Пробудження: 2036-й
26-а частина26
Після напруженої й надзвичайно важливої зустрічі в Сергія Олексій, скасувавши всі робочі справи, їхав додому. Ще не знаючи, як краще розповісти дружині про зустріч із Ірен-Марі (із сином вони так і не встигли обговорити, що можна озвучити), він, набравши її номер, лише сказав:
— Ранок був насиченим... Приїду — розповім. Хвилюватися точно не варто, — і, зробивши паузу, додав майже змовницьким тоном: — Навіть навпаки.
Судячи з інтонації чоловіка, варто було готуватися до чогось незвичайного — і, схоже, приємного.
«Уміє ж заінтригувати», — усміхнулася Олена.
Дзвінок у двері пролунав саме тоді, коли вона намагалася здогадатися, що саме він мав на увазі. Беатріс спрацювала напрочуд швидко:
— Ваша сусідка. Відчинити? — промовила вона монотонним голосом.
— Так, звичайно... — відповіла Олена, усе ще перебуваючи під враженням інтриги, й поспішила до передпокою.
Почувши клацання замка, подумала:
«Давно вона не заходила... Може, щось сталося?»
Двері відчинилися. Але замість сусідки вона побачила незнайому огрядну жінку з кам`яним обличчям.
Олена завмерла.
— Якщо слухатимете мене — залишитеся живі, — без жодних емоцій промовила та, тримаючи в руці щось схоже на пістолет.
Зусиллям волі Олена занурилася у напрацьований роками стан спокою й тремтячим, як учили, голосом промовила:
— Тільки не вбивайте... Я зроблю все, що ви скажете. — І додала, можливо, вже зовсім зайве: — От побачите...
«Скеля», зробивши кілька кроків, увімкнула світло й озирнулася.
Олена відразу ж, тепер уже значно рівнішим голосом, додала:
— Може, пригостити вас чаєм або кавою?
Збоку це виглядало б абсурдно — ситуація була явно не та, — але саме на це й був розрахунок. Помітивши на обличчі непроханої гості щось схоже на розгублення, Олена несподіваним навіть для самої себе експромтом, сподіваючись посилити її збентеження, швидко промовила:
— До речі, які твори Вівальді й Паганіні найбільше зачіпають вас за живе і чому?
(Вона міркувала: «Якщо вони взяли в обіг Беатріс, яка тепер плутає композиторів, то чому б не задурити голову цій потворі тим самим?»)
— Не важливо, — холодно відреагувала та.
Та Олена помітила, як у «гості» ледь сіпнулася повіка — ніби її мозок спіткнувся об надто складну для нього конструкцію.
Намагаючись утримати ініціативу, господиня запропонувала пройти на кухню: «там і світліше, і зручніше розмовляти». Але балансувати між пронизливим страхом і грою — показною поступливістю — ставало дедалі важче: чи то вік давався взнаки, чи то адреналін, а найімовірніше — і те й інше.
Не сумніваючись у своїй перевазі, «гостя» з пихатим виглядом і дивною усмішкою пішла слідом, не опускаючи зброї. Продовжуючи бентежити її награним переляком, Олена підійшла до плити й узяла однією рукою чайник, а другою — велику запальничку (ту саму, яку вчора приніс син), демонструючи намір закип`ятити воду для чаю.
І цього виявилося достатньо, щоб, з одного боку, наразитися на раптову лють «скелі», а з іншого — все ж таки надіслати сигнал тривоги...
Доїхавши додому, Олексій спокійно піднявся ліфтом і, подзвонивши у двері, якийсь час не міг зрозуміти, чому вони не відчиняються...
Він кілька разів повторив дзвінок, потім набрав дружину. Тиша. А ще ж лише кілька хвилин тому вони розмовляли.
«Отже, — гарячково міркував Олексій, — система безпеки їй більше не підпорядковується, і в квартирі може відбуватися що завгодно...»
І тут він згадав: зона покриття Беатріс, що вийшла з-під контролю, охоплювала й сходовий майданчик. Тобто телефон тут працювати не міг. А намагатися виламати броньовані двері було б абсурдом.
Олексій кинувся вниз сходами, намагаючись якомога швидше вискочити із цієї тепер уже «мертвої» зони.
Спустившись одразу на три поверхи, він не став гаяти часу на спробу додзвонитися дружині й одразу набрав сина. Пішов стійкий виклик, але Сергій не відповідав.
«Схоже, йому зараз не до дзвінків. Або він сам у кімнаті допитів, а телефон, як і належить, залишився в кабінеті... Добігти до блокпоста й повернутися зі збройним патрулем? — майнула думка. — Але це щонайменше сім хвилин!»
Не в змозі більше тримати себе в руках, Олексій знову вибіг на свій поверх і, схопивши величезний вогнегасник, щосили опустив його на електронний замок. Посипалися іскри, запахло паленою проводкою, але це не допомогло.
І в цю мить задзвонив телефон.
— Так... Хто це?! — вигукнув Олексій.
— Черговий. За розпорядженням вашого сина... — голос був напрочуд спокійним.
Миттєво згадавши пароль на такий випадок, Олексій швидко випалив:
— «Ви запізнилися. Останню книгу я продав годиною раніше»...
«Кому взагалі потрібні такі довгі паролі?..» — роздратовано подумав він, ненавидячи паузу, що виникла.
— Та щоб вас! — вихопилося в нього, і лише тоді він зрозумів, у чому помилився, швидко повторивши пароль уже правильно.
Абонент якимось дивом не перервав з`єднання — як належало в такому разі, — і, назвавши відгук, швидко повідомив те, що Олексій так сподівався почути:
— Проблему з вашою дружиною вирішено. Вона поза небезпекою. Двері зараз відчиняться. Не перешкоджайте виходу незнайомої жінки — це обов`язкова умова досягнутої домовленості. І ще: до вас піднімається озброєний загін із блокпоста. Вони знають своє завдання, просто довіртеся їм.
Із гуркотом злетіли з петель двері під`їзду — почувся важкий тупіт. І коли озброєні патрульні піднялися на поверх, упізнавши Олексія, двері квартири відчинилися, випускаючи незнайомку. За її спиною, мов тінь, стояла Олена.
Жінку мовчки супроводили вниз.
А Олексій, усе ще не до кінця вірячи в щасливий фінал, ступив до квартири. І, не зачиняючи за собою дверей, міцно, як не робив цього вже дуже давно, обійняв дружину. Двері тепер могли зачекати.
Київ, липень 2025