Від долі не втечеш
Оксана сиділа і ліниво перебирала пальцями по клавішах ноутбука… Перед очима – безліч анкет, фото, слів… 19 непрочитаних повідомлень… Кожне схоже на попереднє, наче писала одна людина… «Привіт, красуне… Що така красива дівчинка робить на цьому сайті?.. Не вірю, що така красуня може бути самотньою…» Дівчина стомлено закрила очі…
– Ні, це справді божевілля… Навіщо я погодилась?..
Вона закрила ноутбук і пішла на кухню… Притулившись до холодної віконної шиби Оксанка нарешті дала волю сльозам…
Ще кілька днів тому вона була щасливою нареченою… готувалася до весілля… Назар… Високий, широкоплечий, з очима, в яких загубилось весняне небо – бездонними, синіми. З ніжними руками і неймовірно солодкими устами… Він був для Оксани не чоловіком – мрією. ЇЇ мрією… Так, як вірила йому – вона ніколи і нікому не довіряла… Якби ще тиждень назад хтось сказав їй, що він ТАК поступить, вона б нізащо не повірила… І ні на секунду би навіть не засумнівалася у власній правоті… Але …напевне, не можна настільки безмежно довіряти іншій людині… Навіть якщо ця людина – Твій коханий… Той, з ким планувала пов’язати життя… З ким мріяла народити дітей… З ким не страшно було б постаріти… Ким марила… Ким дихала… Ким жила…
Той день починався, як і безліч інших літніх днів…Як завжди, ранковий дзвінок від коханого –
– Прокидайся, сонько. А то сонечко уже високо – високо… Он поглянь, я послав його промінчик, щоб поцілував Твоє сонне личко замість мене. Він цілує – цілує, а Ти навіть не відчуваєш!
Оксанка солодко потягнулася і відправила повітряний поцілунок у мобільний:
– Ну, я все відчувала… Просто чекала Твого дзвінка, коханий… Щоб Твій ніжний голос мене розбудив… – Дівчина щасливо розсміялася. – Скільки днів?
– 15, сонечко. Рівно 15! А потім… Я цілуватиму Тебе до безтями… Всю… З’їм Тебе…
– О, то я виходжу за Людожера? Цікаво… А що Ти робитимеш, коли мене з’їш? Кого тоді цілуватимеш?
– А тоді… ОООО… Я знайду собі іншу жертву…… Жартую! Ти ж знаєш, що я кохаю тільки Тебе, моя кицюню…
– А я – тільки Тебе, мій зайчику… Добре, потім здзвонимося. Треба збиратися на роботу…
– І мені… Я люблю Тебе, моє весняне сонечко! Буду сумувати, моя принцесо…
– І я…
Оксанка відклала мобільний і щасливо посміхнулася. Через 15 днів у неї весілля. Весільна сукня уже завтра буде у неї, кілька днів тому була остання примірка… Назару обов’язково сподобається. Адже в ній Оксанка схожа на казкову принцесу, а саме принцесою завжди називає її Назар… Боже, яка ж вона щаслива! Оксана, пританцьовуючи, пішла до ванної, по дорозі ввімкнувши чайник.
На роботі всі вже давно звикли, що останні місяці Оксана просто вся світилася від щастя і всі її розмови зводилися тільки до одного – ЇЇ ВЕСІЛЛЯ З НАЗАРЧИКОМ. Навіть директор уже махнув рукою на те, що кожну вільну від клієнтів хвилинку дівчина витрачала на телефонні розмови чи зустрічі, пов’язані з організацією цього свята. Тому ніхто не звернув особливої уваги, коли у відділення зайшла невеличка дівчина і спитала Оксану. Оксана відірвала очі від ноутбука і приязно посміхнулася незнайомці:
– Я Оксана. Ви, напевне, з агенції по прикрашенню залу. Ось, дивіться, я тут виклала свої думки з цього приводу.
Оксана жестом запросила дівчину присісти і подала їй листочок. Але дівчина навіть на нього не глянула.
– Я не з агенції. Я – Марина, дружина Назара.
Оксана все ще продовжувала посміхатися, не розуміючи до кінця змісту сказаного.
– Дружина Назара? Якого Назара?
– Того, за якого, як мені відомо, Ви збираєтеся заміж.
В Оксани раптом завмерло серце… В кабінеті наступила мертва тиша… Всі зацікавлено відірвали голови від своїх комп’ютерів і з неприхованою цікавістю поглядали на дівчат.
– Мого Назара? Але… як це… Це неможливо… Цього не може бути… А я… А Він… Ви…
– Ну, взагалі – то, він не Ваш, а мій Назар. Він є моїм законним чоловіком вже 5 років. Ось, гляньте, якщо не вірите.
Оксана тремтячими руками взяла конверт, який їй простягнула Марина. З нього на стіл висипались яскраві фото – ось Марина у весільній сукні поруч з… Назаром! І знову щасливий Назар цілує молоду наречену…А ось Марина вагітна і Назар ніжно погладжує її животик…А тут вони вже втрьох з маленькою дівчинкою…О, Господи! Оксана відкинула знімки… Очі застилали сльози, які вже нестримно котилися по обличчю. Руки не слухалися, а ноги стали раптом ватяними і чужими…
– Цього не може бути – Оксана благально глянула на Марину, ніби надіючись, що вона скаже, що це якийсь розиграш. Але та безжально продовжувала руйнувати Оксанине щастя, з кожним словом вбиваючи все новий цвях в домовину Оксаниних мрій.
– Ми живемо у Львові, у нас щаслива дружня сім`я...Є маленька донечка, Яринка - таткова улюблениця, їй щойно виповнилося 4 рочки...
– Львів... – Оксана відчула, як у неї паморочиться в голові – адже саме у Львів Назар щотижня їздив у відрядження – пояснював, що така робота – кілька днів тут, кілька – там...
Не маючи сили більше слухати, Оксана, не звертаючи уваги на зацікавлено – співчутливі погляди колег, вибігла на вулицю... Сльози нестримною лавиною текли з очей, залишаючи на щоках чорні струмочки туші....
Наступні три тижні пройшли мов у тумані – відміна весілля, Назар... він просто перестав телефонувати – жодної спроби щось пояснити, виправдатися... ЖОДНОЇ... Це вбивало найбільше, не вкладалося у голові... Як взагалі таке можливо?
На роботу вона так і не вийшла – відпустка на весілля була вже оформлена і відміняти її не хотілося. Хотілося тільки сидіти вдома і вити від болю... Подруги намагалися її розворушити, витягнути кудись – показати, що життя триває. Але... І от – сайт знайомств... Оксана раптом побачила, що це її затягнуло, дозволило трошки відволіктися. А ще – підняло самооцінку. Хоча нікого серйозного вона тут не сподівалася знайти – так, спосіб вбивання часу... Але ж приємно дивитися, що Твої фото лідирують у своєрідному конкурсі... Однак Оксана практично нікому не відписувала, ні з ким не знайомилась – не було настрою... Дзвінок у двері відірвав від спогадів.
– Ксюш, привіт. Яка я рада Тебе бачити! – на порозі стояла усміхнена Леся, шкільна подружка.
Ввечері вони уже разом, вдосталь наговорившись, сиділи на сайті знайомств.
– Ксюш, а можна я напишу цьому мужчині? Він мені подобається. Думаю, він Тобі б підійшов...
Наступного дня Оксана вже сама переписувалался з Тарасом. Він виявився цікавим співрозмовником, інтелігентним, вихованим...Але найцікавіше те, що Тарас сказав, що колись вони працювали в сусідніх офісах і він намагався з нею познайомитися, однак вона не захотіла. Оксана справді не пам`ятала такого випадку, однак, враховуючи, що ще зовсім недавно крім Назара вона не помічала нікого, – і не заперечувала, що таке могло бути...
Через два тижні Тарас запропонував зустрітись, випити чаю. Оксанка, яка уже ходила на роботу і помаленьку поверталася до нормального життя, - погодилась і зустрілася з хлопцем в затишній кав`ярні. Вперше за останні два місяці вона не згадала Назара. Вони з Тарасом багато розмовляли, у них виявилось багато спільного. І обоє були розчаровані у стосунках. Можливо, це і стало основною причиною взаємного потягу їхніх душ... Після цієї зустрічі життя змінилося на 180 градусів... Тарас був дуже зайнятою людиною, тому бачилися вони не дуже часто, однак Оксана відчувала, що небайдужа йому. І хоча було страшно знову починати якісь стосунки – вона розуміла, що хоче їх з Тарасом. Тарас... Він був зовсім іншим, ніж Назар – небагатослівний, конкретний, але водночас такий... бажаний.
– Привіт. Як справи?
– Працюю. А Ти як? – квіточка.
Оксана посміхнулася – Тарас часто дарував їй квіти в чаті, де вони переписувалися. А Назар дарував живі... Вона відправила Тарасу смайлик – поцілунок.
– Ти знаєш, Тарасику, мені більше подобаються живі квіти... – смайлик
– А мені більше подобаються поцілунки вживу – смайлик.
Оксана посміхнулася клавіатурі і зашарілася. Як їй цього хотілося! Добре, що Тарас не чує, як пришвидшено забилося її серце... Вона ж скромна дівчина...
– Егей, красуне, то коли почнемо?
Оксана відправила смайлик з поцілунком.
– Ти ж у нас зайнята людина, Тобі важко знайти час...
– Зрозуміло... Ок, я лягаю спати, бо зранку вставати...
– Надобраніч.
Оксана вимкнула ноутбук... Чомусь їй стало дуже сумно і важко на душі... І шкода себе... Чому? Вона і сама цього не розуміла. Хоча... Насправді вона обманювала сама себе – вона просто закохувалась. Закохувалася у майже незнайому людину. З якою бачилась кілька разів... Яка була дуже зайнятою... І що гріха таїти – вона сама першою йому писала...
"Значить все, завтра не буду писати... Я вже занадто до нього звикла... У нас всерівно не може бути спільного майбутнього, він ще подумає, що я йому нав`язуюся... А бути дівчинкою на одну ніч я не хочу..." Ось з такими думками, вся в сльозах, Оксана заснула.
Ранок видався сонячним і теплим. На роботі клієнтів було небагато, тому Оксана вирішила навести порядок у своєму столі. Повитягувавши все з шухляд, дівчина нахилилася, щоб підняти з підлоги ручку, як раптом серце пришвидшено забилося. Ще не бачучи, Оксана якимось шостим чуттям відчула, що прийшов ВІН...
– Привіт. – Тарас зацікавлено оглядав Оксанин стіл. – Генеральне прибирання?
– Привіт... Щось таке. – дівчина швидко піднялась, осмикуючи плаття... – Я просто не чекала гостей... Ти ж завжди зайнятий... ("Що я говорю? Він подумає, що я тільки на нього і чекаю!...")
– Зайнятий... Але сьогодні вдалось вирватися ненадовго, і ось – одразу до Тебе... Щоб Ти не казала, що я не маю на Тебе часу... І ще... – Тарас підійшов до Оксани і заглянув їй у вічі. В кімнаті, крім них, – не було нікого. Хтось обідав, а хтось делікатно вийшов. Оксана відчувала на щоці його гаряче дихання. Серце раптом солодко защеміло. – Є одна річ, яку я дуже давно хотів зробити... – Тарас ніжно пригорнув дівчину і легенько торкнувся устами її губ... Солодкий щем насолоди розлився по всьому тілу, підкошуючи коліна і примушуючи тремтіти. Як давно вона хотіла цього! А Тарас продовжував її цілувати, і не в силі стриматися, дівчина оповивши руками його шию, відповіла на поцілунок. Ніколи раніше ні з Назаром, ні з будь-ким іншим - вона не відчувала такого. Це був дивовижний, ні з чим незрівняний поцілунок...
– Я ж казав, що мені більше подобаються поцілунки вживу... – Тарас злегка відсторонив дівчину, заглянувши їй у вічі. – Ходімо... – не випускаючи її руки, хлопець пішов до дверей. А Оксана і не опиралася, їй було на стільки добре з цим чоловіком, що з ним готова була йти хоч на край світу...
– Сідайте, Леді. – Тарас відчинив дверцята авто. – Є ще одна справа, яку я повинен зробити. А потім пообідаємо.
Коли вони під`їхали до квіткового ринку, Оксана все ще не надала цьому значення. Мало які справи можуть бути... Але коли Тарас повернувся, вона втратила дар мови – він ніс їй величезний букет з білими трояндами, посередині якого полум`яніла неймовірно розкішна бордова, з червонуватими краплинками...
– Ти казала, що живі квіти Тобі подобаються більше, ніж намальовані... Ти – це ось ця червона троянда – не така, як всі………….
