ЧОРНА ПАСТКА
Її серце то корчилося від болю, то завмирало. Життя йшло, але поза її світом, вибитим з нього тяжким ударом. Поглинена стражданням, перебувала в його лихому вимірі. Чорно-сірі думки душили її, ніби туга мотузка на шиї.
Сиділа за своїм робочим столом. Час від часу тихо схлипувала, але всередині молодої жінки гриміло шалене ридання. Завжди приязна й уважна до своєї праці медсестра, у цю свою зміну Олена майже ненавиділа свої обов’язки. «Хай би грець цьому нічному чергуванню! Як недоречно! Зовсім не до того! Як боляче! Чому? Чому це зі мною?! Що ж робити? Як бути?!», – пекло її до нестями. З пам’яті виринали жахливі картини: закривавлений чоловік під колесами іномарки, хірург із співчутливими очима й безпорадно розведеними в сторони руками, мертвий син на лікарняному ліжку. Коханого молода жінка втратила рік тому. Її єдина дитина пішла з життя лише вчора. «Хочу зупинити біль! Хочу, щоб він зник!», – несамовито кричала в собі.
Олена встала зі стільця й повільно пішла коридорами. Крок за кроком… Прямувала до ліфту, щоб спуститися ним до підвалу, де був склад медикаментів. Раптом спинилася. Попереду обривалося світло. «Знов лампочка перегоріла…», – подумала. «Ой!», – схопилася рукою за голову, де вколов різкий біль. Зітхнула. Пішла далі. За кілька митей потонула в темряві. Намацала кнопку виклику. Чекала недовго.
Дверцята зачинилися. Ліфт рушив. Вона оперлася об стінку: знеможена квилінням душі, відчувала вже фізичну слабкість. У голові паморочилося. «Не можу далі жити! Не хочу!», – кипіло вній. Щось усередині дряпало її своїми гострими кігтями. Рани кровоточили.
Раптом ліфт зупинився. Але не відкривався. Світло блимнуло. За мить запала цілковита пітьма. Олена струснулася всередині. Десь на кілька секунд завмерла. «Чорна пастка», – промайнуло в голові, і від самої цієї думки стало ще більш лячно. Її душила суміш болю, страху й відчаю. Здавалося, нерви ось-ось порвуться. Вона кинулася до дверцят і почала стукати. Чим далі, тим сильніше. Марно. Жінка сіла на підлогу в кутку. Не могла ані плакати, ані кричати.Тільки стиха похрипувала. З острахом дивилася в густу темряву, у моторошний простір кольору свіжовиритої в чорноземі могили. «Заспокойся. Ти тут одна. Нікого, крім тебе, тут немає. Нема чого боятися», – шепотіла крізь зуби. «А раптом ліфт упаде?! А якщо зі мною тут щось станеться? Серце болить… Ніхто не допоможе…», – одна за одною вдаряли Олену думки. «А ти ж хотіла сама себе вбити!», – докорила вона собі. Різко зіскочила на ноги. «Так… Дверцята там», – повернулася вбік, намацала їх і затарабанила щосили. «Люди! Є там хто?! Допоможіть!», – гукала, не шкодуючи голосу. Дарма.
Зневірена й стомлена, жінка знову спустилася на підлогу. Спочатку тихо плакала, потім гучно ридала, потім ледь-ледь схлипувала, а потім… Олена відчула, що в повітрі щось змінилося. «Ніби десь горить», – блимнула в її мозку жахлива здогадка, дмухнувши в саме серце мертвецьким холодом. Ніби смерть зиркнула на жінку страшними, хижими очима. Вона швидко піднялася й, підскочивши до дверцят, забарабанила в них стисненими кулаками. Била, била, била… У стомлені руки вже закрався біль, а відгуку на її стукіт так і не було. «Що ж робити?! Що?!», – шепотіла сама до себе. Лиховісний запах ставав усе виразнішим. У голові, ніби чорні змії, снували жахливі думки. Відчула себе, ніби в пащі якогось звіра, де їй суджено померти. Наче в якійсь дірі, що не мала жодного стосунку до нашого світу. Придавлена важким каменем власного страху, з напруженим, мов парус нещасного човна під час дикого буревію, серцем та скривленим обличчям притислася до дверцят. Прислухалася.
Раптом почула віддалені голоси. Одразу ж почала щосили стукати й кликати по допомогу. Несамовито. Відчайдушно. Через деякий час відчула, що втрачає саму себе й усе, що навколо неї. Упала додолу.
Прийшла до тями на лікарняному ліжку.
– Олено! Яке щастя! Як ти? – Прозвучав біля жінки голос однієї з медсестер, її подруги Катерини.
– Ти… Усе скінчилося… Як добре! Рада тебе бачити. А… Була пожежа? – Говорила стиха, стараючись видобути з себе хоч якийсь голос.
– Так, трапилася. Але швидко все загасили. Вигоріло небагато, та й ніхто не постраждав. Не думай про це. Відпочивай! – Відповіла їй колега.
Гіркі почуття повернулися до Олени, але після пережитого вони були дещо інакшими. Принаймні, вона вже не хотіла помирати. Кинула очима на вікно. Крізь нещільно стягнуті жалюзі до кімнати пробивалося сонячне проміння.
м. Маріуполь, 2011 р.
