30 років - сумний ювілей
Частина 2 з рубрики / циклу «Афганські спогади»
Примарні зовнішні і невідворотні внутрішні загрози
Перші враження – вони незабутні. Те, чого ніколи не сподівався побачити, матеріалізувалось перед ясні очі. Став на чужу землю. Десь у темряві ширяли дурні кулі. Далеко, нечутно, але часто. Невидимий партизан, як завзятий дачник, «поливав» ділянку «городу». Там «полив» і там «полив», і хто йому завадить «полити» ОТУТ, де стояв я? А хто такий я на ЙОГО «городі»? Визволитель, чи ненависний окупант, собака, невірний? Тільки на перший погляд відповідь зрозуміла. Усі розумні на свій лад. Два слова «я» і «окупант» не кожен може поєднати. А нікому і не треба доводити протилежне, бо не вдасться переконати все одно. Треба подивитись на справу з усіх боків, визначитись для самого себе. Що, якби нас там не було?
Я летів туди не валізи трофейними годинниками пакувати. Про моє бажання-небажання не йшлося. І, як виявилось, не всі там нас чекали. «Не всі» вважайте дипломатичним терміном. Нас майже ніхто не чекав. Але хтось був, чиїм голосом, або підписом намагались легітимізувати просування іноземних військ від півночі до півдня, від сходу до заходу? Заради чийого бажання «утилізовано» без суду Аміна? Нам би у своїй країні вміти розібратись, а ми складаємо до купи всі більш-менш логічні пояснення, якусь дивовижну філософію, мовляв, радянська людина апріорі хороша, миролюбна. Вона ніколи не чинить шкоди, любить всіх, захищає пригноблених, у небезпеці – підставляє плече, жертвує собою. Все це могло бути чистою правдою. А ще додам: радянську людину вчили бути слухняним гвинтиком, її зрощували на спеціально звареному «бульйоні» з красивої брехні і вона – радянська людина, у більшости випадків, вірила сліпо всьому. Наївність від незнання правди. До нас, за залізну завісу, долітали тільки краплі правди, прориваючи її радіо-голосами, які саме і називали брехнею. І я вірив свято. Таким може бути окупант? Моя відповідь декого ошелешить: може.
Хто знав відповіді на всі питання, той не пояснював, що на отому витонченому Сході споконвічно проживають ворогуючі клани. Вони між собою намагаються поділити інтереси, перехопити сфери впливу, взяти під контроль героїнові потоки, корисні копалини, мандаринові плантації. Врешті-решт, війна їх давно годує. А у війні переможцем може бути той, хто вчасно робить вдалу ставку.
Так через яку халепу все розпочалося? Офіційною версією політичної верхівки СРСР був захист суверенної сусідньої держави від вторгнення американського війська. Могло статись таке? Могло. Тобто, сценарій правдоподібний, враховуючи, що Афганістан межує з СРСР, що великі стратегічні об’єкти, у вимірах сучасності, знаходились на відстані «плювка», а де кордони самих Сполучених Штатів? Та все ж! Яка різниця, з точки зору міжнародного права, чиї війська там розгорнули? Міжнародна практика, здається, не визнає слів «нам можна, бо ми хороші». Є воля народу країни. Де не враховують волю людей, то хоч повинні рахуватись з існуючою там владою. Значить, владу треба поміняти. Зробити цю ганебну річ один раз і швидко, щоб не встигли оговтатись. Потрібна така влада, яка дасть дозвіл. Ні – сама попросить: ідіть, допоможіть нам!
У 1979-му Бабрак Кармаль поставив на Великого Друга – СРСР і зірвав банк. Він намацав тверде дно. Хотів він цього, чи його переконали, а може й підпоїли – не знаю. Спитати б сотню кабульців напередодні революційного перевороту: хто такий Кармаль? І хто б відповів? Тільки той, хто знав тонкощі політичної кухні тодішнього Афганістану, був посвячений в інтриги двору. На той час інтереси його партійного крила НДПА (Народно-Демократичної Партії Афганістану) і радянської КПРС збіглися. Бо якраз в умовах гонки озброєнь імперія робила широкі кроки у військовій сфері. Де випробувати ефективність нової зброї, як не у реальних бойових умовах? І хто, як не політичний вигнанець готовий вклонитись і лизнути чобіт пану, котрий пропонує на долоні найвищу посаду у країні, яку можна «доїти» і не бігати по світах у пошуках притулку.
Амбітній людині в Афганістані нічого не досягнути без силової підтримки. Але, доскочивши влади, гріх забувати свого «спонсора». І небезпечно втрачати відчуття реальности. Не дай, Боже, «дах знесе» від успіху, та захочеться побільше реальної, непідконтрольної влади. Загримиш «бурбухайкою» (вантажівкою) шляхом свого попередника. Чим не догодив країні рад той самий Амін? Мабуть, хотів бути занадто самостійним, відірвавшись від своїх коренів, не став надійним партнером Радянському Союзові. Своїм він не довіряв. Навіть Амінова охорона складалась із громадян СРСР. То, виходить, під час штурму наші валили наших. Неадекватність новоспеченого диктатора стала кісткою поперек горла афганцям, особливо прогресивним політикам, яких той потроху розстрілював, винищуючи цвіт нації і могла дискредитувати Кремлю, бо той офіційно підтримував тісні і дружні стосунки з партією лівого толку.
Дайте мені відповідь: чи може бути така війна справедливою? Коли у країні вождів міняють не її жителі, тоді у п’єсі під назвою «Життя» щось негаразд. Незабаром і Бабрака «поклали» назад, у шухляду з нафталіном. Тобто, він не дотримав дистанції і субординації із Старшим Братом: очі недостатньо світились, а руки помітно тремтіли від випитого алкоголю. Його крісло посів останній маріонетковий керівник ДРА – Наджиб (Наджибулла). Чи цей був виразником інтересів більшости населення країни? Аж ніяк. Його бог сидів у Кремлі, а більшість афганців вклоняються Аллахові. Відчуваєте, яка різниця курсів? І сам Наджибулла, як випасене КПРСівське теля, більше став нагадувати бая. Бачив я його одного разу у оточенні міцних охоронців, які прикривали велике тіло шефа під час його візиту до управління нашої п’ятої мотострілецької дивізії. Невеличкі автомати напоготові у руках «бодігардів», перестороги, яких ми до того не спостерігали. Та, мабуть, він сам міг би власноруч завалити кількох нападників – здоровий був чолов`яга. Не вберегли. А помер Наджибулла на шибениці. Таліби розуміються на цьому. Покиненому напризволяще державному і партійному лідеру ніхто не дав прихист. Лялькарі завершили спектакль, не зумівши дограти останній акт. Вийшло, як у прислів’ї: після нас – хоч потоп.
І насувалася на Афганістан чорна хмара помсти. Після остаточного виводу обмеженого контингенту підручні прорадянського режиму пізнали що таке справжня загроза. Отут вже була повна визначеність для них: кого у в’язницю, кого на шнурок, кого камінням, а кого ножем. Не минулося їм вірне служіння Московії, як колись і вони прибирали з дороги, хай однопартійців, але опонентів. Вони унаслідували тривогу 1979 року від своїх політичних недругів і не тільки недругів, адже у 79-му зорієнтуватись у ситуації по країні взагалі було складно. Прості люди, далекі від політики, робили так, як підказувала совість і здоровий глузд.
Я переглянув записи військового радника, підполковника Валерія Аблазова. З червня 1979 до липня 1981 років він допомагав служив у ВПС і ППО Афганістану. Це допомогло мені, принаймні, перейнятись протиріччями, які зароджувались у серцях молодих афганських офіцерів, курсантів і інших спеціалістів-авіаторів країни. Невизначеність у час, коли саме й треба було визначатись: як ставитись до військової присутности іноземців? Друзі вони, чи ні?
У своїх записах В. Аблазов поринає ще далі – у перші місяці після, так званої, саурської революції. Ланцюг політичних репресій почав сковувати волю людей за життя Аміна. І ось я навожу витяги з робочих зошитів радника при начальнику штабу ВПС і ППО ДРА полковника Орлова з різницею у півроку. Вони ілюструють атмосферу у лавах збройних сил у той період, коли реальна влада відійшла від керівника країни і лідера НДПА Нур Мухаммеда Таракі до його соратника Аміна. У вересні 1987 року Таракі відвідував Гавану і Москву, а, тим часом, заколоти струшували Афганістан і Амін готувався підступом обійняти владу, яка, на його думку, знаходилась не у тих руках. Країну «зачищали» від заколотників. Слідкуйте за датами подій:
Коли радники цікавились долею відсутніх на службі офіцерів, то їхні арешти маскувалися під формулювання «відсторонений від роботи», «ліг у госпіталь».
«03.09.1978 р. Заарештовані: командир роти курсантів старший капітан Абдул Хамід і викладач по радіообладнанню літаків, колишній начальник кафедри РТЗ (радіо-технічного забезпечення), підполковник Гулям Хайдар (повернувся 16.10.1987 р.)
05.09.1978 р. Арештований викладач радіотехніки, колишній начальник Авіаційного ремонтного заводу (АРЗ) у Баграмі Мір Абдул Самад.
31.10.1978 р. Арештований викладач з технічного креслення і технічної механіки майор Абдул Азіз.»
Тепер схожі записи, тільки зроблені через півроку. Нагадаю, влада вже перейшла від Таракі і сам він був страчений у в’язниці, а за офіційною версією, помер від складного захворювання 10 жовтня 1987 року. Тепер зачистки активістів з іншої «стайні» набули повального характеру.
«13.03.1979 р. Арештований викладач з радіообладнання літаків майор Садруддін, працював у ЛТШ (льотно-технічній школі) 2 місяці, прибув із Баграму, (повернувся).
…
31.03.1979 р. Арештований офіцер відділу планування, колишній льотчик майор Маару (повернувся 15.04.1979 р., звільнений 16.04.1979 р.)
…
14.05.1979 р. Заарештовані: начальник КЕС (?) старший капітан Абдул мухам мед, начальник автопарку лейтенант Абдурахман, начальник тех. складу лейтенант Мухаммед Акбар, начальник тренажерів майор Абдул Халік, начальник відділу кадрів Абдула, офіцер планового відділу майор Абдул Фарук, начальник речової служби майор Гулям Фарук.»
З часом ставало все складніше розібратись у внутрішній ситуації у країні. Наче, внутрішні справи чужої країни – не ті проблеми, що мали б впливати на побут і щоденну роботу радянських радників. Однак, не забуваймо, що на те вони і радники, щоб радити афганським колегам, як і проти кого діяти військам, як піднімати бойовий дух майбутніх офіцерів військових училищ. Далі розповідає полковник Кузнєцов Є.М. – радник начальника зв’язку ВПС і ППО ДРА.
«05.08.1979. Заколот.
В ніч с 4 на 5 серпня було розкрито найбільший заколот проти уряду. Арешти заколотників почали в ніч з 03.08 на 04.08. Згідно із планом реалізація заколоту повинна була початись о 3.00, в ніч з 04.08. на 05.08. Але це не вдалося і початок перенесли на 12.45 05.08 (час початку обіду, коли радники виїжджають з військових частин). У всіх полках і дивізіях були підготовлені групи із завданням знищити командування. До кожного танку були приставлені люди, які повинні були їх захопити. План оборони Кабулу повстанцям був відомий. Витік інформації відбувався з Генштабу (Міністерства Оборони). До всіх пунктів міста, куди виводились танки, направлялись групи з підкуплених колишніх танкістів. Після захоплення танків кожна група отримувала конкретне завдання. Однак, загальний сигнал не пройшов. Але 26 полк «Командос», що базувався у фортеці Балахісар, виступив частиною особового складу на боці бунтівників (1 батальйон і весь підрозділ зв’язку). Командири полку і 2 батальйону відмовились від виступу. Командира полку поранено. На той час у полку знаходились 6 наших радників. Придушення заколоту відбувалось неорганізовано. Танкісти стріляли у повітря, а не по цілях – батальйону, що відходив у гори, дали можливість бунтівникам піти. (вагання свідчать про невизначеність самих учасників тих подій: де їхнє місце, на чиєму боці?). Прицільно гатила тільки авіація. Нік Мамад подзвонив у штаб ВПС з Оперативної Групи Генштабу із вказівкою не наносити удар по штабу у Балахісарі. Під час придушення заколоту авіація зробила 81 виліт у тому числі 49 вильотів з бойовим застосуванням зброї (невже не вагались?). Керівництво заколоту – полковник з Міністерства Оборони (начальник відділу будівельного управління), організатори – парчамівці, маоісти, брати мусульмани.
А ось свідчення того, що радянські військові радники на власний розсуд мусили діяти, щоб, принаймні, не стати жертвами непевних обставин. Запис генерал-майора Тутушкіна С.П., замполіта апарату радників.
«Я підтримував зв’язок з 26-м полком протягом всіх подій. Питаю радників: «Що ви робите?» - «Стріляємо» - «Куди?» - «Не знаємо» - «Що бачите?» - «Нічого не бачимо, але стріляємо».
Нормально? Куди стріляти? В кого? Але – «стріляємо». Додам до панорами подій ще кілька спогадів військових радників. Поставте себе на місце цих людей, може ви знаєте, що вони мали робити?
«Госпіталь забитий пораненими з обох сторін (і де ж там «наші» і «не наші»?). Арештовано 539 чоловік. Зі штабу ВПС арештований Нік Мамад, котрий мав завдання розстріляти оперативну групу.Амін сказав, що це заколот з боку Ірану і Пакистану, а про парчамівців нічого не казав.
У 26-му десантному полку всі події 5 серпня почалися під час обіду. Члени партії (хальківці) Рузу не дотримували і прийшли на обід. Їх зустріли і сказали, що у їдальню заходити зі зброєю неможна. Вони здали зброю, увійшли до зали. Чоловік, який їх зустрічав, почав їх косити з автомату і відразу поклав багатьох членів партії, у тому числі і замполіта.
У батальйоні «Командос» йшла нарада офіцерів. До кабінету увійшов чоловік і розстріляв усіх 8 чи 9 осіб. Напилися двоє перекладачів: один на радощах, що лишився живим (він був у 26-му полку), другий – з ним за компанію.
Ну як, розібралися у ситуації? Насправді, не так воно складно, як видається на перший погляд. Все було набагато складніше.
Політична «температура» всередині Афганістану зростала. Крім того, що антикомуністичні сили організовували заколоти, як то у Гераті, та інших провінціях, так іще й всередині правлячої партії щось коїлося, від чого московські патрони генсеків НДПА не були у захваті. Єврейське побажання стосовно часів великих змін, у які жити не рекомендовано, в афганському варіанті слід посилити. То були нестерпні часи. І от, після понад дев’яти років радянсько-афганської війни, чергові зміни, страшні, як ракова пухлина, як СНІД. Відкрився сезон полювання на поплічників прорадянського режиму. Під ударом талібів опинились не тільки члени НДПА. Тут всякого роду комітетчики, старійшини кишлаків, які «зливали» інформацію командирам шураві, вчителі, офіцери народної армії, орденоносці, великий прошарок інтелігенції, діячів культури, мистецтв, засобів масової інформації.
В результаті, найв`юнкіші лишились живими, але чи не назавжди втратили батьківщину. Менш спритна, але чисельніша частина потенційно відчувала себе… незручно перед реаліями буття. Отже, постійні загрози, які циклонами так і витали над Афганістаном, носили, не стільки зовнішній, скільки внутрішній характер. А що ж до нас – воїнів країни рад? Яка небезпека була «най-най»? Логічно і природно, вона мала походити від контрреволюції – головного ворога афганського народу, або тієї сили, яка нам (чи ми їй?) протистояла. Але…
Почну з сумнівної статистики. Фахівці ніяк не зведуть рахунок душам людським, покладеним не знати за що. Доконечно не відомо (а може, відомо, та не оприлюднено), яку кількість «цинків» вивезено у СРСР. Відлік починається від офіційної чисельности загиблих у 13 300 осіб. Різні джерела додають відсотки, які не було враховано, бо вони йшли не по лінії Міноборони. Доречи, втрати протилежної сторони не піддаються обрахунку. Достеменно відомо, що їх понад мільйон. А коли число сягає цієї психологічної позначки, хто там обраховує ті тисячі? Війну виграно? Маю сміливість наполягати: в Афганістані ніколи не можна виграти війну. Вони битимуться до останньої людини і залишаться непереможеними. Таку істину доводили невеличкі гірські кишлачки, які «полірували» з вертольотів, літаків, але опір переносився в інші місця. Як не намагався Радянський Союз стати рідним батьком Афганістану – не виходило, хоча туди вгатили борошна, текстилю, будматеріалів, машин та різного реманенту на мільярди доларів. На виході мали запеклого ворога, зруйновану і неспокійну країну у Середній Азії, втрачений імідж на світовій арені, жахливі втрати, безногі, безрукі, з вибраними очима, з наслідками багатьох характерних захворювань, ушкодженою психікою, наркоманів, негідників, які отримані навички застосовують у повоєнні часи.
Я хотів би, щоб створюваний штучно міф про гуманну наддержаву сяяв цнотливою чистотою. Справді, можна, як приклади брати щоденні моменти прекрасних людських стосунків, особливе ставлення до дітей, братання з афганськими солдатами, безкорисна допомога в усіх питаннях складного життя. А попри те, на іншому боці нашої блискучої медалі виходить не такий вже ідилічний відбиток. З обережністю я вживаю слово «звірства», бо воно десь не співвідноситься з образом радянської людини. Нормальної радянської людини, а не відморозків, про яких ми вдосталь начиталися у Солженіцина.
Якщо відкинути вкраплення отієї братолюбної романтики, лишається суто чоловіча робота, ім’я якій – війна. Повірте, неестетичний вигляд споротого живота і відрізані кінцівки того, кого вчора плескали по плечу, називаючи Сашком, Мишком, …, іноді викликав неконтрольований спалах гніву. Тому якраз звірства – невід’ємний атрибут всякої війни. Звірства на звірства. Хто почав перший? Відповісти нереально.
Звірства породили такі самі звірства у відповідь. Зауважу, ми там були не на своїй території. А коли тобі на голову падають камуфльовані чужинці і чоботиськами навчають життю, виникає бажання відповісти адекватно. Замислимось, нам з вами потрібні іноземні танки, з яких нам розтлумачуватимуть, кого слід любити? Важко любити, коли тобі це втовкмачують кованим носаком у щелепу. Це ми навчили їх катувати полонених. І про це - наступна розповідь.
Донецьк, 2009 рік
