Як не віриш...

Можливо, кохання і не було? Може, я просто змерзла і хотіла нагрітися... Ним нагрітися... Притиснутися так крепко-крепко і повірити в кохання. Як колись, ще маленькою, вірила в Діда Мороза. Вірила в чудо. І тепер повірила. В чарівну казку. 

Але в житті кінець не завжди щасливий. А досить навіть прагматичний, тверезий і часом досить гіркий. Як і сльози. Таке життя. Суворе і зовсім не романтичне. Доводиться прокидатися самій в холодній кімнаті. Самій закутуватися в халат і мовчки йти змивати з себе чарівну дрімоту. Казка закінчилася зі сном. І настала сувора реальність. Холодна, сувора реальність. 

А кохання не існує. Існує пристрасть, звичка, бажання піклуватися і бути об`єктом піклування. А кохання не існує. Воно - чарівна вигадка. А існує самотність. Яка пролазить у всі щілини, не дає дихати, тримає крижаною холодною лапою за горло. І крик не може вирватися із зацепенілої горлянки. Люди не можуть одне без одного, бо бояться самотності. Їм легше триматися разом, щоб мати змогу прибрати крижану лапу з іншого горла. Щоб і з твого прибрали. А кохання не існує. 

Існує холод, від якого ти тікаєш в обійми. Щоб хоча б трохи зігрітися... Ти намагаєшся зігрітися чужими губами, які пристрасно гуляють по твоєму тілові, зазираючи у найпотаємніші куточки, до яких ще навіть холод не встиг дібратися своїми щупальцями. Чужими руками, які намагаються захистити від криги та льоду. А кохання не існує. 

Існує тисяча пустих слів, в які ти сам не віриш. Вони як обгортка від цукерки - обіцяють солодке, а солодкого вже немає... Залишилися лише ілюзія, обман та пуста обіцянка. А кохання не існує. 

Його придумали. Бо так легше. Легше пояснити свою слабкість. Боязливість перед холодом. Перед пустошшю. Перед самотністю. 

А кохання не існує... Я в нього не вірю... 

Одеса, 23-24 листопада 2011 р.