Лист п`ятий
...який ніколи не побачить свого адресата...
Привіт, мій любий…
Хочу чогось такого… Я знаю, чого я хочу. Просто нікому не кажу. Багато хто також знає, що мені потрібно, просто не зізнається в цьому…
Мені потрібно лише чистого неба. Синього-синього і злегка рожевого на горизонті. Мені потрібне величезне помаранчеве сонце. Таке велике, як м’яч. І таке соковите, як апельсин. А ще мені потрібен легенький вітерець. Такий собі безтурботний, який може забрати з собою всі твої проблеми і занести їх далеко-далеко. І перша золотава крихітка зірки в небі. І такий веееликий, чомусь трішки сердитий, налитий сріблом місяць. І спів польових коників десь далеко внизу, під ногами. Чому далеко? Бо я вже високо піднялася над землею. Розправила крила. Такі великі-великі. І білі. Розправила і змахнула ними. Щоб піднятися ще вище. І ще! Щоб прилетіти до тебе!
Внизу живе місто. Хтось йде з дому, а хтось навпаки спішить до своїх сімей. Троянди підносять догори свій аромат. На листях дерев бринить волога. Над чиїмися вуликами витає тяжкий приторно-солодкий запах меду, а в самих вуликах гудуть колискові бджоли. Усі зайняті та заклопотані. А я свої проблеми залишила на землі. Тому і змогла розправити свої крила. Віддати смоляне волосся на поталу вітрові. Я вільна!
Майже. Бо лечу до тебе. Я хочу тебе побачити. Або хоча-б відчути твою присутність. Почути твій голос. Обережно торкнутися тебе. І я тебе побачила. Ти стояв серед усього цього гаміру вечора. Серед набридливих коників, шумних людей, шелесту вітру. Стояв і посміхався сам до себе. Ти відчув мене. Мою присутність. І навіть обережно провів рукою по повітрі, щоб доторкнутися до моїх крил. І в тебе це майже вийшло. Я обережно провела рукою вітру по твоєму пшеничному волоссі і ступила ногами на холодну траву. Ти стояв непорушно, а я все ходила навкруги тебе, боячись доторкнутися. Але все ж таки вирішила сказати тобі і тоді моїм голосом зашепотіло дерево. Воно розповідало найголовніше, але ти його майже не чув. Ти намагався торкнутися моїх крил. Я посміхнулася. Засяяла ще одна зіронька. І знову промовила до тебе. Ти не слухав солов’я. І мені стало сумно, що ти не чуєш мене. В небі загуркотіло і перша краплина дощу впала на твої обличчя. Я швидко змахнула крилами і піднялася над землею. Повіяв вітер, нагинаючи до землі віти дерев. Спалахнула блискавка, освітлюючи все навколо. І в цьому світлі, десь високо в небі тобі промайнуло перелякане дівоче обличчя. А я ж ,посміхнувшись тобі наостанок, легенько торкнулася кінчиком крила твого плеча і полетіла геть…
А десь далеко від того місяця, ввігнувши голову в плечі, на підлозі сиділа маленька дівчинка. Вона слухала шум дощу та грім, дивилася крізь відчинені двері на мокрі червоні троянди, які час від часу освітлювала блискавка, і думала про те, як тепер зняти крила…
Дякую тобі за все...
Гладжу ніжною рукою весняного вітру. Цілую дотиком першоцвіту. Плачу краплиною роси. І посміхаюся першою зіркою в небі.
Кохаю.
До смерті твоя, Я...
Україна, 16 липня 2011 р.
