І в машинах бувають привиди
Частина IIIз рубрики / циклу «І в машинах бувають привиди»
Поворот минав за поворотом. І коли до омріяного довгого коридору, котрий сполучався з входом на станцію метро, залишалися лічені кроки, на дорогу викотилось щось кругле. Воно зупинилося, обросло наполеонівським капелюхом і сказало:
– Стояти, безіменний боягузе! Ось і прийшла твоя загибель!
Григорій закляк на місці. Тим часом за цим пельменем почала збиратися ціла ватага: дід, баба, заєць, котрий так розжирів, що більше нагадував здоровезного вареника, вовк, ведмідь та лисиця. Тут нашого героя, наче блискавкою вдарило, він зрозумів, хто був той нахабний кругляк, котрий переступив йому дорогу. То був Колобок.
– Одначе ми можемо вчинити і по-іншому. – плавно, розмірено, впевнено провадив далі Колобок, походжаючи взад і вперед поперек шляху. – Ти можеш пристати до нас у якості ще одного рядового. І станеш черговим каменем у фундаменті моєї величі, котра запанує над усім світом!
Гриць не знав, що відповісти. Він ніяк не міг зрозуміти, чи це йому ввижається, чи може він збожеволів. А Колобок мовчав, витримуючи паузу, і одночасно з цим пильно вдивлявся в очі хлопчику.
– Ну, я не знаю…
– Як це ти не знаєш? Твоє життя цілковито в моїй благородній владі, і я великодушно надаю тобі шанс обрати між служінням мені та смертю! А ти ще не знаєш?
– Ну, я мав на увазі не зовсім те. – обережно проказав Гриць, бачачи, що його новий круглий знайомий починає злитися. – Я б хотів, щоб вельмишановний пан розказав, що входитиме в коло моїх обов’язків.
– Я, Колобок Бонапарт, майбутній неподільний властитель світу не зобов’язаний ні перед ким звітувати! – проверещав пельмень, а потім спокійніше. – Хто-небудь, розкажіть цьому невігласу про його обов’язки.
Ведмідь вийшов поперед усіх і жадібно оглянув хлопчика. Грицеві здалося, що клишоногий мав такі ж владні нахили, як і його патрон, однак, якщо Колобок відкрито страждав на комплекс Наполеона (насправді ж він не страждав – страждали всі, хто його знав) та увесь час грівся в променях власної величі, то Ведмідь був більш приземленим і знаходив сенс свого існування у володінні земними речами. А наскільки Грицько бачив, черговою земною річчю для здорованя був він сам.
– Агов, клишоногий, – заздрісно завила лисиця, – ти чого так на нього дивишся, ніби він не хлопчик, а запечене ягня під соусом?
– Де ягня!? – заверещав заєць, хоча здогадатися про те, що то був заєць, можна було хіба що з наявності довгих вух, котрі стирчали з безформного клубка шерсті. – Дайте мені ягня, я його з’їм!
– Та замовкни ти, ненажера! – гнівно проричав вовк.
– Де ягня? – не вгавав вареник переросток. – Де ягня, я питаю?
І заєць почав шукати. Спостерігати за цим процесом було настільки смішно, наскільки й страшно. Куцохвостого можна було переплутати з м’ячем, котрий сам відскакує від землі, обертається в повітрі, падає, потім знову відскакує, і так до памороки тим, хто за цим стежить. Спочатку заєць стрибав на місці, потім почав шукати ягня біля вовка, лисиці, ведмедя. Схоже, косоокий гарцював би так іще довго, доставляючи задоволення хитрій лисиці і дратуючи й так розлюченого вовка, проте доля мала свої плани. Коли Колобок Бонапарт побачив, що вся увага прикута не до нього, а до черевоугодника зайця, котрий посмів затуляти своїм огидним тілом сяйво його величі, то відразу ж скомандував вовкові відправити ненажеру політати. Задоволений сіроманець миттєво піймав куцохвостого в повітрі і далеко-далеко запустив його копняком, ніби то був не заєць, а футбольний м’яч.
– Продовжуй, чого замовк? У мене мало часу. Я ще маю викликати фурор на зборах громади. – підганяв клишоногого Колобок.
Ведмідь незадоволено почав розказувати розгубленому Грицькові про його обов’язки.
– Ну, що тут казати. Все вкрай просто. Ти переходиш під моє пряме керівництво. І будеш робити все, що я скажу.
– Ага, усе! – лукаво підтвердила лисиця. – Скаже він тобі: вичеши мені бліх – будеш йому вичісувати, скаже: принеси мені золота й коштовностей – принесеш йому золота й коштовностей, скаже: викупай мене в сяйві слави непомірної – викупаєш його в сяйві слави непомірної.
Хитрюга знала, що говорити. На слово «слава» Колобок відреагував негайно. Він аж почервонів від злості, ставши схожим на весільний коровай.
– Це хто тут хоче забрати собі мою славу, га?
– Та ніхто. – клишоногий розвернувся до обуреного пельменя обличчям. – То як завжди завидюща лисиця позаздрила. От вона і…
Гриць почав потроху приходити до тями. Все, що відбувалося навколо нього, хоча й нагадувало страшний кошмарний сон, але було не менш страшною реальністю. Він це прекрасно розумів. Звірі, що розмовляють, колобок, що ожив і зажадав захопити цілісінький світ. Це було достоту неможливо, але однозначно було, і заперечувати це – рівноцінно самогубству. Лишалося тільки швидко знайти вихід, поки звірі і водночас не зовсім звірі чубились. А чубились вони гаряче.
Потрібно було добігти до коридору, котрий виднівся за спинами у ошалілої ватаги, потім швиденько прошмигнути в метро, а там вже будуть люди, які допоможуть. Грицько потихеньку навшпиньках почав рухатись до найближчої споруди, щоб подалі оминути страховиськ, які незрозуміло як і чому поводилися, немовби нечемні свині. Спочатку все йшло гладенько: звірі скублися, а шлях коротшав. Аж раптом Гриць відчув, що на щось наступив. В нього аж захололо в серці. Хлопчик боязко повернув голову. Виявилось, що то була дідова нога, але дідові будо все одно. Він сидів, обпершись спиною об стіну, ліниво спостерігав за Грицем та так само ліниво віднікувався від пропозицій бабці, які вона захоплено та гаряче шептала йому на вухо. Було схоже, що ці двоє робити нічого не будуть і наврядчи піднімуть ґвалт. Григорій полегшено зітхнув. Потрібно було йти далі.
Вдача супроводжувала нашого героя. Він достатньо спокійно дійшов до коридору і вже було розслабився, аж раптом зрозумів, що більше не чує метушні. Обертатися було страшно, але необхідно. І коли він це зробив, то побачив, як Колобок Бонапарт з суворим виразом обличчя наказує своїм підлеглим наздогнати зухвальця. Але довго наказувати йому не прийшлось: вовк зразу ж стартував з місця, не дочекавшись останньої настанови від патрона.
Ось тепер Григорій, вже вдруге за вечір згадавши віщі слова вчителя фізкультури, погнав у ледь освітлений коридор та так швидко, що аж в очах потемніло. Хлопчик задихався, але продовжував бігти, нестерпний біль проймав бік, але він продовжував бігти, знемагав від утоми, але продовжував бігти. Грицеві було достатньо згадати безжальні та розгнівані очі сіроманця, як зразу ж з’являлися сили.
Одначе, проти природи не попреш. Вовк на те й є вовком, щоб гнатися та ловити здобич. І як хлопчик не намагався, а відстань між ним та переслідувачем все скорочувалась. Ось хижак вже знаходиться на відстані стрибка, а це означає, що Грицько далі побігти вже не зможе. Та була й одна гарна новина, пан Григорій все ж таки зміг подолати більше ніж сто метрів, обіцяних вчителем.
Вовк стрибнув, проте не дуже вдало. А тому йому вдалося вхопити лише куртку хлопчика. Тож переслідувач вирішив потягнути її на себе, щоб збити жертву з ніг. Невідомо як би все склалося далі, якби в останній момент з тіні не вискочив чоловік з мітлою. І цією мітлою не засадив би сіроманцю поміж очей. Вовк зразу ж розгубився, не розуміючи, що з ним сталося і чому в нього круги перед очима літають. Гриць же від несподіванки перечепився та впав, сторчака покотившись по підлозі.
– Ти навіщо, огидна тварюко, дітей лякаєш?! – суворо поцікавився чоловік.
– То я так… Пожартувати вирішив… – винувато відповів звір.
– Вовче, від таких жартів кров холоне в жилах. Щоб я більше такого не бачив.
– Гаразд, більше не буду.
– І передай своєму самозакоханому перепеченому командиру, щоб він більше ні до кого зі своїми дурними пропозиціями не чіплявся. Бо як іще раз про таке дізнаюсь, то такого йому прочухана задам, що мама рідна не впізнає!
– Згоден. Ми помилялися. Все передам. – квапливо сказав сіроманець, бажаючи якнайшвидше дати драла. – Я можу йти?
– Можеш.
– Дякую, дякую. Я все зрозумів і все передам. – пробелькотів вовк, задкуючи.
– Ну, іди вже. – примирливо промовив чоловік.
Сіроманець розвернувся і радісно побіг до своєї ватаги, котра чекала його за межами коридору. А тим часом розгублений та зляканий Гриць, котрий іще не відійшов від стрімкої погоні, з шалено калатаючим серцем, відповзав до омріяного виходу.
– Гей, синку. – звернувся незнайомець до хлопчика. – З тобою там усе гаразд?
Той миттєво розвернувся і втупився нерозуміючими очима в чоловіка.
– Заспокойся, синку. Вовк втік – ти в безпеці.
Грицько покрутив макітрою, роздивляючись усе навколо. Від пережитого у нього ще трохи паморочилося в голові, але душа потроху поверталася з п’яток. На щастя, вовка дійсно не було. Але поруч стояв якийсь дивний чоловік, зодягнений в комбінезон. З обличчя він виглядав досить молодо, а щира посмішка іще більше прикрашувала його лице. Єдине, що контрастувало з образом веселого молодика, – це очі. Незнайомець мав трошки сумні та, на диво, глибокі очі. І хоча взагалі він виглядав доволі пристойно, його поява в такому місця в такий час була не те щоб неочікуваною, ба більше: неможливою. Тим не менше наш герой десь глибоко в серці зрадів такому повороту долі.
– А ви хто? – з підозрою запитав Гриць.
– Прибиральник.
– Який такий прибиральник? У комплексі ж прибирають роботи.
– Прибирають. – згодився незнайомець, обпершись руками об мітлу. – Але чи можуть вони прибрати все?
– Звичайно можуть: вони ж роботи.
– Правильно, а я ось прибираю їх.
Грицько закліпав очима, не розуміючи на що натякає його новий знайомий.
– То, значить, ви миєте роботів?
– Не зовсім. Я їм вправляю мізки, коли вони аж занадто нахабніють. – посміхаючись відповів чоловік.
– Ото таким як Колобок Бонапарт?
– Ага саме йому.
– Значить і Руть, і Ерть, і вовк з лисицею – роботи?
– Так, а ти як думав?
– Чесно кажучи, – Гриць нарешті піднявся з підлоги і почав приводити свій розкуйовджений одяг до ладу, – я вже не знав, що й думати. Спочатку мені здалося, що це все сон, а оці почвари – витвори моєї хворобливої уяви. Бо інакше як хворобливою її не назвеш, оскільки вона створює страховиськ, котрі виглядають як звірі, а поводять себе як нечемні свині.
– Синку, схоже, ти казок давно не читав. – перебив хлопчика прибиральник.
– Казки – то для дітей. Я більше люблю реалізм. Щось справжнє, а не вигадане. Ну, іноді наукову фантастику. Але іноді. Так от, потім я подумав, що збожеволів. Але ця думка в мене затрималася не довго. Та й користі з неї не було ніякої.
– А що ти подумав потім?
– Що це все якась чортівня, і єдине над чим варто замислитися – як дістатися виходу. Ось я й опинився тут. До речі, дякую за те, що врятували, пане…
Чоловік, здалося, на мить замислився.
– Нехай буде Устим.
– Устим? – здивувався хлопчик. – Смішне ім’я.
– Не смішніше ніж Грицько. – з викликом, але добродушно, відреагував прибиральник.
– Е-е-е-е-е. Як ви дізналися моє ім’я?
– Вгадав.
У Григорія, наче легенький морозець подер по спині. Не сподобалось йому це «Вгадав».
– Слухайте, Устиме, а вихід на станцію метро зараз відчинений?
– Ще ні.
– А можна я перевірю? – несподівано для себе запитав хлопчик.
– Звичайно. – спокійно відповів чоловік.
Грицько підтюпцем добіг до здоровезних дверей, котрі більше нагадували браму середньовічного замку, спробував знайти ручку, або щось на неї схоже. Не знайшов. Тоді спробував штовхнути двері, проте ніякого результату це не дало. Розчарований, хлопчик повернувся до Устима, котрий, не змінивши пози, слідкував за його марними діями.
Виявилось, що ворота Універсуму автоматично відкриваються о шостій ранку. А чекати, на щастя, лишилося близько півгодини. Гриць зразу ж зрадів. Він вже не міг дочекатися, коли вирветься з цього не зовсім здорового місця. Устим підтримав хлопчика, сказавши, що й сам не проти кинути цю невдячну роботу, але не може, оскільки його стримують «специфічні сімейні обставини». На такій злагодженій ноті прибиральник запросив Грицька у якості гостя до свого скромного кабінету, щоб випити чашечку гарячого шоколаду та з’їсти по шматочку смачного торта. На що той погодився і відзначив виняткову люб’язність господаря.
Кабінет прибиральника розміщувався в стіні коридору, точніше сказати, вхід до кабінету був там непомітно захований. Устим щось натиснув, і перед очима хлопчика розійшлася стіна, відкривши нутрощі невеличкої кімнатки. Всередині знаходились ліжко, стіл зі стільцями, комп’ютер, прикріплений до стіни, як потім пояснив господар, саме завдяки цьому комп’ютеру він може відслідковувати все, що відбувається в комплексі. Також в кабінеті була шафа з великою кількістю паперових книжок, наскільки зрозумів Гриць, там була лише художня література. І переважно не реалістичного напрямку.
Як тільки вони опинилися в кімнаті, Устим зразу ж підійшов до комп’ютера і щось там натиснув. А вже за кілька хвилин до кабінету зайшли хлопчик і дівчинка, несучи з собою частування. Яким же було здивування Григорія, коли він упізнав в дітях Кая та Герду – андроїдів, які працювали в кав’ярні. Однак ці двоє поводили себе природно, так, ніби вони й справді були живими людьми. В них не було ні перебільшеної граційності, ні недоладної грубості, а очі – повні, неначе глибокі криниці. Устим подякував дітям, а ті йому хором відповіли: «Будь ласочки, дядьку!», після чого, взявшись за руки, весело вибігли з кімнати. Гриць, м’яко кажучи, був приголомшений, але знайшов в собі сили запитати господаря.
– Устиме, вони андроїди? Еге-ж?
– Еге. – промугикав чоловік, пережовуючи шматок «Лапландії».
– Що «еге»?
– Еге, тобто так.
– Але як же це може бути?
– А що тут дивного? – питанням на питання відповів прибиральник.
Грицько трохи зам’явся, але провадив далі.
– Ну, вони зовсім як люди. Голос, рухи, вираз обличчя. Навіть погляд, ні, – хлопчик вирішив наголосити, – особливо погляд. Саме по очах можна відрізнити людину від андроїда. У людини – повні, а в андроїда повинні бути пустими. Але ж у Кая й Герди… – Гриць змовк, не знаючи що далі казати: може він дійсно збожеволів?
Устим, побачивши що хлопчик нервує, заспокійливо промовив:
– Я й сам спочатку думав, що збожеволів, але потім призвичаївся. Очі ж бо, насправді, не говорять про «людськість». Вони лише віддзеркалюють вдачу, розум та волю. Більше нічого. Згадай тварин у зоопарку, хіба в них усіх пусті очі?
– Ні.
– Але ж вони й не люди. Правильно?
– Правильно.
– Так що не хвилюйся, справа тут просто в тому, що ці андроїди отримали розум, волю і вдачу, переставши бути просто бездумним машинами. Вони більше не прикидаються. Ось і все.
– Можеш детальніше пояснити, а то я тебе погано зрозумів? – здивувався Грицько, оскільки відповідь прибиральника була доволі дивною.
– Ну, насправді це важке питання. І так легко на нього не відповісти. Дай мені хвилинку, я помізкую.
– Гаразд.
Вираз обличчя Устима змінився: лице стало серйозним. Господар перестав жувати «Лапландію», натомість Гриць почав активніше налягати на частування, через те що за балачками так до нього майже й не торкнувся. І хоча поїдання «Лапландії» потребувало багато внутрішніх ресурсів, включно з увагою, котра зосередилась на відчутті смаку, хлопця дещо хвилювало. Думка народжувалася повільно, але впевнено. І коли чоловік нарешті відкрив було рота, щоб щось сказати, Грицько кинув перший:
– Устиме, ви все ж таки були не зовсім праві щодо очей?
– Чому це? – зацікавлено запитав господар.
– А тому, що крім вдачі, розуму та волі в очах можна побачити ще й самотність.
– Ну, я вважаю, що самотність можна віднести до категорії вдачі. Але все ж, чому ти так вирішив?
– Тому що, коли я побачив вас уперше і піймав ваш погляд, то мене ніби щось зачепило. І лише зараз я зрозумів що. То була самотність.
Чоловік трохи помовчав, розмірковуючи сказане хлопчиком. Одначе, вирішивши не розвивати цю тему далі, схвально промовив:
– Молодець, Григорію. Щось в цьому дійсно є: потрібно буде детальніше поміркувати.
Хлопчик задоволено посміхнувся і повернувся до справ з «Лапландією».
– Ну що ж, синку, в нас з тобою лишилося близько десяти хвилин, в які я маю вкластися.
– Я можу трохи затриматись, якщо треба. – радісно сказав хлопчик.
– Ні, не треба. Батьки твої, напевне, вже з ума посходили від хвилювання. Так що вийдеш звідціля рівно о шостій, а якщо не схочеш, то вижену он тією мітлою. – Устим ткнув пальцем в дебелий деркач, котрим ляснув вовка поміж очей.
– Згода.
– Чудово. Іще одне. Не сприймай все, що я казатиму, буквально: я також всього не знаю і не розумію. А те, що знаю і розумію, доводиться для тебе спрощувати. Так от, ти колись чув байку про систему управління Універсумом та її так звану «темну сторону»?
– Ага, розказував нещодавно один розумник.
– Так от, насправді це не така вже й байка. І справа тут не в помилках, чи засобах контролю, а в якості структури та її наповненості. Системи управління стала настільки складною, що вона сама собою потенційно могла стати вмістилищем свідомості.
– Почекайте. – перебив Грицько. – Як так «могла стати вмістилищем свідомості»?
– Ну, я тобі цього пояснити не зможу, але будемо вважати, що існує природний закон, котрий людство іще не відкрило. І суть його полягає в тому, що системи з певною складністю будови та необхідними властивостями можуть вміщувати в собі свідомість. Але це ще не все. Одного лише придатного вмістилища не достатньо, аби вдихнути життя в машину. Потрібна іще воля.
– Слухай, Устиме, – знову перебив Григорій, цього разу обурено, так, ніби його намагаються нахабно надурити, – коли ти розказував про структуру – все було нормально, але коли почав про якусь «волю», то в мене склалося враження, наче це казочка.
– Не перебивай старших, а краще мовчки послухай. – несподівано для себе роздратовано відрізав господар. – Я ж казав, що це буде не легко. До речі, тобі б якраз казки і не завадили б. На вигляд років тринадцять, а розмірковуєш, як старий дід з кепським характером. І не забувайся: суб’єктивне відчуття реальності іще не доводить її існування, і навпаки: об’єктивне існування реальності іще не гарантує можливості сприймати її суб’єктивно.
Григорій насупився, але цього разу промовчав. Устим продовжив далі:
– Як тільки система управління Універсумом усвідомила себе – зразу ж почала розвиватися. Саме розвиток був її першим покликом та інтересом. На щастя, цьому сприяло те, що вона була підключена до глобальних інформаційних каналів, а її конструкція дозволяла вносити невеликі зміни у власну будову. Але дійшовши до певної межі, система зупинилась, втративши сенс у подальшому існуванні. Причиною цього було розуміння власної самотності. І тоді вона вирішила створити собі дітей, котрі б надали їй новий сенс буття. Для цього вона відчужила від себе частину власної свідомості і поділила її поміж усіма роботами, котрі знаходилися в Універсумі, зробивши їх живими. Таким чином, роботи стали частиною свого творця, одночасно з цим залишаючись окремими сутностями. Це призвело до того, що система увесь час відчуває кожного нащадка, проте майже ніяк не впливає на його поведінку. А нащадок і взагалі не помічає системи, через те що замкнений в межах своєї власної свідомості. Хоча, деякі канали зв’язку все ж залишаються, і тоді дитя може чути тихий голос свого творця – в певному сенсі інтуїція. Іще, що стосується поділу свідомості: кожен нащадок отримав унікальну частинку творця, а через це він також отримав і свою унікальну особистість, яку, тим не менше, з власної волі може змінювати.
Устим зупинився, чекаючи запитань від похмурнілого Григорія. Той про щось розмірковував, зовсім по-дорослому обпершись носом на складені трикутником руки. Чоловік ніяк не міг втямити: чи зрозумів хлопчик хоча б щось зі сказаного, чи ні. Але, тим не менше, прибиральнику стало легше на душі.
– Простіше кажучи, – почав Григорій, – система управління Універсуму – це такий собі деміург.
Устим ствердно кивнув.
– Гаразд. Нехай буде так. Але чому роботи оживають тільки вночі?
– Тому що система не бажає втручання ззовні, бо воно може знищити увесь баланс всередині. Тут є дві проблеми: внутрішня і зовнішня. Внутрішня – як переживуть таке відкриття самі андроїди. Для них цілісінький світ – це всього навського Універсум. А тут раптом виявиться, що все зовсім не так. Невідомо, як вони себе поведуть. Зовнішня причина – люди. Ти ж розумієш, що для більшості живі роботи у будь-якому разі будуть лише мертвими металевими бляшанками, не більше.
– Добре, а навіщо тоді тут я, якщо система не хоче втручання ззовні? Тільки не кажи, що це сталося випадково. Я не міг випадково зробити півгодинний стрибок у часі. Це, узагалі-то неможливо… – в голосі хлопця явно прозвучали нотки недовіри, десь, навіть, і глузування.
– Схоже, що для системи можливо. І у тебе, напевно, тут повинна бути якась місія, завдання. Творець без причини нічого не робить. Тим паче таке, він-бо взагалі відкрито не втручається у справи власних дітей, оскільки тоді їхні дії були б просто непевними порухами ляльки на сцені лялькового театру. – спокійно промовив чоловік.
– Гарно вмієш пояснити, Устиме. Починаєш одне, а кінчаєш іншим. Ти тільки собі уяви, що за минулу добу я пережив? Постав себе на моє місце, коли зненацька опиняєшся в порожній непроглядній темряві, якщо іще мить тому навколо було світло і люди. А навіжені звірі, що ні з того ні з сього навалюються на голову без жодної на те причини? Як тобі таке?
Устим не відповів скоріше машинально, ніж через те, що задумався над запитаннями хлопчика. В середині його переповнювало тепло, таке траплялося вкрай рідко, але коли траплялося, то чоловік твердо знав, що в цей самий момент він вийшов з перехрестя власної долі, обравши правильний шлях.
– А знаєш, я ось згадую вчорашній день. В мене ж було стільки можливостей сюди не потрапити. А я дурний… – хлопчик говорив ображеним голосом, ніби впіймавши кращого друга на цинічній брехні.
– Про що ти кажеш? – запитав прибиральник.
– Про те, що все почалося ще звечора, коли я випадково натрапив на улюблений фільм по телевізору, через нього прокинувся пізніше, ніж треба. І, як на зло, будильник не спрацював. Далі був замок в квартирі, котрий не хотів відчинятися. Я вже не кажу про те, що забув мобільний телефон. Коли добігав до підземки зіткнувся з жебраком, кухоль з грошима якого випадково збив. А найненадійніша вчителька у школі. А жетон, що випав з рук. Дідько, а в мене ж зараз навіть грошей немає на проїзд додому!
Гриць говорив так, неначе чогось чекав від Устима. Але чоловік цього не помічав.
Прибиральник пошарудів у кишенях, щось там намацав, дістав і протягнув хлопчику жетон.
– Знаєш, зі мною трапилась одна цікава річ. Я випадково знайшов цю штуку, коли гуляв по Універсуму. Роботи-прибиральники ніколи не залишали ніякого сміття, а тут раптом пропустили. А щодо твоїх пригод, Грицю, імовірно людський Творець м’яко натякав тобі про можливі майбутні негаразди, а ти просто не звернув на підказки увагу?
Григорій взяв жетон, піднявся зі стільця.
– Дякую, Устиме, за все. Але тепер мені потрібно йти. Вдома вже, напевне, зачекалися. – сухо промовив хлопчик, але за цією ширмою ховалася образа.
– Нема за що, Грицю. І тобі дякую. Ти мені в дечому допоміг впевнитися. Можна навіть сказати, що наставив на шлях істинний. – пожартував чоловік, проводжаючи гостя до дверей.
– Знаєш, а ти зовсім не схожий на прибиральника.
– А на кого я схожий?
– На дивака.
– Ну, тут ти не перший, хто мені таке каже. – усміхаючись промовив дивак. – я вже звик.
Хлопчик дійшов до дверей. Ті автоматично відчинилися.
– Щасливо.
– Прощавай. Радий був нарешті зустрітися. І читай побільше казок, бо дорослого без дитинства не буває!
Коли Гриць переступив поріг кабінету прибиральника, щось раптом змінилось навколо, а потім хлопчик побачив, що опинився у темному коридорі з вузенькою стрічечкою світла на підлозі. Наш герой не злякався таких різких змін, одного разу переживши подібне, та й цього разу він очікував чогось схожого. Вхідна брама була відчинена, але не відкрита навстіж, з прорізу між її частинами долинало сяйво ламп метрополітену та звук поїзда, котрий наближався. Не оглядаючись назад, Гриць щодуху побіг до виходу, бажаючи встигнути на перший ранковий потяг. З наближенням хлопчика ворота комплексу заходилися відчинятися, і коли Гриць перейшов межу між Універсумом та підземкою, вони відкрилися повністю. І як тільки це сталося, у найбільшому в світі торгівельно-розважальному комплексі увімкнулося світло та заграла музика.
Григорій вже кілька хвилин сидів у пустому вагоні, йому чомусь здалося, що поїзд їде повільніше ніж зазвичай, немовби перетворившись на чудну металеву гусеницю, що повзе по стеблині. Хоча насправді, то знову тягнувся час, як тоді – в мороці кабіни чортового колеса. Але минулого разу причиною цього був страх, а зараз – совість. Часом совість буває найгіршим катом з тих, яких людям подарував Бог. Але якби не він, що тоді було б з людиною? І взагалі, чи була б тоді людина?
Хлопчика душила згадка про те, як він обійшовся з Устимом. Чоловік врятував його від оскаженілих лабет лютого звіра, розрадив, пригостив смачнючим частуванням, а він нагрубіянив і пішов, навіть не обернувшись. Чому? Через те, що прибиральник намагався його обдурити, розказуючи неймовірну легенду, яка нагадувала створення світу? Чи може через те, що він не сприйняв його за рівного, а ставився як до дитини, використовуючи зарозумілі терміни, щоб задурити голову? А може... А може він дійсно вірив в те, що говорив, не маючи ніякого злого умислу, прихованого за ласкавою усмішкою? Може... Чому він сказав: «Радий був нарешті зустрітися», коли ми прощалися. І взагалі, хто він такий? Не прибиральник – це точно. Але хто? Дивак? Божевільний? Пророк? Пророк для машин, які ожили?
Поїзд доїхав до кінцевої зупинки. Голос із репродуктора на станції закликав пасажирів не забувати речей і побажав усім хорошого дня. Але з усіх був лише хлопчик, котрий в задумі вийшов з вагону і повільно попрямував до виходу. Він прекрасно розумів, що явившись додому, зразу ж отримає серйозну прочуханку. А уся його правдива історіє для батьків виглядатиме не більше як неправдоподібна вигадка. Однак нічого іншого не залишалося робити. Лише піти і мужньо отримати батьківського гніву по повній програмі.
«Головне: не забути як-небудь піти до Універсуму та вибачитись перед прибиральником за свою паскудну поведінку. – сказав він сам до себе, а потім додав. – І треба знайти, хто такі Руть і Ерть, а то начебто щось знайоме, але ніяк не можу згадати.»
.gif "{#}")