Я Вас люблю
— Шлюха! Не для того ми тебе з батьком виховували, щоб ти нам байстрюка принесла!
Матір сиділа і розводила наманікюреними пальчиками чорні струмочки по обличчі. Батько хмурився і тремтячими руками намагався впоратися з неслухняною кришечкою ліків. Роздався дзвін. Пляшечка покотилася по м’якому бежу килима, залишаючи по собі брудні жовті плями і різкий запах. Прибіг кіт і почав тертися об чоловічу ногу, муркочучи при цьому якусь свою незатійливу кошачу сонату, такий далекий від цих приземлених людських проблем.
— Ти… Ти!! — матір захлиналася власними солономи сльозами і не могла вимовити ні слова. Потім кинула ці спроби і лиш тихенько всхлипувала в тон котові на дивані.
Ліля мовчки сиділа на стільці, втупивши погляд на калюжку ліків. Руде павутиння волосся слугувало рамою для щоки, на якій багровою плямою красувався портрет відпечатку долоні. З чорних вій осіннім дощем скрапує сльоза і стікаючи кінчиком носа падає на коліно.
— Хто він? Ти можеш сказати нам, ХТО ВІН??? — батько підскакує зі свого місця і починає трясти Лілю за плечі. Руде павутиння волосся розсипається в сторони і лиш погляд залишається на місці.
Дівчина заперечливо хитає головою, не відводячи погляду з такої раптом цікавої та зненацька вигадливої калюжі ліків.
Лунає такий пронизливий звук ляпаса і батько тихо сповзає на коліна перед дочкою. Сухі губи торкаються рук єдиної дитини, а сльоза все далі прямує до кінчика носа.
Звісно, вона пам’ятає його. Єдиних не забувають. Ними живуть.
Вона пам’ятає той перший день, ніби він був учора. Той гарячий вечір і спекотне сонце, котре вже котилося на захід. Ті запилюжені від довгої дороги ноги. І приємну прохолоду незнайомого під’їзду. В руці — течка з якимись комусь потрібними паперами. В серці — незрозуміла тривога. Її незрозумілим чином тягне до цього чоловіка, що по суті є диким для голови і таким шаленим для серця. Але ж це неправильно! І неможливо… В нього є дружина і діти, і взагалі… І взагалі, потрібно думати про роботу.
Незнайомі двері і гулкий вереск дзвінка. Пропозиція зайти, щоб через поріг не передавати. Кави? — Ні, дякую, що Ви… — Ну, прошу, прошу, лише на хвилиночку…
Тихеньке шипіння чайника і цокіт годинника. Ненав’язлива розмова і бузкові шпалери.
— Ти мені дуже допомогла. Дякую тобі.
— Ну, що Ви… Немає за що, зовсім не важко…
— Можна я поцілую тебе в щічку?
Зашарілі щоки, обрамлені рудим павутинням і несмілий кивок. М’які губи в несумісному поєднанні з колючою щетиною торкаються рум’янця. Права щока. Ліва щока. Знову права. І… І губи…
Таке було вперше. Ні, це зовсім не означає що Ліля ніколи ні з ким не цілувалася, але… Але таке було вперше. Вперше з поцілунком вдихнули нове життя. Вперше сон і реальність змішалися в одне ціле і цілковито поглинуло в цей вир.
Тепер з цим поцілунком дівчина співіснували в двох різних реальностях. Фактично, він був, але я в це не було віри. Так вони і жили: Ліля і нова думка, яка вперто не хотіла влазити до її голівоньки. Але з часом вона все ж таки там оселилася, якимось чином вплелася в інші розумні думки — нова думка спокійно прижилася зі старими вже потертими спогадами, такими засмальцьованими від моїх постійних намагань витягти їх на поверхню безсонними ночами.
Наступного дня він зателефонував і зустріч повторилася знову. І знову гаряче сонце сповзало на захід. Ноги покривалися пилюкою. А сусідські бабусі підозріло виміряли поглядом тонкий стан, який поглинула в себе темрява.
Цього не мало бути. За всіма законами логіками, за всіма правилами моралі це було неможливим. Але так трапилося. За якимось дивним збігом обставин. Тому що у ворожки так випала карта — Зірка, Королева Кубків і Коханці. Тому що хтось зверху вирішив, щоб були Коханці.
Щоб саме у липневий вечір було так спекотно. Щоб саме так мило звучала музика і дивними переливами лився голос. Щоб саме ці очі виявилися зеленими, а губи солодкими. Щоб саме ці слова були такими розумними, а вчинки такими безрозсудними. Хтось вирішив, що Коханцям бути.
І вони були. Темними вечорами, щоб ніхто, навіть допитливий місяць не зміг зазирнути до кімнати.
А в кімнаті в цей час тіла спліталися отруйними гадюками в одне ціле. І шепотілися слова на вухо. А поцілунки покривали груди і плечі, обпікаючи серце і затьмарюючи розум. А потім терпка кава і нав’язлива думка «А що ж далі?»
А далі знову безсонна ніч, пусті балачки з котом, який ніколи не засудить, а лиш приголубить і заспокоїть ніжним воркотінням.
А потім?
А потім золота, в тон волоссю осінь. І холодні вагони потяга. І пусті сльози, поки ніхто не бачить. І найстрашніше слово, яке лиш може бути. Пробач. Так не можна.
Пережила. Перетерпіла. Жалкувала, що так і не сказала ті три слова. Вони ніколи не давалися так тяжко. Мабуть, тому що були щирими. А щирість у наш час справа непроста. Зараз легше збрехати, ніж оголити душу.
А ще пізніше затримка. Тиждень. Два тижні. І слова лікаря, як вирок — «вагітна».
Ліля нічого йому не сказала. Від матері, зрозуміло, нічого приховати не вдалося. Та вона і не намагалася. Лише вирішила зробити це після зимових свят, щоб не дозволити вбити ЇЇ кохання.
Документи з університету довелося забрати. Лілю відправили в село до тітки, «щоб люди не бачили цієї ганьби», як сказала матір.
Але все-ж таки. Небо чарувало своєю блакиттю, а сонце підтягувало до себе своїми променями зелень трави та смарагди бруньок. Ліля ще з далеку побачила таку знайому і колись до болю рідну статуру. Він помахав здалеку і підійшов ближче. Дівчина зупинилася і потупила погляд у зелені очі.
— Як ти?.. — і осікся, дивлячись на тендітну руку.
Рука ця притримувала курточку, яка вперто розходилася на животі. Ліля посміхнулася, прослідкувавши погляд.
— Чому… Чому ти нічого не сказала?
— Навіщо? Так Вам буде краще. Не переживайте, ніхто не знає, хто батько. І не дізнається.
— А ти? Що з тобою буде? Ти про це думала?!
— Я? А я сильна, справлюся… — Ліля посміхнулася самими лише куточками вуст. І тихо відійшла, залишивши чоловіка сам на сам зі своїми думками.
Того вечора дівчина довго плакала над вимкненим телефоном.
А рівно через два місяці, спекотного вечора, коли сонце повільно котилося на захід, а гаряча пилюка осідала на ногах вічно поспішаючих перехожих, в міському пологовому будинку пролунав перший крик немовляти, маленька голівка якого була обрамлена павутинкою рудого волосячка. А новоспечена матір, посміхнувшись, втомлено закрила очі. Назавжди.
В той же вечір, Олександр Іванович, щойно прибув з тривалого відрядження і перевіряв почтову скриньку. Серед чисельних карток-запрошень, газет і листів знайшов клаптика паперу, складений вдвоє. Чоловік дрижачою рукою розгорнув і швидко пробіг очима. Потім притулився до стіни і повільно сповз до долу. На вже давно не молодій щоці покотилася така незвична сльоза. Послання випало з рук і світові відкрилися слова, нетвердо написані таким до болі рідним і майже дитячим почерком. Їх було всього три. «Я вас люблю».
