Чорний асистент
Розділ ІХ Насправді ж я не відпускаю.
Не можу почуття я вбить,
Бо досі трепетно кохаю...
– Що ти робиш? – несподівано з’явилась напівпрозора Ольга у кімнаті.
– Я... Та я ось... Я прочитав трішки. Не ображайся. Я ж не знав як тобі важко. Інколи відчуваю себе покидьком, пробач...
Вона кинулась в його холодні обійми і заплакала.
– Чому? Чому ми отямились так запізно?
– Не знаю, – сумно промовив чорний асистент.
– Адже кожний той день міг пройти зовсім по-іншому...
– І як я міг сказати тоді тобі те холодне, крижане, кришталеве “привіт”? Краще б я нічого не сказав.
– ... Ми йшли тоді зовсім поряд, обоє збентежені... Ми ніби стали чужими, але забути те, що було, так завжди важко. Я ніколи не забуду... я люблю Вас, а Ви?
– Не знаю... – сказав Віталій і замовчав.
Ольга задумалась: “А навіщо щось казати? Його дівчата чекають, розпусні дівчата, які хочуть лише оцінок. А я? Хіба я хочу його оцінок? Ні! Я потребую його душі, я живу його легким зітханням, його очі зігрівають моє зранене серце...”
Та він не вірить їй, мабуть, не вірить.
Віталій міцно обхопив її, пригорнув до себе. Важко дихаючи, він прикрив своєю рукою її очі і сам, потонувши у темряві чекав на наступне таємниче видіння.
– Ти бачиш? Я сиджу на підвіконні і підписую свій смертний вирок. Я пишу тобі листа – я відпускаю тебе, більше так не можу, не можу тонути у невідомості. Час від часу я вглядаюсь вдаль: ти стоїш біля викладацької, а я пишу і не бачу власного почерку – плачу.
– Чому ти зробила це? Чому?
– “Я відпускаю Вас... Простіть...” – ці слова... Я сама не вірила, що це мої слова.
– А потім продзвенів дзвінок на перерву. Ти вклала своє послання у прозорий файл. Холодно стиснула в долонях і попрямувала до мене...
– ... Це мій реферат... Я провела маленьке дослідження. Ось... – сухо промовила Ольга у своєму видінні.
– Добре, – сказав він. Дещо всміхнувся, побачивши титульну сторінку під назвою “Лист Княгині Ольги до одного Князя”. Але нічого веселого насправді там всередині немає...
– ... Вбити... Вбити... Я повинна була вбити своє кохання. Таке ніжне, трепетне, справжнє, тобі не потрібне. Як вбити? Як... Я вийшла з аудиторії, байдуже що пара, я знову спускаюсь на другий поверх. Ти досі стоїш, в руках – мій псевдо реферат... Читав чи ні? Ти здогадуєшся, що я вбиваю його? Мовчиш... Краще б ти це зробив, а тепер... Тепер я на себе беру цей гріх. Беру – і крапка.
– Хто це? Хто це сидить там, на тому підвіконні, яке мокре від твоїх сліз? Маленька дівчинка. Вона споглядає на тебе так збентежено, її сіро-блакитні оченята наповнені слізьми.
– Чому ти плачеш? – запитала її Ольга.
– Мене вигнали з дому і більше не хочуть бачити... – промовила вона, ховаючи заплакані очі за русяве волосся.
– Як вигнали з дому? – здивувалась Оля.
– А так... Я вже не потрібна. Хоча потрібна... Але я принесла їй нещастя, розумієш? Я думала, що вона буде щасливою і він... Він мене в свій дім не пускає, хоча інколи... інколи замок від дверцят його домівки трішки розтане від льоду і я можу тоді пропихнути в нього ключик... Я втекла... Втекла, бо вона хоче вбити мене... – дівчинка розплакалась.
– Та ні, це неправда. Може, тобі так лише здається? Хто ж ти така, щоб тебе вбивати, таку маленьку? Ти ж навіть не встигла скоїти у своєму житті нічого поганого...
– Прости мене... – раптом сказала мала, обхопивши Ольгу маленькими рученятами. – Прости мене! Я піду сама, тільки не вбивай мене, добре? Не вбивай, прошу.
– Що?... Що ти говориш таке? Хто ти?
– Я – твоє Кохання. Те, яке жило у твоїм серці, те, яке ти випромінювала до нього...
– Це ти мене прости! Не йди! Молю, не йди! Я заховаю тебе далеко-далеко у своє серце. Він більше не побачить, він більше не дізнається, хоч я обіцяла йому, що вб’ю тебе... Та я не можу. Я хочу любити! Не йди...
– Бачиш, я пригорнула своє Кохання, обійняла його міцно-міцно. Я нікуди його не відпущу. Ні, я не змогла... Прости, я не змогла розлюбити тебе... Твій силует розчинився серед студентів. Я не бачу твоїх очей. Ти заклопотаний і тобі абсолютно байдуже, що в моїм серці житиме воно. Але колись ти сам знайдеш ключик і відкриєш своє серце, і впустиш нас, правда? Мовчиш... Ні “так”, ні “ні”... Мовчання сильніше за тебе. І я тепер мовчатиму.
К-П, Весна 2008