Пробудження: 2036-й
19-20 глави19
Голова з гребенем, схожим на «інопланетний ірокез», — рептилоїдно-людиноподібне обличчя й байдужі, майже крижані очі з вертикальними зіницями. Так, це був він, хоча доречніше було б сказати — воно. Те, що сталося між ними, навіть після стількох років не дозволяло Сергієві сприймати цю сутність як щось одухотворене.
І все ж перед Сергієм, у закритому боксі, перебувала інопланетна істота зі свідомістю, значно вищою за людську.
Перш ніж натиснути наступну кнопку — для підключення мікрофонів і дешифратора мовлення, офіцер уточнив:
— Ви не передумали спілкуватися з мерзотою, яка збиралася вас убити?
Обличчя сутності ледь помітно сіпнулося, що, схоже, помітив лише Сергій.
— Недарма ж я подолав такий шлях... — відповів він ухильно, не бажаючи посвячувати того в справжні мотиви свого прибуття. — Так, і до речі: він розуміє нас навіть без усього цього обладнання...
Офіцер насторожився. Попри високий чин, схоже, це було його перше таке «побачення» з дракорептилоїдом.
— Тоді можете починати, — нарешті сказав він.
Очі полоненого, як і раніше, нічого не виражали — лише ледь тремтіли чи то від незвичного освітлення, чи то від дії седативного газу, який відповідно до протоколу подавався в камеру, запобігаючи спалахам агресії.
— Навіщо ви тут? — несподівано першим заговорила істота.
Офіцер здригнувся й навіть трохи підвівся зі стільця, ніби відчув загрозу.
Сергій жестом зупинив його. У цій розмові «ведучим» був він.
— Скажу чесно, останнім часом я часто повертаюся думками до нашої першої зустрічі. Точніше, до того, чому ви тоді зволікали з наказом про нашу ліквідацію?
— Ви про події 2023-го чи... минулих життів? — очі істоти помітно пожвавішали.
— Я звичайна людина, — промовив Сергій після короткої паузи. — І знати свої минулі втілення для мене — непросте завдання... Але тієї ночі, у двадцять третьому, я лише кілька секунд, дивлячись у ваші очі, бачив їхні чіткі фрагменти. Або це була реакція моєї свідомості на загрозу смерті, чи наслідок якогось вашого впливу на мою підсвідомість... А от ви, — раптом вирішив запитати Сергій, — ви самі можете з упевненістю сказати, що це було насправді?
— Я б не сказав, що ви «звичайна людина». Це по-перше. А по-друге, я міг би розповісти вам дуже багато. І не лише про ту ніч, коли опинився в ролі командира ліквідаторів, а й про те, що нас із вами колись, неймовірно давно, вже пов`язувало...
Говорив він повільно, без найменшого натяку на агресію і, схоже, щиро. Наче дозував сказане, зберігаючи зрозумілу лише йому інтригу.
— Але скажіть — навіщо мені це? — продовжив він. — Кілька разів вже порушували питання мого обміну — і все марно. Я досі тут. Навіть зараз, коли ГФС, як я розумію, знову веде переговори з нашими колишніми союзниками — «сірими», мій обмін знову відкладається. То який сенс мені ділитися з вами навіть відомостями, що не становлять особливої секретності?
Сергій, не маючи жодного справжнього аргументу, вирішив ризикнути:
— А якщо я скажу, що від сьогодні особисто займуся вашим обміном? Тоді ми змогли б продовжити розмову?
— Не смішіть мене... — у голосі полоненого з`явилася іронія. — Мене не випустять, доки я не видам хоча б одну таємницю. Це ж очевидно. До того ж я більше довіряю тому, що читаю у ваших думках, ніж вашим словам. Ви просто намагаєтеся ввести мене в оману — інших варіантів у вас просто немає.
«Як він це робить?.. Хоча чого дивуватися. Я від самого початку розумів: він здатний читати думки всіх присутніх».
— Гаразд, — зітхнув Сергій. — Визнаю, я блефував. У мене справді немає козирів у рукаві, щоб схилити вас до розмови. Але я не брехав, коли сказав, що справді спробую найближчим часом щось зробити.
Він витримав коротку паузу й продовжив:
— До речі, чому б вам не привідкрити завісу хоча б найменшої таємниці, щоб стати вільним?
— Думаю, поняття честі вам знайоме, — відповів той і додав: — Це і є моя відповідь.
Прозвучало це спокійно й безапеляційно, як і все сказане раніше. Для Сергія це прозвучало як вирок їхньому подальшому діалогу. На подив Сергія, полонений усе ж поставив ще одне запитання:
— ...Я розумію, що означає «вводити в оману» чи, скажімо, «блефувати»... Але що таке козир у рукаві? Це один із ваших образних висловів, які нам досі важко даються?
— Це означає знати щось таке, що дає тобі перевагу, — машинально пояснив Сергій, більше переймаючись безвихіддю розмови й не розпізнавши в запитанні дракорептилоїда підсвідомого сигналу про їхню вразливість.
20
Олексій чекав на Ірен, як і домовилися, за кілька кварталів від департаменту сина. Він приїхав набагато раніше призначеного часу й, протримавшись без сигарети лише кілька хвилин, рішуче попрямував до кіоску.
«Ну от... знову не втримався. Так, вік бере своє», — подумав він без особливого каяття.
Перші, найцінніші, затяжки — і Олексій відчув приємне тепло в грудях та розслабляючу хвилю дурману. Світ наповнився спокоєм і впевненістю: шкідливий нікотин чудово справлявся зі своїм завданням, хоч і ненадовго повертаючи собі статус «партнера».
Ірен під`їхала вчасно. Як і було домовлено із сином, Олексій двічі натиснув на затискач краватки й попрямував до її машини.
До приїзду сина чи когось іншого часу було ще більш ніж достатньо, і Олексій запропонував Ірен випити по чашці кави, яку продавали тут-таки поруч.
— Усе гаразд? — запитала вона. — Зустріч відбудеться?
— Так, усе гаразд. Незабаром по нас приїдуть, — Олексій театрально усміхнувся, простягаючи їй каву.
Ірен намагалася тримати себе в руках. І це їй майже вдавалося: видавало лише легке тремтіння холодних пальців, коли вона брала гарячий стаканчик.
— Чудова кава, — сказала вона, відпивши ковток. А коли з-за важких хмар раптом виглянуло сонце, несподівано по-дитячому додала: — Найбільше у світі люблю, коли все добре.
Від цих трохи наївних для дорослої жінки слів повіяло чимось теплим і знайомим, що брало свій початок десь у далекому минулому.
Олексій подумки перенісся років на тридцять назад — у часи, коли вони з дружиною, переховуючись від чергової погоні, знайшли прихисток у тихому місці під Версалем...
Київ, липень 2025