Щастя в пляшечках, або Симптоми зламаних крил
Тиждень лив спустошливий дощ, але мене він чомусь не гнітив. Я жив у передчутті якогось дива. Глибока осінь вже давно не заганяла в депресію. Друзі кажуть, що я дуже змінився. Ніколи не розумів, чи звучить це як обвинувачення чи як комплімент, тому лиш посміхався. Було байдуже. Сам не розумів чому, але я віддалявся від них, вже місяць не сидів з ними у барі, не дивився футбол на стадіоні; набридли їхні скиглення щодо малої зарплати, негарної дружини. Я втомився від чужого негативу. Постійно слухав їх і лише мугикав, бо дивний скрегіт у душі вже місяць не давав спокою, заглушаючи все навколо.
Усі проблеми почалися тоді, коли пішла моя дівчина. Пішла, нічого не пояснивши. Залишила тільки одну листівку з написом : «Буденність зробила тебе буденним».
Минув місяць. Я встиг трохи оклигати, але ця розлука назавжди змінила мене. Я так і залишився буденним зовні, але у голові щодня фестивалили нові феєрверки.
17 жовтня 2004.
09:12.
Цього дня я прокинувся у дивному настрої. Ні, не тому, що проспав і, швидко натягаючи на себе затягані джинси, нашвидкоруч умивався, пив бридку розчинну каву і не тому, що депресія потроху мене залишала. Прокинувся з дивними передчуттям, хотілося щось згадати. Я гальмував на кожному кроці, бо намагався позбавитися тих думок; випадково вилив на себе філіжанку кави. Саме той потік гарячих крапель по моїх ногах змусив мене остаточно прокинутися. Мусив перевдягатися. Подивився на годинник і зрозумів, що запізнився на першу пару.
Надворі знову капав бридкий дощ. Мені було моторошно, бо над містом висіла безпросвітна пітьма і якась набридлива тиша. Я звик пересуватися у години пік, коли всюди снують люди, дзвенять трамваї, сигналять автобуси. Зараз там зрідка хтось проходив, а наша чергова, баба Галя, замітала подвір’я, насвистуючи незрозумілий мотив типу «Стоят девчонки».
Я вибіг із прокуреного гуртожитка і вскочив у перший трамвай. Подумав: «На другу точно встигну». Дуже довго шукав у кишенях гривню. Розрахувався з кондуктором і вмостився на сидіння, поруч із якоюсь бабусею. Мав їхати ледь не через усе місто, тому витяг із сумки свій щоденник. Так, мабуть, я дивний хлопець, бо веду його. Часто прокидаюся серед ночі, щоб записати власні сновиди. Останнім часом маю проблеми зі сном, тому більшість записів у щоденнику з’являються саме вночі.
Відкрив останню сторінку товстого зошита і ледь помітно усміхнувся. То он воно, що я так хотів згадати! Останній сон записаний сьогодні вночі. Дивно, але взагалі про нього забув. Почав уважно розбирати свої каракулі, надряпані простим олівцем при світлі настільної лампи:
«17 жовтня. Друга година ночі. Наснився якийсь дурнуватий сон. Ліньки було навіть записувати, але далі спати не можу».
Почерк був зовсім нерозбірливий, але все ж дещо розібрав. Чомусь я став писати російською, хоча в житті ніколи так не говорю:
«Я уверенно шагал незнакомой улицей, будто знал, куда иду. В этом сне я был, словно наблюдающим, проявлял пассивное участие, смотрел на себя со стороны. Я завернул за угол и оказался в уютном пассаже, внутри которого рос то ли рододендрон, то ли магнолия - не слишком у ж силен в ботанике. Вокруг было много дверей, и почему-то, все они были заперты. Лишь одна, в самом дальнем углу манила к себе затертой табличкой «Аптека». На двери висела более современная вывеска, гласящая: «Отдам сублимированное счастье в хорошие руки». «Что за фигня» - подумал я и вошел внутрь. Помещение чем-то напоминало аптеку: на стеллажах - баночки и флакончики, на полочках, где стояли весы, был рассыпан порошок. В углах, под потолком, висела огромная паутина, но, тем не менее, в комнате было уютно и светло. Я начал рассматривать субстанции в баночках, даже взял одну в руки. Вдруг я понял, что все емкости сделаны не из стекла, а из воска. Хм, странно. На баночках приклеены пожелтевшие этикетки: на одной «Сочувствие», на другой «Терпение», «Любовь», «Мудрость». Я настолько увлекся этим занятием, что не обратил внимания, когда за прилавком появилась продавец. «Кхм» - кашлянула женщина. В ней было что-то притягивающее взгляд. Она не улыбалась, но её глаза выдавали всю искренность. В то же время, в них было что-то странное, печальное что ли… По всему лицу и шее женщины, словно паутинка времени, были рассыпаны морщины, которые даже красили её. Губы были накрашены ярко красной помадой. «Вы чего-то хотели?» - словно шипя, сказала она мне. Я чуть отступил назад и сказал, что случайно зашел сюда. Решил поинтересоваться, что же все-таки в этих баночках.
- Счастье. Сублимированное счастье, - не задумываясь, ответила она. - Каждому для счастья не хватает чего-то особого. Здесь они могут его получить. Попасть в этот магазин могут только…
- Погодите, - перебив продавщицу, сказал я, - но почему они из воска?
- Воск? Он крепок, но эластичен, может хранить счастье веками, а может и сгореть за считанные минуты в неумелых руках. Понимаешь, о чем я говорю?
- Д-да, – чуть заикаясь, ответил я.
Не знаю, почему, но я ей верил. Я стоял, развесив уши, и думал о том, какую баночку должен взять я. Бабушка, словно прочитав мои мысли, сказала:
- Возьми смесь любви и милосердия.
Я принял из её рук этот подарок и собирался спросить о стоимости, но она лишь протянула мне какую-то карточку, похожую на визитку и приложив палец к своим губам, исчезла».
На наступній сторінці щоденника лежала та сама картка, про яку я, вочевидь, писав. На ній адреса: вулиця Крилатих, 27, квартира 17.
Я відірвав очі від зошита і посміхнувся. На жаль, часу написати щось вже не було. Я мав виходити з вагона. Машинально запхав записку до задньої кишені джинсів і побіг. Я-таки встиг на заняття в університеті.
Навчання якось закрутило мене, і я взагалі забув про ту історію. Увечері вирішив випрати свої джинси, із задньої кишені випала та сама записка.
Я абсолютно не знав, що очікує мене за цією адресою. Що хотіла сказати та бабуся, давши мені її? Може, це таємний шифр або натяк? Цікавість не дозволила мені провести цей вечір у гуртожитку. Я вирішив поїхати і подивитися, познайомитися з тими, до кого мене підштовхнула таємнича жінка.
Помітно нервуючи, натиснув на кнопку дзвінка.
Двері відчинила дівчина. Я одразу ж поглянув на її спраглі очі. Спраглі не до води, як ми звикли. Спраглі до людського розуміння, піклування і любові. Дівчина ледь трималася на ногах, на голові пов`язана чорна хустинка.
- Привет, – вона перша заговорила до мене. Голос її тремтів, наче вона ось-ось заплаче. Було в ньому і щось ласкаве, і щось хвилююче. Дівчину помітно здивував мій візит.
- Привіт, – невиразно промямлив я, - мене Віктором звуть.
Далі я не знав, що казати. Не буду ж я розповідати їй про свій сон. Тоді я здаватимусь цілковитим дурнем. На щастя, дівчина не змусила мене придумувати якусь брехню:
- Очень приятно. Я – Вера, – усміхаючись, сказала вона, – заходи, чего стоять на пороге?
Я невпевнено переступив поріг. Квартира була досить бідна, але там було надзвичайно затишно.
- Давай чаю попьём? Ко мне давно никто не приходил… – Віра, мабуть, розуміла, що мені важко розпочати розмову.
Дівчина метнулася на кухню, і повернулася з двома чашками чаю і печивом.
- Ти сама живеш? – я ледь видавив з себе.
- Два месяца тому назад мы с родителями приехали сюда с Урала. Отцу предложили высокую должность в страховой компании, а мама устроилась фармацевтом в аптеку. В тот день они впервые поехали на работу. Это был последний день, когда я их видела. Произошла автокатастрофа. Родители погибли на месте.
Дівчина простягла мені фотографію, перев’язану чорною стрічкою. Тоді я зрозумів майже усе. На знімку була та сама жінка з мого сну, але значно молодша. Зрозумів я й те, чому сон я записав російською. Мене кликала Вірина мама, а вона не вміла говорити українською.
- Я осталась одна. В институт меня не приняли, потому что нет денег на обучение. Ты себе не представляешь, как одиноко было мне. Ты первый, кто пришел ко мне после похорон родителей.
Віра почала плакати. Я присів поруч неї на канапі, легенько обійняв, почав щось шепотіти на вушко, навіть не пам’ятаю, що саме. Дівчина швидко заспокоїлася. Ми довго говорили про все на світі, але більше я не міг залишатися. Надворі вже стемніло. Я пообіцяв повернутися і пішов.
Активно тривала підготовка до сесії, я вчився зранку до вечора, але кожного дня думав про неї. Думав про ті ясні очі, тонкі руки і солодкий голос. Я усім серцем хотів знову її побачити. У суботу вранці я зайшов до іграшкового, купив величезного ведмедя і пішов до Віри. Вона, наче очікувала на мене, одразу ж відчинила двері.
Я простяг їй м’якого велетня. Дівчина солодко поцілувала мене у щічку. Я ще ніколи не бачив таких щасливих очей. Здавалося, вона забула про усі свої негаразди. Віра раділа, немов дитина. А я був щасливий разом із нею.
Ми з Вірою лікували один одного від симптомів зламаних крил.
«Ти – мій порятунок. Ти - моя мікстура щастя».
Київ, 09,06,2012
