Месія
з рубрики / циклу «Рей Бредбері»
- Ми всі мріяли про це в молодості, - сказав єпископ Келлі.
Інші за столом схвально забурмотіли, закивали.
- Не було хлопчика-християнина, який би одного разу вночі не подумав: « А чи не я бува Він? Чи не Друге це Пришестя нарешті і чи не я той Що Прийшов? Що, що, о, що, Боже милостивий, якщо виявиться, що я Ісус? Ото буде здорово!»
Католицькі священики, протестантські проповідники і один рабин неголосно засміялись, кожен згадуючи своє дитинство, свої безумні фантазії і якими неймовірно дурними були вони тоді.
- А єврейські хлопчики, - спитав молодий священик отець Нівен, - уявляють себе, наскільки я розумію, Мойсеєм?
- Ні, ні, мій дорогий друже, - сказав рабин Ніттлер. – Месією! Месією!
Знову сміх, з усіх вуст.
- Ну звичайно, - сказав отець Нівен, чиє свіже обличчя було вершково-рожевим, - яку дурню я зморозив! Як же я не подумав? Адже Христос не був для євреїв месією, чи не так? І ваш народ до цих пір очікує, щоб месія прийшов. Дивно. О, як усе розходиться!
- І ніщо так, як це, - сказав єпископ Келлі.
І, вставши, повів усіх на терасу, звідкіля відкривався вид на пагорби Марсу, на древні марсіанські міста, на старі шосе, на русла рік, наповнені пилом, і на Землю, яка в шістдесяти мільйонах миль звідціля, яскравим вогником сяяла в цьому чужому небі.
- Хіба ми могли в своїх найшаленіших мріях уявити, - сказав преподобний Сміт, - що прийде день, коли тут, на Марсі, будуть Баптистський Молельний Дім, капела Святої Марії, Синагога Гори Синай?
Тихі «ні, не могли» були відповіддю на його питання.
Порушивши тишу, виник новий голос. Поки вони стояли біля балюстради, отець Нівен, щоб перевірити годинника, включив свого транзистора. З маленького поселення неподалік в пустелі передавали новини. Всі почали слухати:
-…як стверджують, неподалік від поселення. Це перший марсіанин, знайдений в наших місцях у цьому році. Переконливо просимо ставитися до всіх візитерів такого роду з повагою. Якщо ж…
Отець Нівен виключив приймача.
- Ох, уже ця невловима конгрегація! – зітхнув преподобний Сміт. – Повинен визнати, я прилетів на Марс не тільки заради християн з Землі, але, надіюсь, також запросити хоча б одного марсіанина повечеряти зі мною якось у неділю і взнати від нього про його вірування і потреби.
- Вони ще не вирішили, як до нас ставитись, - сказав отець Ліпскомб. – Приблизно через рік, я думаю, вони зрозуміють, що ми не мисливці на бізонів і шкури нам не потрібні. І все-таки, треба визнати, тримати у вуздечці свою цікавість нелегко. В решті-решт, судячи по фотографіям, отриманих з наших «Марінерів», ніяких форм життя на Марсі не повинно бути. Але виявилось, що одна є, незрозуміла і багато в чому схожа на людину.
- Багато в чому, ваше преосвященство – і рабин завмер над своєю кавою. – У мене відчуття, що людського у них більше, чим у нас самих. Адже вони дали нам можливість тут жити. Сховалися серед пагорбів, нам, як ми можемо здогадатись, показуються тільки зрідка і у вигляді землян…
- Значить ви теж вірите, що вони можуть читати думки за допомогою телепатії і можуть гіпнотизувати і це дозволяє їм розгулювати нашими поселеннями і обманювати нас своїм виглядом і штучно викликаними видіннями, і ми не можемо їх викрити?
- Так, я в це вірю.
- Тоді сьогоднішній вечір, - сказав єпископ, роздаючи бокали з м’ятним лікером і коньяком, - воістину вечір розчарувань. Марсіани нізащо не хочуть показатися і дозволити нам, причетним до істинної віри, вказати їм шлях до спасіння…
Всі посміхнулися.
- …і друге пришестя Христа буде, судячи з усього, не раніше чим через декілька тисяч років. Як довго чекати нам, людям, о Господи?
- Що до мене, - сказав молодий отець Нівен, - то я ніколи не мріяв про те, щоб бути Христом, його Другим Пришестям. Я тільки завжди хотів, і хотів усім серцем, його побачити. З восьми років не перестаю про це мріяти. Цілком можливо, це головна причина, чому я став священиком.
- Що, якщо Він і насправді прийде коли-небудь знову, про вас на небесах вже знали? – добродушно посміюючись запропонував рабин.
Молодий священик широко посміхнувся і кивнув. Кожному раптом захотілося простягти руку і торкнутися, бо він торкнувся до якогось маленького, ніжного нерва в кожному із них. Кожного із них переповнювала зараз любов до всього сущого.
- З вашого дозволу, джентльмени, - сказав, підіймаючи бокал, єпископ Келлі, - вип’ємо – хто за пришестя месії, хто за Друге Пришестя Христа. Та виявиться те і друге чимось більшим, ніж дурні, давні мрії!
Випивши кожен своє, вони притихли. Єпископ висякався і витер очі.
Потім все було так, як і в більшості інших вечорів. Священнослужителі усілись за карти і засперечались про Фому Аквінського, але християни зазнали поразки, коли зіткнулися з логікою і ерудицією рабина Ніттлера. Вони назвали його єзуїтом, випили по стаканчику на сон майбутній і, перед тим як розійтися, вирішили послухати останні новини по радіо:
… побоюються, що марсіанин, опинившись серед нас, можливо, відчуває себе ніби спійманим у пастку. Щоб він міг безбоязно пройти повз, при зустрічі з ним слід відвернутися. Схоже, що ним рухає цікавість. Підстав для занепокоєння немає. На цьому передача…
Священнослужителі йшли, обговорюючи свої переклади на різні мови текстів з Нового і Старого Завітів. І тут молодий отець Нівен всіх здивував:
- А чи відомо вам, що мене одного разу попросили написати сценарій за Євангеліями? Фільму, чи бачите, не вистачало кінця!
- Але хіба не один, - запротестував єпископ, - кінець у життя Ісуса?
- І все-таки чотири Євангелія, ваше преосвященство, дають чотири версії. Я їх всі порівняв. І схвилювався. Чому? Та тому, що заново відкрив для себе щось, про що вже майже забув. Таємна Вечеря насправді не остання вечірня спільна трапеза Христа і учнів!
- Боже милостивий, якщо не остання, то яка ж?
- Яка? Перша з декількох, ваше преосвященство. Перша з декількох! Хіба не було такого, коли Ісуса вже зняли з хреста і поховали, що Симон Петро ловив разом з іншими учнями рибу в морі Галілейському?
- Було.
- І чи не були їхні сіті чудесним чином наповнені рибою?
- Були.
- А коли вони побачили не березі Галілейському бліде світло, хіба не зійшли вони на берег і не знайшли там розпечене добіла вугілля, а на вугіллі тільки що спійману рибу?
- Так, як же, так, - сказав преподобний Сміт.
- І хіба не відчули вони там, за м’яким світлом розпеченого вугілля, Присутність і не звернулися до Нього?
- Звернулися.
- Не отримавши відповіді, чи не прошепотів хіба знову Симон Петро: «Хто це там?» І невпізнаний Дух на березі Галілейському простяг руку у світло від вогню, і на долоні тієї руки хіба не побачили вони слід від вбитого цвяха, стигмати, які ніколи не вилікуються? Учні хотіли втекти, але Дух сказав Симону Петру: «Візьми цю рибу і нагодуй своїх братів». І Симон Петро взяв рибу з багаття і нагодував учнів. І безтілесний Дух Ісуса сказав тоді: «Візьми моє слово, і сповісти усім народам, і проповідуй, щоби прощали ближнього». А потім Ісус їх покинув. І в моєму сценарії Він йде берегом Галілейським до горизонту. А коли хто-небудь йде до горизонту, то наче здіймається, правда? Тому що піднімається на відстані земля. І Він, йдучи берегом, зменшувався і нарешті, перетворився на маленьку крапку десь вдалині. А потім і вона зникла. І коли над світом Його днів зійшло сонце, всю тисячу Його кроків вздовж берегу розмели світанкові вітри – і слідів які бувало… І вугілля, догоряючи, розлетілося іскрами, і учні, відчуваючи в роті смак Справжньої, Останньої і Істинної Таємної Вечері, пішли геть. І в моєму сценарії КАМЕРА дивиться з висоти, як учні йдуть одні на північ, другі на південь, треті на схід розповідати світові Те, Що Повинне Бути Розказане про Якогось Чоловіка. І їхні сліди, що розходяться на всі боки спицями величезного колеса, також замели піском вітри світанку. І був новий день. КІНЕЦЬ.
Молодий отець Нівен стояв, оточений друзями, очі його були закриті, щоки палали. Раптом він відкрив очі, як наче прокинувшись.
- Вибачте мені.
- За що пробачати? - вигукнув єпископ, проводячи по віях тильною стороною долоні, часто моргаючи. – За те, що в один вечір я двічі плакав? Хіба можна соромитись своєї любові до Христа? Адже ви ж повернули Слово мені – мені! – який здавалось, знає його вже тисячу років! Ви освіжили мені душу, о добрий молодий чоловіче з дитячим серцем. Поїдання риби на березі Галілейському – це і насправді істинна Таємна Вечеря. Браво! Ви заслужили зустрічі з Ним. Друге Пришестя повинно відбутися хоча б заради вас одного!
- Я недостойний!
- Як і ми всі! Але якби можна було помінятися душами, я би в цю ж хвилину, нехай навіть на деякий час, поміняв би свою душу на вашу, світлу, чисту. Може, ще один тост, джентльмени? За отця Нівена!
Всі випили за отця Нівена і потім розійшлися; рабин і проповідники пішли вниз з пагорба до своїх храмів, а католицькі священики ще постояли хвилинку біля відчинених дверей, розглядаючи незнайомий світ Марса, по якому гуляв холодний вітер.
Настала північ, потім одна година, дві, а в три години бездонного холодного марсіанського ранку отець Нівен заворушився. Невиразно шепочучи, затанцювало полум’я свічок. Притулившись до вікна, глухо застукало листя.
Раптом прокинувшись від сновидіння, де кричав натовп і хтось за кимось гнався, він ривком сів у ліжку. Прислухався.
На нижньому поверсі грюкнули зовнішні двері.
Накинувши халат, отець Нівен спустився напівтемними сходами свого житла при церкві і пройшов через церкву, де навколо кожної з дюжини свічок, що горіли одна тут, друга там, розлилась маленька калюжка світла.
Обходячи одні за другими двері, він думав: «Яка це дурість, запирати церкви! Що в них красти?» Але все-таки йшов далі, крадучись, крізь сплячу ніч.
І раптом побачив, що передні двері церкви відперті і вітер, м’яко штовхаючи, раз за разом відкриває їх всередину.
Здригаючись від холоду, отець Нівен, закрив їх.
В церкві хтось пробіг навшпиньках.
Отець Нівен блискавично повернувся.
В церкві нікого не було. То в один, то в другий бік гойдалися вогники свічок в нішах. Нічого, окрім древнього запаху воску і ладану, непроданих їх залишків з усіх базарів часу і історії, других сонць і других полуднів.
Він окинув поглядом розп’яття над головним олтарем і раптом завмер.
Він почув в ночі, як упала крапля води, одна-єдина.
Повільно-повільно отець Нівен повернув голову і подивився в бік баптистерію.
Свічок там не було, і одначе…
З глибокої ніші, де стояла купель, виходило бліде світло.
- Єпископ Келлі, це ви? – тихо спитав отець Нівен.
Він повільно пішов туди по проходу, але раптом зупинився, наче його скував мороз…
Тому що ще одна крапля упала, ударилась, перестала існувати.
Як ніби десь капало з крану. Але ж ніяких кранів тут не було. Не було нічого, окрім купелі, куди крапля за краплею падала густа рідина, і між кожними двома краплями серце отця Нівена встигало тричі ударити.
Недосяжною слухові мовою серце щось собі сказало і понеслось що було духу, потім сповільнило хід, і отцю Нівену здалося, що воно ось-ось зупиниться. Він увесь спітнів. Відчув, що не може зрушити з місця, але рухатись було потрібно; спочатку одна нога, за нею друга – і ось, нарешті він дістався склепінчастого входу у баптистерій.
І, справді: у цій кімнатці, в якій повинен був панувати морок, щось блідо світилося.
Не свічка, ні. Джерелом світла була фігура.
Фігура стояла за купіллю. Краплі більше не капали.
Язик у отця Нівена прилип до піднебіння, очі полізли на лоба і перестали хоча б щось бачити. Потім зір повернувся, і він набрався духу щоб крикнути:
- Хто?
Одне-єдине слово – і воно відлунням відбилося у всіх кутках церкви, від нього затремтіли вогники свічок, здійнявся пил, що пахнув ладаном, і власне серце отця Нівена злякалось відгуку: «Хто?».
Світло в баптистерії йшло від блідого вбрання фігури, що стояла обличчям до отця Нівена. І цього світла було достатньо, щоб отець Нівен міг побачити неймовірне.
Отець Нівен дивився широко відкритими очима, і раптом фігура ворухнулася. Вона простягла вперед, наче поклавши її на повітря, бліду руку.
Рука лежала як щось окреме від Духа по той бік купелі; наче вона противилась, але зачарований і страшний погляд отця Нівена схопив її і потяг до себе, ближче, щоби узнати, що в середині її відкритої білої долоні.
А в середині було видно рану з рваними краями, діру, з якої повільно, одна за другою падали краплі крові, падали і падали повільно вниз, в купель.
Краплі ударялись об святу воду, зафарбовували її і розходились повільними кругами в усі боки.
Рука то з’являлася, то зникала перед очима отця Нівена, і тяглося це декілька сповнених розгубленості секунд.
Задихнувшись у стогоні чи то від здивування, чи то від відчаю, однією рукою прикриваючи очі, а другою наче відсторонюючи від себе видіння, отець Нівен, наче вражений страшним ударом, упав на коліна.
- Ні, ні, ні, ні, ні, цього не може бути!
Наче якийсь страшний дантист одним ривком і без анестезії висмикнув у нього замість зуба душу, що стікала кров’ю. Він був розкритий, життя з нього вирване, а корні, о Боже, корні… такі глибокі!
- Ні, ні, ні, ні!
І, одначе – так.
Він глянув через мереживо пальців знову.
І Чоловік був на тому ж місці.
І страшна тремтяча долоня, яка кровоточила, роняючи краплі в повітря баптистерію.
- Не треба більше!
Рука віддалилася, зникла. Дух стояв і чекав.
І лице Духа було добрим і знайомим. Ці дивні, прекрасні, глибокі, пронизуючі наскрізь очі були такими, якими, він знав, вони повинні були бути. Рот був м’яким і блідим було обличчя в обрамленні спадаючого вниз волосся і бороди. Одягнений Чоловік був у простий одяг, що бачив береги моря Галілейського і пустелю.
Величезним зусиллям волі отець Нівен утримався від сліз, подавив муки здивування, сумнівів, розгубленості, всього того, що, погрожуючи вирватись назовні, ворушилося і бунтувало всередині. Він весь тремтів.
І тут він побачив, що Фігура, Дух, Чоловік, Хто Б Це Не Був, тремтить також.
«Ні, - подумав отець Нівен, - з Ним таке не може бути! Щоб Він боявся? Боявся…мене?»
А тепер і Дух трясся в страшних муках, вони були як дзеркальне відображення тремтіння отця Нівена; рот видіння широко відкрився, очі закрилися, і воно простогнало жалібно:
- Благаю, відпусти мене!
Отець Нівен ойкнув, і його очі відкрилися ще ширше. «Але ж Ти вільний, - подумав він. – Ніхто тебе тут не тримає!»
І в ту ж мить:
- Тримає! – вигукнуло Видіння. – Мене тримаєш ти! Благаю! Відверни свій погляд! Чим більше ти дивишся на мене, тим більше я стаю цим! Я не те, чим я здаюся!
«Але, подумав отець Нівен, - адже я не сказав жодного слова! Мої губи не ворухнулись ні разу! Звідкіля цей Дух знає, про що я думаю?»
- Я знаю всі твої думки, - сказало Видіння, тремтяче, бліде, відступаючи в темряву баптистерію. – Кожну фразу, кожне слово. Я не збирався сюди приходити. Вирішив просто заглянути в містечко. І раптом опинився різним для різних людей. Побіг. Люди погналися за мною. Я побачив відкриті двері. Вбіг. А потім, а потім… виявилось що я у пастці.
«Це неправда», - подумав отець Нівен.
- Ні, правда, - простогнав Дух. – І спіймав мене в цю пастку ти.
Стогнучи під тягарем почутого, ще більш страшного, отець Нівен ухопився руками за край купелі і повільно встав, хитаючись, на ноги. І нарешті, набравшись духу, видавив з себе питання:
- Насправді ти не той… кого я бачу?
- Не той. Пробач мені.
«Я, - подумав отець Нівен, - божеволію».
- Не божеволій, - сказав Дух, - інакше я теж стану безумним.
- Я не зможу відмовитись від тебе, о Боже, тепер, коли ти тут, адже скільки років чекав я, стільки мріяв – невже ти не розумієш, ти просиш занадто багато. Дві тисячі років незчисленна кількість людей чекає твого повернення. І це я, я зустрівся з тобою, побачив тебе…
- Ти зустрівся лише зі своєю мрією. Побачив те, що жадав побачити. За цим…фігура доторкнулась до свого одіяння, - зовсім інша істота.
- Що ж мені робити, Боже? – закричав отець Нівен; його погляд метався між стелею і Духом, що затремтів від його крику.
- Відведи від мене погляд. В ту ж мить я опинюсь за дверима і зникну.
- І… це все?
- Дуже прошу тебе, - сказав Чоловік.
Отця Нівена затрясло, його дихання стало переривчастим.
- О якби це продовжилось хоча б годину!
- Ти б хотів убити мене?
- О ні!
- Якщо ти будеш утримувати мене в цьому образі, я скоро помру і моя смерть буде на твоїй совісті.
Отець Нівен підніс до рота стиснуті в кулак пальці і впився в них зубами; судома звела всі його кості.
- Значить…значить, ти марсіанин?
- Не більше того. Не менше.
- І це сталося з тобою через мої думки?
- Ти не навмисне. Коли ти зайшов сюди, твоя давнішня мрія схопила мене міцно – міцно і надала мені новий вигляд. Мої долоні до цих пір кровоточать від ран, які ти наніс мені з потаємних глибин твоєї душі.
Отець Нівен потряс головою, він був як у тумані.
- Ще хоча б трішки… почекай…
Він невідривно дивився і не міг надивитися на фігуру, від якої йшло бліде світло.
Потім отець Нівен кивнув, і така печаль переповнювала його, як наче він менше години тому повернувся до себе зі справжньої Голгофи. Але ось вже минув час. І на піску біля моря Галілейського гасло багаття.
- Якщо…якщо я відпущу тебе…
- Ти повинен, обов’язково повинен!
- Якщо відпущу, обіцяєш…
- Що?
- Обіцяєш знову прийти?
- Прийти?
- Раз на рік, про більше я і не прошу, раз на рік приходь сюди, до цієї купелі, в цей же самий час…
- Приходити?
- Обіцяй! О, мені обов’язково потрібно, щоб це повторилося. Ти не знаєш, як це для мене важливо! Обіцяй, інакше я не відпущу тебе!
- Я…
- Дай обіцянку! Поклянись!
- Обіцяю. Клянусь.
- Дякую тобі, дякую!
- В який день через рік я повинен буду повернутися?
По щоках отця Нівена котилися сльози. Тільки з великим трудом згадав він, що збирався сказати, а коли заговорив, то ледве міг почути себе:
- На Великдень, о боже, так, на Великдень в наступному році!
- Дуже прошу тебе, не плач. Я прийду. На Великдень, ти говориш, на Великдень? Я знаю ваш календар. Прийду обов’язково. А тепер…- бліда рука з раною на долоні ворухнулася в повітрі, благаючи безмовно. – Я можу піти?
Отець Нівен зціпив зуби, щоб не дати вирватись назовні зойку відчаю.
- Благослови мене і йди, - сказав він.
- Ось так? – спитав голос.
І рука простяглася і торкнулася його, легко-легко.
- Скоріше! – крикнув отець Нівен, замружившись, з усіх сил притискаючи до грудей стиснуті в кулаки руки, щоб вони не простяглися, не схопили. - Йди скоріше, поки я не залишив тебе тут назавжди. Біжи. Біжи!
Бліда рука торкнулася його лоба. Тихий і глухий звук від втікаючих босих ніг.
Відчинилися двері, відкриваючи зорі, потім зачинилися.
І відлуння довго літало церквою, вдаряючись об олтарі, залітаючи до ніш, ніби одинока птаха яка безглуздо металася, доки не знайшло вихід у вершині склепіння. Нарешті церква перестала тремтіти, і отець Нівен поклав руки собі на груди, наче говорячи собі цим, як поводити себе, як дихати; як стояти нерухомо, прямо, як заспокоїтись…
Потім він пішов хиткими кроками до дверей і схопився за ручку, захоплений бажанням розчинити їх, подивитись на дорогу, на якій зараз, мабуть, нікого вже немає – тільки вдалині, можливо, втікає фігурка у білому. Він так і не відчинив двері.
Отець Нівен пройшов по церкві, закінчуючи ритуал запирання, радіючи, що є справи, які потрібно зробити. Обхід дверей тягнувся довго. І довго було чекати наступного Великодня.
Він зупинився біля купелі і побачив, що вода в ній чиста. Зачерпнув рукою і освіжив лоба, скроні, щоки і очі.
Потім пройшов повільними кроками по головному проходу і упав перед олтарем і, давши собі волю, розридався. Почув, як голос його горя здіймається вгору і з башти, де мовчить дзвін, падає в муках униз.
А ридав він багато про що.
Про себе.
Про Чоловіка, що був тут зовсім недавно.
Про довгий час, який мине, перш ніж знову відкотять камінь і побачать, що могила порожня.
Про час, коли Симон Петро знову побачить тут Духа і він, отець Нівен, буде Симоном Петром.
А більш усього він ридав тому, о, тому, тому… що ніколи в житті він не зможе нікому розказати про цю ніч…
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 1950 рік