Навість
Жила собі Навість у світі, як тихе й світле ім’я, що пахло ранковим повітрям і свіжим хлібом. У ній було щось дитяче і дуже живе, ніби світ ще не встиг її зламати.
Очі в неї були незвичайні. У них відбивалися теплі вечори над рікою, м’яке золото заходу сонця, людські долоні, що ще вміють не ранити. Коли Навість дивилася на людину, у грудях щось стишувалося, і ставало соромно за різкість, але водночас легко, ніби всередині відкривалося повітря.
Вона приходила тихо. Сідала поруч із тими, хто втомився від самотності. І просто була, без вимог і страху.
Та люди змінилися. Їм ставало важко витримувати її погляд, бо в ньому було надто багато правди. Спершу її почали уникати, потім висміювати. Називали надто м’якою, надто світлою, надто чужою цьому світові.
Навість не злюбили. Її почали перекручувати, паплюжити, намагалися стерти її красиве ім’я з лиця землі, ніби воно ніколи не існувало.
І тоді, кажуть, щоб остаточно відректися від неї, люди створили інше слово Ненавість. Воно стало важким і холодним. У ньому вже не було ні річкового світла, ні мідного неба, ні тих очей, що вміли заспокоювати.
А Навість згасла. Повільно, як світло, яке ніхто не підживлює. Спершу з її погляду зникло тепло, потім голос став тихим, а згодом вона стала майже спогадом.
І тільки вітер ще інколи торкався порожніх місць, де вона була, але вже не носив її імені - бо його перестали вимовляти.
А люди залишилися з Ненавістю.
І вперше зрозуміли, що вигадали її не проти когось. А проти себе.