Ти віриш в долю?
з рубрики / циклу «Думки перед сном»
Доля. Ти віриш в долю, в цей фатум, який нав`язує тому, хто вірує думки: "Так і треба.", "Ти не міг нічого зробити.". "Що б ти не робив, всеодно інакше не вийде"? Конвеєр таких мислень постійно працює і запихає в твою довбешку важелі, які потім керують тобою.
Ісус, Аллах, Будда, Всесвіт, Макаронний монстр, Ґодзилла чи ще якась хрінь? Хто натискає на ці важелі і майстерно управляє тобою, наче лялкар своєю найдорогоціннішою лялькою?
"Та ні, це не правда. Ти сам вершитель своєї долі!" - скажеш мені. Добре, нехай. Та якого біса, я теж так думаю.
Саме думаю... та не роблю. Не роблю нічого для того щоб стати кращим. Анічугісінько. Нуль! Мене це розриває на шматки. Якась невидима тварюка вчепилася в душу й хоче її випатрати, вичавити з неї все до останньої краплини. І так кожного дня, кожної ночі, кожного сну чи зустрічі з тобою.
"Це все маячня, відмовки. Ти просто запилена, пожована, потерта й обідрана ганчірка. Зберися й будуй своє життя!" - із злістю будеш мене повчати.
Думаєш, що я не намагався. Не раз хотів переступити через прірву сумлінь і зневірень, підходив до неї, роздивлявся: вправо, вліво, вниз, в далечінь. Побачив тебе. Ти кричиш: "Стрибай!" Я відходжу назад, розганяюся, біжу тобі на зустріч готовий перелетіти ту бездонну яму.
Раптом хтось смикнув за важіль і прірва почала осипатися. Я задкую. Ти кричиш: "Стрибай. Там не далеко. Ти зможеш!"
Це так сміховинно схоже на голівудський фільм. В ньому герой стрибає і перестрибує. Та я ж кручу в своїй голові тільки одне - свій політ у небуття.
Ризикнути чи відступити. Думаю. А прірва все ширша та ширша. Важелі скриплять, ниточки смикаються.
Я здався. Хотів перестрибнути, та стало занадто далеко. І це повторюється і повторюється, знову й знову…
"Жах. Жах! Ти хворий." - говориш, - "Яка прірва, які важелі, ниточки? Життя не буває простим. Працюй над собою і станеш щасливим."
Працюй? Для чого? Я знаю, що нічого не вийде... О ні. Знову нитка витягла із шухляди моїх думок цю нісенітницю. Я ж ніразу не спробував, звідки мені знати.
Будь ти проклятий, лялькар мого фатуму! Відріж нитки, дай волю, відчути смак життя.
Та мене ніхто не чує. І тебе тут немає. Я говорю із своєю уявою. Дожився. Їду з глузду. Та може це й краще. Важелі метастазами вчепилися в розум. Якщо ж його не буде, то й важелі зникнуть?
Смішно. Навіть зараз я думаю, а чи не виверти це моєї долі, чи не послала вона тебе, щоб направити, витягти із цього болота сумлінь і комплексів? Та в тебе це не вийшло, я тону, потопаю із більшою швидкістю і нічого не можу зробити.
Ти, бачиш, що мені вже не допоможеш і без сил, через біль, пустивши сльозу, йдеш геть.
Я ж продовжую тонути, надіючись, що повернешся.
09.05.2016
17.05.2016 20:36 
