Чорний асистент
Розділ ХІ Ольга склеїла малюнки. Вони повернулись назад у земний світ. Малюнки вона повернула йому.
До Нового року залишилось всього декілька днів... І раптом звістка – Оля не допущена асистентом до екзамену. Як же так? Чому? Вона, збентежена до втрати пульсу, знаходить його, а він холодно вказує рукою на двері:
– Студентко, ви не допущені...
І ці холодні слова розтерзали її любляче досі серце. Те, що вона не має права прийти і здати іспит, не дуже її засмутило – не в оцінках щастя. Чому ж він так поводить себе? Як ніби всього того і не було, як ніби все те їй примарилось: і він, і відголосок його душі, і маленьке ніжне Кохання, яке оселилось віднедавна у його серці... Доля знову жартує над нею, насміхається та ще й так невчасно.
... Асистент пожартував. Невдало, правда, бо його Княгиня проплакала під новорічною ялинкою декілька безсонних ночей. Ольга хотіла запитати чи пам’ятає він усе, що вони пережили разом, але зволікала – раптом він сприйме її за божевільну?
... Вона прийшла понуро на екзамен, без надії на краще. Але одразу ж стрепенулась, почервоніла... Ось-ось він підійде до неї. Але... Віталій холодно зиркнув і стрімко пройшов вперед до дверей своєї кафедри. Ольга розгублено поглянула на нього і застигла на місці. Навіть по спині війнуло крижаним холодом... А де ж ті палкі обійми, на які вона так довго чекала? Ольга потонула в сльозах. Згодом Віталій вийшов, невтішно окинув її своїм холодним поглядом і потягнувся до інших дівчат з її курсу. Вона крізь шум у коридорі вслухалась в уривки його коротких реплік і втирала злегка свої гарячі солоні сльози. Він дуже переживав за одну студентку, потім за іншу... А як же вона? Невже йому настільки стала байдужа його маленька трепетно любляча дівчинка?
І навіть готуючи білет, вона все рівно палко споглядала на свого асистента, який сидів біля екзаменатора. І її ледь зім’ятому листочку не було багато пишних фраз, хронологічних дат – він заважав їй, проте Ольга ані трохи не противилась цьому. Він покидьок, безперечно, але вона любила його і пробачала усі ці вибрики в далеко не перший раз.
Пройшов кришталево і День Святого Валентина. Жодних пояснень, жодного слова – нічого... Він просто потонув у мовчанні.
Чорний асистент холодно, впевнено проходив щодня. Невже Ольга дійсно для нього стала настільки чужою, віддаленою за такий короткий період? Ользі здалось, що він знайшов собі іншу. “Нехай буде так. Я змирюсь, відпущу його...” – подумала вона, коли через декілька днів побачила його нову дівчину. Віталій поводив себе вільно, впевнено, в деякій мірі навіть розв’язано. Асистент обіймав її при всіх, не боючись бути поміченим. Серце Ольги облилось кров’ю: вона завжди шукала якийсь офіційний привід, щоб він нічого такого не подумав, та й зі студентів щоб ніхто нічого не помітив... А тут – відкрито, відверто, показово, на її очах.
Але вона любила його і тому відпустила. Зовні відпустила, а серцем – не змогла.
Та зі своєю новою дівчиною він довго не пробув. Вперше побачивши їх разом, вона насправді бачила їх востаннє. Віталій залишився один – вони, мабуть, розлучились. Проте, Оля розуміла, що не потрібна йому, хоча відкрито він цього так і не насмілився сказати їй. Знайти розраду було так нелегко...
Одного разу, коли дівчинка йшла на роботу, біля Вітрової брами її перестрів чорний, дещо брудний, кудлатий пес. Спершу Ольга злякалась, а потім почула за спиною: “Не бійся. Це Степашка. Він не кусається”. Вона розгубилась, зніяковіла і сама того не бажаючи, випадково заглянула у ті сумні собачі очі. Кажуть, що дивитись в очі собака не можна – вони дуже відчувають людський страх, можуть накинутись. Але цього разу подібна реакція не простелилась. Щось було не так... Блиск його очей видався їй знайомим до болю. І його чорна шерсть і дещо облізлий хвіст – щось нагадало їй чорного асистента, який був самотній , покинутий, нікому не потрібний... Колись, не тепер.
Оля афективно, в деякому запамороченні, попрямувала поволі до лавки, присіла на краєчок і заплакала. Кумедний пес Степашка прийшов до неї і почав ластитись, немов хотів сказати: “Оля, не плач”. Але не плакати вона вже не могла. Чому все це сталось саме з нею? Чому він з’явився в її житті, навіщо? Вона питала себе ледве не щомиті, про те не знаходила відповіді.
Степашка сумно поклав свою голову ї на коліна і дещо заскавулів.
І так вони зустрічались майже щодня. І чим гірше відносився до Ольги чорний асистент, тим частіше Степашка вичікував її біля тієї ж брами, щоб поластитись об її тендітні руки.
К-П, Весна 2008