Something stupid або нотатки лузера

Хто потрапляє до редакцій газет на роботу, ми вже з’ясували. Так, це зовсім не випускники факультетів журналістики, а звичайні люди з вулиці. Хочете таємницю? Насправді, будь-хто – перший-ліпший володар кількох клепок в голові може бути журналістом. 

Та це однозначно не ті, кого для цього, так би мовити, готували. Адже професія журналіст радше інтуїтивна, ніж канонічна. Тут не вийде діяти за якоюсь програмою чи словником вправного журналіста.  

Хоча… Що це я знов розходилася. Не можна стверджувати, що колишні спудеї за гуманітарним напрямком, зовсім пропащі.  

Дехто, все ж таки, якимось невідомим чином оминає страшні лабети несподіваних обставин. Але то винятки із правил.  

Отож, шановний незнайомцю, якщо ти саме зараз робиш невпевнені кроки до своєї блакитної мрії, а саме: збираєш всі свої геніяльні матеріали з коханої серцю районки, записуєш свій голос на диктофон і по кілька разів на день прослуховуєш його, уявляючи, що він лунає по радіо, вчиш правила правопису рідної та солов’їної, щоб без проблем здати ЗНО і ніби пташечкою у вирій полинути до великого міста у великий університет до розумних дядьків, все ж пам’ятай…  

Пам’ятай, що ти можливо ніколи не будеш редактором журналу, ніколи не проведеш репортаж з "гарячої точки", ніколи не станеш лауреатом Пулітцерівської премії. Знаю, нетверезі романтики будуть тобі нашіптувати «ніколи не кажи ніколи», тому прислухайся краще до адептів пофігістичної ідеології, які скажуть: «Годі дивитися дурні мелодрами». Але, що це я знову? Он граблі, нуж бо - наступай.  

Насправді, попереджати чи, борони Боже, співчувати комусь, я не збиралася. Але чесно скажу – з журфаку нічого хорошого не виходить. Порахуймо хоча б ягнят. Ой, не ягнят, а тих, хто збирається навчатися на «акул пера». Абітурієнтів, себто.  

Отже, 45 % абітурієнтів спеціальності журналістика (та похідних від неї) – це гарматне м`ясо. Загалом, милі діточки, яким просто нікуди більше податися. Історія така: там не взяли, туди не хочу, там не потягну, а туди боюся йти. Вони ще не втрачені для суспільства, бо за роки навчання можуть визначитися та відсіятися.  

20 % – це так звана група «так вже сталося». Найпоширеніше виправдання: «Я взагалі не хотів далі вчитися, але тато й мама віддали документи сюди». Що найстрашніше - саме з них в подальшому таки можуть вийти люди.  

15 % – це така зграйка, яку в народі називають «Я– супер-звізда». Їхній головнокомандувач на провокаційні запитання відповідає так: «Моя бабуся дуже хоче, щоб мене показували по тєліку, ось тому я тут» (не секрет, що більшість 17-річних юнаків та юнок не мають жодного уявлення про те, чим відрізняється диктор від того ж…репортера).  

5 % – о, то серйозні люди з угруповання «А в мене є квитанція». Засунувши руки в кишені шкірянки, вони розповідають про своє нелегке життя: «Ми тут родиною проглянули прейскурант деканів і дійшли висновку, що декан факультету журналістики просить значно менший хабар, ніж декан юрфаку. Нічого особистого, тільки звичайні розрахунки».  

Іще 5 % – такі прості та доброзичливі люди з кутка «Тю, так ми ж рідня».  

«Наша зав. кафедри – моя хрещена (бабуся, невістка, братова, мама, теща, сусідка) і вона сказала, що візьме мене сюди задарма» - посміхається дівченя, що пише своє ім’я з помилками, але творчий конкурс проходить на відмінно. Представники цієї групи зазвичай дратують всіх навколо – ще б пак, вони займають чиєсь законне бюджетне місце. Але згодом оті «всі навколо» розуміють – «коні не винні», просто така система.  

Останні 10 % – це страшні люди. Так і назвемо їх: «Страшні» або «Чужі». 

Представників цього товариства легко розпізнати в натовпі. Вони ходять такі зачудовані, як растафарі після десятого напаса і люблять розповідати байки про те, що журналістика – це їхнє все, хоча як і решта, доволі погано уявляють, що ж воно таке та журналістика. Насправді, біда цих юродивих в тому, що складати вірші та писати геніальні повісті вони почали значно раніше, ніж навчилися самостійно підтирати дупу. А якщо писульки «чужих» чого доброго потрапили до якоїсь збірки на кшталт «Юні таланти Конотопщини, то ховайся! Їм, звісно, й за двісті років не втокмачиш різниці між белетристикою та публіцистикою, бо ж вони - увага! – ОБДАРОВАНІ. І знову ж таки - це не їх провина, що вони такі телепні та мрійники. Це суспільства зробило їх такими.  

І тут ви запитаєте: «До чого тут суспільство, тьотю?» 

О, суспільна думка – то найбільше зло!  

От лишень уявіть собі таке… 

Ти середньостатичний підліток. Дівчина. В міру приваблива, з доволі непоганим коефіцієнтом розумового розвитку, без особливих шкідливих звичок, акуратна, добра та забобонна провінціалка. Інакше кажучи ЛОХ – ловкий охайний хлопчик, тільки з наявними ознаками жіночої статі.  

І от, як каже бабця, ти вже відшкрьобала до школи ті свої обов’язкові десять (+/-) років, віддала вдячному бібліотекарю підклеєні підручники, обірвала останню лямку на ранці, вдягла сукню з буфами та воланами, накрутила на голові буклі і пішла отримувати атестат з рук вже п’яненького директора. Нагопцювавшись на випускному вечорі під платинові записи Сердючки (бо гурту «Тік» тоді іще не було) та добряче відригнувши після теплого шампанського, ти пошкутильгала додому (бо черевики на кізяк розлізлися). Під пахвою ж ти обов’язкова мала нести пам’ятний презент – фотоальбом чи – о, чудо із чудес – відеокасету на якій зафільмовані моменти з шкільного життя такого дружнього 11-А. Чи може Б, чи може й В… Але тут з глибин твого організму піднімається щось зловіще. Тебе нудить. І той твій дивний стан спричинений не перегрітим «совєтським», а спомином про те, що ж то за відео. Нажаль ти напередодні мала змогу його проглянути.  

Шкільний фільм, якщо його знімав оператор-самоучка, зазвичай розпочинається з презентації. Спершу спільна світлинка класу, далі - пики окремих учнів. Ось Оленка – вона кругла відмінниця (а зверху невидимими літерами: «І страшна зараза»). Ось Славко – мужній красень та спортсмен (і ніхто не скаже, що на обласній спартакіаді у нього під час перетягування канату тріснули штани на причинному місці). А це Катя – наша красуня та гроза хлопців усієї школи. Ах, ти боже, он Івась – наш кмітливий та допитливий артист. А де ж наша дзвінкоголоса Марися? Ондечки – запишалася у волошках. Рівно двадцять дев’ять рум’яних личок показано на екрані і про кожного так добре розповіли, що хоч плач. Нарешті, блюзнірство підходить до кінця. Останній стоп-кадр – і перед нами тридцятий випускник того допотопного року і, певна річ, влучний коментар: «А це Оришка Курдуплик – наша поетеса». І все, німа сцена… Найстрашніша досмертна епітафія, яку тільки можна вигадати.  

Якщо ви коли-небудь були на місці Оришки Курдуплик, я вам дуже співчуваю, бо Оришка Курдуплик - це я.  

Так от, якоїсь миті ти починаєш розуміти, що навіть Людочка Баюн, про яку на стінах шкільного туалету написано безліч памфлетів еротичного змісту, популярніша за тебе - подумати тільки – поетесу! І це при тому, що за всі свої сімнадцять літ ти від сили написала три вірші.  

«Хай йому грець, невже про мене більше нічого сказати? Отака дяка за те, що я з п’ятого класу всім на замовлення пишу твори»?» - зітхає Оришка, вертаючись додому всіма можливими обхідними шляхами. Можна тільки уявити, як її рідня, переглядаючи диво (двд-відео), буде реготати з тої «поетеси». А потім відправлять на навчання в педінститут. І ще пізніше знову в школу? Ні! Краще вже на журналістику.  

Не буду розповідати, як Оришка Курдуплик билася в істериці, коли довідалася, що не дібрала одного балу аби ввійти в двадцятку кращих – тобто бюджетників. То була кумедія і своєрідне здирництво. Батьки погладили дівчину по голові й сказали: «Ми заплатимо, тільки не реви».  

*** 

Будь який студент на питання «Що тобі найбільше подобається в університеті?», без вагань відповість: «Прогулювати його». Оришка Курдуплик любила це робити в бібліотеці. Часом її можна було помітити в книгарні-читальні чи в арт-кав’ярні за чашечкою кави по-французькі. За роки навчання вона вже багато з чим змирилася. Наприклад коли їй говорили: «Слухай, ти класна, але навіщо тобі те відмінно?! Є ті, кому воно подрібніше». Звичайно, спершу лютувала, та згодом зрозуміла – чим більше в каві по-французькі коньяку, тим життя прекрасніше.  

Щоб полоскотати собі нерви, прогулювати варто прямо під університетом або, на крайній випадок, за університетською бібліотекою, де розташована студентська курильня. Ще один варіант - лісок, що прилягає до території навчального закладу. Там можна нарватися на ексгібіціоністів чи збірну біатлоністів – своєрідний екстрим, погодьтеся?  

«Відкоси» - це як секс без взаємної симпатії. На початку страшно й дико, а потім думаєш: «Тю, а чого я раніше так не робив?».  

На першому курсі - то поодинокі випадки, на другому – маленькі свята серед тижня, на третьому – тижневі загули, на четвертому – на дзвінок розгніваної старости, відповідаєш: «Так, я прийду завтра або…післязавтра. На сесію точно з’явлюся». А от на п’ятому, прогули рідшають, бо врешті розумієш – це востаннє ти сидиш поряд з хлопцями та дівчатами, яким так само на похмілля як і тобі і, які, чорт забирай, насправді виявилися дуже класними людьми (журналістика таки заповзає у ваші пори і робить вас водночас різними і такими однаковими). До того ж, на останньому курсі, на твоє превелике здивування, з’являються цікаві предмети, а може тобі просто нарешті доходить про що вони тут всі триндикали п’ять років поспіль.  

Лише одне незмінно, як на першому так і на п’ятому курсі – викладачі стріляють сигарети у студентів. А так хочеться, щоб навпаки…  

До речі, про них. Викладачів. Знайти хороших викладачів, насправді так само складно, як і хороших студентів.  

Переважна більшість читає свій предмет з листочка без особливого натхнення і тікає з аудиторії тільки-но закінчується заняття, щоб не нарватися на провокаційні запитання студентів. Викладачі ці, як правило, є мовниками, що перевилися з сусіднього педінституту. Читати можуть абсолютно все, лишається лиш закономірне: «А толку?».  

Є й ті, хто знає свій предмет ідеально. Вони присвячують йому життя. Це дивовижно і водночас сумно. У них зазвичай не має сім’ї, але вони й вночі вам розкажуть про дисиміляцію приголосних. І знаєте, у вас навіть не виникне нахабної думки прогуляти пару їхньої когнітивної лінгвістики чи стилістики. А якщо виникне, то вас у такому випадку замучить сумління і доб’є страх.  

Запрошені викладачі. Для студентів-журналістів - це метри місцевої журналістики. Редактори газет чи продюсери радіо та телекомпаній. Навчать всьому. Поганому. В основному - по чорному пити та смалити цигарки. А якась особливо сумлінна студентка обов’язково врешті принесе в пелені від редактора чи продюсера. Це вже як пощастить. Якщо від останнього, то буде вести погоду на обласному телебаченні.  

Викладачі-друзі. Бійтеся їх. Це переважно молоді педагоги, що втираються в довіру, показують себе, як прогресивних та всерозуміючих, але на заліку вдавляться за якесь плюгаве «задовільно».  

Доценти, професори та інші пенсіонери з регаліями. Вважається, що чим більше їх на факультеті, тим крутіший факультет. Вони однозначно не молоді, але люблять згадувати молодість. Страждають на склероз. Це так мило. Люблять нагадувати студентам, що вони тупі, але врешті без проблем виставляють в залікову потрібні оцінки. 

***  

Студент нічого в житті не бачив, якщо не робив усього того, що описав у своїй майже автобіографічній пісні Сергій Підкаура. Нажаль, моя сором’язливість не дозволяє нічого процитувати.  

Та все це можна сповна відгребти, якщо відвідувати шалені студентські вечірки, що влаштовуються майже щодня, бо на кожен день припадає якесь свято. Оскільки студенти-журналісти певною мірою є творчі люди, вони влаштовують тематичні вечірки. Наприклад, до всесвітнього дня музики, то можуть бути круті танці під українські хіти 90-х. Фантом-2, Аква-Віта, Ван-Гог…а потім п’яній дебош. А до дня українського кіно всі недожурналісти з року в рік збираються гуртом і дивляться «Трагічне кохання до зрадливої Нюськи», і лише потім - п’яний дебош.  

До речі, якщо пиятика, влаштовується в гуртожитку і вам пропонують випити горілки з чайної чашки – не погоджуйтеся. Пийте краще з пляшки.  

Немаловажливою складовою усіх гулянок є ігри сексуального характеру. Ну, там всяка «пляшечка», «кись-брись-мяу», «гра на бажання» та інші недобитки постпубертатного періоду. Дівчатам чомусь особливо подобається гра під назвою «Зґвалтування». Тут ненавмисне починаєш вірити Ірені Карпі, яка в одній зі своїх книжок стверджувала, що кожна жінка підсвідомо жадає насильницького зазіхання на своє тіло. Не знаю, не знаю…Але, якщо в ході таких ігор когось таки зґвалтують, галасу не оберешся.  

Як не сумно, але з роками такі ігри відходять в минуле, і студенти старших курсів вже просто розбиваються на пари та йдуть до окремих кімнат, щоб поговорити про місяць, зорі… Насправді так думала Оришка Курдуплик, бо їй ніколи не знаходилося пари, аж поки одного разу у неї не запитали: «Будеш третьою?»  

Втім, то її приватна історія, не будемо підглядати!  

І наша наступна розповідь під номером III не матиме ніякого еротичного забарвлення. Клянусь. Ми поговоримо про практику. Ви навіть не являете, як редактори інформаційно-політичних тижневиків чекають на ідеалістичних телят, що напередодні канікул отримали посвідчення журналіста. 

Десь, Колись