Ізіма
Частина IVз рубрики / циклу «Ізіма»
– Хух. – сказав Василь, встаючи з-за комп’ютера близько третій ночі. – Оце було реально круто. Такого задоволення від гри я ще не отримував. Цікаво, коли вийде оновлення? Мабуть, скоро.
Трохи розім’явшись, він на автоматі підійшов до ліжка стелитися. Але думки його витали зовсім в іншому місці. Повернутись до реальності змусив власний шлунок, котрий постійно намагався дати про себе знати. Та лише коли справа дійшла до гучного звукового оповіщення, Василь згадав, що не вечеряв.
Батьки міцно спали.
Остигла вечеря стояла на столі.
Після трьоххвилинної обробки в мікрохвильовій пічці можна було приступати до їжі. Телевізор увімкнувся наче сам собою, утворюючи приємний голосовий фон, під який думалося та їлося краще. А головне – створювалася ілюзія присутності. Ти не один, нас багато, бо ж ми говоримо до тебе.
А надворі було вітряно. Буревій несамовито бився об шибки, випереджаючи грозу, яка мала прийти зранку. Але товстий, добротно зроблений та вміло встановлений склопакет не пропускав ні звуку. Лише тиша і спокій. І зосередженість у собі.
– Так, це дійсно було класно.
(…відбуваються стихійні заворушення…)
– Завтра спитаю у хлопців, що вони думають.
(… не вдалося. І тому президент прийняв єдине правильне рішення…)
– Цікаво, що Алкодин скаже про Петра після того, що той вчинив в скарбниці дракона. Думаю, завтра буде дуже весело. А ще ж Алкодин обіцяв мені епічну накидку!
(… Сьогодні о першій годині ночі був оголошений надзвичайний стан на всій території…)
– А розробники дійсно молоці, хто б що не казав. Таке придумати.
(…А тепер до новин близького зарубіжжя…)
– До речі, а котра зараз година?
(…експеримент провалився. А незначні втрати енергії вчені пов’язують з…)
– Та невже? Не може такого бути!
Василь протер очі.
(…відповідно кошти платників податків, які були вкладені в цей інноваційний проект, витрачені в пусту. Нагадаємо, що їх обсяг майже сягає видаткам річного бюджету нашої держави. Питається: як таке відно…)
Телевізор вмить погас. І вмить щезло світло. Швидкі кроки. Скрипнуло ліжко.
Василь ще не зможе заснути близько півгодини. Розбурхана свідомість має заспокоїтись перед тим, як зануритися в дрімоту. А тому в нього є час поблукати між реальним та вигаданим світами. Ось він звичайний інженер, котрий сидить в офісі та займається програмуванням якихось речей, які йому ніколи не були потрібні. А от він відважний герой, котрий проводить свій час в битвах зі злом та в бесідах з такими ж сміливцями, як і він сам. Ось навколо нього крихітна та бездушна кімнатка. А от він в величезному та незмірному світі, де кожен малесенький куточок має свою історію та свою душу. Ось у нього беззмістовне та сухе життя: робота – дім – робота, робота – дім – робота. А ось у нього ціль: боротися, боротися, боротися. І ніхто йому не заперечить, що ця ціль не достойна, бо ж всі, хто живуть в цьому світі, мають боротися.
А в тому? А в тому можна й не боротися. Чому? Тому що там нудно й беззмістовно. Там сильний не завжди є сильним, а слабкий не завжди є слабким. Там витрачені зусилля можуть не бути винагороджені, а нагорода може дістатися неробі. Там ти є тим, ким ти маєш бути, а тут ти маєш бути таким, яким ти є.
Ти воїн? Так. І там і тут? Ні, лише тут, а не там. Чому? Бо там це там, а тут це тут.
У тебе дві маски? Так, дві маски і одна тінь. Чи може одна тінь носити дві маски? Тінь не може носити масок.
Маски спотворюють тінь? Маски роблять тінь кращою. Але дивлячись в дзеркало, тінь бачить лише маску? Тінь є тінню, а маска є маскою. Тінь є тінню без маски?
Всі сплять. Все спить. І лише час ніколи не спить.
7:00 «Доброго ранку, останній герой!»
Василь прокинувся. Голова була пуста. Нічого не снилося. Юнак подивився на годинник, котрий висів на стіні навпроти його ліжка і зрозумів, що потрібно…
9:01 «Доброго ранку, останній герой!»
– Може привиділося? – парубок протер очі.
9:03 «Доброго ранку, останній герой!»
– Якого біса?! – Василь тер очі сильніше й довше.
9:07 «Доброго ранку, останній герой!»
– А-а-а-а-а-а-а!
Складання постелі – відміняється! Вмивання – відміняється! Сніданок – відміняється! Прибирання на столі – не має потреби, бо ж не їв! Вдягатися – відміняється!
Готово. 9:13… Необхідно все перевірити: ключі – взяв, телефон – взяв, гроші – взяв. Більше нічого не треба.
Стоп.
Джинси? Щоб мене!
Юнак побіг до своєї кімнати, щоб вдягтися.
Готово. 9:23…
– А-а-а-а-а-а-а! Чому сьогодні все не може бути, як завжди?
Двері гучно зачинилися, розділяючи два світи: неквапний затишок квартири і гучний безлад вулиці. Василь покинув затишок і рушив у безлад. Втім, як завжди.
З відходом Василя в домі нічого не змінилися. Людина є – людини немає, а стіни стоять.
Батьки ще сплять.
А на холодильнику ще від учора висить записка:
«Синку, ми тебе сьогодні вирішили не турбувати. Але завтра нам потрібно буде серйозно поговорити. Нам з татом надзвичайно боляче дивитися на те, як ти відсторонився від нас і усього світу та живеш лише своїми фантазіями. Будь ласка, прислухайся до нас. Ми тебе любимо.
P.S. Зранку не зустрінемось. Нам дуже рано на роботу, втім як завжди. Вечеря на столі. А завтра на столі буде сніданок. Повернемось рано, десь о 18:00.
P.S.S. А зараз ще трохи подивимося телевізор у себе в кімнаті і ляжемо спати. Кажуть, щось цікаве трапилось. Може в новинах покажуть.
Будь хорошим хлопчиком.
Люблю.
Мама.»
Дорога на роботу була як завжди одноманітна та нудна: двори, проспект, здоровезний бізнес центр, 34-й поверх, 19-та лабораторія. Але цього разу Василю було про що думати. Він запізнювався. Причому він запізнювався не тому, що не зможе піти з роботи о 17:00, а тому, що не встигає на крайній термін прибуття на роботу, а за це йому можуть висунути догану. А догана може відбитися на зарплаті.
І щоб глибокі переживання не переросли в справжню паніку, парубок вирішив сконцентрувати увагу на дорозі. Спочатку він дивився на будинки, на сміттєві баки, на лави, які зазвичай зранку були окуповані пенсіонерами. Добігши до свого дитячого садочку, спостерігав, як вітер ганяє на пустому подвір’ї сухе пожовкле листя. Воно у осінньому танку огортало гойдалки, де повинні були гратися діти. То піднімаючись, то опускаючись, то швидше, то повільніше листя привело Василя до його школи. Вхід у двір був зачинений. Не чути ні галасу, ні сміху. Місце, в якому юнак провів прекрасні і не дуже моменти свого життя не працювало. Мабуть, канікули? Саме тут Василь почав мріяти, не просто мріяти, а мріяти своїм майбутнім. Він хотів зробити багато: для всіх і одразу. А марення відправили його до університету, де потрібно було важко працювати, щоб матеріалізувати їх. І він працював, і він боровся. Аж поки мрії не розбилися об безжальний моноліт дійсності. Саме тут Василь, впавши, не навчився вставати. Саме тут засумнівався в своїх мріях. А чи дійсно то його мрії? Саме тут він всією душею відчув розчарування та смуток. І розчарування та смуток повели його по життю далі, глибоко осівши всередині. Віднині вони розпоряджалися його долею, граючись з захмарними замками та щиросердними бажаннями. Вони підміняли, забороняли, нищили, спотворювали, перероблювали, створювали… І завели розчарування та смуток…
– Хух! – Василь зупинився, щоб трохи перепочити. Лишається зовсім трохи. Ось за цим будинком проспект, а там як рукою подати до роботи. Він подивився на годинник. – Так, 9:31. Якщо зараз натисну, то о 9:37 буду в офісі. Сім хвилин це не так вже й багато. Домовлюся з адміністратором, що вона мене пізніше 9:30 не бачила. Рушили.
Парубок рвонув з місця і чимдуж побіг. В боці боліло, але він не зупинявся.
Василь побоювався, що далі буде багато народу, і йти вони будуть щільними рядами таким чином, що без штурханини та почутої лайки в свою адресу не обійдешся. Та його побоювання виявилися марними. Людей було мало. Ба, навіть більше, проспект був безлюдний. Як це так? І тут він усвідомив, що на шляху до роботи він не побачив жодної живої істоти. Навіть бездомних собак та котів, які зазвичай самотньо вештаються поміж будинками.
Юнак зупинився. Від бігу серце продовжувало шалено стукотіти в грудях, відбиваючись навіть в голові. Хлопець подивився навколо.
(тук-тук)
Ані душі. Дорога перекрита. Барикади. Кинута зброя. Танки… Мовчазне бездушне залізяччя. Абсолютне та всюдисуще затишшя. Рухалися лише птахи, котрі кружляли над містом.
(тук-тук)
Іще палав вогонь. Деякі танки були окуті полум’ям, наче їх облили бензином та підпалили.
(тук-тук)
Звук, Боже, звук. Василь повернувся в сторону, звідкіля надійшов звук. Але нічого не побачив, наче то було лише марення, примара.
(тук-тук)
Ось він. Знову. Але вже сильніший та, наче, сміливіший. Потріскування блискавки лунало з порожнечі. Та порожнеча, схоже, не хотіла залишатися порожнечею.
(тук-тук)
Нізвідки з’явилося тьмяне блакитне крихітне світило. Воно яскравішало, більшало. Наче в просторі росла лазурна діра. Це здавалося настільки неймовірним та фантастичним, що Василь на мить закрив очі.
(тук-тук)
А відкривши, побачив, як звідти повільно виїжджає танк. Але машина не була звичайною. Вона виглядала, наче витесана з суцільного алмазу. Сонячні промені, відбиваючись від неї, створювали ілюзію райдуги, таку собі безглузду радість серед суцільного відчаю.
– Я сплю?
Перехід закрився, мов його й не було. Танк стояв. Башта почала повертатися. Дуло націлилося на Василя…
(тук-тук)
Усвідомлення… Мертвий дракон ожив і дивиться на тебе своїм чорним незрячим оком, через яке проглядає всевидюча смерть…
Василь наче прокинувся від сторічного сну. Та сон виявився більш реальним за дійсність. Світ ніби перевернувся з ніг на голову. Тіло почало тремтіти, але не від холоду. Серце продовжувало шалено гнати кров до голови, але не від бігу, тепер від страху. Вмить перед очима пролетіло все життя, і лишилось лише одне:
– Отче наш, що єси на небесах…
.gif "{#}")
Подальших творчих злетів!)