Пробудження: 2036-й
21-22-а частина21
— Льошо! Марі прийшла. Відчини хвіртку — не можу відійти від плити! — гукнула Олена через навстіж відчинене кухонне вікно.
— Так-так... зараз, — відгукнувся Олексій, жвавыо спускаючись із горища.
— Привіт, Марі. Тебе відпустили тато з мамою, все правильно? — сказав він уже французькою.
— Добрий день, месьє. Так... Он вони стоять біля будинку й махають вам, — серйозно відповіла шестирічна дівчинка. — Наче я зовсім маленька!
— Ну, ти вже цілком доросла, — усміхнувся Олексій. — Просто вони хвилюються, і це нормально. Заходь.
— А що ви робили там, нагорі?
— Дах трохи протікає. Скоро доведеться зайнятися ремонтом. Сам, звісно, не впораюся.
Марі відразу знайшла рішення:
— Та татовий брат це вміє! Він і нам дах лагодив минулого літа. Попросіть його.
— Чудова ідея! Дякую, що підказала... Ну й ми, звісно, в боргу не залишимося.
— Хочете сказати, заплатите йому?
— Ну так. Адже так заведено: за роботу, за допомогу.
Уже біля кухонних дверей Марі раптом зупинилася:
— Месьє Льошо, а чому за допомогу обов`язково треба платити?
У цю мить двері кухні розчинилися, випускаючи солодкий аромат і збиваючи гостю з думки. Були вихідні, і Олена, дотримуючись тутешніх традицій та знаючи, що Марі неодмінно до них зазирне, готувала щось особливо смачне.
— Ну, здрастуй, наша принцесо! — сказала господиня, цілуючи дівчинку в щоку. — У тебе, як завжди, все добре?
— Так, мадам Лено! Я ж найбільше у світі люблю, коли все добре! — весело відповіла Марі, вкотре повторивши свою улюблену фразу.
— ...Мучать якісь думки?.. Ні через мене? — уточнила Ірен.
— Ні, анітрохи, — відповів Олексій, роблячи черговий ковток кави. — Просто раптом нахлинули спогади...
— Як смачно пахне! Це що, пиріг?
— Так, маленька принцесо, знову пиріг — але цього разу з яблуками та грушами...
— Я, звісно, вже не маленька, — Марі зробила «дорослий» вираз обличчя, — але принцесою ще трішечки можу побути.
Сідаючи за стіл, вона раптом згадала своє запитання, що анітрохи не здивувало Олексія. Довелося відповідати:
— Так от, — почав він, — платити за допомогу не обов`язково. Можна просто допомогти у відповідь. Головне — бути вдячним. Ось це по-справжньому важливо.
Потім, зворушено спостерігаючи, як гостя спритно наминає пиріг, додав:
— Тим паче... рано чи пізно грошей не буде взагалі.
— І що ж тоді? — одразу запитала Марі.
— Люди ще довго користуватимуться ось такими пластиковими картками, — він показав пальцями невеликий прямокутник. — Ну... а потім...
— Так, годі! — втрутилася «мадам Лена». — Договорите пізніше. Твій дядько Льошо нікуди не дінеться, а довгі розмови за столом заважають правильно перетравлювати їжу.
— А що означає «перетравлювати»?.. — не вгамовувалася Марі.
З батьками дівчинки вони познайомилися ще в перший день після приїзду, коли все ще перебували на взводі після виснажливих «стрибків» Європою. Окрім приємної зовнішності й чемності, Олексія та Олену особливо підкупила важлива для них у той час і досить рідкісна для будь-якої глибинки, зокрема французької, — їхня делікатна ненав`язливість.
Знайомство ідеально вписувалося в легенду, підготовлену Едуардом, і ніщо не заважало її природному розвитку: дружні посиденьки, щирі розмови за келихом доброго вина. Сусіди з цікавістю слухали вигадану історію про «вимушений від`їзд із Сибіру», «проблеми з роботою», «неможливість мати дітей» і заробіток на життя перекладами дитячих казок.
Особливого шарму цим вечорам надавала шістдесятисемирічна бабуся Марі — уродженка Ленінграда, яка приїздила сюди здебільшого заради єдиної, «найулюбленішої» онуки. У такі вечори вона вимагала від нових російських друзів говорити з нею виключно рідною мовою, забуваючи про початкову мету візиту. Не дивно, що Марі, намагаючись догодити бабусі, вже вправно вставляла у свою мову фрази новою для неї мовою.
Дівчинка росла напрочуд допитливою, і за кількістю запитань за хвилину їй, мабуть, не було рівних. Принаймні так вважали її батьки й, із певного часу, нові сусіди навпроти. І хоча ця непосида могла втомити будь-кого, спілкування з нею, якщо заздалегідь знати її допитливу вдачу, приносило чимале задоволення. Крім того, для Олени й Олексія ці розмови з Марі частково заповнювали нестачу спілкування із сином, хоча він був уже значно старшим, і говорити з ним слід було вже зовсім про інше.
Рідкісні звістки про сина надходили все від того ж Едуарда. І вони на якийсь час заспокоювали: хлопчик живий, у безпеці й під наглядом.
22
Минуле відпустило Олексія так само несподівано, як і накрило. Потік спогадів перервав звук клаксона автомобіля, що зупинився поруч, з якого Едуард помахав їм рукою.
— Поїдьте, будь ласка, за ним... — сказав Олексій.
Ірен занервувала й не одразу змогла завести двигун.
— Усе гаразд, немає жодного приводу для хвилювання, — машинально промовив Олексій і знову поринув у спогади...
…Марі вже знала абетку, але читала ще невпевнено. І, збираючись у гості, часто брала із собою книжку, яку просила їй почитати. Це було ще одне випробування для «месьє» і «мадам» — не тому, що вимагало часу (його якраз вистачало), а тому, що, слухаючи, дівчинка ставила ще більше запитань.
Ці запитання нерідко виходили за межі сюжету, особливо якщо історія переставала бути цікавою:
«А як можна лікувати руками? І навіщо тоді пити ліки, якщо людина може вилікувати себе сама?»
«А прибульці справді існують? І якщо так, чому їх ніхто не бачить? Їх треба боятися?»
«Чому люди б`ються? І навіть воюють, убиваючи одне одного?»
«Що таке душа?»
«Навіщо ми живемо, і що з нами відбувається потім?»
І Олексій відповідав. Правдиво, але так, щоб дитина зрозуміла.
Він говорив, що «лікувати руками» може майже кожен — не одразу, а з часом, якщо зустріне потрібного вчителя й повірить у власні сили.
Що прибульці справді існують, але боятися їх не потрібно — важливо лише навчитися їх розуміти.
Що люди воюють тому, що в серцях тих, хто розв`язує війни, замало любові.
А душа — це частинка Бога всередині кожного, яка вчить нас щиро любити й ставати кращими.
Він говорив, що людина живе, аби виправити в собі те, що зробила неправильно в минулому житті. А помирає, щоб знову народитися й стати ще кращою.
Запитання лилися нескінченним потоком, і на кожну відповідь одразу народжувалися нові. Припинялися вони лише тоді, коли наставала пора повертатися додому, куди Марі не дуже й поспішала. Стільки відповідей на свої запитання вона могла отримати лише тут, у цьому домі.
Відповідаючи, Олексій дедалі частіше ловив себе на думці, що уявляв на її місці свого сина в тому ж віці. І незмінно думав про те, хто й чому насправді навчав його там, удалині.
Київ, липень 2025