Йде дощ...
Йде дощ. Мільярди крапель щосекунди розбиваються об дахи будинків, а ті що не розбиваються, зрошують парки та клумби, даруючи життєдайну вологу квітам та деревам, змивають бруд із асфальту по якому ми нещодавно ходили. Сидимо в затишній кімнаті, наші руки зігріває порцеляна з кавою, а серця – кохання, гарячіше за каву. Мовчимо. Нам не потрібно слів, щоб розуміти один одного. Я обіймаю тебе за плечі, і ти ще ближче присуваєшся до мене. Поставивши горнятко з кавою на стіл, ти обіймаєш мене у відповідь та зазираєш в мої очі. Мабуть, щось знайоме та приємне бачиш там, тому що твоє обличчя осяює посмішка. Я запитую:
- Що?
- Нічого. – відповідаєш ти, не перестаючи дивитися в очі, і посмішка вже не тільки в тебе на губах, але й ніжно торкається очей.
- Давно ми вже так не сиділи, просто слухаючи дощ та п’ючи каву. – кажеш ти після короткої паузи, та відводячи погляд за вікно.
- Так, давненько.
- Це все через життєві обставини, але скоро вже ніщо не завадить нам насолоджуватися приємною компанією. – продовжуєш ти наш діалог.
- Аж не віриться, що це вже так скоро трапиться, і не треба буде чекати на нові зустрічі та рахувати з нетерпінням дні…
- І чекати на твій поцілунок.
- Так, і на твій також! – кажу я, і посмішка переходить до мене. Я повертаюся до тебе, і ми сидимо деякий час міцно обійнявшись із закритими очима.
Знову мовчимо, тому що слова тут зайві. Ти цілуєш мої губи і ми зливаємося в довгому та солодкому поцілункові. Нам так добре бути разом, коли ми не почуваємося самотніми на самоті, коли всі проблеми та незгоди десь далеко і ми ладні як завгодно проводити лише Наш час.
Йде дощ…
