Прощай, Різдво
1 Знов ти
Я знову бачив тебе... Знаєш, гнівливо нарікати на долю за цю скупу короткометражку з тобою в головній ролі, я не збираюся. Зводити очі до неба у німій молитві забрати мій зір – теж, бо то відверте блюзнірство. Вже нічого не змінити - я просто знову бачив тебе. І треба ж таке - мене не знищила блискавка, і не поховала під собою земля. Далебі, й пропасниця не збиралася тіпати мене за руки-ноги… Я навіть не зблід, але моє серце стріпнулося так, наче воно вирішило зробити свій перший невдаваний удар. Коли в моїх зіницях відбився твій раптовий образ і застиг там на пам`ять різдвяною листівкою, я ніби отямився від довгого сну і зрозумів - це те, чим я марив весь цей неповний рік. Я таємно сподівався просто знову побачити тебе.
Ну, от – справдилося, і я закляк. Тобі б непевне не сподобалось настільки плюгаве слівце, але повір, воно єдино-правильне. Я стовбичив на тротуарі, ніби запліснявілий дерев’яний ідол і витріщався. А ось це, невірне слово… Либонь влучно буде сказати - похапцем жертебе, не боячись отруїтися чи вдавитися.
З паперовим пакунком під рукою ти вийшла з фотогалереї. Насуплена – три горизонтальні лінії перетинали чоло. Але не сердита. Мабуть, трохи заклопотана. Спустилась східцями і зупинилася (але звісно не заклякла, то привілей лишень телепнів), далі розгублено огледіла вулицю, немов шукаючи знайомого серед перехожих. Аби я був при собі, то певне б занепокоївся тим, що ти могла мене помітити. І даремно. Чи то через свою короткозорість, чи через виключну здатність фільтрувати зображення світу, ти не вгледіла мене. Втім і серед іншого люду, що в переддень свята снував туди-суди вздовж, розбавленого кількома крамничками, культурно-мистецького ряду, твоя персона не зауважила нікого вартого уваги. Буцімто побиваючись через таку неприємність , ти ледь помітно хитнула головою, а потім, леле, - посміхнулася. Так, повір, на твоєму обличчі виник той дивний вираз губ та очей. Й ти всміхнулася так, як зазвичай люди шкіряться якимось своїм, тільки їм відомим, думкам. Потім ти на один крок відійшла від східців і знову стишилась, щоб витягти з кишені пальто рукавички. По аристократичному витягуючи кисті рук, ти по-черзі стала ховати у оксамитове тепло свої бліді пальчики. Ніхто не зрівняється у цій справі з тобою. Так, елегантно та гарно натягати рукавички вмієш лишень ти. Знаєш, іноді мені здається, що ти завжди по життю вправно граєш котрусь із своїх панн Річинських. І часом навіть не помічаєш, як гасне світло рампи.
Мила моя, коли ти врешті неквапливо влилась в потік перехожих, я все ще продовжував тримати тебе на мушці, як кіллер свою найжаданішу жертву. Мої очі, ніби ціп’яки вчепилися в твоє куце кашемірове пальто. Його «мишачий» відтінок тобі дивовижно пасував і серед депресивно-сірого натовпу, твій сірий здавався найяскравішою плямою. Колись ти з претензією на знання моди та стилю стверджувала, що одяг елегантно-сталевих кольорів є вигідною основою для яскравих аксесуарів. Бігме, знову була права. Це я не про шийну хусточку кольору фуксії. Вона жахлива навіть на мій невибагливий смак. Твій яскравий аксесуар – волосся. Та’, ота твоя пухнаста корична хмарка, що пахне так само (тепер я це точно знаю), як маленьке хрумке печиво, яким ти за три роки мене мало не захарчувала . Ти була переконана, що твоя випічка божественна, я був упевнений, що кориці ти до нього вбухуєш більше ніж цукру. Чесно кажучи, я ненавидів твої кулінарні експеременти. А от волосся любив. Любив загортатися в нього, вдихати його аромат і пригадувати, пригадувати…де ж його я чув раніше. Тепер от зрозумів. Пізно одначе. А от цікаво - ти завжди говорила, що це твій справжній колір волосся, я ж гадав, що кольору твоєму волоссю додала справжня хна… Можливо я помилявся і виною всьому твоє жахливе маленьке хрумке печиво?
Але ти все далі й далі віддаляєшся від мене. Юрба поглинула тебе і зривала повідок, яким ти мимоволі прив’язала мене до себе. Якась частинка мене, певне та , що тисячі разів приставилася і встигла стати майже привидом, таки зірвалася за тобою, щоб взнати чи справжня ти, чи не привиділась мені. Моє невидиме Alter ego наздогнало тебе і спробувало впіймати за руку. Але прозорі пальці проникли крізь тебе і навіть не взнали який на дотик кашемір… І я знову розпачливо дивлюся, як ти йдеш від мене.
Чомусь це нагадало одну пісню Едіт. Пам’ятаєш?
Emportes par la foule qui nous traine
Nous entraine
Nous eloigne l`un de l`autre
Je lutte et je me debats
Mais le son de sa voix
S`etouffe dans les rires des autres
Et je crie de douleur, de fureur et de rage
Et je pleure ...
( Ми невільники натовпу,
Що тягне й вабить нас за собою,
Розриває наші обійми.
Я борсаюсь, відбиваюсь від нього,
Але звук рідного голосу з’їв натовп.
І я кричу від болю, від люті, від сказу…
І я плачу)
Я не плачу. Дебелий шмат мене, який би зміг вхопити тебе за руку (але не спромігся зробити цього), все ще лишався там, де й закляк, так несподівано помітивши твою величність. Я стояв при вході до винної крамниці, що зовсім не до місця затесалася серед арт-галерей та сувенірних крамниць. А може й до місця, адже я тут не для того, щоб знову бачити тебе. Мені просто край кортить випити.
Не знаю чому, але я придбав пляшку лікеру. Дивний вибір. Мабуть твій образ, щось збурив в мені. Певне це була жовч. І мені припекло солодкого. А може на свято я вирішив пожаліти печінку. Хоча ні, мені вже давно її не жаль…
