Ізіма
Частина Iз рубрики / циклу «Ізіма»
Це був страшний бій. І лише троє вийшли з нього живими.
Спочатку нас було двадцять п’ятеро. Горді, сміливі герої, загартовані в багатьох великих битвах та незліченних нічних сутичках. Ми не боялися ні меча, ні магії. Нас поважали в усіх куточках Альянсу Світла. А зачувши наші імена на тій стороні Великого Кістяного Пустища, істоти темряви і сутінків заходилися в безсилому, боязливому тремтінні.
Благородний паладин Алкодин Світлоносний з ордену «Ті, хто несуть світло» збирав хоробрих лицарів та чародіїв для походу. Хоч і був він найдостойнішим з найдостойніших, але кров гномів бере своє. Вирішив Алкодин здобути безцінні артефакти найлютішого ворога всього живого – Кривавого Чорного Дракона. Ходять легенди, начебто його жага до влади та до могутності була настільки нестримною, що він поїв усіх своїх родичів, щоб отримати величезну силу. Отак і залишився Кривавий останнім зі свого роду.
Який герой не прагне слави? Який герой не хоче пригод? Який герой відмовиться від балад, складених на його честь?
Ось ми і зібралися – кращі з кращих, щоб припинити жалюгідне існування Чорного Дракона братовбивця та здобути награбовані ним скарби. Протягом тисяч років жив він, купаючись у чужій крові та золоті, та ось з’явилися хоробрі витязі, здатні покінчити з епохою його терору.
Довгий час ми йшли крізь темні ліси та безводні степи, крізь затхлі болота та самотні гірські переходи, поки не дісталися до лігва драконового, що знаходиться на краю світу Ізіми. Кубло великого змія міститься всередині однієї з гір Прадавнього Кам’яного Хребта. Вхід в печеру закриває здоровезна мітрилова брама. Відкрити її міг лише легендарний Золотий Ключ. І в Алкодина він був.
Чекаючи перед воротами, сміливі герої раділи останнім сонячним променям, останнім ковткам свіжого повітря перед тим, як спуститися в моторошні підземелля задля благої справи та в ім’я Альянсу. Дехто співав, дехто танцював, але ніхто й не думав про жахливий підступ. І як тільки брама була відчинена, пролунав бойовий клич солдат Імперії Сутінків.
Вбивці повиходили з тіней – засідка спрацювала. Якби не підкралися вони підло у темені і не накинулися на нас більшим числом, як зграя диких псів: бо ж було їх близько сорока, а нас усього двадцять п’ятеро, то не тужити б братам нашим за своїми браттями. Славетні герої падали один за одним від рук кровожерливих орків, тролів та інших не менш мерзенних створінь. Поганський меч та нечестивий вогонь рубали та палили благородну плоть наших братів і сестер. Смертельно поранений Люстакаром, трольським лучником, Алкодин Світлоносний звернувся до тих, хто ще лишився живий: «О, нещасні сміливці, котрі вирішили розбити найбільше зло цього світу, мерщій, тікайте до порталу за брамою! Там ви зможете уникнути клинка підлого, але не уникнути вам смерті». І помер з стрілою в серці.
Це був страшний бій. І лише троє вийшли з нього живими: я, вроджений воїн-ельф Інай Тім, і двоє людей шляхетний бойовий маг Ава Т’яліе О’нар, та жриця сонячного і місячного світла Ні-Ян-До. Вийшовши з іншого боку порталу, потрібно було підкріпитися та залікувати отримані рани. Ми зручно влаштувалися на каменях біля магічного переходу оскільки, знали, що поганець не зможе пройти тим же шляхом. А попереду не чекало на нас нічого, крім смерті. Ми наздоженемо наших загиблих товаришів, але підемо на той світ не самі, а з горами ворогів, які падуть від наших рук. Тепер ми готові. Нас усього троє, але ми готові.
Коридор, широкий та довгий. Вздовж стін висять факели. А в кінці коридору знаходяться дві дерев’яні двері. Очікуй небезпеки. Жриця наклала на нас з магом кілька заклять, щоб ми билися рішуче та нестримно, не відчуваючи болю. З наближенням до кінця коридору, кров у мене починає скіпати. Ось вона – жага битви, бойова лють! Почалося. Двері відкрилися одночасно. Я взяв на себе створінь, котрі вибігали з лівих дверей, а Ава Т’яліе – тих, котрі вибігали з правих. Ні-Ян-До зайняла позицію трохи позаду. Маг випускає вогняний шар, а навздогін відправляє кілька магічних стріл. Всі вороги, які знаходилися в радіусі п’яти ярдів від нещасного, в якого поцілило заклинання, в мить порозліталися в різні сторони: хто мертвий, а хто ще ледь живий. Гострі, як лезо бритви, чародійські стріли дуже швидко закінчили почату роботу. В той же час я налітаю на тих, хто вибіг з інших дверей, витягнувши обидва мечі з піхов. Першого протинаю клинком наскрізь, другий розрубаний навпіл. Третій та четвертий спробували зачепити мене своїми сокирами, але один удар я відбив, від іншого спокійно ухилився. За мить обидва лишилися без зброї, як і без голів.
І тут нізвідки дивне передчуття. Тривога. Щось не помітив. Повертаюсь до Інай Тіма. Той стоїть спиною до дверей та готує своє найсильніше закляття, бачу як незрима магічна енергія набуває видимої форми і пульсує синім полум’ям між долонями майстра. Куди він збирається цілити? Жриця. Як виявилося, Ні-Ян-До вже приєдналася до наших загиблих товаришів. Біля її тіла розвалилося незграбне здоровезне створіння. Схоже, ця безформна гора плоті з безліччю щупалець хоче кинутися в сторону чаклуна, поки той не перетворив його в купку попелу. Стрибок? Який стрибок? Та найбільше, на що він здатен, це повзти. Але тулуб чудовиська змінюється. Наче хвиля проноситься по ньому. Згори до низу. Аж ось ривок. Такої швидкості я ще не бачив. Єдине, що я можу зробити це – спробувати перехопити монстра перед тим, як він вб’є іще одного героя – благородного мага. І я лишусь один. Тіло швидше думки – така природа воїна. Мечі по руків’я заходять в плоть чудовиська, і майже одночасно вогняна гієна охоплює ворога з середини.
- Їсти!
- Що? – перепитую я.
- Перед тим, як рушити далі, мені потрібно перепочити: трохи попоїсти та випити. – сказав Ава Т’яліе О’нар, дістаючи з маленької похідної сумки їжу та питво. Він сідає додолу.
В той же час я обшукую тіла загиблих ворогів. Знайшов трохи золота, кілька флаконів лікувального зілля та зілля для поповнення магічної енергії. Так чи інакше знадобиться усе. Потім підійшов до місця, де було вбито жрицю. Подивився на стіни. Звідкілясь же це страховисько повинно було з’явитися? Не могло ж воно просто матеріалізуватися нізвідки? Починаю обмацувати найближчі стіни дюйм за дюймом. Аж ось моя рука проходить крізь камінь. Знайшов. Таємна кімната. Там воно і ховалося. Потрібно взяти на замітку. Боюсь, що подібні сюрпризи нам ще зустрінуться. І не раз.
Кімната невелика. На протилежній стіні від входу прилаштований смолоскип, а під ним розсівся одинокий скелет в латних обладунках, тримаючи в руці меч. Древня павутина обплела білосніжним саваном невідомого витязя. Життя його скінчилося тут – в примарних коридорах лігва Кривавого Чорного Дракона. Клинок тьмяно світиться. Схоже, це артефакт древніх. Зробивши кілька кроків вперед, опиняюся біля мерця. І з його кістяних рук, розриваючи білосніжні тенета, виймаю меч, котрий починає все яскравіше та яскравіше світитися смарагдом. Ось і мій перший трофей.
- Ого! Мітриловий Сікач Драконів! Гарна штука! – вигукнув Ава Т’яліе.
- Згоден, друже, я згоден.
Повернувшись до мага, застав його за співом однієї печальної пісні. Хоча слухав я цю людську пісню дуже часто, лише зараз починаю розуміти справжній її сенс. Усе. Час іти далі. Недовго порадившись, вирішили рушити крізь ліві двері.
Коридор нічим не відрізняється від попереднього. Все одноманітне, але цього разу в кінці велика брама.
- Обережно, – кажу я, – займи позицію трохи позаду та готуйся застосувати своє найсильніше заклинання. Також пильнуй тил, бо хтось може вибігти з-за стіни, як минулого разу. Зараз подивимося, на що ти здатен, Мітриловий Сікачу Драконів.
Напарник кивнув.
Виймаю мечі. Наближаюсь до воріт. Ось вже лишається кілька кроків. Три. Два. Один. Тиша. Намагаюсь відчинити. Не вдається.
- Слухай, воїне, може ми десь ключ пропустили?
- Навряд. Я обшукав всіх. Ключа не було.
- Що будемо робити? Повернемось і підемо крізь праві двері?
- Напевне…
(тук-тук-тук)
Брама починає вібрувати.
(тук-тук-тук)
Зараз вона розлетиться на друзки. Потрібно бути уважним та обережним. Швидко вибирати та знешкоджувати цілі.
(тук-тук-тук)
Ось воно.
(тук-тук-тук)
- Зараз! – кричу я.
Брама вібрує вже так сильно, що ще трохи і… Вона розпадається на кілька шматків. Один великий падає мені просто під ноги, інші хаотично розносяться по всіх усюдах. З темряви виринають дві істоти, такі ж, як і створіння, котре вбило Ні-Ян-До. Але цього разу вони вже були готові до стрибка. Обидва рухаються на мене. Але лише один з них намагається збити мене з ніг. Інший блискавкою промчав повз, націлившись на мага. Я встигаю ухилитися від удару і в падінні жбурляю старий меч в істоту, котра намагається дістати Ава Т’яліе, але моментом пізніше надзвичайно сильний удар прибиває мене до підлоги. А ось прийшла і моя смерть у вигляді товстого та довжелезного щупальця, яке кінчається металевим шипом. Але ворог чомусь забарився. Встигаю парирувати удар та змахом чарівного меча відрубати супротивнику кінцівку, яка ледь не принесла мені загибель. Ще змах – і верхня частина тулуба чудовиська відділилася від нижньої та сковзнула додолу, в той час, як нижня продовжувала стояти на місці. Один є. Є і другий. Чародій спалив його вмить за допомогою найсильнішого закляття. А кинутий меч стирчав в стіні. Схоже я не влучив.
- Швидко ми цього разу розібралися. – сказав маг.
- Так, правда, боюсь, що далі нам так щастити не буде. – відповів я, підходячи до стіни, в котрій застрягла зброя.
І я був правий. Мене оглушили буквально на кілька секунд, але за цей час клинок, який застряг у стіні, схопив та метнув гігантський щупалець. Він з’явився нізвідки, а потім зразу зник вслід за мечем. Ава Т’яліе знаходився в дуже скрутному становищі й навряд зміг би самотужки з нього вийти, і рана від кинутої ворогом зброї була ще не найгіршим. Щоб знову використати заклинання, яке зразу вбило б супротивника, потрібно було чекати трохи менше п’яти хвилин, а страховисько, рухаючись з блискавичною швидкістю, уже було близько. Занадто близько… Кілька випущених чародійських стріл не допомогли. Гострий шип опустився на голову магові. Так закінчилося його шляхетне життя.
Перше, що я зробив, після того, як розібрався з останнім чудовиськом – присів трохи відпочити. Пройшло вже близько п`ятнадцяти хвилин, як я лишився сам. Один. Усі мої славетні товариші вже десь там, на тому кінці стежки, терпляче чекають на мене. Невже така справжня доля героя? Довго подорожувати, знаходячи глибоку шану та вірних друзів, а потім – в кінці втратити все і лишитися самотою? Навіщо шукати визнання, якщо тебе очікує такий кінець? Навіщо? Що означає тепер для тебе слово «честь», воїне? О, воїне, самотній воїне! Куди поділась тепер твоя хоробрість та жага перемог, коли ти сидиш один в напівтемряві, чекаючи ворожої стріли або кинджалу в спину щомиті? Куди? І що тепер лишається тобі, бурлако?.. Обов’язок. Обов’язок перед тими, хто загинув, і перед тими, хто живий. Обов’язок перед собою. Обов’язок завжди йти вперед і не здаватися. Забути про все й пам’ятати лише його, бо цей обов’язок намертво закріпився у серці воїна, справжнього воїна. А я є справжнім воїном! І свій кінець я гордо зустріну з мечами в руках! То ж допоможи мені, о безжальний Сікачу Драконів, зустріти смерть гідну витязя, сина Альянсу Світла!
Схоже, короткий перепочинок був не дуже вдалою ідеєю. Кімната, в якій я зупинився, повільно наповнювалась шумом від крокуючих ніг. І з кожною миттю цей шум ставав усе сильнішим, аж поки не перетворився в громоподібний гуркіт. Цього разу я піймав дійсно великий куш!
Першими побачив трьох створінь, котрі вибігли справа від мене – маленькі та огидні, чимось нагадують гоблінів. Порух руки – знову я один. Далі покотилася хвиля спереду – з десяток таких же карликів. Один, два, три, чотири. Знову на самоті. А тепер повалило звідусіль! Ухилився, відбив, вдарив – покотилося три голови. Ухилився, рубонув – навпіл двоє. Парирував, ухилився – розсік іще чотирьох. Ухилився, відбив, ухилився, вдарив, вдарив, ухилився, вдарив, парирував, вдарив, вдарив, вдарив, вдарив, вдарив… Щось холодне хапає мене ззаду за шию та тягне донизу. Намагаюсь чинити опір, та марно. Здоровезний щупалець все сильніше стискає мені горло. Втрачаю рівновагу та падаю… І Десятки гнутих кинджалів одночасно пронизують моє тіло…
