Казка. Як Гриць свій розум шукав
Колись давно біля трьох озер жили два брати – старший Микита та менший Гриць. Гриць у всьому слухався старшого братика. Як той казав, так і робив. Бо старших у сім’ї треба слухатися – так казав дід Пирій. Пирієм його звали, бо фарт май гарний – як у щось вчепиться – нізащо не відпустить, своє візьме. І старший Микита весь у діда пішов – як щось замислив, обов’язково зробить, хай би що. Як в полі орати, чи то дощ чи буревій – доробить до кінця. Коні ледве йдуть – а йому хоч би що, веселий та сильний – інших ледачими називав.
- Ти, Грицю, дуже вже кволий якийсь. Дівчата таких не люблять, - задирав він меншого, граючи своїми м’язами на плечах та спині. – Бери приклад з мене, і не пропадеш в житті.
Грицько заздрісно дивився на Микиту, на те як дівчата пташиними стайками біля нього захоплено цвірінькають, намагався бути схожим на нього – і говорив як він, і ходив як він, але тільки регіт та кпинки заробляв від сусідів.
От якось в один день померли їхні батько та мати і залишилися брати одні у хаті. І говорить Микита Грицю:
- Давай цю стару хату знесемо, а собі дві нові збудуємо – я собі, а ті - собі. Бо я вже женитися хочу, а ти мені нащо під боком?
Погодився звично Гриць. Тільки не сказав – а як же він, Гриць, собі нову хату збудує? Він же не вміє, не те, що Микита.
От Микита збудував собі хату, справив весілля гучне і багате, вже й дитинка народилася, а Гриць сидить на голій землі під деревцем, не знає куди подітися. Яблуками з деревця кормився, з озера водою напувався.
От якось спав він у зоряну ніч під деревцем, і почув, що сіли на гілку дві дивовижні Пташки і почали говорити між собою:
- Чи ти знаєш, що за тим темним лісом та високим пагорбом, та полем неораним є три дерева височенні, і там чотири стежки і хто з людей вірно свою стежку вибере, той свого розуму набереться?
- Так, я чула про таке, - відповіла інша дивовижна птаха. - Але що тобі з цього?
- А те, - сумно відповіла перша. – Що на такій стежині моє гніздечко з пташенятами стоїть. І дуже давно я не бачила людей, щоб свій розум шукали і золотими крихтами моїх пташенят кормили.
Почув таке Гриць і враз прокинувся, схаменувся, очі протер, на птахів дивиться. А ті з гілки знялися і полетіли. Ох, Гриць, як припустив за ними! Надоїло йому під деревом жити і милостині від брата чи від людей чекати! Закортіло йому свого розуму набратися – тому і біг так швидко, і де ті сили бралися. Пробіг через темний ліс, через високий пагорб і через поле неоране. Дивовижні Птахи летіли не високо і хлопець весь час тримав їх у полі свого зору, тим паче і світла ніч з зорями та ясним місяцем допомагала не загубити їх.
Аж ось, коли вранішня зоря почала підійматися у небі, побачив Гриць три височенні дерева і чотири стежини. Дивовижні Пташки кудись зникли, а хлопець почав роздивлятися навкруги. Чи є тут якісь підказки? Три стежини вели в різні боки, а ось четверта – до хмарин, в саме небо. Перша стежина вела до гарної вдачі, друга до слави, третя до щастя. І тільки четверта, та, що в небо сягала, вела до розуму. Злякався Гриць – як це, ось так, враз, і в небо піднятися. Царем собі стати.
І раптом згадав, що в кишенях у нього лежить батьківський і материн спадок, який йому передав, зверхньо дивлячись, старший брат. То був старий батьків картуз із звичайним на вигляд горішком у ньому та материнська хустка-вузлик з лебединим пір’ячком. Собі брат Микита залишив тільки від діда Пирія золотий карбованець – на фарт, вдачу гарну.
Зітхнув Гриць, подивився на свою спадщину, що робити з цим? Взяв горішок, потер його – і побачив, що став він золотом сяяти і всі три дерева враз засяяли такими ж горішками.
- Так от де мої батько и дід розумом багатіли! – зрадів хлопець. – І я так зможу. Але ж як на ту стежину до неба попасти?
І почув, як лебедине пір’ячко зазвучало тихцем, тоненько-тоненько, наче зіронька нічна, піднялося і полетіло вверх. Схватився за нього Гриць і легко полетів стежиною в Небо. І поки летів, рвав золоті горішки з гілочок, і вже стільки набрав, що випадали з кишень та з-за пазухи, але він ловив їх і все набирав і набирав більше. Пролетів повз гнізда Дивовижної Пташки з пташенятами, які відкривали ротики та просили їжі, але Грицько не зважив те, бо був дуже заклопотаний збиранням свого розуму.
І раптом, пір’ячко лебедине стало на місці. Не міг поворухнутися Гриць, ніби пута невидимі його зв’язали. І побачив він Пташку, що йому про це дерево і стежку говорила і зрозумів, що розуму не прибавляється тому, хто дякувати забуває доброчинцю. Як тільки так подумав – пути розв’язалися, а він опинився біля гніздечка з пташенятами – і насипав їм золотих горішків високою гіркою, щоб надовго хватило! Матінка-Птаха посадила на своє крило хлопця і понесла його до самих високих сріблястих хмаринок.
Побачив багато дивовижних речей хлопець за цей час, але тут здивувався ще більше! Кожна хмаринка була говірка і розказувала щось своє. О, скільки тут було тихого шепотіння, говоріння! Це було поле живого розуму! І Дивовижна Птаха дала хлопцеві пляшечку кришталеву і показала, як збирати росу, що капала з хмаринок.
Аж раптом на одній хмаринці Гриць побачив бісеня, яке приманювало його, зазивало, хитро всміхаючись. Птаха відмовляла хлопця зважати на те бісеня. Але Грицю дуже закортіло взнати, що таке там цікавого.
- Чого тобі треба? – крикнув він до бісеняти.
- Візьми роси з цієї хмаринки, - бісеня пострибало на одній ніжці. – Ти ж маєш помститися своєму братові, що так обманно себе повів з тобою, глузував з тебе, хіба ні? Тепер у тебе досить розуму, щоб справедливість заговорила у весь голос.
Бісеня нагадало Грицю про його голодні і холодні дощові ночі під деревцем! І він, розгніваний, почав збирати росу з цієї примарної хмаринки, і – вся роса з інших хмаринок, що він раніше назбирав, зникла з пляшечки.
Його пляшечка була зовсім пуста, тільки на дні чорніли кілька краплин бажання злої помсти. А бісеня разом з хмаринкою зникли, наче їх і не було. Гриць заплакав, бо зрозумів, що втратив безглуздо те, що так довго збирав. А вже вечір підходив, сонечко котилося вниз і роса на хмаринках зникала.
- Це добре, - сказала Птаха, - що ти все зрозумів. Не все, що є у світі знань, на користь.
- Так, тепер зрозумів, - схлипнув Гриць. – Я не послухався тебе, твоїх попереджень .І Тепер мені гірко і соромно.
- Життя – не все солодке, - очі Дивовижної Птахи дивилися розумно і по-доброму. - Шлях здобуття розуму – частенько гіркий. То ж переночуєш у моєму гніздечку, а зранку знов до хмаринок полетимо!.
Гриць витер сльози і враз заснув на крилі Птахи, не чув, як прилетіли вони у гніздечко і як пташенята обійняли його і наспівували йому на вушка зіркових пісень.
Зранку Гриць з Птахою знов піднялися до говірких росяних хмаринок і хлопець вже не відволікався на різні примарні мани. І він відчув себе Царем. І заманулося йому кимось покерувати!
- А чом би мені не осідлати он ту хмаринку? – запаморочилось йому в голові. Дуже ці хмаринки коней йому нагадували.
Дивовижна Птаха тільки всміхнулася на те і залишила його там, пообіцявши вернутися на заході сонця.
І ось забрався Гриць на одну з хмаринок, ухватився за кучері, і почав п’ятками у боки її штрикати, нібито і справді на коня забрався. Цар та й годі! Але - перевернулась хмаринка і завис хлопець на ній догори ногами. І так йому стало страшно, що не міг і слова сказати і язиком поворухнути. І полетіли всі горішки з його кишень та з-за пазухи золотим дощем і склювали їх чорні гави, що на нижній гілках трьох височенних дерев сиділи.
І висів він так до самого заходу сонця, коли Птаха повернулася. Сіла вона легко на одну з хмаринок, подивилася на хлопця, головою захитала:
- Шлях набирання розуму і солодкий, і гіркий, і страхітливий буває.
Перевернула вона хмаринку з хлопцем знову як треба, подивилася на пусті кишені його і простягла йому один золотий горішок:
- Не все чорні гави поїли, щось я спромоглася спасти.
Зрадів хлопець, обійняв за шию Дивовижну Птаху радісно і сказав:
- Як я вдячний тобі! Я тепер зрозумів - набиратися розуму без друзів вірних неможливо!
І так Птаха донесла хлопця до землі і полетіла назад до своїх пташенят. А Гриць пішов через поле неоране, через високий пагорб і темний ліс до свого деревця. І дуже здивувався – біля того деревця стояла гарна хатина – її бобри зробили, і криниця глибока була з прохолодною водою – її ведмідь викопав. А через двір до ганку з різьбленими дверима лежала плетена доріжка з сонячних та місячних променів, а на доріжці чекала його дівчина у зірковому вбранні і посміхалася йому.
- Я твоя наречена! – сказала і взяла за руку.
І справили весілля пречудове, казкове. А на столі перед молодими лежали його новий капелюх з горішком золотим і хустинка –вузлик з пір’ячком тої птахи, що Наречена принесла з собою.
А брат Микита з сім’єю дивилися на це диво і не могли нічого сказати, бо язик гордовитий до розуму не достає.
Отака казочка прилетіла мені вночі, коли зорі ясні посміхалися ясному місяцю. А сонечко вже прокидалося, позіхало і відкривало вранішні золоті ворота веселими райдугами-крилами.
2026р.