Замріяні гурмани
Частина 3 з рубрики / циклу «Афганські спогади»
Апельсиновий рейс
У субтропічних широтах Афганістану, де гори не такі високі, а долини зеленіють, омиті водами широкої річки Кабул, знаходиться цитрусовий рай. Там, у раю, обережно літали, ні, не Янголи, а гвинтокрилі машини. І звідти, з-під листя, назустріч їм летіли крупнокаліберні кулі і зенітні ракети. Тому вони – вертольоти, носилися не менш, як парами, хижо маневруючи на максимальній швидкости. Частина машин не поверталася на базу, перекресливши небо траурно-чорною стрічкою диму. Так що, пілоти не відчували себе курортниками у небі над містом з красивою назвою Джелалабад.
Дякувати моєму шефові, підполковнику Крупнову, і я на добу залетів туди подивитись на рясніючи мандаринові та апельсинові плантації. Ціль відрядження насправді була унікальною. Офіційно, тобто у документі, написали: супровід особового складу. Реально ж я мав завдання зустрітися з колишнім однополчанином і другом Валерія Крупнова, і вивезти до Шинданду чималий гостинець стиглих мандаринів, в’язанку евкаліптових віників, а, на палке прохання майора Суслова – мавпочку. Так, теоретично (і ми це знали, бо у нашій частині один прапор вже був власником макаки) примати жили на деревах, які вкривали джелалабадські схили. Я тоді не дуже замислювався, як ловити тварину, чим її налигати, щоб доправити на шиндандщину, але якась моя і майора Суслова дитяча довіра давала підставу сподіватися, що його план цілком реальний.
У далекому 1570-му році імператор моголів Джелаладин Акбар заклав місто у цих благодатних краях, але ще до нього буддисти понаставляли там свої культові споруди, датовані аж першим століттям. Номінально встановлена революційна прокомуністична влада так і не впоралася, навіть за допомоги двох бригад «шураві» і радянського вертолітного полку, з великою кількістю повстанських угруповань. Близькість пакистанського кордону грала на руку моджахедам, які проходили підготовку у таборах по той бік, а відпрацьовували науку у джелалабадських заростях. До основних баз зброї – рукою подати і знаходились вони на території іншої суверенної держави, куди не могли літати на бомбометання радянські бомбардувальники.
Головною сільськогосподарською культурою адмінцентру провінції Нангархар до недавнього можна було вважати… мак. Саме так, опійний мак, від якого залежав добробут селян. Через запровадження програми знищення посівів опіуму багато фермерів і простих землеробів сіли на голодний пай. Дійшло до того, що боржники змушені були наркодилерам віддавати своїх дітей.
Чому не цитруси, а мак був основною комерційно вигідною продукцією селян? Причина у нестачі води. Неподалік від річки, там де вологи вдосталь, вирощують фрукти й овочі, а у віддалених районах на незрошуваних площах гарно росте тільки мак. Не цинічна байдужість до поламаних життів, а безпросвітна бідність змушувала дехкан вирощувати надзвичайно красиві квіточки, які збирали у своїх маленьких коморках білий смертельний сік.
У цю красу мене і відправили, не жаліючи міноборонівських валютних коштів, адже за перевіз кожного пасажира гроші переганялися з рахунка на рахунок. Відправляючись в далеку путь, я навіть не здогадувався, наскільки далекою стане дорога. Прямого сполучення Шинданду-Джелалабад не існувало. Усі рейси – через Кабул. Мій Ан-12 робив великий трикутник, зробивши першу посадку у Кандагарі. Побачити залюднені кабульські вулиці після стриманого аскетизму Кандагару було просто приємно. Однак, у місто я не поїхав. Вночі у потрібному напрямку відлітав Ан-26, тому кілька годин чекання ледве-ледве дотягнув на пересилці коло аеропорту.
Напівтемний салон Ан-26. Поруч – група молодих офіцерів тільки-но з Союзу. Дивилися на мене, старшого сержанта, як на батька рідного. Я нікому не сказав, що лечу у Джелалабад вперше. Глупа ж ніч навколо, а екскурсовод забарився. Де ночувати і як шукати десантну бригаду – задача з кількома невідомими. Але я був щасливий польоту. Зсередини розпирає хвиля почуття, як би його визначити, марнославство, чи що? Та ні, наче воно не моє, але ж приємно бути головним пацаном серед приголомшених невідомістю лейтенантиків. «Визначимось!» - запевнив я їх. Язик у голові не тільки, щоб поштові марки слинявими.
Недовго летіли, перестрибнувши через гірське сідло і у повній темряві впали на долину. Бортач опустив рампу. Розгерметизований відсік шумно впустив оточуюче повітря. «Хух!» - дихнула на нас субтропічна ніч. «Йо!» - відказав внутрішній голос. Таким відпаром земля ще ніколи мене не приймала. Задушлива спека увірвалася, наповнивши кожну шпарину ароматами невідомих рослин, а може самих гір, вперемішку зі спаленим гасом. А на Україні в ті дні вже бачили перший сніг.
Вийшли назовні. Вогке гаряче повітря накотило на нас щільною хвилею. Чи буває тут зима? Напевно, як ми її розуміємо, не буває. І стало так цікаво все побачити, а у небі – тільки квасолини зірок, і зовсім не видно місяця. А темна земля, вкрита рослинністю, робила ніч ще темнішою. І всі зрозуміли, що попали в інший світ, абсолютно не знайомий ні сочінцям, ні кримчанам, ні душанбінцям. У повітрі зависло питання: і що далі?
Тільки пілоти могли зорієнтуватись у своїй аеродромній стихії. Отже, я до них, а за мною мої необстріляні супутники. Екіпаж крутився під стійками шасі, не вмикаючи ліхтариків. Знали, на кожну блискітку, навіть на коротке кліпання засмаленої цигарки, моментально могли відреагувати вогнем на ураження. Льотчик рубонув долонею простір, вказавши азимут і додав, що там ми побачимо високу пальму, а вже хтось, та якось скерує нас.
– За мною! – розкомандувався я ступивши у пітьму. – По зорях вийдемо.
Офіцери розібрали валізи і задріботіли услід. Тільки-но проминули пальму, як із темряви вигукнули: „Стій! Хто іде?” Нас зустрів прапорщик. Переконавшись, що це не кінь у пальті гуляє аеродромом, а живі радянські люди, він завів нас до приміщення блок-посту. Тільки там увімкнули ліхтарик і оглянули кількість прибулих. Все підпорядковувалося вимогам безпеки. Пост, обкладений тугими мішками з піском, бронежилети і шоломи, обтягнуті маскувальною сіткою. І наша група – кашкетики, повсякденні лейтенантські кітелі, кілька валіз манаття. Хіба тільки я не схожий на курортника військового санаторію.
По телефону викликали бронемашини із бригади і тут виявляється, що всередині, під захистом панциру, поїдуть речі, а люди із рештою поклажі – вершки. Отож, обклавши водія пожитками, усі попричіплялися навколо башт. Старший машин подав сигнал, увімкнулись бортові прожектори і ми понеслися. Незалежна підвіска восьмиколісного чуда рахувала вищербини битої часом дороги, а назустріч летіла всіляка крилата живність, нагадуючи мені трасуючі кулі. Напружену атмосферу тропічної ночі розривав рев двигунів. Дивлячись убік, щоб мухами не повибивало очі, я їхав по мандарини. А всі інші – на війну свою першу війну.
Вранці моїм питанням зайнялися «аборигени». На якусь заставу дали команду „накосити” цитрусів і нав’язати віників, як я зрозумів, виконати стандартну процедуру. Цим самим мене лишили можливости побачити, як ростуть мандарини на деревах. З іншого боку, з’явилась можливість не робити нічого цілий день, тиняючись містечком, розбудованим уздовж берега річки. Прокинувшись, я роздивився навколо: «Ой леле! А справді таки рай!». Стільки зелені, куди не кинь оком. Пальми! Та такі пальми, яких не виростили у Криму. А на них…! У «розпальцьованій» кроні я побачив важкі грона фініків. Яка краса! Разом з тим і жаль, бо до мого прильоту плоди висіли недозрілі. Великі, але ще світлі, не набравши кольору, не «засмагнувши» до тієї товарної кондиції, що ми бачимо на торгу.
А як не пальми, то великі-великі, листям схожі на вербу, евкаліпти. Я спеціально перевіряв, розтерши пальцями листок. Аромат евкаліпту – не верби. Ну нащо моєму шефу полковничі зірки, коли він ставав володарем найкращих у Афганістані віників? Навіть наш дивізійний гуру у мистецтві пропарки тіла – Іван Алексєєв, втратив кілька балів зі своїм дубовим деркачем. І інші спеціалісти лазні, що попривозили з Союзу цінніші за Почесну грамоту віники, – чим тепер вони могли виділитись у масі плебеїв? Мовчи нікчемна душа, замовкай жалюгідний теоретик, коли у парну входитиме Валерій Сергійович. Мрій тільки про те, щоби він довірив поляскати його по спині, може колись і до тебе дійде черга успадкувати залишки облізлої розкоші, коли черговий сержант зганяє до Джелалабаду за свіжими віниками.
Попереду я мав вільний день, яким міг розпорядитись на власний розсуд. Перший вельми позитивний висновок на адресу кухарів офіцерської їдальні десантників я зробив. Воно хоч і не головне у житті, але запам’ятовується. Перше враження сильне. Відчуття комфорту, задоволення, ситости, так-так, її самої – ситости, як і враження від чистих, або навпаки, від сирих і драних простирадл у провінційних готелях, лишається у пам’яті візиткою, приємною, або ж поганою.
Я вийшов з-за столу задоволений, переключивши увагу на огляд військового містечка. Щось місцеві категорично не рекомендували їздити до міста. Не нариваючись на неприємності, я блукав берегом річки під наглядом замаскованої бойової машини. По той бік земля потопала у зелені. Хотілося туди. Та тверезі голоси радили милуватися смарагдовим покривалом здаля. На нічний рейс записувались бажаючі летіти до Кабулу. Не маючи близьких знайомих тут, мені не резон було лишатись на довший час. І плоди, відняті у мамки-дерева доставили, упакованими, готовими на відправку. Значить, на те вища воля.
На моє просте запитання: «А чи бувають літаки вдень?» – «комсомолець» із журналом реєстрації так подивився, мовляв, хто тут у нас такий недалекий? Ні, здається, він не тільки подивився, як на припудреного, а щось таке промовив вголос, на кшталт: «Чи ти з глузду з’їхав?» Не знав я, що для них це таке болюче питання. А ми, шиндандські, такі собі розслаблені, аж незручно перед хлопцями, літаємо вдень, коли хочемо, як хочемо, та ще й бажаємо оглянути місцевість з екскурсоводом. Ну правда, була така думка хоч проїхатись тією ж нічною дорогою і подивитись, де були, які серпантини накручували і що то за вода шуміла, та які хащі ховали своїх мешканців обабіч бетонки. Не думаючи про погане, кортіло злетіти, доки сонце не втомилося підсвічувати краєвиди немислимої краси. Скучив за новими естетичними враженнями. Так буває. Але бойові товариші вправно поставили мене на місце, обламали крила романтика і акуратно повернули на землю. Виліт – о першій ночі.
Відпрацьовуючи довіру командування, поцікавився на предмет вивозу макаки. Історія співіснування людей з мавпами не пішла з пам’яті аборигенів, проте, на час мого відрядження лягла в архів спогадів. Харчів вистачало всім. Чого примати не добирали на дереві, їм кидали люди, а ні, то вони самі відбирали. Примхливі тварини чомусь не любили наших жінок. Бійцям жінки подобалися. Конфлікт переростав у бунт. Бувало, стрибне з пальми напівдике створіння, вкусить і знову на пальму. Ніяк вони не хотіли вчитись хорошим манерам. За це їх постріляли безпорадні воїни. Не позбавляти ж себе через любов до фауни гріховної втіхи?
Якби макаки мали більше розуму, їхнє вціліле плем’я втішалося би видами на чисельні кістяки бойових машин, вантажівок, – обвуглений метал з вибитоми на ньому написами: „Зроблено в СРСР”. Саму дорогу від Кабулу до Джелалабаду красномовно названо дорогою життя. Вона несла життя у гарнізон, водночас роздаючи чорні мітки солдатам іноземної армії.
Вночі я припхався на аеродром, наче з ринку. Та ніхто й не бачив мого вітамінного вантажу, бо ми як кроти, на звук, відшукали літак. Злітні вогні увімкнули лише на короткі секунди розбігу. Тільки Ан-26 відірвався від смуги, усе померкло, крім зірок, що відділяли морок долішній від темряви космічної.
На кабульській пересилці, попоївши пісної січки, морально розчавлений після щедрого джелалабадського «вкидання», поліз до баулу з мандаринами. Ще зелені і кислі, вони залишили смак у роті. Прикинувши, скільки вітамінних плодів доведеться згризти, заїдаючи пересильну тирсу, подумав: підполковник Крупнов скаже, що беру завеликий відкат. А що вдієш?
Літак прилетів швидше, ніж мішок схуднув до непристойного розміру. До Джелалабаду більше ніколи літати не довелося. Дарма. Якби вдалося поласувати фініками…
Кулінарний майстер-клас від сержантів
На літературний десерт подаю два епізоди. Між ними відстань невелика. Період дії – приблизно між літом 1986-го і літом наступного року. Суть у тім, що чоловіки вміють готувати не гірше за жінок, застосовуючи творчий підхід до діла, навіть якщо раніше не доводилося смажити нічого, крім яєчні. Інтуїтивно я і мій друг Віктор Міроненко відчували в собі хист до куховарства. Не раз бачивши, як з-під материних рук вискакують вареники, хто утримається, щоб не повторити, а, можливо, і перевершити свою вчительку? Коли ми ще жили по домівках, нам того не треба було. З печі само якось стрибало усе до рота. Аж ось вона, армія, довела вояків до нестерпного бажання хоч чогось із домашнього меню. До звільнення так далеко! Дивізійне меню набридло, нема куди далі.
Прорвало нас тоді, коли Вікторові знайомі дівчата з політвідділу змісили колобок тіста. Замісили, а далі – самі. Він – до мене: «Вареники можеш ліпити?» Та що там їх ліпити? Колись отак стаканом робив матері крильця. Вона клала всередину ложечкою сиру, чи вишні і чік-чік-чік, готово!
Зорієнтувалися по ресурсах. Попервах питань не виникало, Вітя покладався на банку вишень, яка, як він думав, ще досі стоїть у шафі. Від цього моменту почалися „але”. Друг поліз у шафу, але... Ще вранці зі шпиталю приїжджав майор Борєвський (він мешкав у одній кімнаті з другом). Вишні сусідик, хворий на гепатит, зараза, прихопив із собою. Була надія купити вишні у воєнторзі, але... Того дня консервованих ягід у крамниці не виявилось. Придбали джем. Що до вареників з повидлом, то це був мій шкільний прикол, на кшталт сала у шоколаді. Тепер юнацький гумор втілювався предметно. Ну, джем, то і джем.
Взялися дружно. Я – катав млинчики к кавалочків, братчик намагався робити «чік-чік-чік». Перше зауваження на мою адресу – треба робити круглі заготовки. Подивився – правда, форма більше схожа на амебу з підручника біології. Врахував побажання. Почав розкатувати тісто тоншим шаром, а безформні нарости обрізав ножем. Мав вийти злагоджений конвеєр. Вітька щось там сопів, кректав, збирав навколо себе мої вироби, а готових напівфабрикатів так і не видав. «Не ліпиться, туди його!»
Я відклав пляшку-качалку. Як же то мати, граючись, загортала стулені подвійно половинки а трьома перстами накручувала гребінець? У чотири руки в нас нічого путнього не виходило. Пробували втирати краї, «вальцювати», підсипати борошна. Ледь-ледь зліплений перший вареник почав розклеюватись, коли кипіла робота над другим. Зате вода не кипіла. Нагрівач не грів на совість. Низки тоненьких намистин-бульбашок тягнулися до поверхні, а справжнього кипіння не було.
Висолопивши язики, стікаючи голодною слиною, ми порпалися з тістом. Щось, наче, почало виходити, натомість, перші вареники геть порозкривалися. Погодилися, що краще буде обгорнути їх ще одним шаром тіста. Вареники по афганськи, у бронежилетах. Реготали, як ті коні. Ми завжди багато сміялися з Вітькою. Очевидно, сміх і зморив мого друга.
Партія різних за формою і розмірами вареників була готова до занурення. Деякі, схожі на динозаврів, просто лякали. Вітя куняв і помітно втрачав оптимізм. Не здаватися! Вкидаємо! Не обпікаючи рук, у воду, що так і не заграла ключем, полетіли наші фугаси. Гаряче сирим не буває. Куди вони дінуться? Зваряться! З цією дією на поверхні перестали підстрибувати, без того нечасті, бульбашки. Попливли клапті джему. Не страшно, на війні без втрат не буває.
А другана «вбили». Він тяжко гепнувся головою на подушку… Хоча, ні, солодке сопіння показало, що він тільки «поранений». Однією рукою я помішував водно-джемовий розчин, а лівицею термосив бійця за плече: «Не покидай мене! Розмовляй зі мною!»
Вода трошки рухалась, але не сказати, щоб вона нуртувала. Пам’ятаючи як мати виймала шумівкою спливаючі вареники, я чекав. Процес приготування здавався нескінченим. Друг безсоромно заснув. Я вже й сам подумував податися у мандри, передавшись фантазіям стомленого мозку. Але ж, третього серед нас не було. Хто би довів справу до кінця?
Бовтаючи ложкою у каструлі, я підштовхував „динозаврів” наверх. «Та спливайте, нелюди!» Нарешті один знехотя, самим кінчиком, став виринати. Як шарпну Віктора за руку і в крик: „Готово!”, а сам, щоб він знову не потонув, під зад його, під зад!
Виловивши вареник, ми розчавили його навпіл. Ганьба нації. Так можна охарактеризувати «щось» на тарілці. Сире, безформне. Друг поремигав трохи, аварійно відключившись до ранку.
Кортіло плюнути у каструлю і припинити знущання над собою, над тістом і джемом, але на справу ми вже поклали кілька годин часу. Тож, поморочившись ще, я довів кілька одиниць продукту до кондиції не сире, але й не готове, поглинув їх і… Далі не дуже чітко пам’ятаю.
Вранці під паркан ми вихлюпнули з пів-каструльки червоного солодкого розчину із шматтям того, що називалося «… у бронежилетах». Наступні чверть століття я їм тільки материні вареники, або куплені в магазині.
Остання історія пов’язана з дружнім візитом Радіка Ковальова. Родіон Родіонич – мій друг з гератського полку, іноді робив несподівані наїзди у справах своєї частини. Я радів друзям. А коли когось любиш, то хочеться бути привітним. Герат запам’ятався непоганим, в цілому, харчуванням. Принаймні, горохова каша була смачною. Хотілося перевершити сподівання товариша, хай би він похвалився нашою фірмовою гостинністю. І я подав ідею не ходити до їдальні, а насмажити (підкреслюю – насмажити) картоплі. Самому давно хотілося чогось простенького, як колись робив вдома – із засмаженим на пательні помідорчиком.
Ага! Значить, із помідором? А де ми брали помідори? Їх же не було апріорі. Та ні, купити томати в афганців у разі потреби я міг. Стерігся. Чесно, нас спочатку так нашугали історіями про отруєні овочі, що я ніколи не думав про це. Але підсолені, у банках, продавалися в нашому воєнторзі. Яка різниця? Ми все-одно підсолюємо страви. Заходився готувати, розважаючи Родіона теревенями.
Тепер слідкуйте за логікою. Для друзів (і заради себе теж) не жаль нічого. Пательня здалася не настільки містким об’ємом для вшанування побратима. Значить – геть сковорідку і – слава солдатському бачку (на десять осіб – що треба). Розігрів олію, поклав помідори. Вони віддали розсіл. Мені б здогадатися вибрати зайву рідину. Ні, подумав, хай картопля просочиться, стане ніжнішою. Ну, логіка! З поправкою на апетит бараболі начистив на трьох (а шо, не з’їмо?). Порився у шафі. Опа! Ціла бляшанка плавленого сиру. От і буде ще тверда маса. Натер з половину бляшанки, перемішав. Овва! Рівень усіх складових досягнув половини посудини. Родіоша сидів веселий і спокійний – хіба друг не знає, що робить? При перемішуванні картопля розчавилася з помідорами. Тепер не можна було казати, що це смажена картопля. Вийшла якась каша.
А мій побратим виявився людиною тактовною. Почалося все з підбадьорливого: «Не переймайся, все класно!». З кожною наступною ложкою хотілося бути відвертішими один з одним. Нарешті, з’ївши трохи менше дитячої порції, Радік оголосив вирок: «Знаєш, як називається ця страва? Детектор брехні.” Який влучний постріл! Та ні, я не образився. Їсти таке і хвалити могла тільки безсовісна людина, до того ж з організмом, знайденим на смітнику. Тому я не наважився вимагати пояснень: ах ти ж, брехлива твоя пика, казав же: „Класно!”. Наклавши повну літрову банку моєї картоплі, ми закинули її до баку з відходами і пішли у їдальню. Унікальна, свого роду, вечеря не зашкодила здоров’ю через те, що наші шлунки були загартовані. І не думайте про мене як про недолугого кухаря! Просто я сміливий експериментатор. А буде нагода зустрітись, довіртесь моїй інтуїції, голодними я вас не відпущу.
Резюме
Друзі мої, я витратив багато годин часу, щоб пригадати і записати ось ці історії. Може комусь спаде на думку написати мені листа і сказати вашу правду, наприклад: «Це не оповідання, це… Хріну в ньому не вистачає». Випереджаючи критику, поспішаю виправдатись – писав чисто для себе, але, відчувши інтерес своїх друзів до невигаданих подій, наважився викласти на загал. Ріжте і їжте на здоров’я! Якщо вас спіткала проблема у житті, яка не вирішувалася протягом довгого періоду часу, ви навчилися цінувати всім, що набули: статками, досвідом, навіть тією силою, яка іноді прокидалася у немічі тілесній. Мені, колись юній людині, дісталася доля вимушено бути позбавленим того, що вважалося природнім, самим собою зрозумілим. І після всього, на щастя, я не лишився з думкою, що головне у житті – смачно пожерти. Світ, сповнений егоїзму, нерідко повертається до нас тилом. Наших потреб не помічають. Навпаки, нас утискають. Тоді – щоб боялися, щоб не думали, щоб інтереси держави стояли над інтересами її громадян. Сьогодні – щоб відрізати кращий шматок собі, а крихти струсити зі столу на поживу «плебеям».
Коли ви сідаєте до столу, пам’ятайте, що ближній – така ж людина. Якщо від вас залежить доля хоч однієї душечки, дайте їй жити достойно. Бо людина створена Богом за Його подобою.
* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *
У ЦИХ МОЇХ СПОГАДАХ ВЕЛИКА ДОЛЯ ПРАЦІ ТЕТЯНИ ЯРОВІЦИНОЇ, ЯКА ВИКОНАЛА КОРЕКТУРУ ТЕКСТУ. БЕЗМЕЖНО ВДЯЧНИЙ ТОБІ, ТАНЮ!
Донецьк, 2009 рік
і від мене квіточка!