуть слухати…
Її мовчання лякало його. Трохи почекавши, він продовжив:
- Знаєш, кожного ранку, проїжджаючи дорогою на роботу мимо всіх цих будинків на схилах пагорба, я думаю про тих людей, що живуть в них, і надіюсь, що вони щасливі, що в домі не пусто, що тут не оселилась тиша, і, повертаючись з роботи мимо тих самих будинків, я думаю, чи щасливі вони як і раніше, чиє тут який-небудь рух або звуки. І помітивши баскетбольний щит перед одним із будинків, я думаю, що тут росте син, а на доріжці, що веде до другого дому, я бачу пригоршні рису і розумію, що тут виросла дочка, і маю надію, що вона щаслива, хоча як знати. Але кожного ранку я думаю одне і те ж: надіюсь, вони щасливі, о Господі, зроби, щоб це було так, я дуже надіюсь!
Збившись з дихання, він замовк і, закривши очі, чекав відповіді.
- Таким, значить, ти бачиш себе? – сказала вона.
- Приблизно так.
- І другі чоловіки теж такі?
- Так, як і завжди.
- Ти хочеш заручитися їхньою підтримкою?
- Ні, ми зовсім відкриті і не ховаємось.
- І навіть не маскуєтесь?
- Ніскільки.
- Всі однакові?
- Жодних відмінностей.
- Виходить, у нас жінок, взагалі немає ніякого вибору?
- Є, але невеликий. Сприймайте нас такими, які ми є, або не приймайте зовсім. З вами інша справа. Ми бачимо у вас подруг, коханок, дружин, матерів, виховательок, доглядальниць. У вас стільки самих різних сторін! У нас – тільки одна, і то якщо повезе. Це – наша робота.
Він зробив паузу.
- Ти закінчив? – спитала вона.
- Мабуть-що, так. Я думаю, це все.
Помовчавши, вона спитала ще:
- Це що, спроба вибачення?
- Ні.
- Розумна схема?
- Не думаю.
- Колективне алібі?
- Ні!
- Ти шукаєш розуміння?
- Мабуть-що, так.
- Симпатії?
- Ні в якому разі.
- Співчуття?
- Звичайно ж, ні!
- Співпереживання?
- Всі ці слова здаються мені занадто гучними.
- Так чого ж ти хочеш?
- Я хотів, щоб ти вислухала мене!
- Я це вже зробила.
- Спасибі тобі за це.
Тепер вже вона сиділа з закритими очима.
Він безшумно встав зі стільця і вийшов.
Коли він відчиняв двері у номері свого готелю, задзвонив телефон. Він підняв трубку тільки після четвертого чи п’ятого дзвінка.
- Ти щур, ось ти хто! – пролунало з трубки.
- Я це знаю, - спокійно відповів він.
- Ти – мерзотник!
- І це я знаю.
- А ще ти невіглас і хам!
- Звичайно.
- І сучий син!
- Це само собою.
- Але…
Він затамував подих.
- Але я люблю тебе!
- Слава богу! – прошепотів він. - Скоріше повертайся додому!
- Я вже виїжджаю!
- І не смій хникати! Ненавиджу, коли чоловіки плачуть!
- Добре, не буду…
- А коли прийдеш…
- Що?
- Коли прийдеш, не забудь заперти двері на засув.
- Вважай, що вже запер.
ПРИМІТКА:…- Роберт Фрост (1874-1963) …- популярний американський поет, майстер драматичного монологу.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік