Ізіма
Частина IIз рубрики / циклу «Ізіма»
- Чорт забирай! Знову вбили! – Василь вдарив кулаком по столу. Цього разу пощастило, втім, як завжди. Якби ж удар припав на клавіатуру або мишу, то не грати йому найближчим часом у он-лайн РПГ ігри.
- Синку, йди вже нарешті вечеряти, – почувся зі зворотного боку дверей мамин голос, – досить нахабніти. Їжа вже десять хвилин холоне, другий раз підігріваю!
- Так, зараз, – одповівся юнак, натискаючи на кнопку вимкнення новенького комп’ютера.
Хлопець попростував на кухню. Пройшов повз спальню батьків і краєчком ока побачив, як тато, закутавшись у ковдру, мирно собі спить. Швидко перетнувши коридор, опинився на місці. Мати стояла біля плити та протирала пічку (навряд чи в цілях підтримання чистоти приміщення, а скоріше задля того щоб щось робити, аби не чекати витрачаючи час без діла).
- Ну що, синку, як там у тебе справи на роботі? – повернувши голову до сина та продовжуючи терти плиту запитала мати.
- Та все нормально. Як завжди. – відповів Василь, сідаючи за стіл та оглядаючи його на предмет наявності чогось їстівного.
- І нічого новенького немає?
- А що тут може бути новенького? Робота є робота. Рутина. Прийшов, увімкнув машину, пишеш код. І так батрачиш у циклі «while», поки не пройде вісім годин, а потім збирай манатки і вали додому. І що тут може бути цікавого?
На певний час розмова припинилася. Юнак за обидві щоки наминав вечерю, думаючи про щось своє. Мати закінчила з плитою, викрутила ганчірку та обережно поклала її біля раковини. Далі трохи знервованим поглядом окинула кухню, і не знайшовши, щоб іще можна було привести до ладу, повернулася до сина.
- А як там Микола поживає?
- Який Микола?
- Ну, товариш твій, Микола… Забула прізвище… Одногрупник колишній. Ви ж з ним удвох в одну фірму працювати влаштувалися.
- А, Микола! – Василь проковтнув великий шматок хлібу, – та ми з ним майже не спілкуємося – сидимо в різних лабораторіях.
- Як це так? – здивувалася мати. – У виші були не розлий вода, вдвох усюди ходили, а тут майже не спілкуєтеся?
- Нічого страшного. З ким не буває? Одного друга втрачу – двох знайду. Та не такий він вже й друг мені був.
Розмова знову припинилася. Юнак жадібно поглинав страви ложка за ложкою, при цьому смачно плямкаючи. Мати подивилася на сина, послухала… Взяла пульт та увімкнула телевізор. Показували новини. Журналіст брав інтерв’ю у якогось міністра. На питання, чому піднімаються ціни на продукти харчування та комунальні послуги, той відповів, що у всьому винна попередня влада і що насправді все це брехня, а жити в країні з кожним днем стає все легше, краще та вільніше.
- Васю, а ти чув, що в нас сьогодні в парламенті сталося?
- Ні, – плям, плям, плям…
- Уяви, сьогодні там у них бійка була. Трьох госпіталізували зі струсом мозку. Кажуть, що хтось проніс з собою кілька кастетів. І як тільки почалися чвари, їх зразу ж застосували в діло. Ой, до чого ж ми докотилися?
Василь на мить відволікся від вечері, підняв голову та подивився на маму з-під лоба.
- А я що казав? Бандити є бандити. Усі вони там такі. А чесним людям там робити нічого. І взагалі, навіщо туди лізти в ту політику? Вони й самі без нас чудово розберуться: куплять, кого захочуть, залякають, кого зможуть, а кого не зможуть – того вб’ють. Ось і вся наша демократія.
- Навіщо ж так категорично казати?
- А я кажу так, як воно є. Правда часто буває гіркою.
Юнак знову звернув свій погляд до тарілки. Мати бачачи, що знову «втрачає» сина, тому швидко задає наступне питання:
- А як там дівчата у вас на роботі?
- Які дівчата? – Василь поклав собі у рота чергову ложку якоїсь смачної страви, з гіркою. – Немає у нас там дівчат, у нас лише програмісти. – з набитим ротом почав сміятися, і замість знайомого «хе-хе-хе» або «ха-ха-ха» кімнату наповнив зловісний «кхо-кхо-кху».
- Я про Оксану питаю. Ти ж близько року тому проводив їй співбесіду, яку вона успішно пройшла. Тоді…
- Вона працює. Я (ти) з нею (зі мною) також практично (ще) не (розмовляв) спілкуюся.
- Ви теж в різних лабораторіях сидите?
- Ні, у нас просто різні кола спілкування. Ха! Знаєш, що вона мені учора видала? Значить, уже скоро кінець робочого дня, я готуюся давати драла. Підходить вона до мене й каже так солодко, наче медом намазано, мовляв, не міг би ти, Васильку, провести мене сьогодні до лікарні. Мені потрібно здати кров, а там район поганий, якось самій трошки моторошно іти.
- А ти їй що відповів? – мати радісно, оскільки Василь учора пізно прийшов з роботи.
- Що я? Звичайно ж відмовив. Нащо мені треба кудись невідомо куди теліпатися проти ночі?
- А де ж ти був тоді вчора увечері?
- Та ми з хлопцями зайшли в кафе, пивка випили.
Василь відвернувся від матері в бік тарілки зі смачною стравою, назви якої не знав. І продовжив свою трапезу. Мати журно дивилася на сина, прикусивши нижню губу. Потім погляд її повільно опустився додолу.
- Бідна дитино…
- Ти щось сказала, мамо? – відірвавшись від тарілки.
У жінки тьохнуло серце.
- Добраніч синку, я пішла спати. Коли будеш лягати не забудь вимкнути телевізор, помити посуд та прибрати на столі. Сніданок на завтра в холодильнику. Усе, на добраніч.
- Угу-мс, на добраніч. – не відірвавшись від тарілки.
Мати вийшла з кімнати, повернула в коридор. Ввійшовши в спальню, переодяглася та лягла біля чоловіка, котрий міцно спав. Завтра їм обом прокидатися ще вдосвіта, втім, як завжди.
Чому чоловік не бачить, що коїться з нашим сином? Чому він з ним не поговорить? Не бери собі в голову, переросте? Як захоче, то одружиться? Василь останнім часом став таким відлюдькуватим. Я його взагалі не бачу, а якщо й бачу то лише спину, за якою стоїть монітор його новенького комп’ютера. Сам купив, знаю, на кревно зароблені гроші. Але ж не можна так. Закрився від реального світу – загубився у віртуальному. Чому ж так сталося? Закінчив виш і все… Там щось хотів, кудись бігав разом з Миколою, навіть намагалися продовжити навчання в аспірантурі, але не вийшло. Цікаво, Микола змінився? Я вже десь півтора року його не бачила. А ці його нові друзі, такі ж пришелепуваті геймери як і… Боже, що коїться з нашим сином? Боже, що ж мені далі робити?
Мати тихенько заплакала…
А в цей час Василь сидів на кухні, пив чай та думав, яку тактику завтра обрати, аби нарешті дійти та вбити Кривавого Чорного Дракона.
По-перше, потрібно набрати більше людей. Двадцять п’ять – це замало, оскільки імперські потвори можуть знову влаштувати засідку. Треба сказати Алкодину, щоб той покликав іще.
(…сміливо оборонялися. І завдяки цьому героїчному вчинку депутатів парламентської більшості був прийнятий пакет законів, який дозволить покращити жи…)
По-друге, склад групи повинен бути більш різноманітним. Сьогодні ж практично не було хіллерів , одні демедж диллери ! Та й танк нам потрібен, і не один! Над цим потрібно також помізкувати. Завтра запропоную Алкодину на роботі підібрати більш збалансований склад команди.
(…радують іноземні науковці. Завдяки новим досягненням в галузі міжпросторової фізики та наноелектроніки…)
По-третє, що ж по-третє… Вилетіло з голови… Так…
(…завтра відбудеться експеримент з відкриття нанопереходу в сусіднє просторове се…)
Ну, добре. Досить думати. Обговоримо сьогоднішні героїчні пригоди завтра з хлопцями та вирішимо, що далі будемо робити.
Василь, вийшовши з кухні, подивився назад у темряву, тим самим перевіривши, що світло та телевізор вимкнені. Завтра буде цікавий день та ще цікавіший вечір, сказав він сам до себе. Пройшов повз кімнату батьків, почув як хтось там перевертається. Напевне, цей хтось не може заснути. Коли Василь ліг у ліжко – заснув одразу. І снилося йому, як бродить він самотою темними коридорами лігва Кривавого Чорного змія з Мітриловим Сікачем Драконів в правій руці, а ліва в нього порожня. Й десь там далеко на виході (або на вході) його чекає мама, вся в сльозах. Не хвилюйся, мамо, я повернусь, як тільки виконаю завдання.
А в цей час у кухні на столі стояв ще немитий посуд…
7:00… «Доброго ранку, останній герой!»
Василь прокинувся. Він все ж таки вбив змія своїм новим чарівним мечем, щоправда, уві сні. Відчуття полегшення після звершення героїчного вчинку поступово зникало та забувалося, як і відчуття збентеженості, котре його постійно переслідувало з моменту появи в драконовому лабіринті і аж до самої сутички. Юнак подивився на годинник, що висів на стіні навпроти його ліжка і зрозумів – потрібно прискорюватися.
Склавши постіль та вмившись, Василь чкурнув у кухню. Там на столі стояв його сніданок, який залишилося покласти у мікрохвильову пічку та з’їсти. Так він і зробив. Зібрав посуд, витер на столі, подивився на годинник… 7:20… Час виходити, ні вибігати, ні вилітати. Хлопець приймає відповідальне рішення – закінчити прибирання, як тільки повернеться з роботи. Але спочатку потрібно відповідно вдягнутися, бо в одних лише трусах далеко не дійдеш.
Готово. 7:25… Необхідно все перевірити: ключі – взяв, телефон – взяв, гроші – взяв. Більше нічого не треба.
Дорога на роботу була, як завжди, одноманітна та нудна: двори, проспект, здоровезний бізнес центр, 34-й поверх, 19-та лабораторія. І щоб скрасити собі життя, Василь детально продумує план дій майбутньої воєнної кампанії: який склад групи обрати, як, кого та куди розмістити, тактику бою при захисті та нападі і тому подібне.
8:00… Зайшовши в лабораторію, юнак виявив, що прийшов першим, не зважаючи на достатньо пізній вихід з дому. Пощастило. Втім, як завжди. Сів на персональний стілець, увімкнув комп’ютер. Ось саме тепер і прийшов час згадувати, що ж потрібно зараз робити, яке завдання очікує рішення… Але спочатку зайду на декілька форумів. Робоче місце Василя знаходиться майже впритул до стіни, наскільки це дозволяють правила охорони праці на підприємстві. Лінія, проведена через вхідні двері, монітор комп’ютера та Василеву спину, як би йому цього й не хотілося, не є прямою, радше дуже покрученою кривою. Не зручне положення, оскільки непомітно може зайти менеджер та застукати робітника на гарячому (використання Інтернету не за цільовим призначенням).
- Ха-ха-ха! – В кімнату ввірвався співробітник Василя, тицяючи пальцем йому в потилицю, той в свою чергу обернувся і отримав викривальну заяву. – Ну що, спіймали облизня, лузери? А? Як ми вас учора взули? Зібралися йти на прогулянку до лісу по грибочки? Невдахи! Ха-ха-ха! Ви навіть нічого зробити не встигли, як ось, – новоприбулий з усієї сили плеснув в долоні. – БА-БАХ!!! І всіх порішили! Ха-ха-ха!
Василь розвернувся на стільці обличчям до нападника й прийняв захисну стійку – руки навхрест на животі.
- То ви на нас не чесно напали! Та ще й більшим числом, майже удвічі! І що ви тоді хочете?
- Ха, поганому танцюристу ноги заважають! Ви б краще кривизну рук виправили та й відро, котре стоїть на плечах, на щось більш розумне поміняли б! А то як руки не випрямляй, а відро все одно своє візьме!
- «Відро» кажеш? А уяви собі, що троє з нас все-таки пробралися в лігво Кривавого Чорного Дракона! А?
- Ну то й що? Вас там на першому ж повороті й обробили, напевно, так, що мама рідна не впізнає!
- Практично, але я дійшов до Усипальниці.
- Та, ні.
- Та, так.
- Та, ні!
- Та, так!
- Та, цього просто бути не може.
- Може, ще й як може. Я знайшов Мітриловий Сікач Драконів. А? Як тобі таке? – права рука Василя ще трималася лівої, а от ліва вже тицяла вказівним пальцем в напрямку обличчя новоприбулого.
Юнак, котрий стояв біля дверей, трохи помовчав, обмізковуючи останню почуту фразу. Потім пішов у напрямку свого робочого місця в іншому кінці приміщення.
- Круто, реально круто. – сумно відповів той
- А ти пам’ятаєш, яка ймовірність знаходження цієї штуки?
- Одна десята відсотка…
- Те то й воно! Так що наступного разу буде веселіше. Значно веселіше!
- Добре, добре…Але ви усе одно лузери! Ха!
Цього разу справедливість взяла гору, а відповідно, честолюбство ельфійського воїна не спонукало Василя продовжити словесну сутичку далі.
- Слухай, Петре, у тебе ж, здається, персонаж якийсь був за Альянс Світла?
- Так, і був, і є, і не один. Але ж ти знаєш, мені набридло грати праведниками – нудно. Краще грати кимось підступним та мерзенним. Хе-хе-хе.
- А чи не міг би ти зробити виняток і сьогодні пограти за Альянс?
- Нізащо!
- Чому? Нам потрібні хіллери. Я думаю, що один у тебе знайдеться. Правда ж?
- Ти хочеш, щоб я пішов з вами в лігво Кривавого Чорного Дракона?
- Так.
- Не сміши мене, після того що ми вчора з вами вчинили, Алкодин зі мною навіть в реалі спілкуватися не буде.
- Не хвилюйся, я з ним сьогодні поговорю щодо тебе. Вмовлю, нікуди не дінеться. Ти знаєш як він довго хотів виконати завдання на вбивство змія?
- Ні.
- Уже три місяці.
- Хе-хе-хе.
- Ага, а я тобі про що! У нас тоді зібралися одні демедж диллери і далеко ми без цілителів усе одно не пройшли б.
- Розумію. Цікава вимальовується ситуація.
- А…
В лабораторії відчиняються двері. Входить дівчина.
- Доброго ранку, Петре.
- Доброго ранку, Оксанко!
- Доброго ранку, Васильку.
- Доброго, доброго. – і з цими словами Василь відвертається до комп’ютера – працювати.
Алкодину було нікуди відступати. Всі позиції зайняті. Поки було куди йти – він йшов, але тепер ретируватися немає жодної можливості. А найжахливіше те, що поточна позиція позбавляє шансу навіть сховатися: його видно як на долоні. Щойно ворог визначав Алкодинову дислокацію, він зразу ж змінював її раз за разом. Але вічно тікати ніхто не в змозі, тим паче, що в розпорядженні героя була не вічність, а якихось п`ятнадцять хвилин.
Останньою думкою благородного паладина з ордену «Ті, хто несуть світло» перед зустріччю з супротивником було: «Як же я не люблю, коли на мене тиснуть!»
- Ага, ось ти де! Хе-хе-хе! Від нас не втечеш!
- Алкодине, ну чому ти поводиш себе, як маленька ляля? Бігати від нас по всій їдальні.
- Та тому, що ви мені вже в печінках сидите! Канючите без упину! Сказав ні – значить ні!
- Та ти лишень послухай спокійно, – не вгавав Василь.
- Не хочу я нікого слухати! Дістали!
- Алкодин, що, не можеш ніяк забути, як наклав учора в штани?
- Ідіть до біса, обоє! – опецькуватий хлопець з почервонілим обличчям, котрий у віртуальному світі був гномом, рішуче встав, взяв свій піднос з окрошкою, подвійною порцією пюре, грецьким салатом, котлетою по-київськи, компотом та двома шматочками білого хлібу та пішов навмання шукати з моря погоди або ж чекати вітра в полі.
- Петре, ну чому ти постійно влізаєш, коли тебе не просять? – поцікавився Василь.
- Пробач, не зміг втриматися. Він такий смішний, коли нервує! Хе-хе-хе!
- Я майже його вмовив, а ти… Якщо хочеш, щоб він тебе взяв в команду, то просто кивай і не смій з нього насміхатися! Зрозумів?
- Це я зрозумів, але ще остаточно не вирішив, що для мене зараз важливіше: добряче посміятися в реалі, або ж виконати надзвичайно складне, відповідальне та героїчне завдання в віртуалі. – одповівся довготелесий юнак.
- Чорти б тебе вхопили! Як ти мені набрид! Ми ж здається домовлялися!
- Так, домовлялися. Але мені дуже важко себе стримувати, коли бачу це пухкеньке та гордовите личко Алкодина. Так і хочеться…
- Петре!
- Добре, добре. Мовчу як риба.
- Я на тебе сподіваюсь. Ти бачив, куди він відсів?
Петро тицьнув пальцем кудись повз Василя. Той обернувся – і побачив гнома, який сидів недалечко в компанії двох співробітників, котрі мирно собі бесідували, майже не звертаючи уваги на Алкодина, а він, в свою чергу, постійно озирався то через одне, то через інше плече.
Встаючи з майже насидженого місця, шляхетний паладин був трохи розгублений, бо відчував, що до кінця обідньої перерви часу лишилося зовсім мало, а кількість їжі, яку потрібно було з’їсти, залишалася незмінно великою. «Що ж робити? – питав він у себе, – куди йти?». І повільно проходжаючи в випадково обраному напрямку між зайнятими столиками, Алкодин шукав знайомі обличчя. «Якщо зустріну когось знайомого, то обов’язково присяду поруч!». Блукав він не довго. Доля йому хитро посміхнулася, тримаючи в руках за спиною бейсбольну битку… Алкодин побачив двох співробітників: хлопця та дівчину, вони сиділи навпроти за одним з двох суміщених столиків та про щось собі мило розмовляли.
Юнак розказував анекдот про сафарі. Йому вже майже вдалося розсмішити співрозмовницю. І ось в кульмінаційний момент:
- Ні, х-х-хлопці, я З-З-З-ЗАРАЗ в-в-в-вс…
- Хай Микола, хай Оксана! Сподіваюсь ви не будете заперечувати, – Алкодин впав за суміщений столик, – якщо я сяду. Я тут дивлюся – усе зайнято, аж бачу – ви сидите, – Алкодин почав розкладати свої наїдки по всьому столу, – і місце біля вас вільне є. Я зразу так зрадів – доля, схоже, до мені посміхнулася, – новоприбулий узяв у ліву руку ложку й почав поглинати окрошку, – а ви на мене не зважайте, я тут біля вас тихесенько поїм, заважати не буду…
- Та ми й не зважаємо, – роздратовано сказав Микола, обурившись нахабством незваного гостя, котрий вже доїдав першу страву. Він також постійно крутився на місці, оглядаючись назад.
- Смачного, Дмитре. – з посмішкою до Алкодина звернулася Оксана. Якусь мить вона чекала відповіді на кшталт: «Дуже дякую» або ж просто «Дякую», ну хоча б «Угу-м-с». Але третій зайвий, яким приблуду вважав Микола, так нічого й не сказав. І дівчина, вважаючи що всі вхідні комунікаційні канали Дмитра заблоковані найпріоритетнішим процесом прийняття їжі всередину організму, вирішила продовжити розмову з Миколою. – Так що там той бідний чолов’яга відказав, коли на нього з кущів вистрибнув лев?
- Він сказав: «Ні, х-х-хлопці, я З-З-З-ЗАРАЗ в-в-в-всра…»
Перейшовши від окрошки до подвійної порції пюре з котлетою по-київськи та улюбленого грецького салату, Алкодин зовсім утратив пильність, повністю потонувши в насолоді смаку. В цей самий момент йому побажали «Смачного», але оскільки у списку альтернативних імен адресата реальне ім’я «Дмитро» знаходилося останнім, згідно сортуванню по частоті звернення, система автоматично проігнорувала вхідне повідомлення, бо ж була й так перенавантажена.
Дивовижно… Божественно… Чудово… Увесь всесвіт для Алкодина сколапсував до тарілки з обідом. А в цей час істоти з огортаючої світ Порожнечі не спали. Не спала й доля. Продовжуючи хитро посміхатися, легким порухом руки вона опустила бейсбольну битку відважному паладинові на…
Плече. Всесвіт знову розширився до нормальних розмірів. Хтось доторкнувся до плеча. Алкодин подивився праворуч – і серце його тьохнуло в грудях. Потім ліворуч – і кров прилила до обличчя: «Як же я не люблю, коли на мене тиснуть!».
- Привіт, Миколо. Іще раз привіт, Оксанко. – весело промовив Петро, сідаючи зліва від гнома. – Пробачте, якщо ми вам завадили, в нас конче термінова справа до товариша, котрий нахабно зайняв місце за вашим столиком. Не звертайте на нас уваги.
- Ми вже звикли ні на кого не звертати уваги. – пробурчав Микола, скоса поглядаючи на нових гостей.
- Сідайте, сідайте – гуртом веселіше! – прощебетала Оксана.
Василь сів мовчки, ледь кивнувши головою аборигенам.
Розстановка сил була явно не на користь Алкодина. Супротивник захопив його зненацька. Лівий та правий фланги були зайняті ворогом, а швидко мобілізувати всі ресурси та дати драла, точніше передислокуватися, герой вже точно не міг. Залишається одне: гордо зустріти супостата лицем до лиця!
- …і саме завдяки цьому підтримка цілителя Петра нам би дуже допомогла. Маючи лише демедж диллерів з такою малою кількістю хіллерів далі Усипальниці не пройти. Я там був. Звідусіль лізе сила силенна посіпак Кривавого, і такою групою бійців, яка тоді зібралася, там робити нічого.
- Ні! Після того, що оті бузувіри вчора вчинили, ніколи! Хай йому грець!
- Петро кається…
Петро активно замахав головою, наче хотів сказати: «Так, дядьку, каюся, каюся. Більше такого робити не буду. Знав би я тоді, що з того вийде – руку собі відтяв би!»
- Хай хоч в ноги мені кланяється, ніколи!
- Алкодине, подумай головою. – продовжував наполягати Василь. – Без допомоги нам до змія навіть не дійти!
- А мені все одно, моя хата скраю.
- З якого такого краю – не може бути скраю! Ти ж сам у цьому перший зацікавлений!
- З такого краю, що нічого не знаю!
- Та що ти, як дитина – нічого не знаю!
- І знати не хочу!
Запанувала незручна тиша, якщо не звертати уваги на звуки посиленої роботи щелеп шляхетного паладина. Петро, як і Василь, був розгублений. Не зважаючи на те, що він не любив грати за праведників, Петрові дійсно закортіло побачити легендарне страховисько, Кривавого Чорного Дракона. Але перепоною між ним та реалізацією його бажання був жалюгідний маленький гном Алкодин з його комплексом неповноцінності. Ну то й що з того? Пожартували вчора. А він, віслюк, сприйняв це за особисту образу, страшніше за яку годі й придумати! А головне, вперся ж як?! І до голосу розуму не хоче прислухатися. От козел! Зараз я йому…
- Послухайте, хлопці, а про що ви взагалі розмовляєте? – вирішила перервати мовчанку Оксана.
- А про те, що дехто з нас плутає віртуальний світ з реальним. – єхидно відповів Петро. – І дується, наче повітряна кулька. Луснеш скоро, Алкодине, і обляпаєш нас всіх своєю окрошкою, подвійною порцією пюре, грецьким салатом, котлетою по-київськи, компотом та двома шматочками білого хлібу.
- Нічого я не дуюсь! – відреагував Алкодин, дожовуючи залишки пюре з грецьким салатом. Повернувшись до дівчини, – Це просто Петро козел, от і все.
- Чому це я козел?
- Та тому, що ти козел і крапка.
- Я чогось не розумію, хлопці, – продовжила Оксана, – ви ж зазвичай друзі не розлий вода, спілкуєтесь постійно на перервах. Що такого могло статися?
- Ось і мені цікаво, що такого страшного сталося? – Петро театрально звів брови догори та з награним здивуванням подивився на Алкодина.
- А ти наче не знаєш?
- Ні, уяви собі не знаю.
- Зате я знаю! – роздратовано встряв Микола. – Вони щось не поділили в своїй жалюгідній он-лайн грі!
Дівчина подивилася на нього осудливим поглядом.
Благородний паладин, схоже не дочувши останню репліку до кінця, вирішив повністю розкрити страшний злочин підлого троля Люстакара:
- Ти кажеш, «не поділили»? Це ще м’яко сказано. Та він просто вкрав у мене таку можливість! Я, я, я. Я кілька місяців лише те й робив, що виконував низку завдань для того, щоб вдалось відкрити Лігво Кривавого Чорного Дракона! А він зі своїми головорізами враз зруйнував те, що я так довго готував, те, на що я витратив стільки дорогоцінного часу!
- Алкодине, – встряв Василь, – ми б усе одно там не пройшли! Нам потрібна допомога.
- Так, допомога досвідченого психіатра! – додав свої п’ять копійок Микола, на що отримав черговий суворий погляд від Оксани.
- Виходить, Петро завадив тобі нормально закінчити почате? Правильно я кажу, Дмитре? – продовжувала дівчина.
- Так, саме так. А ще цей нахаба хоче…
- А чи не може Петро допомогти тобі виправити ситуацію?
- Може і хоче. – ствердно закивав головою Петро, з надією дивлячись на Оксану.
- Зате я не хочу! – залементував Алкодин. Схоже, поточний стан речей аж занадто сильно тиснув на його самолюбство.
- Чому ти не хочеш? Це ж в твоїх інтересах. – спокійно провадила далі дівчина.
- Та тому що дурний! – не втримався Петро.
Переповнення стека . Дуже неприємна проблема. Зазвичай вона призводить до краху системи. Подібне сталася і з Миколиним терпінням. Слухаючи розмову колег та маючи певні упередженості й додаткові відомості, йому уявлялось, що сидить він зараз не в кафе, а в їдальні місцевої божевільні. Таким чином постійний рекурсивний виклик функції «ТЕРПІННЯ_ЗаспокойСебеСам ();» призвів до краху однієї з найважливіших підсистем людської моралі.
- Та ви усі тут наче подуріли! На що ви час витрачаєте? Вам робити більше нічого? – почав Микола.
- На що хочемо – на те й витрачаємо. Тебе забули спитати! – підтримав Василь.
- А краще б спитали, я б сказав чим тобі краще зайнятися, а то зовсім оглух і осліп!
- Миколо… – опустивши очі, майже пошепки вимовила Оксана.
- Щоб зі мною не було, тебе це не стосується! Пішли звідціля, хлопці, нам тут не раді.
- Поки ти живеш серед людей, обов’язково знайдеться той, кого це стосується!
- Іди до біса! Сподіваюсь, ми з тобою більше не зустрінемось!
- Підтримую, буду тебе обходити десятою дорогою!
