Півонія
— Та люблю я тебе! Люблю! Скільки можна вже повторювати? Ти мене вже дістав цими вічними дурнуватими запитаннями! Ти мені не довіряєш! Я вже сказала, що я за сьогодні заморилася дуже і зараз лягаю спати! Ти розумієш, я хочу спати! — рука рівно та навчено виводила під густими чорними віями вигнуту чорну лінію. Потім потягнулася до золотавого тубусу губної помади і так же вміло кривавим мазком нафарбувала губи. — Ну скільки це може повторюватися! Ти мене дратуєш! Все, давай, завтра вранці я тебе наберу.
В телефоні щось швидко пробурмотіли.
— ЗАВТРА! Все, я тебе також…
Нафарбований червоним лаком пальчиком натиснув кнопку на корпусі телефону. Роздалася коротка ненав’язлива мелодія і маленький екран погас.
Тим часом на столі, поруч з опалими пелюстками від зів’ялих півоній тріскуче розривався інший телефон. На дисплеї висвітилися літери «Саша».
— Любий, я вже виїжджаю. Чекай на мене. Цілую.
Ніжка ковзнула у чорну туфельку. Телефон полетів до маленької шкіряної сумочки. Клацнув вимикач. Погасло світло. Ключ подарував скригучий поцілунок замкові і роздалося відлуння від цокання каблучків по давно немитій підлозі коридору.
Вечір прийняв дівчину у свої гарячі солодкі обійми. Приголубив теплим вітерцем, ковзаючи по волоссі і зазираючи тяжким запахом акації у саму душу. Навколишні будинки усміхалися палаючими вікнами. Там вирувало життя. Хтось сварився, хтось мирився, хтось кохав.
По широкому проспекту повз зупинки шугали запізнілі вечірні автомобілі. Рука махнула одній із них і та загальмувала поруч. Відчинилися дверцята і дівчина сіла до автомобіля.
Давно вивчена квартира. Така рідна і така чужа. Така затишна і така прохолодна для гостей. А нічні гості тут були частим явищем. Вони приходили, залишали за собою шлейф гірких парфумів, випадкові речі, на кшталт резинок для волосся, біжутерії, носових хустинок і шаликів, які в свою чергу, наступного ж ранку нещадно летіли до сміттєвого баку. Після гостів залишалися мітки у вигляді волосся на дивані та червоних плям на шиї господаря.
Ольга знала про тих гостей, але їй було все-одно. Крайньою мірою, вона себе в цьому запевняла. Ольга неодноразово знаходила довгу руду волосину на дивані, або кучеряву біляву на сорочці. Подавляла в своєму горлі жахливий гіркий клубок, який не давав ні говорити, ні дихати і посміхалася з смарагдовими сльозами в очах. Посміхалася, бо була з НИМ. Була в його надзвичайно затишних обіймах, відчувала себе надзвичайно маленькою тат тендітною у великих теплих долонях. Пригорталася все ближче і ближче, проводячи своїм холодним носом по його шиї, вдихаючи такий рідний аромат і намагаючись його якомога довше тримати в пам`яті. Дозволяла тим рукам робити з собою те, чого не дозволялося нікому іншому. Дозволяла собі казати такі слова, які від неї не чув більш ніхто. Казала, а у відповідь чула лише тишу. А потім були ті надзвичайні хвилини близькості, заради яких хотілося існувати. Заради яких вранці розплющувалися очі і вдихалося повітря. Заради яких потрібно було забути про тих гостей і пам`ять стирала того, кому щовечора говорилося «люблю».
А потім?
А потім гірка кава. Холодний ранок. І тяжке похмілля від розуміння, що вже кінець. І знову рука вимальовувала вигнуту лінію над смарагдовими сльозами і кривавим мазком фарбувала викривлені губи. Ніжка ковзала до чорної туфельки і його ключ цілував замок.
Ранок підганяв людей по своїм справам. Вони швидко йшли по алеї кожен заклопотаний своїм. Хтось думав про роботу і ненависного начальника. Комусь згадувалася минула ніч. А Ольга повільно брела і намагалася думати НІ ПРО ЩО. Це видавалося погано і тому смарагдова сльоза повільно прокладала собі доріжку по вміло запудреній щоці. Рука з червоними нігтями ковзнула до маленької шкіряної сумочки і витягла з її нетрів телефон. Він видав коротку мелодію і екранчик знову ожив.
— Добрий ранок. Так, вже прокинулася. Йду до університету. Після пар наберу. — рука стерла чергову вологу доріжку зі щоки. — Ага, я тебе також. Бувай.
І тоненьку каблучки зацокали в бік дому з вічно немитою підлогою та засохлою півонією на столі…
Помічна, червень 2012