Весняна фотокартка
Зі студентської теки
- Привіт! Як я скучив за твоїм темним волоссям!
- Але ж зараз навкруги – темна земля, темні дерева на ній. Інших кольорів ще немає в природі – вони ще просто не з’явились.
- Привіт! Як я скучила за твоїми синіми очима!
- Але ж навкруги, скільки сягає око, над темрявою землі, - синє бездонне небо. Будинки твого міста вросли в цю синь, майдани твого міста застелили цю землю.
Це мій давній, щирий приятель – весняний вітерець, нетривкий, як перший сніг. А це я. Ми зустрілись у перший день весни. Один легкий подих вітру, і моє волосся заятрило, залоскотіло в повітрі, почало лащитись до його теплих рухів. Ні, так нікуди не годиться! Із вітрини до мене випливло моє відображення з непокірними, буйними пасмами.
- Гей! Припиніть негайно! Що це ви влаштували? На кого я схожа!, - кидаю я вітрові, докірливо вгамовуючи волосся.
- А ти не дивися, як не хочеш! От зараз візьму і зроблю тебе невидимою!
Невидима й вільна! Звісно, я – не Маргарита. Але ось повз мене йдуть люди, чують мої кроки, але мене не бачать. Здивовано обертають голови. Наполохано каркає ворона. Кроки незадоволено вистукують навздогін мені: «Стук-Стук. Ти не можеш без нас. Стук-Стук. Доки ти ходиш, ми завжди будемо з тобою. Стук-Стук. Адже ти не вмієш літати!?».
От дурні кроки! Сьогодні я можу все. Вітер підштовхує мене, і я пірнаю у небо, а попереду летить мій сміх. Він вдаряється об дах будинку і розсипається фонтаном маленьких гострих бризок. Ворона злякано злітає з дерева. Десь унизу, на покинутій мною вулиці, розпачливо волають мої Кроки: «Вернись! Або забери нас із собою! Ми не можемо існувати без тебе!».
- Це – я, а це – весняний вітер. Це – мої кроки, які здивували перехожих. А це – мій сміх і налякана ним ворона, - показую я своєму мудрому котові одну весняну фотокартку. Він дивиться на мене розумно і докірливо. «Виховані панни так не поводяться!», - читаю я в його очах. Кіт мружиться і відвертається до вікна, зачудовано вдивляючись у весняний пейзаж. Може, йому хочеться пірнути в синє небо, але він ніколи цього не зробить, тому що чемні коти не літають.
Київ, 1996-1997