Гроза і дівчинка
Мама працювала на заводі в ремонтному відділі. Через це дні, коли всі відпочивали, були для неї робочими. Та це не дуже засмучувало дівчинку: якщо мама працювала в неділю, то серед тижня їй давали вихідний, який вони проводили разом. Йшли в сквер кататися з гірки, інколи вирушали у далекі прогулянки, їздили трамваєм в центральний парк культури і відпочинку (звичайно ж, імені Горького). В порівнянні з теперішнім часом там був невеликий вибір атракціонів, але розписна карусель радувала око і серце. Так-так, саме розписна – Чаклун несе Богатиря, Іван-царевич скаче на Сірому Вовку, а добрий молодець тримає царівну-жабу. Карусель з конячками, оленями і верблюдами здавалася дівчинці трьох років межею досконалості й бажань .
Але одного дня маршрут прогулянки змінився. Замість звичної трамвайної зупинки дівчинка з мамою пішли до тролейбуса. Величезна машина із м`якими сидіннями безшумно понесла їх у самий центр міста. Навпроти дивної башточки, з-під якої струміла вода, вони вийшли. Перейшли вулицю і опинилися в саду троянд. Але не цей дивний сад був метою поїздки. За ним був розташований зоопарк – ось куди вони приїхали!
Тут жили всі звіри, які лише є на світі: ведмеді, верблюди, зебри, жирафи, тигри, навіть бегемот і слон. Веселі мавпочки, пташки, рибки – всіх не перелічити. Ось на них подивитися і приїхали мама з донею.
Мама купила квитки, вони пройшли у ворота, прикрашені фігурами і барельєфами тварин, і опинилися в звіриному царстві. Ходили, дивилися на звірів, милувалися павичем, сміялися над витівками мавпочок, пригощали травою поні та антилопу.
Поїли морозива, випили ситра. Час летів непомітно. Яскравий сонячний ранок перетворився на спекотливий день, задушливий, із хмарками, що обіцяли зливу. Коли вони прямували до виходу, на асфальт впали перші краплі. Все частіше, частіше – і от вже дощ ллє, як з відра. Мама підхопила доню на руки і побігла до рятівних відчинених дверей будиночка каси.
Незабаром туди набилося людей, як звіряток в казці «Теремок». А на дворі розбушувалася гроза. Виблискувало, гриміло, дощ хльостав по склу вузенького віконця. Незабаром дощ проник і всередину. Хоч приміщення і знаходилося поряд із касою, та призначення у нього було інше. На стінці навпроти вікна були якісь рукоятки.
- Рубильники, щоб освітлення вмикати, - пояснила мама.
От по цих рубильниках і стікала вода. Іноді там щось іскрило. Імовірно, дорослим і старшим дітям було страшно від близького сусідства з електрикою, але дівчинка була ще дуже мала, аби сприймати це як небезпеку. Адже було здорово: стоїш на підвіконні, поруч мама – велика, сильна, від всього захистить. А за вікном вирує злива, дме вітер і палахкотять блискавки. І гримить, гримить, гримить.
Нарешті стихія втихомирилася. Знов засвітило сонечко і люди почали виходити зі свого не дуже надійного укриття.
Через парк, що пахнув свіжою зеленню, вони йшли до тролейбусної зупинки. Сяяла вмита брущатка вулиці, сонце відбивалося в калюжах. Аж ось і тролейбус підійшов.
Зоопарк знаходився в тій частині міста, що зветься Нагорною. Коли спустилися з «гори», тролейбус опинився у величезній калюжі, яку не зміг подолати. Мама й доня сиділи у самому початку салону, і через скло їм були видно сині грозові хмари, що громадилися над дахами проспекту. Почувалося, що не весь дощик ще вилився.
А як не хотілося опинитися під час грози замкнутими в тролейбусі. Мама попросила доглянути за донею якусь бабусю-пасажирку і побігла «ловити» таксі. Дівчинка ж була захоплена видовищем: залита сонцем вулиця, а вдалині – грізні темно-сині хмари з блискавками.
- Це Ілля-пророк по небу на колісниці катається та стрілами вогненими кидається – сказала бабуся. Дівчинці стало страшно – мабуть Ілля сердитий дядько, он які яскраві блискавки вдалині сяють.
Прийшла мама, подякувала старенькій і пішли вони з донечкою до таксі, яке вже чекало.
Летить по калюжам нова «двадцять перша» «Волга», в якій дівчинка їде вперше в своєму свідомому житті. І все далі гроза, що бушує і все ближче безпечний й затишний батьківський будиночок, в якому можна заховатися від грізного та сердитого Іллі.
м. Харків, травень 2012
