Чорний асистент
Розділ VII Так швидко можна оп’яніти.
Не зможу пристрасть вбить в собі –
Мене уже не зупинити.
Настав вечір. Душі знову зустрілись. Вони якось вже навіть звикли один до одного і стали майже нерозлучні. Занадто багато самотності було у їхньому житті, занадто багато покаяння настало після їхньої смерті. Вони боялись пережити все знову, але водночас вони жадали цього, хотіли зрозуміти, чому все сталось саме так, а не інакше.
– Ти бачив усе? – запитала чорного асистента Ольга, доливаючи йому у чашку холодний чай. Малий Віталік кудись зник, а гарячий чайник враз зробився зовсім холодним.
– Так, бачив...
– Якби нам дали шанс прожити цей день вдруге, ти б сказав мені ті ж самі слова? – зацікавлено промовила напівпрозора дівчинка, вглядаючись у холодні зелені очі свого коханого Віталія, якого, чесно кажучи, все-таки звикла дещо зненавидіти.
– Які слова? – перепитав асистент.
– “Вчіть історію, Оля...” – ці слова, ці холодні слова зранили моє серце. Ти помітив? Сльоза... Гаряча, пекельно гаряча сльоза стікала по моїй нецілованій щоці. Я так хотіла твоїх палких цілунків, зранене серце так хотіло пристрасті, так хотіло твоїх шалених обіймів, а ти... “Вчи історію...” Будь вона проклята та твоя історія! Невже ти настільки холодний? Чому навіть зараз втікаєш від відповіді? Чому?... А тоді? Пуста аудиторія, немає нікого... Скажи, скажи усе як є. Але, ні, ж! Тобі солодко одному! Одному... А я помирала одна, моє серце краялось, згорало – і я тонула у власному ж гарячому попелі... Я пригадую, ти підіймаєшся... Понуро прямуєш до дверей. Йдеш. Я знов одна... Невже твоя ревнива подруга Самотність стане тепер і мені подругою? Ні, я не хочу! Але...
– Ти ридала тоді...
– Але чи чув ти моє ридання, чи вслухався в мій стогін? Ні... байдужий. Ти байдуже вбивав мене своїм холодом, вбиваєш і тепер свою Княгиню. Як ти можеш? Чому?...
Віталій закрив свої очі, відкинувши голову вбік. І знову звідкись взявся той самий темний-темний коридор. Лише де-не-де проблиски світла електричних ламп, які так знервовано, напружено миготіли. Сходи... Вона ж не бачила їх – вся в сльозах. Скільки ще смертей вона переживе завдяки йому? Згорає від нерозділеності, потонула у власних солоних сльозах, і він, такий холодний, неприступний, виймає її зранене серденько прямісінько з грудей і вбиває його... Його доросла гра, жорстока, вбивча... Кого ж вона полюбила? Навіщо? Не знає... Любить і все... Він би і хотів розплющити свої очі, але якось не виходило, як ніби хтось навмисно склеїв їх. Він побачив Віталіка і Олю, яка стояла вже на вулиці, і як холодна імла витирає її теплі сльози з обличчя.
– Ти плачеш? Не плач... – промовив їй хлопчик. Куди їй тепер йти? Куди подітись від себе, від своїх нерозділених почуттів? Все втратило свій сенс. Невже вона і є така?
... Вона мовчить і плаче.
– Олюнчик, не плач... Не плач, все буде добре, – намагався запевнити її Віталік, ці ж слова відбились на устах чорного асистента, який застиг у кріслі з чашкою холодного чаю у руці.
– Ні! Вже не буде... Вже ніколи не буде добре... Все... Все обірвалось. Я не змогла... Я не змогла розтопити його... Не змогла – він холодний. Моя ніжність, теплота – вони не потрібні йому, розумієш? Я не потрібна йому! Він... Йому було б краще, якби мене не було взагалі...
– Не кажи так, це неправда! Ти ж обманюєш сама себе... Ні, – промовив маленький хлопчик, обіймаючи її.
– Чому він буває таким? Чому? І чому я така? Чому я завжди закохуюсь і ніхто мене не любить? А, може краще жити без кохання, може так легше? Йому ж легко... так солодко... Чому, чому я не можу без цього почуття? Скажи... – шепотіла Ольга в повному афекті. Навіть чорний асистент, співпереживаючи з нею, відчув, як її серце здавлював біль...
– Сп’яніла Княгиня...
– Сп’яніла Княгиня? – здивувалась вона.
– Ти так нагадуєш мені її...
– Віталію, що з Вами? – збентежено запитала Ольга, що сиділа поряд з ним у кімнаті.
– ... Т-с-с... Нічого не питай. Заплющ очі. Зараз він розповість тобі ще одну казку, – сказав чорний асистент, інтуїтивно поклавши чашку на невеличкий столик, хоча насправді його не бачив. – Йди до мене. Йди, не бійся... Присядь. Ось так. Пригорнись. Закрий свої очі і дивись. Ти бачиш?
– Так... – прошепотіла Ольга, пригорнувшись до грудей чорного асистента. Дивно, вона була майже прозорою і він також – лише силует, проте вони мали можливість вслухатись як голосно б’ються їхні, також прозорі, серця.
– Сп’яніла Княгиня... – промовив знову маленький хлопчик у їхньому видінні.
– А де ж вона? Хто вона? Звідки ти її знаєш?
– Є казка така... Хоче розповім? – запитав її відголосок його душі.
– Розкажи! Розкажи... Молю... Розкажи, – вона обійняла його, боялась випустити, боялась, що він раптово, несподівано зникне. Вона ж любить цього маленького хлопчика, який живе в душі дорослого Віталія. Це все, що залишилось у неї... Все. Більш нічого.
– Ця часточка твоєї душі, непокрита льодом, від неї віє теплом... – шепотіла Ольга, обіймаючи чорного асистента. Їй хотілось торкнутись його напівпрозорих уст, але вона чомусь зволікала. – ... Я загину без цього тепла... Ти бачиш лавку? Холодна, непривітна лавка... Мені здавалось, що вона геть змокла від моїх сліз...
– Жила собі одна маленька Княгиня і полюбила вона одного разу одного неприступного Льодового Князя. Ніхто не здогадувався... Всі були вкрай здивовані, чому Княгиня завжди перебуває у такому піднесенні? Чому? Чому її серденько так тепло б’ється і чому від її тепла так швидко тане лід?
– ... Я ж любила тебе. Полюбила, хоча знала, що буде нелегко. Полюбила ці холодні очі, хотіла зігріти їх, а ти... “Оля, мабуть, закохалась у когось. Вона дуже змінилась, зовсім не така як завжди...” – чула я час від часу від своїх друзів. Інколи мені здається, що того кохання, народженого в моїй душі вистачить на нас обох з головою, хоча, може, й на трьох... Адже на с троє: Я, Ти і Відголосок твоєї душі. Я так люблю тебе, а ти... Дивні ці чоловіки, чесне слово...
– ... Всі заздрили Княгині, тому що вона могла то помирати, то воскресати знов, могла оживляти неживе, змертвіле... У неї був рецепт еліксиру життя...
– І що ж це за рецепт? – здивувалась Ольга у їхньому видінні.
– Кохання... Ось, в чому був її секрет. Вона була сп’яніла від кохання...
– Сп’яніла від кохання?! А що ж той Князь?
– І він сп’янів, не міг мовити ні слова... – і раптом хлопчик зникає.
– Куди ж ти? Куди ж ти? Зачекай! Не зникай! – кричала Ольга, вибігши на доріжку, яка вела до факультету.
– Не зникай! Молю... – озвався Віталій, який стиснув дівчинку в своїх палких обіймах.
– ... А казка? Його казка... Чим вона закінчилась? Господи! Чому всі від мене тікають? – промовила сумно Оля і відкрила свої очі.
Згодом свої очі розплющив і чорний асистент.
– Ти пам’ятаєш той день? – запитав він? Що ж було далі? Я стояв тоді у коридорі...
– Твій силует... У вікні твій силует. Я думала тоді, чому ти досі там стоїш? Чому?... Ти вийшов. Холодний, неприступний – і тінь твоя льодова покрила кригою твої ж сліди, а я топила той лід гарячими слізьми... Топила. Я ж досі люблю тебе. Люблю твою зранену холодну тінь... Сп’яніла точно від кохання, вже зовсім розум потьмарився...
– Ми йшли зовсім поряд. Я бачив твої сльози, я помітив, як туш потекла. Дві чорні смужки відбивались у світлі ліхтарів. Ось тут, тут... – промовив шепотом асистент і провів злегка пальцями по її рожевим щічкам, які як і тоді нестримно палали жагучим вогнем. Її силует стрепенувся від несподіванки, а потім, зніжившись, піддався швидкоплинним ласкам. – І ще ось тут... де ж він? Де ж відголосок моєї душі? Хто розкаже нам кінець? Хто?
– А, може, й не треба ніякого кінця? Може, нам так судилось – розлучитись і більше ніколи не бути разом? Чому я приїхала сюди, навіщо? Я думала, що втекла від проблем, але ж вони залишились. Так, залишились... І я така наївна... Наївна дурнушка...
– Навіщо Вам повертатись назад, Оля? Навіщо? Залишайтесь тут. Таке гарне місто... – промовив він.
– Легко тобі казати. Я ж тут і залишилась, бо люблю тебе, бо не зможу жити я без тебе там, десь далеко... А ти, холодний, льодовий... Не грієш мене...Бачиш, я плачу?
– Це через мене?
– Так, через тебе... – промовила ніжно вона, зроняючи такі легкі кришталеві теплі сльозинки. І він вловлював їх краєчком свого чола, боючись торкнутись їх краєчком свого чола, боючись торкнутись її ніжних цнотливих уст. Його очі закрились і він знову побачив кольорову яскраву картинку. Його рука потягнулась до її повік. Ніжним дотиком він поманив її вслід за собою у нове світле видіння.
... Вони йшли зовсім поряд. Він і Вона. Чужі чи... Ніхто з перехожих так і не здогадається, що вони значать один для одного... То мовчазні, то... Він відчував, що завдав їй болю. Відчував... Він міг піти сам-один, з гордо піднятою головою і залишити її там ридаючою у непривітній нічній імлі, але ж не зробив цього... Він був поряд, зовсім поряд...
– ... То що ж Ви все-таки думаєте про мої вірші?
– Вірші... – промовив він дещо збентежено. Опустив свої теплі, такі привітні зелені оченята, наповнені невинністю, сором’язливістю.
“Невже мій Князь розтанув? Я не вірю власним очам!” – подумала Ольга у той момент.
– Вірші... Ви не гніваєтесь через них? – питала вона, трепетно вглядаючись в його душу. І вона побачила його... Побачила відголосок його душі, він знову в ньому, вони знову – єдине нероздільне єство.
– Ні... Ні! Я не злий... Ні. Гарні вірші.
– Що ж Ви думаєте про них? Ви всі читали?
Віталій у видінні сором’язливо посміхнувся, а потім признався:
– Ні... Не всі.
– Як не всі? – засмутилась вона. – Вам не сподобалось?
– Знаєте, Олюнчик, я читаю, коли є натхнення, щоб вдуматись в кожний, бо все одразу – так важко. Стільки сенсу в тих очах... Можна швидко сп’яніти.
– Сп’яніти? – здивувалась вона.
– Так...
– Що Ви хочете сказати цим?
– Я колись тобі поясню...
– То все-таки розкажете... колись?
– Так... Обов’язково, – ніжно всміхаючись, він промовляє ці слова.
– Бачиш?... Твої очі наповнені теплотою... Розтанув... Розтанув біль, острах, холод... Розчинився у нічній імлі. Мій маленький хлопчик, ти повернувся, – афективно шепотіла Ольга, розстебнувши спершу його піджак, а потім комір його сорочки, а далі інші ґудзики. І ось вона відчуває його тіло. Його тепле, хоча й прозоре тіло, його холодне, але таке п’янке серце. І ця темрява, в якій вони потонули, приховавши очі від денного світла настільки заворожила їх. Ще мить – і вони б стали абсолютно неконтрольовані.
– ... Сп’янілі від розлуки, від остраху, від переживань стояли Князь та його Княгиня. Вітерець колисав її русяве волосся, пригортав до себе, але вона чекала не на його обійми... “Ось і зима настала... Тепер буде холодно,” – мовив Князь. “ Ні, не буде... Любов грітиме,” – мовила ніжно Княгиня і він швидко розтанув, вгадуючи невідоме таїнство її ще зовсім юних сіро-блакитних очей...” – закінчив казку чорний асистент, ледь вимовивши ці слова своїми спраглими устами.
К-П, Весна 2008