Пробудження: 2036-й
23-я частина23
Оминувши нічим не примітний для сторонніх, а насправді — «коридор перевірок», до кабінету Сергія вони увійшли вже вдвох. Едуард, виконавши свою місію, одразу пішов. І щойно двері зачинилися, Ірен ніби скинула з плечей невидимий тягар: глибоко зітхнула, розслабила плечі.
Ця зміна не залишилася непоміченою. Чоловіки, ще не розуміючи причин такого разючого перетворення, не змовляючись, дали їй можливість розпочати першою.
Ірен швидко, чітко карбуючи слова, промовила:
— Ви, звісно, розумієте, що я тут не заради інтерв`ю. Але перш ніж ми почнемо... перевірте мене. Як завгодно. Я повинна бути впевнена, що не становлю загрози ні для вас, ні для самої себе. І так — я при здоровому глузді.
— Звісно, — спокійно відповів Сергій. — Ми здогадалися. І поки ви йшли коридором, будьте певні — ми вже встигли перевірити вас найретельнішим чином.
— І тут ви можете почуватися повністю ізольованою від зовнішнього світу. У тому сенсі, що ніхто, крім нас двох, вас не побачить і не почує... — трохи помовчавши, він додав: — Щось вип`єте?
— Каву, будь ласка, і міцнішу... — втомлений погляд Ірен свідчив про безсонну ніч, і ще одна порція кави її, очевидно, не лякала.
Коли дівчина в уніформі принесла напої, а масивні двері знову зачинилися, Сергій сказав:
— Отже, Ірен, якщо ми правильно вас зрозуміли, вам є що нам розповісти.
— Так. І якби я опинилася тут учора, ще до зустрічі з Олексієм, моя історія прозвучала б зовсім інакше.
— Була б менш правдивою? — Сергій дивився їй просто у вічі.
— Набагато... — вона спокійно витримала його погляд. — Ви навіть не уявляєте, наскільки.
— Тоді, якщо ви не заперечуєте, почнімо з того, чому ваша історія була б іншою і що змусило вас її змінити.
Ірен, яка ще мить тому мала винуватий вигляд, випросталася й подивилася на Олексія якимось новим поглядом.
— Я була впевнена, що ви впізнаєте мене ще там — у машині, коли принесли каву... — сказала вона, не відводячи очей.
Він завмер. Це було осяяння, що запізнилося хвилин на сорок.
— Так-так... — тихо промовив Олексій, ніби розмовляючи сам із собою. — Ця фраза... «Я найбільше у світі люблю, коли все добре». Я подумав, що це просто дивовижний збіг. Думки були зайняті іншим... Та й імена різні...
Емоції зашкалювали. Спогади тридцятирічної давнини, «принцеса» Марі, тривожні події останніх днів, поява загадкової, а тепер, можливо, небезпечної Ірен — усе це злилося в єдине ціле, переплутавши час і сенс.
Сергій мовчав, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
— Марі... невже це все-таки ти?!
Вона мовчала, не маючи сили вимовити бодай слово. Говорили лише її очі — великі, блискучі від сліз.
— Але як?.. І чому це ім`я?..
Вони навіть не обійнялися. Спалах почуттів, що нахлинули на Олексія, затьмарювала складна ситуація, у якій Ірен відводилася незавидна роль: їй належало відповісти на непрості запитання. Єдине, з чим він не зміг упоратися, — то це з бажанням узяти її руку у свої долоні й потримати так кілька секунд — як колись у її дитинстві.
Та емоціям вже було час покласти край.
— Чому все ж таки Ірен, а не Марі? — нарешті запитав він.
— Це все бабуся, — сказала Ірен, відпивши кави. — Наполягла, щоб мене назвали Марією — на честь її російської мами. Батьки ж давно вирішили, що їхня донька буде Ірен. Але щоб не образити бабусю, — вона ледь усміхнулася, — до певного віку мене всі називали так, як вона й хотіла: Марі.
— Гаразд. Але як ти зрозуміла, що я той самий «месьє Льошо» з твого дитинства? Тим більше з іншим прізвищем?
— Ваші очі... тембр голосу... м`яка манера спілкування... Усе це відразу когось нагадало. Але кого саме — я усвідомила лише під час інтерв`ю, коли побачила вашу стару фотографію з Оленою. Ви тоді переставили її через еклери...
Олексій одразу згадав той момент. Ірен, подивившись на фото, тоді якось дивно повелася. Він навіть вирішив, що їй стало нецікаво — її думки явно були десь далеко.
— І це, — продовжила вона, — стало переломним моментом. Зрозумівши, хто ви, я не лише замислилася над тим, що роблю, а й над тим, як вибратися з пастки... Розуміла, що розмову могли прослуховувати, і намагалася тримати себе в руках. Шукала можливість якось нишком напроситися на зустріч із вами або із Сергієм, але лише в місці, захищеному від чужих вух.
— І знайшла, — не стримався Олексій. — Ти неймовірна! Придумала чи не єдиний спосіб подати сигнал і зробила це так, щоб ми змогли все правильно зрозуміти!
— Мене дуже виручило те, що торік, допомагаючи подрузі з книжкою, я опанувала програму «корекції та аналізу текстів», яка виявляє слабкі місця в психоемоційному стані автора. Я була впевнена, що щось подібне є й в арсеналі служб безпеки.
— Зараз з твоїх вуст, це звучить просто. Але вчора, за тих обставин...
Потім Ірен перейшла до своєї історії.
Вона говорила про «нову еру» і про необхідність переселення частини людства на дві далекі планети. З боку це виглядало як спроба затягнути розмову, і Сергія це певною мірою дратувало — час працював проти них. Але коли Ірен раптом торкнулася засекреченої «Програми переселення», усе почало ставати на свої місця. Ця програма, за словами людини, причетної до ухвалення рішення про відправлення, видала шокуючий для Ірен результат: її та доньку мали відправити на різні планети.
— Він сам напросився на зустріч. Розповів про підготовку переселення людей під егідою ГФС і показав копію офіційного документа, де навпроти наших прізвищ були зазначені різні планети. Потім дав зрозуміти, що може все виправити: виключити нас зі списків або внести до однієї групи. І сказав, що для цього потрібно від мене.
Справжність документа не викликала сумнівів: чоловік показав відео — кадри з величезного кабінету, де Сергій проводив нараду щодо переселення.
— Така нарада справді була, — підтвердив Сергій. — Але не про розподіл людей, а про неприпустиму, по суті злочинну інтерпретацію переселення деякими ЗМІ. З виступу вирвали окремі фрази, і не дивно, що все виглядає правдоподібно.
— Тоді я вже не могла тверезо мислити, — тихо відповіла Ірен. — Усі думки були тільки про Софі... мою тринадцятирічну доньку, з якою, як він сказав, я мала розлучитися.
— Як він виглядав? — запитав Сергій.
Опис, який дала Ірен, збігся із зовнішністю затриманого водія.
Він обіцяв усе владнати. Але, звісно, в обмін на послугу.
— З огляду на моє ім`я в журналістиці, — продовжила вона, — він вимагав зустрітися з вами й отримати акредитацію на пресконференцію з представниками Пегаса.
— А навіщо? Він щось говорив про це?
Ірен, перевівши подих, продовжила:
— І в першому, і в другому випадку я мала пронести мікровибуховий пристрій. Він сказав, що «лише для залякування». Але чи можна вірити його словам? Я не знаю, що це за пристрій, які його розміри, як він може вплинути на мій організм і взагалі... Мені його не показували. Саме тому я й просила вас перевірити мене. Заради вашої та моєї безпеки.
Голос Сергія знову став офіційним.
— В інтересах розслідування вважаю за необхідне повідомити: ця людина, по-перше, мій співробітник. А по-друге, його вже затримано.
На словах «мій співробітник» Ірен помітно зблідла.
— Але виникає запитання, — продовжив Сергій, — навіщо йому змушувати вас іти до мене, якщо він і сам мав до мене доступ?
Ірен безпорадно розвела руками.
— Хіба що... — Сергій підвівся й почав ходити кабінетом. — Він або вони не мали чіткого плану. Або це був не основний варіант їхнього задуму.
Тепер Ірен перебувала вже в зовсім іншому стані. У її очах читалися і перемога над недавніми страхами за себе й доньку, і впевненість у правильності свого рішення — довіритися цим людям.
— Скажіть, а як нам тепер бути… тобто з донькою? — запитала вона. — З одного боку, те, що він під вартою, заспокоює. Але якщо за ним стоїть хтось впливовіший?..
— Ми вже розпочали допит, — сказав Сергій. — Сподіваємося незабаром отримати відповіді на всі запитання, зокрема й на ваші.
Він і далі міряв кроками кабінет. Нарешті вирвавшись із полону складних роздумів, сказав:
— До речі, можу вас заспокоїти: вашу доньку вже охороняють.
— Заходячи сюди, я навіть не сміла про це мріяти... — голос Ірен зірвався, вона заплакала.
— І ще. До завершення розслідування вам краще залишитися тут — у стінах департаменту. Так буде безпечніше...
— Звісно... А я зможу поспілкуватися з донькою? Ну хоча б хвилину?
— Так, звичайно. Із кімнати, яку ми вам виділимо. І не одну хвилину... — усміхнувся Сергій і пояснив: — Завдяки антитрекеру ГФС спроба запеленгувати ваш дзвінок лише заплутає ворога — приведе його на хибні координати… А ви відпочивайте...
І лише тепер Олексій дозволив собі обійняти її — іхню Марі, хоча й подорослішалу на тридцять років.
Київ, липень 2025