Чорний асистент
Розділ Х Невинно, зовсім ще несміло,
Та обіймаєш почуття,
Впускаєш в серце знов уміло.
– Тепер ти розумієш, чому я відпустила тебе? Хоча... Ні, не відпустила ж, правда? Але ти про це дізнався лише зараз. Як добре, що я не вбила його, того Кохання. Серце хоч і болить, але воно наповнене водночас якимось неймовірним таїнством, чимось таким світлим, високим, неозорим. Я досі люблю... Може, так і краще. Може, краще потонути в печалі, захлиснутись у нерозділеності, ніж думати потім чим закрити пустку в своїй душі. Мій коханий, любов буває різною: щасливою і нещасливою. Я щаслива, що люблю тебе, нерозділено, але... Все ж я люблю... І якщо я досі це можу робити, отже, я ще жива, і одна моя нога ще там, у тому невблаганному світі.
Він стояв зовсім поряд. Вона не знала, як не спрямувати на нього свій погляд. Ольга божеволіла, шаленіла, серце вело її до прозорого чорного асистента. Вона знову з ним. І ось вона, заворожена таїнством його очей. Вони теплі, казково теплі. Вона згорає повністю до тла. Що ж вона зробила тоді? Навіщо? Навіщо вона написала, що любить його і відпускає? Якби ж він ще не прочитав...
Втім, вже байдуже. Він усміхається так ніжно-ніжно. Він щасливий, та Оля не знає чому. Але він не злиться на неї. Її очі, тремтіння її серця, легке зітхання і пришвидшене серцебиття сказали б йому істинну правду і без слів. Він розгадав цю правду.
Вони стали абсолютно відсторонені від всього світу. Він знову так невинно торкнувся її носика, так само, як тоді... Ольга добре розуміла, що цим жестом він виразив симпатію до неї... Вона ж так любить його за це. То не все ще втрачено?
– Не все ще втрачено? – запитала вона Віталія.
– Ні, не все... – раптом почули вони чийсь знайомий голосочок. Це її Кохання промовило. Воно підбігло до Віталія. В його руках – маленький ключик і клаптики якихось малюнків.
– Господи... Це ж листівка та мій портрет, – сказала здивовано Ольга. – Ось чому ми опинились тут...
– Я не розумію. Невже все це якось пов’язано?
– Так. Розумієте, ми, художники, свято віримо у те, що в свої творіння вдихаємо душі. Ви ніколи не задумувались над тим чому нас інколи називають творцями?
– Ні...
– З неживого паперу та з неживих фарб ми створюємо живі образи. Малюнки – це окремий світ, де живуть свої герої. В кожному портреті є часточка душі людини, яка зображена художником. Пам’ятаєте, я сиділа тоді на парі, а потім зникла?
Віталій напружив свою пам`ять і пригадав, що дійсно було таке.
– А потім, мабуть, було багато крові, – продовжила Ольга, спостерігаючи уважно за тим, як змінюється одразу вираз його обличчя.
– І що з того?
– Ти розірвав мій портрет, правда?
Він понуро опустив голову...
– Ти не хотів мене вбити, але так вийшло – я опинилась тут. А потім ти, скоріш за все, порвав листівку з власним зображенням.
– Оля... Якби ж я знав...
– Нічого. Я щось придумаю, – промовила Оля, спостерігаючи за ти, як Кохання міцно-міцно тримає її чорного асистента за руку, боючись, що він кудись зникне. Вона не вірила власним очам – Віталій помітив його, ніжно посміхнувся і взяв на руки.
– Ти впустиш мене у своє серце? – з неабиякою ніжністю промовило воно до Віталія.
– Безперечно... Я так довго чекав.
Він пускає Кохання під піджак, закриваючи його. Ольга почула, як її Кохання відкриває той замок, що так довго висів на його серці. Ключ злегка поскрипує, але серце ще не зовсім заржавіло – відкривається.
... Він легко зітхає – Кохання вже в ньому. І Віталій радіє від того.
– Ти тепер не холодний. Ти впустив його у свою душу, впустив... Тепер часточка мене живе в тобі. Цікаво ти колись подаруєш мені свою часточку?
Чорний асистент зніяковів, не зміг вимовити жодного слова. Хоча... Мабуть, він вже давно зробив це. Він кинув у її серце зернинку, з якої проросло щось неймовірне – те, що здатне розтопити холодний кришталь. Навіть його кришталь...
К-П, Весна 2008